Місце української культури в контексті світової



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Місце української культури в контексті світової



Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна куль­тура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистец­тво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоюван­ня в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV-XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХІХ-ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифі­кувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної націо­нальної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося з мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI-XVII ст., і куль­турне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого харак­теру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого роз­квіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема за Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства з східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К. Ос­трозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Мазепою та ін. — все це дозволило під­нести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедев­рів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її актив­ного розвитку (XVII-XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі заклика­ють до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духов­ному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особли­вого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до прин­ципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно біль­ше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, про­довженням національних культурних традицій.


Антонович

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ДМИТРО АНТОНОВИЧ

ВСТУП

Починаючи курс української культури, треба насамперед умови­тися, що ми розуміємо під словом культура. Це тим більше необхідно, що під словом культура в різних випадках криється різний зміст. В широкому розумінні цього слова культурою вважа­ють все, що має людина чи громада людей не від природи, а вже від власного розуму і власної творчості, як в царині матеріальній, так і духовній, в царині громадського життя, звичаїв та побуту. Так, коли людина не дере й не їсть сирого м'яса іншої тварини, але раніше те м'ясо зварить чи спече, то така людина стоїть щодо своєї культурності на кілька щаблів вище від людини, що ще не почуває потреби варити або пекти м'ясо перед його споживанням. Так само щодо вживання знаряддя: людина, що має бодай крем'яний ніж, є культурнішою від людини, що вживання ножа собі ще не засвоїла. Далі: людина, що має ножа металевого, є культурнішою від людини, що не дійшла до вживання металу. Людина, що бодай мотикою колупає землю, є культурнішою від людини, що до найпримітивнішого хліборобства ще не дійшла. Людина, що має вже соху для оранки землі, є культурнішою від людини, що колупає землю мотикою, а плуг є ознакою ще вищого щаблю культурності. Дальший розвиток культури приводить до все складніших систем плугів і, нарешті, до

Текст пам'ятки публікується за виданням: Українська культура. Збір­ник лекцій за редакцією проф. Дмитра Антоновича. Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання в Подєбрадах (Чехія). Подєбради, 1940 (На правах рукопису).

Текстологічна обробка матеріалу торкалася передусім орфографії, пунктуації та почасти лексики, які по можливості наближені до загально­прийнятих норм. Зроблено ряд фактологічних та інших уточнень. Усунуто поділ лекцій на частини та їх нумерацію, пов'язані зі специфікою позаочного навчання; те ж стосується і контрольних запитань до студентів. З огляду на широкий читацький загал куповано нечисленні підпорядкові примітки, що мають вузькоспеціальне значення. Списки використаної літератури в кінці лекцій упорядковано за сучасними вимогами — за винятком тих раритетних джерел, які повністю розшифрувати не вдалося. Оскільки ілюстраційний матеріал подєбрадського видання якісно репродукувати неможливо, пропону­ється багато в чому нова й ширша підбірка, що охоплює основні види образотворчого мистецтва.— Прим. упор.

трактора як найвищого досягнення модерної хліборобської культури-Так само в царині суспільного життя: чим культурніше людина, тим вона витворює ширшу організацію співжиття з іншими людьми. Людина, що витворяла вже родинну організацію й живе в родинному укладі, є культурнішою від людини, що до організації родини не дійшла; ще культурніший стан людини, яка живе в організації» що охоплює й об'єднує ціле плем'я людей і т. д. аж до найбільшої організації, яку знає найкультурніша людина, а саме держави. Зреш­тою і сучасна держава вже часто не задовольняє найкультурніших людей, і вони мріють про інші удосконаленіші форми держави і навіть про таку організацію цілого людства, при якій держава була б непотрібна; але конкретизувати ці мрії та змагання і їх здійснити людина в сучасному найвищому стані культури ще не може.

Таким чином, культуру в широкому розумінні цього слова ма­ють в наші часи, певно, всі люди — від найпримітивніших канібалів (людоїдів) до найбільш культурно розвинених народів: тільки рівень культури в них дуже різний: одні мають культуру примітивну, другі знову мають культуру високорозвинену. Але такого широкого ро­зуміння слова «культура» додержуються хіба історики примітивних культур, дослідники генетивної соціології тощо. Натомість у загаль­ному вжитку є звичай звужувати поняття культури і цим словом зазначати ту культуру, яка стоїть на певному ступені розвою. В цьо­му стислому розумінні культурними звуться лише ті народи, що стоять на вищому щаблі культурного розвитку, на відміну від народів з примітивною культурою, яких називають народами некультурними.

