Методичні вказівки до лекції.

З метою встановлення логічних зв'язків між універсаліями і дефі­ніціями науки про культуру рекомендовано добре засвоїти визначення понять, запропонувати альтернативні визначення (сформульовані само­стійно й вибрані з методичної літератури) і написати самостійну роботу за орієнтовною темою "Особистість ("Я") в сучасній культурі", в якій необхідно задіяти всі зазначені в лекції поняття.

Бичко

Розділ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ І ВІТЧИЗНЯНОЇ КУЛЬТУРИ

Предмет курсу

Методологічні основи курсу

Критичний аналіз класичних і сучасних концепцій культури

Лекція 1. ПРЕДМЕТ КУРСУ

Однією з найважливіших характеристик су­часної світової ситуації постає дальше загострення глоба­льних проблем, себто суперечностей, що стосуються долі усієї світової спільноти. Відсутність позитивного вирішен­ня цих суперечностей може призвести до загибелі людства внаслідок термоядерної чи екологічної катастрофи. Проте не менш реальною небезпекою є катастрофа культурна. Ні­які економічні успіхи та політичні свободи не можна вва­жати тривкими, якщо існує небезпека зниження культур­ного рівня людей, занепаду духовних та моральних ціннос­тей. Нині це добре усвідомлюють і політичні діячі, і твор­ча інтелігенція, і широкий загал.

Як відомо, тривала практика «реального соціалізму» до­сить сильно позначилася і на стані властивої цьому суспі­льству культури, деформацію якої спричинили, насамперед, багатолітнє панування принципів «мета виправдовує засо­би» або «план будь-якою ціною», свідомий розрив «зв'язку часів», знищення коріння світової та вітчизняної культури, відстоювання пріоритету класових цінностей над загально­людськими. Панування у суспільстві «залишкового прин­ципу» щодо культури призвело до того, що їй приділявся той мінімум уваги та коштів, котрий залишався після роз­в'язання чисто економічних завдань.

При цьому не враховувалось, що економіка, не кажучи вже про людське жит­тя загалом, не може успішно розвиватися на обезкультуреному ґрунті. Ось чому не можна погодитися з погляда­ми, згідно з якими спочатку треба вирішувати питання по­літичні та економічні, а вже потім культурні.

Економіка, політика та культура — це три основні га­лузі, без одночасного просування в яких суспільство не має змоги успішно розвиватися. Економіку та політику можна порівняти з важелями, приводними пасами, а культуру — з тим «керуючим пристроєм», котрий задає діям цих ва­желів первісний життєвий сенс. Одні й ті ж технічні мож­ливості за різних вартісних орієнтацій, різне розуміння сен­су життя, суті людських відносин можуть призвести або до загибелі цивілізації, або до її розквіту.

Чорнобиль — це не просто наслідок технічних помилок, але й результат ку­льтурного занепаду.

Розв'язання глобальних проблем людства, поступ до гу­манного демократичного суспільства вимагають вироблен­ня відповідної світоглядної стратегії, яка, у свою чергу, по­требує вирішення проблеми співвідношення культури з еко­номікою та політикою, чіткого осмислення місця й ролі культури в житті суспільства і особи. Економічні засади такого суспільства можна вважати більш-менш визначени­ми. Але що розуміти під поняттями «культурне суспільст­во», «культурна людина»?

Відповісти на ці питання має теорія культури, котра му­сить знаходити необхідний для цього матеріал, насамперед, в історії культурного процесу, особливості якого знаходять свій вияв у різні епохи, в різних регіонах, у різних народів.

Існує загальна скарбниця світової культури, проте кожна нація і кожна особа — не «гвинтики» тоталітарної машини, а самоцінний феномен у всій своїй неповторності. Немож­ливо любити людство в цілому, зневажаючи культуру та іс­торію власного народу, адже культура окремої людини формується у живій взаємодії світової та вітчизняної куль­тури. Отже, не дивно, що пропонований курс включає тео­рію та історію як однієї, так і іншої.

Термін «культура» (від лат. cultura — обробка, вихован­ня, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень.

Загальним для них є те, що під культурою на противагу «натурі» (при­роді, природному) розуміють те, що створено людиною, штучне.

