Модерністський період. Національно-культурне відродження. Його риси і ознаки.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—

1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими

досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких

прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-

визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період — "найщас-ливіший" у новітній історії

України", це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні

національно-демократичної революції 1917—1918 pp. Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:

1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками

національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення

незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового

типу українського інтелігента — патріота України.

3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних

політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко,

М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична

діяльність пронизана українською національною ідеєю.

4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним

розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України,

а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який

став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи

Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. її кінцева

політична мета — проголошення незалежності України.

Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у

галузі шкільництва. Вона вимагала відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій.

Однак ці домагання не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим досягненням цього періоду

був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів східної

Європи, яку очолив М.Грушевський, започаткувавши викладання історії України.

У 90-х роках на ниві національно-культурного відродження з'явилися нові інтелектуальні та

наукові сили. В Україні виникло нове політичне об'єднання — "Національно-демократична

партія". Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмне завдання,

"щоб увесь український народ з'єднався в одноцілий національний організм".

У 1895 р. Юліан Бачинський — один із активних діячів Українсько-руської радикальної

партії у праці "Україна irredenta" обґрунтовує потребу створення Української незалежної

держави. Він доходить такого висновку: "Україна для себе! — От єї клич. Вільна, велика,

незалежна, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! — От єї

стяг". Книга Ю.Бачинського "Україна irredenta" привернула увагу широкої громадськості України,

зокрема Галичини. В ній чітко і виразно прозвучала українська національна ідея.310

У 90-х роках XIX ст. спостерігається активізація політичного життя і на Сході України, де

виникають перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну

Українську державу.

Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував брошуру "Самостійна

Україна", де була чітко сформульована державницька ідея "незалежності України від Росії".

Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М.Міхновський

виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію "Братство

тарасівців", до якої увійшли б його однодумці. Товариство очолив один із найстарших

студентів І.Липа. Політична проррама "Братства тарасівців" була окреслена М.Міхновським

у 1893 р. на сторінках Львівської газети "Правда". В ній поставало питання про відновлення

національно-державної самостійності України. Цій меті, на думку М.Міх-новського,

повинна бути підпорядкована діяльність кожного українського патріота.

В 1897 р. на основі "Братства тарасівців" у м.Харкові виникла "Українська студентська

громада". М.Міхновський мав на неї великий вплив. Програма й ідеологія нової організації

була близькою до "Братства тарасівців". Пізніше ця студентська організація, яку очолював

Д.Антонович, переросла в Революційну українську партію (1900 р.) — РУП. Саме для неї

М.Міхновський написав програмну брошуру "Самостійна Україна", вперше опубліковану

1900 р. у Львові. Він закликав усіх патріотів України до боротьби за національне визволення

і проголошення незалежної Української держави з такими гаслами: "Одна, єдина,

нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ". Одночасно

М.Міхновський сформулював завдання розбудови незалежної національної держави,

використовуючи аргументи міжнародного права, а також політичні та культурні. Його

виклад вражає силою аргументації, послідовністю і логічністю думок. Він доходить

висновку, що державна самостійність — головна умова існування нації, а "державна

незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Ідеї М.Міхновського знайшли підтримку прогресивно налаштованої української інтелігенції.

Кількість його прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному українському

суспільстві дедалі все більше і швидше входили в моду соціалістичні ідеї, тому вимоги

незалежності України видавалися багатьом діячам культури несприйнятними.

Під впливом соціалістів, драгоманівців-федералістів та україно-філів-культурників у

Революційній українській партії відбулися розшарування, внаслідок чого більшість

зорганізувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), 1905 р.

Водночас відбувався процес консолідації українських ліберальних партій — демократичної

(УДП) і радикальної (УРП), які об'єднуються в єдину Українську радикально-демократичну

партію (УРДП), що згодом стала основою непартійного Товариства українських поступовців

(ТУП). Вона проіснувала до початку революційних подій в Україні 1917 р. Обидві названі

партії відхилили гасло М.Міхновського про самостійність України.

Водночас зазначимо, що невелика група прихильників М.Міхновського, відколовшись від

РУП 1902 p., організувала Українську народну партію суто націоналістичного спрямування,

д\я якої він розробив так званих десять заповідей, опублікованих у Львові 1903 p., де чітко і

виразно звучала ідея проголошення самостійної, вільної Української Демократичної

Республіки.

В 1905 р. М.Міхновський опублікував у Львові проект опрацьованої ним української

конституції, вихідним принципом якої є задекларована самостійність України як Соборної

держави і державна суверенність українського народу.

М.Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та національно-визвольній

боротьбі українського народу за державність і незалежність України.

У статті, присвяченій пам'яті М.Міхновського, його соратник С.Шемет писав: "Це було

велике серце. У нього палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив

би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу... Найбільшою його заслугою було

надання великого творчого розмаху українським національним почуванням...Оце захоплення 311

національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі

Міхновському почесне місце в історії України навіки".

Головна заслуга М.Міхновського полягає в тому, що він не лише проголосив головні засади

української націоналістичної ідеології, а й проводив активну різнобічну політичну

діяльність, спрямовану на створення націоналістичних організацій. Так він став

попередником організованого українського націоналізму. Національна ідея М.Міхновського

надихала наступні покоління борців за незалежність Української держави.

