Освіта та розвиток наукового знання

Візантійці успадкували від античного світу класичну систему освіти, яка використовувалась для формування гармонійно розвиненої особистості. Школи носили світський характер і були загально доступними. Отримання освіти відкривало дорогу до службової кар'єри, до змін соціального статусу, до багатства. Основою шкільної освіти була антична спадщина: література, філософія, наука. Вивчались твори Гомера, Гесіода, Геродота, Фукідіда, Платона, Арістотеля та ін. Мовою навчання була грецька. Повний курс навчання у Візантії складався з вивчення орфографії, граматики, риторики, філософії, математики і права. Система освіти складалася з декількох ступенів:

Елементарна школа — коло 3-х років — читання, письмо, а також рахуванню і співам, деякі відомості по міфології, світській та біблійній історії.

Школа «граматиста» — 6-7 років — граматика. Мета: навчити правильно говорити і писати, розуміти і пояснювати античних авторів.

Школа ритора — читання і заучування напам'ять найвідоміших робіт античних і християнських письменників, ораторів, богословів, істориків, філософів.

Філософська школа — філософія (знання), а також арифметику, геометрію, музику, астрономію, фізику, логіку, етику.

Розповсюдження освіти сприяло відкриттю Магнаврської вищої школи у Константинополі (сім вільних мистецтв). Тяжким ударом стала втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула від пожежі на початку V ст. У 863 році був відновлений університет, який існував ще в V ст., а потім занепав внаслідок політичних потрясінь VII ст. Університет мав два факультети: юридичний і філософський. З поширенням християнства в великих центрах античної освіченості — Александрії, Ефесі та інших містах — стали виникати богословські академії, головною метою яких було засвоєння основних положень християнського віроучіння. Про успіхи науки вказує технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід уславленого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Візантійське мистецтво

Візантійське мистецтво — стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі, що зародився в 4-5 століттях у Візантії (столиці Східної Римської імперії) і поширився в Італії, через Балкани, в Київській Русі, де він існував впродовж багатьох століть.

Візантійський стиль характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній, використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські художники відзначилися у мозаїчних роботах і в ілюструванні книг.

Історія

В 330 році через міжусобиці й смуту, що охопили величезну Римську імперію, імператор Костянтин I Великий переніс свою столицю в місто Візантій (з I століття н. е., що входив до складу Римської імперії) і перейменував його на Константинополь. У середньовіччі Візантія називалася Романією, самі византийці називали себе ромеями, а свою культуру — ромейською. Імператор — «Басилевс ромеев» — оголосив себе також і верховним жерцем. Це знайшло відбиття в офіційному мистецтві Константинополя, який виражав ідеї культу «басилевса ромеев» як пантократора (від грец. Παντοκράτορος— «вседержитель»). З тих пір вона була центром цивільного й духовного життя греко-римського миру. Візантійська імперія породила особливу культуру, названу в науці візантизмом.

Перші сторіччя існування Візантійської держави можна розглядати як найважливіший етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму й принципи християнства. Формування християнства як філолофсько-релігійної системи було складним і тривалим процесом. Воно вбрало в себе багато з філософських та релігійних вчень того часу. Християнська догматика склалась під сильним впливом близькосхідних релігійних вчень: іудаїзму, манихейства. Воно було синтетичною філолофсько-релігійною системою, важливим компонентом якої була антична філософія.

На зміну непримиренності християнства з усім, що несло клеймо язичництва приходить компроміс між християнським і античним світоглядом. Найбільш далекоглядні християнські богослови зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичницької культури для використання її в створенні філософських концепцій. Такі мислителі, як Василь Кесарійський, Григорій Ніський і Григорій Назіанзін, закладають фундамент візантійської філософії, яка сягала коріннями давньогрецького мислення. У центрі їх філософії перебуває розуміння буття як досконалості. Народжується нова естетика, нова система духовних і моральних цінностей, змінюється й сама людина тієї епохи, її бачення світу й відношення до всесвіту, природи, суспільства.

Періоди візантійського мистецтва

ранньохристиянський період (так званої передвізантійської культури, 1—3 століття)

ранньовізантійський період, «золоте століття» імператора Юстиніана I — до цього періоду належить архітектура храму Святої Софії в Константинополі й равеннські мозаїки (6—7 століття)

іконоборський період (8-початок 9 століття). Імператор Лев III Ісавр (717—741), засновник Ісаврійської династії, видав едикт про заборону ікон. Цей період одержав назву «темний час» — багато в чому за аналогією з подібним етапом розвитку Західної Європи.