Відповідно до первісного розуміння цього слова культуру уявляли або як вплив людини на природу (ріль­ництво), або як виховання, освіту самої людини. У різних суспільствах розуміння культури як «виховання» набувало різних відтінків.

Так, елліни у «вихованні», «пайдеї» як сукупності норм поведінки, певному способі життя вба­чали свою головну відмінність від варварів. Європейське середньовіччя наближає термін «культурність» до цивілі­зованості (від лат. civilis — громадянський, державний), себто до устрою міського життя. В добу Відродження куль­турність починають розглядати як відповідність гуманістичним ідеалам людства.

З другої половини XVIII ст. поняття культури входить в ужиток соціальної філософії.

У домарксистській філософії культура визначає передусім духовне життя людей, доціль­ність суспільного устрою, досягнення науки та мистецтва.

Виробництво та всі економічні відносини згадувались ли­ше принагідно, як другорядні елементи «історії культури».

Марксизм, розглядаючи розвиток суспільства як зміну су­спільно-економічних формацій, зміст яких складає спосіб виробництва, дозволяв, по-перше, включити в розуміння культури її соціально-економічну детермінацію, по-друге, поглянути на культуру як на характеристику суспільства в цілому, себто духовної та матеріальної сфер життя, як на досягнений суспільством рівень історичного розвитку.

Водночас така характеристика культури є ще занадто загальною, оскільки не виявляє її специфічних відміннос­тей від інших аспектів суспільного та особистого життя. По­шуки цих відмінностей філософія вела у різних напрямах.

Немарксистська філософія загалом зосереджувалася на пошуках тих духовних засад, котрі реалізуються в культурі як особливому способі духовно-практичного оволодіння сві­том. Як такі засади пропонувалися цінності (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд, М. Вебер, представники сучасного струк­турно-функціонального аналізу), сталі структури мови та мислення (структуралізм), символічні форми (Е. Кассірер, К. Юнг), первісні ідеї різного типу (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін) та ін. Слід зазначити, що, незважаючи на відсутність загальноприйнятого однозначного рішення, кожний із згаданих напрямів має власний позитивний до­робок.

Не дійшли згоди з цього питання і різні напрями ра­дянської філософії. Підходи, що існували в її межах, мож­на подати як своєрідні щаблі сходження від абстрактного до конкретного, під час якого в розумінні культури зага­лом все більше виявляється її сутнісна специфіка. У самому широкому плані культуру розуміють як протилежність при­роді, сукупність результатів людської діяльності. На більш конкретному рівні культуру пов'язують зі способом людсь­кої діяльності, розуміючи під культурою організацію діяльності, її «технологію» в широкому значенні цього слова. На­ступний етап конкретизації полягає у виявленні того ґрунту, котрий дає можливість організувати діяльність суспіль­ства та особи в цілому. Так, Л. Коган пропонує визначити культурну діяльність «...як реалізацію в будь-якому різно­виді соціальної діяльності людини її сутнісних сил...»

1. Культурная деятельность. М., 1981. С. 15.

 

Спробуємо рухатися далі шляхом конкретизації. Сутнісні сили — це ті якості, котрі відрізняють людину від усіх інших явищ, виступають у ролі її творця як людини. До цих сил відносять здатність до праці, наявність свідомості, моралі, здатність людини продукувати також і за «закона­ми краси» та ін. Сутнісні сили формуються та розвивають­ся шляхом об'єктивної детермінації з боку суспільного ви­робництва. Проте людина — це не лише об'єкт впливу при­роди та суспільства, вона — суб'єкт, який не лише формує, а й реалізує власні сутнісні сили, детермінує хід об'єктивних соціальних та природних процесів.

У першому випадку людина є елементом природно-істо­ричного процесу розвитку суспільства, в другому — суб'єк­том діяльності. Якщо природно-історичний процес зумовлю­ється об'єктивними законами суспільного розвитку, то ді­яльність суб'єкта, реалізація ним своїх сутнісних сил де­термінується життєвими сенсами (ключовими цінностями), котрі орієнтують людську діяльність, обґрунтовують певне відношення людини до світу. Наприклад, характер науко­вого пізнання або мистецького оволодіння дійсністю ви­значається передусім об'єктивними соціальними закономір­ностями життя даного суспільства, даної епохи.

