Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура стародавнього Китаю

Поиск

Розвиток культури

Епоха Визначення
Стародавній світ В давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ. Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває «переможеною» іншою, більш сильною культурою (частіше за все - культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву «культурного натуралізму». Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури. Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс — місто-держава, яка формує людину культури. Так, Аристотель розробляв ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури носило гуманістичний характер.
Середні віки В середньовічній Європі утверджується християнство - монотеїстична релігія (монотеїзм - віра в одного бога). Воно об'єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного «без віри немає знання, немає істини». Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. «Гріховному» світському граду він протиставляє «град божий», утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви. Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії - гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. В розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.
Епоха Відродження Ця епоха утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манатті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Інокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює “Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.
Просвітництво Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції “культура»-» природа”, пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Еммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло. До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика Й.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім'ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід'ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов'язує з прогресом освіти. У роботі “Про походження мови” (1772 р.) Гердер пов'язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I - вивчення історії, етнографії, II - формування національної літературної мови, III - виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність. Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається в філософії Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770-1831), для якого “культура є… звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.

.

Первісне суспільство

Період Визначення
Палеоліт (700-12тис. років тому)
  1. властивий ендогамний шлюб, пізньопалеолітична людина створює більш впорядковану систему шлюбу => заборонялось вступати в шлюбні відносини в межах одного роду заборонялось.
  2. полювали на диких тварин, збирали рослинну їжу
Культура збирання та полювання Розподіл праці Жінки збирали рослинну їжу Чоловіки рибалили та полювали. 3. виготовлення знарядь праці
Неоліт (6-3 тис. до н. е.)
  1. землеробство та скотарство (революційний переворот в системі ведення первісного господарства – «неолітична революція»)
  2. приручення тварин. Перша приручена тварина – собака.
Енеоліт (4 – 3 тис. до н. е.)
  1. прогресування знарядь праці
  2. відкриття корисних властивостей металів
Доба Бронзи (3000 – 1100 рр. до н. е.)
  1. Винайдення бронзи та заліза
  2. розвиток ремісничої діяльності
  3. розвиток обміну
  4. перехід від матріархату до патріархату.
  5. перші релігійні форми: тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

 


Міністерство освіти та науки України

Одеський технічний коледж

 

 

Самостійна робота №2

 

На тему: Індійська культура. Повсякденне життя. Філософські концепції індійської культури. Мистецтво. Культура стародавнього Китаю. Періодизація культури. Своєрідність мистецтва – триєдність і наука стародавнього Китаю.

 

Виконала

Студентка групи 2ЕП – 17

Осіпенко Тетяна

 

Одеса

Культура Індії

Одне з унікальних явищ у світовій культурі – культура Індії. Специфіка Індійської культури почала складатися ще в 4 тис. до н. е., а перша цивілізація на території Стародавньої Індії з’явилася приблизно 3 тис років тому.