Як не є вигідно звужувати межі наукового поняття, щоб його краще охопити й конкретизувати, але з такого обмеженого розумін­ня терміна «культура» виникають і певні незручності, бо не дається точно усталити, з якого саме щабля культурного розвитку треба вважати народ культурним, а всі народи, що стоять нижче цього ступеня — некультурними. Себто де проходить та межа, що ділить народи культурні від некультурних? Точної відповіді на це питання дати ледве чи можна, тим більше що не в усіх народів однаково розвиваються всі галузі культури. В одних більше розвинена культу­ра матеріальна, а відстає культура духовна, в других і матеріальна, й духовна культури випереджають розвій культури суспільної і т. п. Отже, зовсім точного розмежування між народами культурними й некультурними зробити не можна. Але, не претендуючи на точ­ність і добре розуміючи багато вад пропонованого критерію, все ж для зручності можемо запропонувати вважати за культурні ті народи, що мають письмо в своїй мові та це письмо вживають, і навпаки — за некультурні народи тоді вважатимемо ті народи, що свого письма або зовсім не мають, або те письмо для них чужинці зробили, але в самого народу це письмо у вжиток ще не ввійшло. Проте і це конкретне визначення часто на ділі може стати і неконкретним, і неточним, а іноді й невідповідним. На щастя, для нас це не грає великої ролі, бо який би критерій не покласти, то український народ все буде не тільки народом культурним, але народом дуже старої і дуже високо розвиненої культури.

Зате нас заскакує інша трудність. У культурних народів культу­ра безмежно розвивається. Як культура матеріальна, так і духовна та суспільна широко розгалужуються, і кожна галузь розвивається так далеко, що для дослідження її потрібна окрема наукова дисциплі­на. Так, у культурі матеріальній дослідження народного житла, промислового знаряддя, засобів сполучення, одягу, будування, оздоб, мистецтва тощо дають стільки матеріалу, що для вивчення цього матеріалу народжуються цілі окремі самостійні науки, які мають своїм завданням досліджувати розвій промислу, розвій мистецтва декораційного та пластичного тощо. В культурі духовній розвій думки, вірувань і релігії, розвій освіти і всіх просвітніх знарядь, розвій творчості словесної та музичної і т. д. дають зміст знову для багатьох окремих наук, як історія філософії, історія релігії або історія церкви, історія освіти, історія мови, історія літератури, істо­рія музики і т. д. В культурі суспільній організація громадська і відносини між громадянами політичні, економічні, громадські да­ють зміст для цілого ряду правничих та суспільних наук, як історія держави і державне право, цивільне право, церковне право, історія господарства, політична економія і т. д. Не тяжко спостерігати, що й основні галузі культури, як матеріальна, духовна та суспільна, розгалужуючись, переплітаються між собою, і деякі науки, дослід­жуючи свій предмет, не можуть відділити від себе, наприклад, виявів культури духовної й матеріальної або матеріальної й суспільної: так, історія мистецтва, досліджуючи пластичне мистецтво, ніби стоїть в ділянці матеріальної культури, але розвій пластичного мистецтва є разом із тим і розвоєм ідей, думок, понять часто зовсім не матеріальних, а розвій таких галузей мистецтва, як тонічне, поезія, музика, вже вповні сягає в сферу культури духовної. Так само і такі науки, як історія господарства та політична економія, сягають і в сферу суспільної культури, й культури матеріальної. Отже, у викладі розвою і змісту культури культурного народу велика труд­ність заходить від безмежного розгалуження та переплетення між собою інших галузей з різних сторін культури. В кожнім разі ясно, що виклад розвою і змісту культури культурного народу потребує ознайомлення з таким числом різних і часто дуже далеких від себе наукових дисциплін, що він не може бути викладом одної особи, якою б енциклопедично освіченою вона не була, а мусить бути колективним викладом більшого числа фахових дослідників, і то чим розвиненіша культура народу, тим виклад її вимагає більшого числа фахівців. Але все-таки в культурніших народів, до яких належить і український народ, культурний процес так розгалузився, що ледве чи можливо взагалі для такого народу подати абсолютно повний курс цілої його культури в усіх його найдрібніших деталях. Мимово­лі дещо пропуститься, дещо мусить бути опущене, бо ще не дослі­джене, дещо виділяється в окремі, самостійно розвинені науки. Так, наприклад, історія літератури є настільки самостійно розвиненою наукою, що хоч вона має своїм предметом одну з головніших галузей розвою духовної культури, але ніколи не трактується в загальних викладах культури народу, а завжди виділяється в окре­мий самостійний курс викладів. Взагалі, як правило, можна сказати, що кожний загальний курс культури якого-небудь культурного наро­ду ніколи не є повним викладом усіх сторін культурного розвою того народу, а тільки деяких сторін його культури. І це навіть тоді, коли ми приймемо термін культури у вужчому розумінні цього слова.