Проте в них же (пізнанні тощо) знаходять реалізацію їхні вищі життєві смисли: відповідно істина та краса.

Отже, харак­тер зазначених різновидів діяльності залежить як від об'єк­тивних умов їхнього перебігу, так і від ціннісних орієнтацій суб'єкта, його уявлення про істину та красу.

Відповідаючи на питання, задля чого необхідна та чи інша діяльність, термін «життєвий сенс» є первинною заса­дою вибору відповідних цілей (що робити) та засобів (як зробити). Якщо система життєвих сенсів складає аксіоло­гію діяльності (її ціннісноорієнтуючий ґрунт), то система цілей та засобів — технологію діяльності (спосіб організа­ції процесу реалізації життєвих сенсів). Це розрізнення можна проілюструвати на прикладі відомої притчі. Пере­хожий питає трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Перший відповідає: «Вожу цеглу», дру­гий: «На хліб заробляю», третій: «Собор мурую», хоча всі вони виконують одне й те ж виробниче завдання (достав­ляють цеглу) за допомогою того ж самого знаряддя (тач­ки).

Припустимо, що у них однаковий рівень майстерності (технології), проте аксіологія діяльності, її сенс у них різ­ний.

Лише у останнього його особистий сенс та сенс спра­ви, в якій він бере участь (собор — символ великої спра­ви), співпадають.

Але яке відношення цей приклад і усі вищенаведені роздуми мають до розуміння специфіки культури? Звернімося до інтуїції: чи може знавець, надзвичайно технічно освіче­на людина виявитися некультурною? В основі «культурного виміру» знаходиться життєсенсовий підхід. Системобудівне ядро культури складають не засоби, які вона використовує, а життєвий зміст, котрий реалізується за допомогою тих або інших засобів. Наприклад, втеча від страждань у дав­ньоіндійській культурі; недіяння, вірність традиціям — у давньокитайській; міра — в античній; влада над світом та багатство — у західноєвропейській та ін.

Якщо дві людини однаково опанували хатха-йогу, то це ще не визначає той тип культури, до якого вони належать: в індійській куль­турі — це засіб для володіння власним тілом, щоб підко­рити його для заглиблення в небуття, нірвану; в західно­європейській — засіб до більш активного оволодіння зов­нішнім світом.

 

Культура — це система життєвих сенсів суб'єкта (осо­би, групи, спільноти), що реалізується у засобах та резуль­татах його діяльності. У кожному акті та результаті люд­ської діяльності поряд з іншими обов'язково присутній і культурний аспект, особлива сфера нашої життєдіяльності.

 

Будь-який продукт рільництва є, наприклад, і фізичним ті­лом, і біологічною системою, і результатом природних про­цесій, і компонентом «другої природи», що штучно створена людиною. Вивчаючи цей продукт у зазначених аспектах, можна буде з'ясувати, яким чином у ньому знайшли свою реалізацію фізичні, біологічні, екологічні закономірності, суспільні відносини, технологія рільництва.

До сфери культури цей продукт може відноситися на­стільки, наскільки в ньому втілені деякі життєві сенси су­б'єкта: втрачений нами селянський космоцентризм, коли людина відчуває себе частиною буття, а продукт її має, кажучи словами А. Швейцера, «благоговіння перед жит­тям»; або відповідальне ставлення хазяїв, коли прибуток і добра якість зумовлені одне одним; або особиста вигода будь-якою ціною в умовах відчуженої праці; або взагалі відсутність ціннісної орієнтації на цю діяльність, її безсенсовність. Отже, за результатами діяльності можна ре­конструювати вибір цінностей, що стояли за ними, визна­чали життєвий сенс та тип культури.

У деяких випадках необхідно розрізняти поняття куль­тури та цивілізації, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми.

Термін «цивілізація» вживається як для позна­чення етапу розвитку людського суспільства, так і для ха­рактеристики будь-якого суспільства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення на­явних потреб людей, стає його метою.