Тип культури Опис
Архітектура Архітектура носила суворо утилітарний характер, ніде при розкопках не знайдено слідів монументальної скульптури і живопису. Проте високого досконалості досягло мистецтво в області малих форм - гравюри на печатках, статуетки.
Релігія Брахманізм — релігія стародавньої Індії, що розвинулася з ведизму та домінувала в період приблизно з 500 року до н. е. до 200 року н. е. Термін «брахманізм» був запропонований у 19 столітті, але й зараз деякі джерела поширюють на цю релігію назву «індуїзм», розглядаючи брахманізм як його ранню форму. Назва релігії походить як від домінуючої позиції Варни священиків — брахманів, так і від значення Брами в якості верховної сили. Брахманізм відрізняється від індуїзму, що розвинувся пізніше багато в чому на його основі, тим, що в індуїзмі значна увага приділяється окремим божествам, таким як Вішану і Шитва, та існує поклоніння їм — бхакті. З другого боку, він відрізнявся і від ведизму, що зосереджувався на складній міфології з великим числом божеств. Хоча брахманізм був переважно замінений іншими релігіями, зараз все ще існує консервативна секта його послідовників — шраута. Джайнізм — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці. У сучасному світі джайнізм — невелика за кількістю вірних, але дуже впливова в Індії, де їх нараховується приблизно 4,9 млн., релігія. Джайни найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають древню систему освіти, і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Бібліотеки джайнів найстаріші в Індії . Буддизм — одна зі світових релігій, яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті. Іслам — одне з декількох світових (нарівні з християнством, буддизмом) віровчень, які сповідують віру у єдиного Бога. Прихильники ісламу нині живуть у всьому глобальному суспільстві, на всіх континентах і в більшості локальних суспільств країн світу. Символ Віри (шахада) в ісламі звучить як "Немає бога крім Бога і Мухаммад - пророк його" або на староруській (мові, якою користувались білоруські татари - перші мусульмани на старій Русі - "«Нямаш іншага, толькі адзіни Пан Бог, і Мухаммад – Пасол Божи»") Іслам також називають мусульманством, магометанством, а людей, що її сповідують — мусульманами, магометанами.

Філософські концепції

Філософські системи Давньої Індії, що визнавали авторитет Вед або, принаймні, не виступали проти нього відкрито, розглядалися як однаково дієві шляхи для досягнення спасіння, хоча й різнилися між собою. Традиційно вони ділилися на три групи, по дві школи в кожній, що доповнювали одна одну: санкх'я та йога, ньяя і вайшешика, міманса та веданта.

Школа Опис
санкх'я Санкхья була пов'язана з ортодоксальною релігійною традицією формально, представляючи собою цілком самостійне й оригінальне перебіг. Хоча в цілому вона подається як дуалістична система, головний внесок її в історію індійської філософії полягає в глибокому і всебічному розвитку вчення про матеріальну природу світу й походження всієї сукупності речовин та істот з матерії («теорія еволюції»). До санкх'ї тісно примикає йога, що отримала величезну популярність у зв'язку з тими конкретними правилами психофізичного тренування, які вона пропонувала для досягнення «звільнення» від пут матеріального світу.
йога У «Йога-сутра», ранньому творі цієї школи, Патанджалі намічені тільки загальні принципи системи. Пізніше були розроблені положення так званої восьмічленной йоги, зрозуміло, технічні моменти - лише початкова ступінь цієї системи, мета її - в досягненні «вищого стану» тобто в подоланні власного «Я» (самадхі). За своїм теоретичним побудовам йога дуже близька санкх'ї, але в її вчення введено Ішвара (вище божество). Її послідовники шанували особисте божество, що зближувало їх з ортодоксальними індуїстами.

Релігія

Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності: богословські — католицька церква дотримується догмата про те, що Святий Дух виходить від Отця і від Сина, а православна — тільки від Бога-Отця; православ'я відкидає віру в чистилище й інш.; культові — католицтво забороняло переклад Біблії, богослужіння велося на латині, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, приходські священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх Константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле положення. Загалом же в Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжний характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.

Самобутні культурні традиції Візантії стали підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна із сторін висувалася на перший план, або навпаки — придушувалася. Ці процеси, що проходили у всіх без виключення галузях культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, в філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Аристотеля. У XI c. видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматик, навіть містика, а в останній вік існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

Василевси (імператори) прагнули показати, що вони правлять від імені Бога. На урочистостях поряд з троном василевса стояв інший трон — трон Істинного Царя. На ньому інколи лежало Євангеліє або стояла ікона. На війні перед загонами як знамено несли хрест або ікону Богородиці, або св. Михайла, або Св. Георгія.

Візантійське мистецтво

Візантійське мистецтво — стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі, що зародився в 4-5 століттях у Візантії (столиці Східної Римської імперії) і поширився в Італії, через Балкани, в Київській Русі, де він існував впродовж багатьох століть.