Щоб цьому зарадити, роблять спроби поступити ще один крок у напрямі звуження поняття терміну «культура», саме в той спосіб, що, розглядаючи культуру якогось народу, проводять межу, ділячи народ на дві нерівні частини, нерівні щодо кількості і щодо якісної здібності до культурного розвою. Власне, розрізняють культуру народної маси, себто безмежно численнішої частини народу, і куль­туру інтелектуальної верстви того ж народу, далеко меншої кількіс­но, але значно здібнішої до культурного поступу, яка, власне, часто на своїх плечах і виносить у значній мірі культурний поступ свого народу. Проведений поділ до певної міри ще подвоює число тих наук, що потрібні для досліду культури народу, бо кожну галузь культури ділить надвоє, наприклад, філософія народна і наука філософії, медицина народна і наука медицини, народний фольклор і письменство, народне мистецтво й мистецтво в творчості видатні­ших артистів народу і т. д. Але зате до деякої міри вдається синтезувати всі галузі культури мас народних в науковій дисципліні, яку називаємо етнографією, а культура інтелектуальних верств народу, на відміну від етнографії, складає в стислішому розумінні поняття «культура», як це вживається в німецькій науковій літера­турі, або, як частіше кажуть французи та англійці,—«цивілізація».

Приступаючи до викладу української культури, ми маємо на увазі дати стисліший образ української культури, або цивілізації, але поруч із тим маємо уділити певне належне місце також і етнографії. Проте і в нас огляд культури, чи цивілізації, українського народу буде зроблено тут дуже неповно — і то з двох вищенаведених причин. Деякі галузі суспільної культури, як політичний розвій, розвій економічних і суспільних відносин, розвій держави і держав­них установ тощо, входить до курсу історії України; розвій літературної творчості також складає окремий курс історії української літератури і тому в курсі української культури повторю­ватися не буде, як і ще деякі галузі з царини культури, що їх виділено в окремі дисципліни. Але будуть у нас пропуски й далеко шкідливішого порядку, власне те, що буде пропущено через брак нашого знання й наукового розроблення. Так, досі не досліджено й це систематизовано, і ми не знаємо докладно, що саме українці зробили в сфері техніки, механіки, агрономії, медицини, математики, всесвітньої історії, географії, археології, права і взагалі більшості наук. А не маючи точних зібраних відомостей, зрозуміло, не можна обчислити, що українці зробили для культури вселюдської та яка вага їхньої власної культури. В останніх часах тільки трохи підно­ситься завіса і висвітлюється, що внесли українці у сфери філософії, мистецтва пластичного, музики, театру, наук українознавства, дослі­дів з обсягу класичної історії та філософії, економічної науки, але цього замало, щоб ми могли вповні, належно й всебічно представити культурні надбання і висоту культури українського народу.