У цьому розумінні Ф. Енгельс слідом за Л. Морганом виділяв три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізацію. В іншому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як «тех­нологію» цивілізації її сенсовим, ціннісним засадам. Циві­лізація може служити культурі, а може і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими ціннос­тями. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко.

Людина може бути цивілізованою (освіченою, умілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна, тобто сенс її діяльності не зумовлений світовою та вітчизняною культу­рами. Можна стверджувати, що характеристика людини як суб'єкта культури (носія та творця життєвих сенсів) — найглибинніша її характеристика.

У чистому вигляді «культури взагалі» в житті не існує. Вона завжди належить певному суб'єктові: саме цьому су­спільству, спільноті, особі, цій неповторній індивідуальнос­ті. Водночас існують і загальні, інваріантні риси культури людства в цілому, в основі якої — загальнолюдські ціннос­ті. У певному розумінні історія людства — це історія ста­новлення саме цих цінностей.

Як уже зазначалось, існують різні історичні типи культур: національні, класові, профе­сійні тощо.

Сукупність культур можна уявити у вигляді іє­рархії, перше місце в якій посідає світова культура, що ви­значається власною системою загальнолюдських цінностей.

У залежності від умов розвитку відбувається її конкрети­зація, відгалужуються певні рівні культур: культурні епо­хи (середньовіччя, Відродження та ін.), національні (укра­їнська, німецька, французька тощо), регіональні (антична, американська, слов'янська та ін.), класові (селянська, бур­жуазна і т. п.) і так до особливостей культури різних пси­хологічних типів окремих людей.

Суттєво те, що загальнолюдська культура вища за її різновиди в тому розумінні, що вона об'єднує їх у єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння та співпраці у цьому сповненому суперечностей, проте цілісному світі. Во­дночас інші рівні культур не зводяться до засобів реаліза­ції загальнолюдських цінностей. Кожен з них є самоцінним у власній унікальності.

Ось чому світова та вітчизняна ку­льтура перебувають у відношенні не жорсткого підпоряд­кування, а рівноправного взаємозбагачуваного діалогу. Ко­жна національна культура володіє власним образом світу, і лише їх взаємодія породжує повноцінну культуру як люд­ства, так і окремої особи.

Культура окремої людини не є щось механічно привне­сене ззовні: особа — це не чиста дошка, на якій суспіль­ство пише те, що йому заманеться. Справжня культура тво­риться власними зусиллями. Кожна культурна людина му­сить переробити у власній душі цінності світової та вітчиз­няної культури. Лише за цієї умови вона здатна визначити, а не тимчасово використати своє особисте ставлення до світу, власні життєві сенси, в яких її неповторна індивіду­альність веде конструктивний діалог, відчуває причетність до життєвого сенсу людства, культури свого народу.

На будь-якому рівні свого існування культура не прос­то перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає у всі її сфери, виявляючи себе у політичній діяль­ності, у відношенні до праці, в мистецтві, наукових дослід­женнях тощо.

Ось чому є принципово невірним вбачати культуру лише в діяльності певних закладів (театрів, біб­ліотек і т. п.).

Звичайно, у творах поета чи композитора життєві сенси будь-якої доби відбиваються найбільш кон­центровано, яскраво.

Однак це не заперечує того факту, що звичайний цех, крамничка, помешкання, манера пове­дінки також виступають свідченням культури певного типу.

Створюючи ключові цінності, життєві сенси людини, ку­льтура передає від покоління до покоління цю своєрідну аксіологічну естафету. Саме в цьому і полягає її роль.

Тип культури — це ланцюг від життєвого сенсу до його втілення в дію. Немає жодної особи чи спільноти, повністю позбавлених культури. Досить згадати культуру фашист­ського чи тоталітарного типу. Інквізицію також можна ви­значити як елемент певної культури. Як відомо, Великий Інквізитор Достоєвського намагався втілити в життя певні аксіологічні орієнтації.

Якщо подібні явища визначаються як «антикультура», то мається на увазі їх порівняльна оцінка з позиції культури вищого типу, себто такої, яка здатна в межах вищої цілісності (світової культури) збе­регти всі індивідуально-неповторні культурні форми.

