Національно культурне відродження в Україні 19-20ст. Його сутність, періодизація риси і ознаки. Грох, лисяк-рудницький.

Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та

Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження. У

сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що

українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час

кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони продовжили цю

діяльність у XX ст.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в

багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова

національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в

тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її

історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій

сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових

публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це

однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та

поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо

складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких

неоднакові.

Водночас зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття "національне

відродження", обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням

народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням

національної школи, національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми

дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед політико-культурним

процесом, кінцева мета якого — "завоювання національної незалежності та проголошення

національної держави".

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям "національне

відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній

усвідомлює себе як етнічна нація, "дійова особа історії і сучасного світу", що має право на

вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії

кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На

першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна

етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців,

фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру

конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують

прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники,

досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова,

яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній

письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов.

Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих

навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях,

застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається

усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного

масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом

патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до -національного руху.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне

оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання

народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного 295

самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного

самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину

політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати

схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він

простежує' генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й

виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що

у підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р.

Одночасно розпочалася політична фаза, яка набула прискорення в революційних обставинах

1917—1920 pp. Однак українці не витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні

фактори призвели до поразки національно-визвольних змагань і, зрештою, до повалення

Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на Заході України.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою

початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди"

І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а

також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком

літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет,

навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який

майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська

Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а

згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного

відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.

Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають,

що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи "Енеїди"

І.Котляревського, тобто в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського

історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження

потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної

традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме

тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія.

Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності,

яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів,

які захопилися ідеями народності на початку XIX ст., були чехи, сербита поляки. Саме в їх

середовищі були опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці

з'явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали вагомою причиною

появи українського романтизму, що розвивався у загальноєвропейському та словенському

руслі.

Романтизм як художній метод склався наприкінці XVIII — початку XIX ст. і поширився як

напрям (течія) у літературі та мистецтві Європи і США. Поява романтизму пов'язана з

виникненням та піднесенням антифеодальних національно-визвольних рухів.

У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники романтизму

виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши на перший план духовне

життя людини. Вони вдавалися до зображення незвичайних явищ і обставин, виняткових

героїв, наділених сильним характером і пристрастями.

За ідейним спрямуванням і суспільними ідеалами в романтизмі склалося дві течії —

прогресивна та революційна. Прогресивні революційні романтики України (Т.Шевченко,

М.Шашкевич та інші) поширювали ідеї народності, гуманізму, розвивали національну мову,

оспівували народно-визвольні рухи.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в

Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-

Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного

відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), 296

модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України

охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило

українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського

шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством

російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував

жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції.

Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр

Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом

цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його

силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої

вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою

любов'ю до України та її народу.

Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем

до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про

Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський

шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-

різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-

культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми

українськими обставинами.

На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник

від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в

історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних

змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії.

Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а

в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху

— проголошення незалежної Української держави.

Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його

еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої

представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства,

письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній

відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної

незалежності, державного суверенітету.

Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-

Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба

гегемонії греко-като-лицького духовенства як виразника національних інтересів українців

(1780—1840 pp.). На другому етапі національно-культурного відродження виникло типове

галицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ

альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період національно-культурного

відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань

напередодні та під час Першої світової війни.

Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у

Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців XIX ст., їх прагнення

здобути національну незалежність.