період Македонського Відродження (867—1056). Прийнято вважати класичним періодом візантійського мистецтва. 11 століття стало вищою крапкою розквіту. Відомості про світ черпалися з Біблії й з добутків прадавніх авторів. Гармонія мистецтва досягалася за рахунок суворої регламентації.

період консервантизма за імператорської династії Комнінів (1081—1185)

період Палеологівського Ренесансу, відродження елліністичних традицій (1261—1453).

Іконопис

Іконопис Візантійської імперії був найбільшим художнім явищем у східно-християнському світі. Візантійська художня культура не тільки стала родоначальницею деяких національних культур (наприклад, lавньоруської), але й впродовж усього свого існування впливала на іконопис інших православних країн: Сербії, Болгарії, Київської Русі, Грузії, Сирії, Палестини, Єгипту. Так само під впливом Візантії перебувала культура Італії, особливо Венеції.

Найважливіше значення для цих країн мала візантійська іконографія та виникаючі у Візантії нові стилістичні плини.

Скульптура

Для релігійних цілей ліплення із самого початку вживалося помірковано, тому що східна церква завжди неприхильно дивилася на статуї, вважаючи їх до певної міри ідолопоклонством, і якщо до 8 століття круглі фігури ще були терпимі у візантійських храмах, то постановою Нікейского собору 787 року вони були зовсім усунуті. Таким чином, головне поприще діяльності для скульптури було закрито, і їй залишалося виконувати тільки саркофаги, орнаментальні рельєфи, невеликі диптихи, які дарувались імператорами сановникам і церковним ієрархам, плетіння для книг, посудини. Матеріалом для дрібних виробів такого роду служила в більшості випадків слонова кістка, різьблення якої досягло у Візантії значної досконалості.

Поряд із різьбленою справою квітнула обробка металів, з яких виконувалися вибивні або литі вироби помірного рельєфу. Візантійські художники дійшли нарешті до того, що стали обходитися зовсім без рельєфу, як, наприклад, у бронзових дверях церков, роблячи на мідній поверхні лише злегка поглиблений контур і викладаючи його іншим металом, сріблом або золотом. До цього розряду робіт, називаному agemina, належали чудові двері у соборах Амальфі й Салерно біля Неаполя. Крім дверей таким же способом виготовлялися напрестольні образи, дошки для стінок престолів, оклади для Євангелій, ковчеги для мощей тощо. У всіх подібних виробах візантійське мистецтво намагалося уникати опуклості, заміняючи рельєф або агемінальною роботою або емаллю, і опікуючись, перш за все, про розкіш і якомога частіше використання дорогоцінних каменів.

Особливо митецькими були візантійські майстри в емальних виробах, які можна розділити на два сорти: просту емаль (émail champlevé) і перегородкову емаль (émail cloisoné). У першій на поверхні металу робилися за допомогою різця поглиблення відповідно малюнку, і в ці поглиблення насипався порошок кольорової склоподібної речовини, яка потім сплавлялася на вогні й приставало міцно до металу; у другій — малюнок на металі позначався приклеєним до нього дротом, а простір між перегородками, що в такий спосіб утворювались, заповнювся склоподібною речовиною, яка потім набувала гладкої поверхні і прикріплювалася до металу разом із дротом за допомогою плавлення. Розкішний зразок візантійської емалеробної справи представляє знаменита Pala d'оrо (золотий вівтар) — рід маленького іконостасу з мініатюрами в техніці перегородчатої емалі, головний вівтар, що прикрашає собою венеціанський Собор Святого Марка.

Міністерство освіти та науки України

Одеський технічний коледж

 

 

Самостійна робота №5

 

На тему: Ренесансне мистецтво. Італійський живопис та скульптура. Титани італійського відродження. Криза гуманістичних ідеалів.

 

Виконала

Студентка групи 2ЕП – 17

Осіпенко Тетяна

 

Одеса

Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Витоки і розвиток

За своєю основою Ренесанс антифеодальний, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377—1446), Донателло (1386—1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього відродження».