Нарешті, ще треба мати на увазі, що культурний розвій кожного народу проходить у процесі постійні» взаємовідносин різних народів між собою, у процесі культурних впливів одного народу на другий і постійного перехрещування культурних впливів. Культури самобутньої, культури, яка в якогось народу самостійно розвивала­ся б від самих первісток до нинішнього культурного рівня, сміливо можна указати, що не існує зовсім, і то не існує не тільки в культурних народів, але й у народів некультурних, себто в народів, що стоять на найпримітивнішому рівні культури. Та первісна культу­ра, в стадії якої живуть найпримітивніші дикунські народи Африки та Австралії, є все-таки складним витвором впливів одного племені на друге або іноді й держав культурно розвинених, впливів, які некультурні племена, прийнявши, не здолали далі розвивати, а, навпаки, деградували. Так, в останніх часах доведено, що примітивне мистецтво деяких некультурних народів Центральної Африки є ремінісценцією колишнього високорозвиненого мистецтва висо­кокультурної Єгипетської держави. Високе єгипетське мистецтво, що згинуло з культурою державною в самому Єгипті, пережило довгий ряд віків і живе, правда, вироджуючись, і досі силою традиції в некультурних народів, що колись це мистецтво наслідували. Нема що й казати, що червоношкірі некультурні племена Америки свого часу підлягали значним впливам старих культурних держав на терені Америки, що згинули під натиском європейської інвазії. І для тих же червоношкірих було катастрофічним, що вони здебільшого не в стані були сприймати далі впливів культурних народів європейських.

Взагалі здібність сприймати культурні впливи є необхідною передумовою культурного розвою і поступу кожного народу. І чим більше різних впливів культурних який народ сприймає, вбирає в себе, перетворює і розвиває їх далі, тим народ є культурнішим. Культура тих центрів завжди випереджує, де сходиться більше різних народів і взаємно переплітають свої впливи. Тому часто культурніші осередки розвиваються по шляхах сполучення, кращими серед яких колись, доки ще не знали штучних шляхів, були ріки чи взагалі водні артерії. Те ж саме можна сказати про роль сухопутних шляхів, гірських перевалів, пізніше приморських і приокеанських центрів, і, нарешті, залізничних шляхів в останніх часах. Навпаки, найменш культурними народами лишаються ті народи, що мають утруднене сполучення з іншими народами. Такими народами, на­приклад, є ті племена, що живуть на малих відлюдних островах. Не даремно канібальство дожило ще й до наших часів у тубільного населення малих відлюдних островів Полінезії або серед непрохід­них хащів та нетрів пустинних континентів. Спостерігається, що під оглядом культурного розвою консервативніші і часто відсталіші народи є ті, що живуть в закритих, малоприступних гірських місце­востях або в місцевостях лісних та болотяних, де немає засобів сполучення або можливість сполучення є дуже утрудненою.

Отже, необхідною передумовою культурного розвою кожного народу є можливість єднання з іншими народами і можливість взаємного обміну культурними здобутками і культурними цінностя­ми. Здатними до культурного життя і розвою можуть бути тільки ті народи, що здібні сприймати культурні впливи, але сприймати їх активно, перетворюючи і розвиваючи сприйняте далі.

Висока культурність українського народу зумовлюється тим, що він на протязі тисячі років свого історичного життя і, мабуть, багатьох тисяч років свого життя передісторичного активно сприй­мав культурні впливи від безлічі тих народів, що на протязі тисячо­літь переходили через українську землю або входили в стосунки чи межували з українською територією. Активно сприймати чужі впли­ви, ще раз це повторюємо, є необхідною передумовою культурного поступу. Тут ми розуміємо здібність народу не тільки сприймати культурні здобутки інших народів широкого світу, але й здібність сприйнятий культурний матеріал пристосувати до свого вжитку і в той спосіб дати йому своє власне оригінальне, національне забарв­лення і в той спосіб світовий культурний чинник обернути у чинник національної культури.

Оскільки взаємовідносини різних народів мали свої природні межі на протязі віків, то на протязі того ж часу зложилися і культурні групи народів, що мають у своїй культурі більше спільних моментів або в загальних рисах спільну культуру. Так, можна говорити про культуру європейських народів, до яких належить і український народ, себто про європейську культуру, так само можна говорити про культуру азіатських народів, або азіатську культуру. Останніми часами ніби відокремлюється американська культура, себто культура європейських народів, що переїхали до Америки і в радикально змінених обставинах там активно розвивали далі європейську культуру в трохи іншому напрямі та іншому харак­тері, ніж у старій Європі.