Куль­тура, хоч і не прагне цього, заперечує сама себе, справді заслуговуючи таким чином назви «антикультура».

Більш конкретне уявлення про сутність культурного про­цесу суспільства та особи, їх розвиток та взаємодію перед­бачає перехід від загального змалювання культури до роз­гляду її будови, характеру формування та розвитку.

 

Як уже зазначалося, до основних підсистем культури відносяться:

1) система життєвих значень (ціннісна, смислотворча основа культури);

2) діяльність щодо їхньої peaлізації, запровадження в життя;

3) результати цієї діяль­ності, в яких втілені, опредметнені життєві значення, котрі утворюють системотворче «ядро» сутнісних сил людини. Розглянемо кожну із названих підсистем. Почнемо з кінця, тобто з результатів.

Продукти культури не є чимось існуючим окремо від продуктів інших типів діяльності (матеріального виробницт­ва, наукового дослідження). Тою чи іншою мірою вони присутні як зріз, аспект будь-якої діяльності. Наприклад, книга чи картина, здавалося б, самі по собі «чисті» про­дукти культури, можуть виступати і як результати техніч­ної діяльності (книга набрана в друкарні, картина відтво­рена певним технологічним засобом). Продукти культури можуть бути включені в комерційну чи соціально-політичну діяльність, використовуватися для підтримки престижу чи наслідування моді. З іншого боку, як уже зазначалося, вер­стат чи предмет домашнього вжитку несе на собі відбиток певного типу культури.

Продуктами культури не обов'язково є речі. До цих про­дуктів належать і відношення (наприклад, культура відно­син у сім'ї, в колективі, суспільстві в цілому), і людські дії: кожним своїм кроком людина створює чи руйнує культуру.

Припустимо, керівник робить зауваження підлеглому. Якщо останній покращить після цього свої трудові показники — то це справжній результат.

Але при цьому, в залежності від культури поведінки, манер керівника, підлеглий може або ще більше повірити в себе, або, навпаки, відчути при­ниження. Це вже результати, що відносяться до сфери куль­тури, оскільки вони формують певне відношення до світу.

Яким чином результат культури впливає на навколишній світ, яка форма існування найбільше йому властива?

На перший погляд, ця форма може бути будь-якою: від елемен­та виробництва чи побуту до творів мистецтва або компо­нента морально-психологічної атмосфери. Проте це лише зовнішня форма втілення. Так, наукові знання можна по­дати у вигляді формули, графіка, але у кожному випадку вони повідомляють однозначну інформацію. Стосовно про­дуктів матеріального виробництва, то це завжди результат зміни речовини та енергії, котрий задовольняє наші мате­ріальні потреби.

Отже, продуктами культури можуть висту­пати знання, речі, багато інших явищ, але суть у тому, що в них безпосередньо маніфестуються життєві сенси даної культури. Знання, що віддзеркалює світ та дає алгоритм його перетворення,— це знання. Проте це саме знання (чи процес його набуття), в якому маніфестуються цінності намагання істини, влади або кар'єри, є вже продуктом певного типу культури. Найбільш істотною формою існування результатів культури постає символ.

Термін «символ» багатозначний, він часто використову­ється як синонім знака, умовного позначення.

У даному випадку цей термін подається у значенні, в якому він вжи­вався у працях відомого філософа та філолога О. Ф. Лосе­ва. Символ він розумів як знак, що має безконечну кіль­кість значень і здатний включити позначуване в безконечну множину контекстів, як показник «безперервної семантич­ної плинності»¹ значень, що стоять за ним. «Категорія сим­волу всюди й завше, з одного боку, конечна, з іншого — безконечна»² Обмежений за формою символ виражає не­скінченність своїм плинним, у принципі поліінтерпретованим змістом. Певна інтерпретація символів, по-перше, да­ється лише в контексті даної культури, по-друге, завжди має творчий характер.³

1 Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1981. С 63.

2. Там же. С 433.

3. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М., 1986.

 

Символ — це власна форма існування не лише резуль­татів, але й самого процесу культурної діяльності та її сенсових засад.