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням більш широких верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), зазначаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

Італійське мистецтво

Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво. Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий гуманістичний світогляд.

З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський (нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А. Дюрер. Таких прикладів можна навести безліч.

В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі періоди:

XIV ст. — Передвідродження (або Проторенесанс),

XV ст. — раннє Відродження,

кінець XV—XVI ст. — високий Ренесанс,

кінець XVI — початок XVII ст. — пізнє Відродження.

Проторенесанс

Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266—†1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто «захоплення, яке доходило до заціпеніння». Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела — невелика церковна споруда для молитов однієї сім'ї або зберігання реліквій — побудована на арені античного амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

Раннє Відродження

Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу, у XV столітті тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медичі. Правління одного з них — Лоренцо Медичі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим — зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність.

Раннє Відродження пов'язане з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Філліппо Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.

Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед архітектор Філіппо Брунеллескі (1377—†1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції. Вже згадувалося про те, що будівництво собору почалося за півстоліття до Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує технічно найскладніше завдання — перекриває отвір діаметром в 42 метри куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі. Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів лінійної перспективи.

Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло (1386—†1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором. Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам'ятник, скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного в епоху Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг велетня Голіафа і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида, який топче голову переможеного Голіафа. Зв'язок з античною традицією простежується й у кінному пам'ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі — «Строката кішка» — прізвисько знаменитого й удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі древньоримського імператора.

У живописі роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя — всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети — «Гріхопадіння» і «Вигнання з раю». У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема замовника — Філіппо Бранкаччі.

Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі (1445—†1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно була під церковною забороною. Його твори («Весна», «Народження Венери») пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.

Високий Ренесанс

Початок XVI століття був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452—†1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою — цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крану, ґвинтового домкрату, роликового підшипника і ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше кінцевого результату.

Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний зв'язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив на весь організм.

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI століття оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.

Найбільш знаменита картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису — портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. «Джоконда» — принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав «життя душі», заклавши таким чином основи психологічного портрета.

У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.

Санті (1483—†1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції, багато чим зобов'язаний її мистецтву. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б. Р. Віппер пише: «Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело — могутніший, Джорджоне — мелодійніший, Тіціан — барвистіший, прекрасніший. Але справа в тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість». Геній Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких — «Сікстинська Мадонна». Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.

Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI століття найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського двора. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці — великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найбільш знамениті фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах — алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска «Афінська школа» (апофеоз філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Аристотеля — мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу — ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.

Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню його роботу — керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.

Мікеланджело Буонарроті (1475—†1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, — грандіозне і за масштабом витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті — Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя «Давид». Вазарі писав, що вона «забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських». Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок — 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети — створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це — гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як «грізна велич».

Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медичі) і облоги міста Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. Після поразки він був вимушений переховуватися. Як умова прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медичі. Зрозумілий трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і Вечора, Дня і Ночі).

Через три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сикстинську капелу і розписує вівтарну стіну — фреска «Страшний суд». Він малює образ вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру Папи знищити розпис, який все-таки побоялися здійснити і замінили наказом «одягнути» оголені фігури (декілька художників домалювали драпіровки, які вже в наш час, в ході реставрації, прибрані). З архітектурних проектів Мікеланджело найбільш грандіозний — купол собору Св. Петра в Римі.

Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу — творчість Тіціана (1477—†1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. «Не було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном», — писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість живопису Тіціана — багатство колориту («Венера», «Любов земна» і «Любов небесна», «Магдалина, яка кається»). Одна з останніх картин Тіціана — «Святий Себастьян» за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.

До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи Відродження. Напрям в мистецтві того часу називають ман'єризм: художники копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи, використовували живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати зовнішня нарядність, декоративність.

Італійське мистецтво справило глибокий вплив на Німеччину (А. Дюрер), Пінічну Європу (П. Брейгель-старший, І.Босх), Іспанію (Ель-Греко).

Міністерство освіти та науки України

Одеський технічний коледж

 

 

Самостійна робота №6

 

На тему: культура нового часу і просвітництва. Стилі художньої культури. Епоха художньої культури. Епоха просвітництва. Криза нового часу.

 

Виконала

Студентка групи 2ЕП – 17

Осіпенко Тетяна

 

 

Одеса