Львівський архітектурний ренесанс

В той час, коли в Європі розвивається гуманістичне мистецтво Відродження, в архітектурі, образотворчому мистецтві України панують давньоруські, візантійські, готичні традиції, канони. Але поступово в Україну проникають і поширюються впливи європейського ренесансу як в галузі архітектури, так і образотворчого мистецтва. Не обійшли ці впливи і місто Львів.

Починаючи з військових фортифікацій, поступово віяння Ренесансу переходили і в міську архітектуру, як культову, так і цивільну. Цьому сприяли як і жваві торгівельні стосунки Львова, з містами Італії, Німеччини, Польщі, так і навчання молоді у італійських університетах, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст.

У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури.

Провідну роль в архітектурі 2-ої пол. XVI ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри.

В цілому в архітектурі Львова 2-ої пол. XVI - поч. XVII ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патріциату, католицьких храмах, каплицях - слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу на Україну. Друга, представлена в православних храмах - синтез давньоруських га ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднає традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко.

Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі Львова був відгороджений від місцевих впливів і традицій. В скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм.

Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.

Для ренесансної архітектури України в цілому та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяли і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнамен­тальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу.

Достатньо подивитись на будинки площі Ринок, яка являє собою справжній музей ренесансної цивільної архітектури. Майже кожен з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттику, або атлантами, які підтримують балкони, або, як "Чорна кам'яниця", - скульптурами по фасаду. Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору.

 

41 .Розвиток літератури. З ІІ пол. XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, адже художній стиль бароко став домінантним в українській літературі. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського, І.Величковського, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.Надзвичайно представницькою і багатою була барокова віршована поезія, яка характеризується зазвичай силабічним віршуванням, в основу якого покладена рівна кількість складів: «Начебто спи́си, колосся по по́лю, Люди коло́сся стинають без болю» (Лазар Баранович).Цікавими у цей час є створення віршів-«раків» (або «паліндромів»), що однаково читаються в обох напрямках: зліва направо та справа налівоПоширеним віршованим жанром був також алфавітний вірш, кожне слово якого починається з наступної літери алфавітуПопулярним у бароковій літературі був «вірш-протей», що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце.Цікавим віршованим жанром того часу вважався «акровірш», в якому перші літери кожного рядка утворюють зазвичай ім'я автора або того, кому присвячується цей вірш.З-поміж авторів епічної поезії релігійного змісту відомий І.Максимович, автор великої (на 23 тис. рядків) поеми "Богородице Діво", С.Мокрієвич, відомий як поет-перекладач біблійних текстів. "Дидактичний" (повчальний) епос представлений поемами С.Климовського. Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література – поезія Климентія Зінов'єва та сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича.

Барокову літературну традицію представляють дискусійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети, церковні проповіді.

Важливе місце у літературній творчості XVII ст. посідають історико-мемуарні твори: "Синопсис ", авторство якого приписують І.Гізелю; " Густинський літопис " – праця невідомого автора, переписана монахом Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події в ньому описуються від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст.

Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи: 1." Літопис Самовидця " – охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Ромаповський. Головна подія літопису – визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648 – 1654 pp. та описує головно визвольну війну на чолі з Б. Хмельницьким. 2) Літопис Г.Грабянки – охоплює історичні події 1648–1702 pp. 3) Літопис С.Величка – "Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницького" – це наймонументальніший твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив Григорій Савич Сковорода – видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він обстоював єдність людини і природи, а шлях до людського щастя визначав через самопізнання. Обстоює ідею про «сродну» працю, до якої повинна людина мат нахил в силу своєї природи.

42.Театр та музичне мистецтво. У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру. Проблеми теорії та практики драми розробив у "Поетиці" Ф.Прокопович. Значної популярності досягли інтермедії – короткі одноактні вистави, які виконувалися між частинами шкільної драми. В них переважали сцени сатиричного характеру з життя селян, козаків, міщан.

В ІІ пол. XVII – XVIII ст. подальшого розвитку досягнув ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення – балагана.

У XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кін. XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці – кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики).

У ІІ пол. XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

Поширеними у цей час були мелодії кантів – багатоголосих пісенних творів, що слугували джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на хоровий жанр – партесний концерт, що був своєрідним виявом стилю українського бароко в музиці. Видатний український композитор і теоретик партесного жанру – Микола Дилецький.

З метою підготовки освічених музикантів у м. Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський. Перу композитора належить 70 концертів (зокрема, "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій", "Сокіл"), написаних італійською та французькою мовами.

Випускниками Глухівської музичної школи були відомі українські композитори – Максим Березовський та Артем Ведель, котрі вважаються творцями української духовної класичної музики.

 

43 Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Закінчив Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». З 1706 року - професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв».

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг. Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти оратора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу. Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Феофан Прокопович також є автором славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав до формування самостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами.

Спадщину видатного українського просвітителя високо цінували Пушкін, Сумароков, Фонвізін та ін.

Ф.Прокопович зробив певний внесок і в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, висловлював думку про безліч світів. Також вчений підходив до розуміння єдності світу на основі його матеріальності, адже матерія притаманна всім речам – і живим і неживим.

 

 

44. Літературна та культурно-просвітницька діяльність Г.С.Сковороди у добу Просвітництва.

Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.
Г. Сковорода обрав шлях мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд.

Свій високий моральний ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.
Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття.Він розробив свої принципи виховання, що базувалися на сродності. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов'язком батьків.Одним із важливих важелів у вихованні вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам (Невдячність зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства).
Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть.

Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди.
З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», збірка морально-повчальних притч «Байки харківські», філософські трактати й притчі «Вбогий Жайворонок», «Вдячний Еродій».. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях —лірик. Він створив 30 прозових байок.У байках Сковороди відчувається вплив його попередників у цьому жанрі, від Езопа до Лессінга, але головне джерело його байок — українська народна казка. І ще одна особливість байок Григорія Сковороди: мораль, яку він називає «силою», є в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.