Але, з другого боку, спостерігається і протилежний процес, а саме: удосконалення сполучення через європейські простори, коли розвинулося океанське пароплавство, коли повітря теж стає шляхом для швидкого сполучення між протилежними точками земної кулі, з розвитком телеграфної та радіотелеграфної комунікації нав'язуєть­ся інтенсивніше зближення між народами різних культурних груп, і активніші народи Азії сприймають та засвоюють собі культурні здобутки європейської родини народів і, навпаки, європейці викорис­товують все більше деякі здобутки старої азіатської культури. Ті ж самі причини дають себе відчути і в Америці, і там також з'являєть­ся паралельно зустрічний культурний процес. З одного боку, в Америці виробляється група народів відмінної американської культу­ри, а поруч з тим і міцнішає зближення Америки Східної з країнами Європи, а Америки Західної з країнами Азії та Полінезії. Таким чином, процес культурного розвою народів є процесом незвичайно складним і нелегким для досліду та студіювання. Але тим більше конечним є для кожного роду уяснити собі свою культурну індивіду­альність, ступінь свого культурного розвою, бодай головні процеси своєї культурної формації, і вияснити потреби наукової розробки різних галузей знання для повнішого і точнішого визначення своєї культурної ваги та гідності.

Взаємне переплетення різних культурних впливів у різних міс­цях і в різних народів дає різні наслідки і викликає різні ефекти; тому образ людської культури є незвичайно багатоликий, ті самі впливи різними народами різно сприймаються, різно розвиваються і, зрештою, дають різну культуру національного відмінку. Цим і зумов­люється ціле багатство і різноманітність загальнолюдської культури. Загальнолюдська культура — це немовби спільна безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби, і, очевидно, чим культурніший народ, тим більші культурні скарби він вносить до загальнолюдської культурної скарбниці. Як багата ця скарбниця, видно з того, що, говорячи тільки про народи високорозвиненої культури, ми маємо цілі культурні групи народів з дуже відмінними засадами і виявами своєї культури: групи народів європейських, чи європейської культури, азіатської культури, мож­ливо, американської культури... Але кожна з цих культур в свою чергу незвичайно різноманітна. Так, культура європейських народів має багато спільного в культурних засадах кожного з цих народів, але разом з тим вияви тих культурних засад у кожного з європей­ських народів дуже відмінні. Культури Франції, Італії, Німеччини, Англії, України і т. д. між собою дуже відмінні, хоч разом з тим і мають досить спільного, що їх всіх разом відрізняє від культури, наприклад, народів азіатських. Тому і культура народів європейсь­ких, як і культура азіатських,— багаті й різноманітні культури. В свою чергу культура великих багатомільйонних народів у кожного, зокрема в різних місцевостях, неоднакова. Так, в Англії культури шотландця, уельця й інших земель Британських островів у межах загальної англійськості відмінні між собою, як в Італії культури ломбардська, тосканська, сіцілійська, сардинська тощо в межах загальної італійської спільності різняться між собою; безперечно, теж і в українців культурні особливості різних земель виявляють значну різноманітність. Гуцули, бойки, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни, лівобережці, чи гетьманці, слобожани тощо мають свої відзнаки, культурно між собою відрізняються, але тільки в межах загальної і спільної всім їм української культури; так само загальноукраїнська культура відрізняється від французької, німецької, італійської тощо в межах загальноєвропейської культури, і як культура європейська відрізняється від азіатської, американської тощо в межах загальнолюдської культури. Можливо, що фахові дослідники зможуть і далі повести аналітичний поділ, описуючи етнографічні й цивілізаційні відміни груп певних місцевос­тей. Спеціально в українців, що віками не мали власної держави, а жили поділені між різними державами, по різних державах підля­гали різним впливам і виробили в своїй культурі дещо відмінні особливості. Особливо це стосується до головної маси українського народу, що до революції 1917 року входила до складу Російської держави, і наступної за величиною теж кількамільйонної групи українського народу, що більше сотні років перед тою ж революцією входила до складу Австрійської держави. Дуже відмінні обставини державного, політичного життя, відмінне етнографічне оточення, в якому ці дві головніші групи українського народу оберталися поруч з основно відмінними природними умовами (Карпати — гори та підгір'я, з одного боку, та Лісостеп і Степ, з другого боку) — все це разом мусило витворити і, безперечно, витворило дещо відмінні культурні типи єдиного українського народу. Ці відміни, на жаль, іноді приводили до непорозумінь, певної незгоди між окремими чинниками цих двох найбільших відламів українського народу. Але це явище, яке спостерігається і в інших народів, як, напр., антаго­нізм між ломбардцями та п'ємонтцями в італійців, баварцями та прусаками в німців, здебільшого вважається за явище нездорове, ненормальне, відоме під назвою партикуляризму. Отже, сорокамільйонний український народ має й не може не мати різних культур­них виявів, дещо відмінних у Карпатах, у Степу тощо, але в цілому має свою віками, навіть тисячоліттями вироблену єдину українську культуру, культуру Єдиної Соборної Украйни.