Кожна наша дія має і безпосереднє цільове призначення (як засіб досягнення цілі), і значення симво­лічне, в якому вбачається провідний життєвий сенс. Згадає­мо притчу про трьох робітників, що возять тачки з цеглою. Всі вони можуть досягти однакового результату: одержати єдину платню. Проте не може не виявитися їх різне став­лення до справи: у жестах, манерах, міміці, а згодом — у результатах. Отже, культура праці — це не лише володіння технологією, а й, насамперед, свідоме ставлення до цієї праці, яке безпосередньо відбивається у відповідній симво­ліці.

Самі життєві сенси також існують у формі символів. Можна, звичайно, володіти науковим знанням про добро чи красу, але знання щодо факту існування цих цінностей ніколи не компенсує відсутності останніх. Людина може вивчити етику, відмінно скласти іспит, але бути амораль­ною. Можна фахово говорити про музику, але не відчувати її. Наявність у душі людини цінностей добра і краси вияв­ляється не в знаннях про них, а в їх інтерпретаціях у від­повідних діях. Якщо я не можу вчинити інакше, як за влас­ним сумлінням, і не можу не бачити в цьому явищі краси чи потворності — значить, у мене існують уявлення про доб­ро і красу, котрі стають життєвими смислами саме в кон­тексті даної культури. Людина, що живе нормами іншого культурного контексту, можливо, і зрозуміє мене, але дія­ти буде інакше (ось чому, зокрема, така невдячна справа «з'ясування відносин» між представниками різного типу культур).

З наведеного розуміння побудови і форми існування ку­льтури випливають певні висновки про характер її форму­вання і розвитку. Може скластися думка, що культура є чимось надзвичайно плинним, майже невловимим. У певному сенсі це так і є: володіння річчю, в якій втілена культура, ще не гарантує володіння самою культурою. Символічна форма вираження культури передбачає наявність за та нав­коло цих підсистем особливого «ефіру» — духовної атмо­сфери. І це найголовніше в культурі.

Духовна атмосфера суспільства, спільноти, міжлюдських відносин — ось основ­ний результат та передумова подальшого розвитку куль­тури.

Дати чітке визначення феномена духовної атмосфери, очевидно, у принципі неможливо. Проте він існує і великою мірою впливає на наше життя. Протилежними полюсами цієї атмосфери виступають стан бездуховності як її запе­речення (культура, котра заперечує сама себе) та ноосфе­ра (сфера розуму), тобто такий стан планети та навколо­земного простору, коли відбувається спільний гармонійний розвиток суспільства, особистості та природи. Навпаки, без­духовність характеризується таким відношенням до світу, коли все постає лише засобом для задоволення поточних потреб, позбавляється самоцінності.

Стан духовної атмосфери не вимірюється за допомогою якоїсь системи показників, як не підраховується процент її поліпшення чи погіршення. "Якщо людина виросла в ат­мосфері ворожого ставлення до краси або співчуття, то дуже важко розтлумачити їй, що це є насправді. Важливі не кількість збудованих клубів чи куплених книжок, а той дух, що панує у цих клубах, ті почуття, які виникають у людини при читанні книжки.

Формування та розвиток культури — складний, супереч­ливий процес, зумовлений певними закономірностями.

Пе­редусім розвиток культури детермінований об'єктивними законами та умовами суспільного розвитку.

Культура знач­ною мірою віддзеркалює стан суспільного виробництва, со­ціальну структуру країни.

Отже, вивчаючи, наприклад, се­редньовічну культуру, не можна абстрагуватися від рівня та особливостей феодального способу виробництва, інтере­сів феодалів та селян, відносин між ними, ролі релігії та ін.

Маючи власну внутрішню детермінацію, культура не лише відображає суспільне буття, але й, володіючи власними творчими потенціями, саморозвивається, справляючи при цьому активний зворотний вплив на розвиток суспіль­ства та особи в цілому. Розуміння умов виникнення будь-якої культури передбачає погляд на неї зсередини, тобто осмислення тієї особливої внутрішньої взаємодії, яка без­посередньо визначає її унікальність.

