Етнічна , національна та світова культура

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять

певний тип, культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та

історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська,

африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура,

культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох

змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо

кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає

змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття свппової

культури. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології, fi розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), АШвейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбї (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, "їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність —

"це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети

у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він

розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям,

власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються.

"У світовій історії, — писав О.Шпенглер, — я бачу картину вічного утворення і зміни,

дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній

подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою".

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу".

(Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео

Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в Що вірить людина, це, за Шпенглером, лише

відображення колективної "Душі культури". Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які

сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в

еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що

розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах

К.Ціолковського (1857—1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя

В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського

гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини

поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму —ноосфера, яка є закономірним

наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість,

багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить

до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що

"гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому

шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане

любове, що здійснюється на Землі, означає для Тейяра "знамення часу", передвістя

прийдешньогоч перетворення. Вія оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на

еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри. Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882— 1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (ЛоГос).

Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю.

Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному

українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який

вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та

соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення

феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає

на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства.

Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства

як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту

множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний

і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за

кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні

принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який

культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне 13

лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона

плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай,

історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей

культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність

власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі

цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається відшукати у своєму

родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого

народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас.

Чого в цій зацікавленості більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття

провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або

невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного

зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його

культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від

сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст.

(світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я,

відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших

національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури,

її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні

перспективи у XXI ст.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому

докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття

"етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології)

— однієї з культурологічних дисциплін. Етнічна, або "народна" культура, визначається

етнографами як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують

"етнодиференціюючу функцію", тобто сприяють визначенню "свого" і відокремленню від

"чужого". Елементи такої культури — обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо — позбавлені

індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю

походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої

індивідуальної самосвідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про

життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів

комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-

родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою

писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до

складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими

діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари

суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими

представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, —

письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

- До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу, мати на собі

відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені

народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією,

яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною

культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня

загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого —- через зміни соціальних засад

народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої" індивідуальної

самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить 14

жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль

і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія

передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому

традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним

ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між

собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного

індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового

громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів.

Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах

національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя,

коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Націо-

нальне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням

сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою,

громадянським суспільством, високою освіченістю населення

Культура і цивілізація

Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом надзвичайної

гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу

культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури XXI ст.

Наприклад, у сучасній "технічній цивілізації" вбачали загрозу для духовної культури такі

знані у світі мислителі, як О.Шпенглер і М.Бердяєв. При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних тенденцій у сучасному суспільстві така позиція нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь- який культурний зміст у сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до

непримиренного конфлікту, пророчимо загибель культури. Так, ми не зможемо вже

буквально "відродити" у наші дні, скажімо, давньослов'янську й античну культуру, адже в

історії усе буває лише раз, однак зберігати і використовувати культурні надбання попередніх

епох і поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення

сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути "колесо історії" назад, а виявлення

культурного змісту "нашої цивілізації, його реалізація. Мабуть, варто сприймати цивілізацію

і культуру не як ворогів, а як союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні

прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати

культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже

культура потребує цивілізації, мов душа — тіла. Цивілізація — це тіло культури, її

матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація

— жахлива річ, а культура, позбавлена матеріальної оболонки, — річ неможлива. Як

засвідчує досвід, у найгіршому стані перебуває культура в країнах, які позбавлені благ

сучасної цивілізації. Всім відомо, як в індустріально розвинутих країнах Заходу і Сходу

(наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати пам'ятки історії та культури,

підтримувати народні традиції, звичаї. Культурний вандалізм, манкуртизм притаманні

країнам, які не засвоїли навичок Цивілізованого життя, не здатні існувати за нормами

цивілізованого суспільства. "Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні", — так колись оцінював видатний німецький мислитель І.Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації веде до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними", — заперечував О.Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть культури. "Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої національної культури, зберегти та нагромадити її", — так можна охарактеризувати те, що

відбувається зараз з нами, Не можна зберегти історичний зв'язок з минулим, здійснити

культурну спадкоємність, залишаючись на місці, у стані соціально-економічної нерухомості.

Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального життя людей, до

вимог часу. Узгодженість нашої культурної традиції з тим цивілізованим напрямом

розвитку, до якого ми повинні повернутись, і становить ту головну проблему, яка сьогодні

постає перед народом України на шляху його національно-культурного і духовного

відродження та розбудови суверенної демократичної держави.

Культура, отже, виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення Не

тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес

складається з історії культур окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і

виконує культура українського народу, то основне завдання історії світової культури як

науки полягає у визначені найважливіших логічних ліній культурного розвитку людства,

його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Історія культури має комплексний і

міждисциплінарний характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук,

як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна психологія і соціологія,

мовознавство і мистецтвознавство тощо. Культурологічна теорія виконує, водночас із

пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до

гуманістичних духовних цінностей і власного народу, і людства загалом. Значущість її

вивчення особливо зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного морального,

естетичного виховання, формування справді гуманістичного світогляду.