Візантійський стиль характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній, використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські художники відзначилися у мозаїчних роботах і в ілюструванні книг.

Історія

В 330 році через міжусобиці й смуту, що охопили величезну Римську імперію, імператор Костянтин I Великий переніс свою столицю в місто Візантій (з I століття н. е., що входив до складу Римської імперії) і перейменував його на Константинополь. У середньовіччі Візантія називалася Романією, самі византийці називали себе ромеями, а свою культуру — ромейською. Імператор — «Басилевс ромеев» — оголосив себе також і верховним жерцем. Це знайшло відбиття в офіційному мистецтві Константинополя, який виражав ідеї культу «басилевса ромеев» як пантократора (від грец. Παντοκράτορος— «вседержитель»). З тих пір вона була центром цивільного й духовного життя греко-римського миру. Візантійська імперія породила особливу культуру, названу в науці візантизмом.

Перші сторіччя існування Візантійської держави можна розглядати як найважливіший етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму й принципи християнства. Формування християнства як філолофсько-релігійної системи було складним і тривалим процесом. Воно вбрало в себе багато з філософських та релігійних вчень того часу. Християнська догматика склалась під сильним впливом близькосхідних релігійних вчень: іудаїзму, манихейства. Воно було синтетичною філолофсько-релігійною системою, важливим компонентом якої була антична філософія.

На зміну непримиренності християнства з усім, що несло клеймо язичництва приходить компроміс між християнським і античним світоглядом. Найбільш далекоглядні християнські богослови зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичницької культури для використання її в створенні філософських концепцій. Такі мислителі, як Василь Кесарійський, Григорій Ніський і Григорій Назіанзін, закладають фундамент візантійської філософії, яка сягала коріннями давньогрецького мислення. У центрі їх філософії перебуває розуміння буття як досконалості. Народжується нова естетика, нова система духовних і моральних цінностей, змінюється й сама людина тієї епохи, її бачення світу й відношення до всесвіту, природи, суспільства.

Іконопис

Іконопис Візантійської імперії був найбільшим художнім явищем у східно-християнському світі. Візантійська художня культура не тільки стала родоначальницею деяких національних культур (наприклад, lавньоруської), але й впродовж усього свого існування впливала на іконопис інших православних країн: Сербії, Болгарії, Київської Русі, Грузії, Сирії, Палестини, Єгипту. Так само під впливом Візантії перебувала культура Італії, особливо Венеції.

Найважливіше значення для цих країн мала візантійська іконографія та виникаючі у Візантії нові стилістичні плини.

Скульптура

Для релігійних цілей ліплення із самого початку вживалося помірковано, тому що східна церква завжди неприхильно дивилася на статуї, вважаючи їх до певної міри ідолопоклонством, і якщо до 8 століття круглі фігури ще були терпимі у візантійських храмах, то постановою Нікейского собору 787 року вони були зовсім усунуті. Таким чином, головне поприще діяльності для скульптури було закрито, і їй залишалося виконувати тільки саркофаги, орнаментальні рельєфи, невеликі диптихи, які дарувались імператорами сановникам і церковним ієрархам, плетіння для книг, посудини. Матеріалом для дрібних виробів такого роду служила в більшості випадків слонова кістка, різьблення якої досягло у Візантії значної досконалості.

Поряд із різьбленою справою квітнула обробка металів, з яких виконувалися вибивні або литі вироби помірного рельєфу. Візантійські художники дійшли нарешті до того, що стали обходитися зовсім без рельєфу, як, наприклад, у бронзових дверях церков, роблячи на мідній поверхні лише злегка поглиблений контур і викладаючи його іншим металом, сріблом або золотом. До цього розряду робіт, називаному agemina, належали чудові двері у соборах Амальфі й Салерно біля Неаполя. Крім дверей таким же способом виготовлялися напрестольні образи, дошки для стінок престолів, оклади для Євангелій, ковчеги для мощей тощо. У всіх подібних виробах візантійське мистецтво намагалося уникати опуклості, заміняючи рельєф або агемінальною роботою або емаллю, і опікуючись, перш за все, про розкіш і якомога частіше використання дорогоцінних каменів.