Сприймаючи факти культури сучасної України, треба пам'ятати, що в різні епохи українська культура виглядала відмінно. Деякі риси української культури дуже старі, деякі, навпаки, пізніше вироблені, або запозичені. Так, наприклад, такий величезний скарб української культури, як українська народна пісня, ми тепер з певністю можемо сказати,— на протязі століть дуже мінявся. Пісні обрядові, ці пісні, що складаються з дуже коротеньких куплетів (строф) з постійно повторними рефренами, як колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні,— дуже старі, ще передхристиянського походження. Деякі з них змінилися з прийняттям християнства, як колядки та щедрівки, і пристосувалися до християнського чину; деякі, як купальські, до

християнства не пристосувалися, зате їх і зосталося далеко менше, і, напевно, більшість з них у добі християнства зникла. Отже, багатство української обрядової пісні на протязі часу, як бачимо, дуже мінялося. Це в обрядових піснях, які є найстарші. Пісні ж необрядові, пісні епічні, ліричні, побутові тощо — це здебільшого пісні новішого походження; час постання цілого багатства цієї української пісні — головним чином XVI, XVII та XVIII віки. Цей час вважається золотою добою української пісні. Очевидно, що козацькі пісні могли виробитися в добу козацтва, чумацькі — за часів, коли розвинувся чумацький промисел, і т. д. Правда, подекуди в тих піснях часто чуються сліди попередньої доби старокнязівського чи дружинного епосу, але з того вже видно, що епічна пісня до XV віку, до козацького періоду була зовсім інакша, ніж пісня періоду козацького. Так само література українська в XVII та XVIII вв. виявляла щось значно відмінне від літератури XIX в., і навіть література першої половини XIX в. дуже відмінна від літератури початків XX в. Так само пластичне мистецтво в кожному періоді історичного життя українського народу виглядало зовсім інакше. Візантійсько-романське мистецтво старокнязівської доби відмінне від мистецтва доби козацького барокко, а це останнє відмінне від мистецтва класичного кріпацької доби, яка, в свою чергу, різниться від сучасного модерного українського мистецтва. І те саме, ту саму постійну зміну культурних форм і виявів спостерігаємо в усіх галузях народної культури. Живий народ живе — зна­чить міняється, і разом з тим міняється і його культура. І в цій постійній зміні деякі риси, деякі форми культурних виявів одмирають і губляться, деякі приходять нові, і деякі знову виявляють незвичайну живучість. Досліди над тим, які риси культурних виявів старі і як саме старі, які новіші, які зовсім нові, а як виглядали ті форми, що вже відмерли та загубилися, одним словом, дослід процесу постійної зміни культурних форм життя і культурної твор­чості народу є завданням історика культури, який все повинен пам'ятати, що в житті народу немає застоїв, але все невпинно й постійно міняється. Установити закони цього процесу, закони постійної зміни форм, постійної еволюції культурного життя є завданням історика культури.

Щоб зрозуміти-сучасність культурного стану народу, щоб зрозу­міти культуру народу взагалі, треба знати закони, по яких культура розвивається, зрозуміти закони постійної зміни культурних форм, щоб розібратися, що в культурі народу є нового, а що є пережитком, що є старе й відмираюче, а що є хоч старе, але повне життєвої сили; для цього всього треба приходити до студіювання народної культури з історичною метою, себто студіювати не просто культуру народу, а історію його культури. Маючи бажання студіювати культуру українського народу, конче треба студіювати Історію Української Культури.


МАУП-Бокань



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.013 с.)