Процес формування та розвитку культури не піддається однозначному раціональному плануванню, як, припустимо, проектування та впровадження якоїсь технології. Очевид­но, що можливо і необхідно проектувати умови, що сприя­ють розвитку природи та культури (спираючись на знання об'єктивних закономірностей їхнього розвитку), але не­можливо маніпулювати органічним процесом їхнього само­розвитку. Стратегія «повернення річок» згубна для природи, тим більш неприпустима для культури, оскільки таємниця творчого саморозвитку останньої не піддається чисто тех­нологічному препаруванню.

Суб'єктами процесу розвитку культури виступають су­спільство в цілому, різні соціальні групи, окремі особи.

Це дає підставу зробити два висновки: а) необхідно врахо­вувати вклад цих суб'єктів у розвиток культури, характер їх взаємодії;

б) суперечливість розвитку культури цілком закономірна.

Незважаючи на зіткнення вельми різних культурних цін­ностей та тенденцій, можна виділити критерії прогресу люд­ської культури в цілому. Йдеться про два взаємопов'яза­них критерії: а) зростання загальнолюдського; б) розвиток унікальності.

Правильному розумінню цих критеріїв зава­жають, з одного боку, абсолютизація класових особливос­тей, з іншого — форсування єдності світової культури. Зви­чайно, в класовому суспільстві не можна не враховувати класові особливості культури.

Але чим вище суспільство розвинуте, тим більша питома вага в ньому загальнолюдсь­ких цінностей.

Процес становлення загальнолюдських цін­ностей — це головне, що має бути простеженим в історії культури.

Водночас конче потрібно враховувати самоцінність та унікальність регіональних або національних куль­тур.

Як єдність та взаєморозуміння людей у цивілізованому суспільстві не відміняють самоцінність та унікальність ко­жної з них, так і становлення світової культури не супере­чить поліфонії культур національних.

 

Культура — категорія філософська. Поняття культури, її структура, закономірності розвитку досліджуються філо­софією історії (соціальною філософією) та філософською антропологією (філософським вченням про людину).

Поза філософським змістом курс теорії та історії світової й вітчизняної культури розпадається на калейдоскоп, можливо, корисних та цікавих, проте не пов'язаних один з одним ін­формаційних екскурсів. Водночас цей курс в цілому не є філософською дисципліною, що пояснюється двома обставинами. По-перше, це не лише теорія, а й історія.

Отже, це дисципліна історична.

По-друге, філософського осмислен­ня культури недостатньо для цілісного розуміння теорії культури та історії, оскільки культура втілена у всіх галу­зях людського життя, що, у свою чергу, потребує врахуван­ня їхньої конкретної специфіки.

Нерідко виникає спокуса звести цю специфіку до мис­тецтвознавства. При цьому не враховується, що культуру неможливо тлумачити як мистецтво. Розвиток культурних цінностей, їхній вплив на життя суспільства та особи не­обхідно розглядати у всіх основних сферах життєдіяльності людини, що можливе лише за умови володіння відповідними конкретними знаннями.

Проте завдання полягає в тому, щоб не просто викласти факти з історії мистецтв, техніки тощо, а у одночасному осмисленні їх з точки зору філософ­ських уявлень про суть культури. Отже, вивчення цієї дис­ципліни передбачає подолання двох крайностей: абстрактного роздумування і опанування «інформацією до роздумів» без цілісного філософського осмислення.

Зрозуміло, що знань та рефлексії (діяльності самопіз­нання) ще недостатньо для того, щоб стати культурною людиною.

Проте їх необхідність у наш час, коли відрод­ження та розвиток культури все більше усвідомлюються як умова повноцінного життя суспільства та особистості, на­вряд чи викликає сумнів.

Рекомендована література

Бахтин М. М. К философии поступка //Философия и социология науки и техники. Ежегодник. 1984—1985. М., 1986.

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М., 1986.

Буржуазные концепции культуры: кризис методологии. К., 1980.

Давидович В. Е., Жданов Ю. А. Сущность культуры. Ростов н/Д., 1979.

Культурная деятельность. М. 1981.

Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1981.

Маркарян Э. С. О генезисе человеческой деятельности и культуры. Ереван, 1973.

Печчеи А. Человеческие качества. М., 1981.

Тачев Т. Национальные образы мира. М., 1988.

Фромм Э. Иметь или быть. М., 1986.