Особливо митецькими були візантійські майстри в емальних виробах, які можна розділити на два сорти: просту емаль (émail champlevé) і перегородкову емаль (émail cloisoné). У першій на поверхні металу робилися за допомогою різця поглиблення відповідно малюнку, і в ці поглиблення насипався порошок кольорової склоподібної речовини, яка потім сплавлялася на вогні й приставало міцно до металу; у другій — малюнок на металі позначався приклеєним до нього дротом, а простір між перегородками, що в такий спосіб утворювались, заповнювся склоподібною речовиною, яка потім набувала гладкої поверхні і прикріплювалася до металу разом із дротом за допомогою плавлення. Розкішний зразок візантійської емалеробної справи представляє знаменита Pala d'оrо (золотий вівтар) — рід маленького іконостасу з мініатюрами в техніці перегородчатої емалі, головний вівтар, що прикрашає собою венеціанський Собор Святого Марка.


Міністерство освіти та науки України

Одеський технічний коледж

 

 

Самостійна робота №5

 

На тему: Ренесансне мистецтво. Італійський живопис та скульптура. Титани італійського відродження. Криза гуманістичних ідеалів.

 

Виконала

Студентка групи 2ЕП – 17

Осіпенко Тетяна

 

Одеса

Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Витоки і розвиток

За своєю основою Ренесанс антифеодальний, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377—1446), Донателло (1386—1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього відродження».

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням більш широких верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), зазначаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

Італійське мистецтво

Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво. Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий гуманістичний світогляд.

З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський (нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А. Дюрер. Таких прикладів можна навести безліч.

В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі періоди:

XIV ст. — Передвідродження (або Проторенесанс),

XV ст. — раннє Відродження,

кінець XV—XVI ст. — високий Ренесанс,

кінець XVI — початок XVII ст. — пізнє Відродження.

Проторенесанс

Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266—†1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто «захоплення, яке доходило до заціпеніння». Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела — невелика церковна споруда для молитов однієї сім'ї або зберігання реліквій — побудована на арені античного амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

Раннє Відродження

Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу, у XV столітті тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медичі. Правління одного з них — Лоренцо Медичі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим — зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність.

Раннє Відродження пов'язане з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Філліппо Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.

Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед архітектор Філіппо Брунеллескі (1377—†1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції. Вже згадувалося про те, що будівництво собору почалося за півстоліття до Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує технічно найскладніше завдання — перекриває отвір діаметром в 42 метри куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі. Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів лінійної перспективи.

Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло (1386—†1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором. Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам'ятник, скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного в епоху Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг велетня Голіафа і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида, який топче голову переможеного Голіафа. Зв'язок з античною традицією простежується й у кінному пам'ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі — «Строката кішка» — прізвисько знаменитого й удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі древньоримського імператора.

У живописі роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя — всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети — «Гріхопадіння» і «Вигнання з раю». У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема замовника — Філіппо Бранкаччі.

Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі (1445—†1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно була під церковною забороною. Його твори («Весна», «Народження Венери») пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.

Високий Ренесанс

Початок XVI століття був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452—†1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою — цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крану, ґвинтового домкрату, роликового підшипника і ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше кінцевого результату.

Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний зв'язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив на весь організм.

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI століття оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.

Найбільш знаменита картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису — портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. «Джоконда» — принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав «життя душі», заклавши таким чином основи психологічного портрета.

У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.

Санті (1483—†1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції, багато чим зобов'язаний її мистецтву. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б. Р. Віппер пише: «Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело — могутніший, Джорджоне — мелодійніший, Тіціан — барвистіший, прекрасніший. Але справа в тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість». Геній Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягн



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 238; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.172.220 (0.023 с.)