Ідеї національного відродження у модерністський період його розвитку проникали в усі

сфери духовної культури. Плідно розвивалися наукові знання. Серед відомих вчених —

професор О.Ляпунов, який впродовж 17 років очолював кафедру механіки Харківського

університету. Він сформулював (створив) загальну теорію сталості руху, написав низку

праць з теорії імовірності. Засновником сучасної фізичної хімії став завідувач кафедри хімії

Харківського університету професор М.Бекетов. Його праці стали основою нової наукової

галузі — металометрії. Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор

І.Пулюй. Він зробив низку винаходів, серед яких найвизначнішим для світової цивілізації

стало відкриття випромінення, згодом назване рентгенівським. Феноменальним явищем у

розвитку точних наук стала наукова творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ко-

валевської — авторки відомих праць у галузі математичного аналізу (диференціальні

рівняння й аналітичні функції), механіки (обертання твердого тіла навколо нерухомої точки)

та астрономії (про форму кілець Сатурна).

Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова (1845—1916

pp.). Обіймаючи посаду професора Одеського університету, він створив першу в Україні й

другу в світі бактеріологічну станцію, став одним із основоположників мікробіології і

вчення про імунітет. Засновником вітчизняної фізіологічної школи був ирофесор Одеського

університету І.Сеченов (1829-1905 pp.).

У галузі гуманітарних наук помітна роль належала працям з історії української мови,

літератури та фольклору Павла Житець-кого (1837—1911 pp.). Це, зокрема, "Очерк звуковой

истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII

веке". Видатним мовознавцем світу і щирим патріотом України був професор Харківського

університету О.Потебня (1835-1891 pp.).

Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література, яка визначила

розвиток усіх інших видів духовності українського народу. В цей період відбулося зростання

видатних письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика літературних творів,

розширювалося жанрове коло, зростав зв'язок зі світовим досвідом через переклад і

художній синтез.

Романтизм як художній стиль у літературі поступово занепадав. Під впливом філософських

ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок посилення соціальної проблематики в

житті тогочасного суспільства письменники звернулися до нового літературного напряму —

реалізму.

Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838—

1918 pp.), який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального

буття, подав розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі чудової

української землі. Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність

до неправди і зла, здатність постояти за себе. Ці ідеї надзвичайно виразно прозвучали у

таких творах письменника, як "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я' та ін. У

романі "Хмари", повісті "Над Чорним морем" письменник звертався до розкриття проблем

тогочасної української інтелігенції, піднімаючи проблему формування "нової людини". Ідеї

реалізму органічно поєднувалися з тонкою поетичністю і ліризмом, публіцистичністю і

філософським узагальненням.

На відміну від Нечуя-Левицького, талановитий український письменник Панас Мирний не

обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував психологічний вплив на

людину соціальної несправедливості. Тонкий і вдумливий аналіз психології героїв — Чіпки

("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", Івана Ливад-ного ("П'яниця"), Телепня ("Лихі люди"),

Христі ("Повія") надає літературним творам Панаса Мирного великої художньої вартості.

На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український

театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького — талановитого

драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій "етнографічної

драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї",

"Олеся", "Титарівна"). Поряд з Марком Кропивницьким працював Михайло Старицький,

автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом ("Циганка Аза", "Ой не ходи,

Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями").

На новий шлях вивів*українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) — автор

драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-

філософської проблематики ("Безталанна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Сава

Чалий"). У драматичному мистецтві працювали й інші письменники: Панас Мирний,

Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка. До самобутнього національного українського театру

належала ціла плеяда талановитих акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Сакса-ганський,

М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Лі-ницька, Г.Борисоглібська та ін.

Формувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче мистецтво,

провідне місце в якому належить українській національній школі пейзажного живопису.

Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні

з природою людину та її трудові будні ("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку"

П.Левченка. "Козача левада" С.Васильківського).

На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві,

архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала

функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти.

Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч з

реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Його

прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти

захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло "чисте"

мистецтво. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на

внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід

простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці

митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме і

підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила

його найкращим представником українського імпресіонізму. Письменник прагнув до

створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка",

"Цвіт яблуні", "Intermezzo" тощо.). До кращих зразків світової літератури належать його

новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків".

Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія

Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів "молодомузівців"

(П.Карманський, Б.Леп-кий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків та ін.).

Новаторською формою зображення життя українського селянства характерні твори

письменників Архипа Тесленка (1882— 1911 pp.) та імпресіоніста Степана Васильченка

(1878— 1932 pp.). У Західній Україні на цю тему писали модерністи Василь Стефаник (1871

— 1936 pp.), Лесь Мартович (1871 — 1916 pp.), Марко Черемшина (1874— 1927 pp.). На

Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863—

1942 pp.) — соціально-психологічна повість "Земля".

Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був Володимир Винниченко

(1880—1951 pp.). Він вважав себе комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в

українському питанні залишався прихильником федеративного договору з імперським

центром. У модерністський період національно-культурного відродження продовжувало

розвиватися театральне мистецтво. Плідно і творчо працювала українська трупа Марка

Кропивницького. В 1907 р. Микола Садовський у Троїцькому народному будинку заснував 313

перший український стаціонарний театр. Тут виступала видатна українська актриса Марія

Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував творчу діяльність єдиний

український професіональний театр "Руська бесіда" у Львові. Розширився репертуар

українських театрів, які були виразниками національних почуттів народу України. В

репертуарі українських театрів переважали п'єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена та інших

письменників.

У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для активізації

музичного життя в Україні важливе значення мало відкриття у Києві 1904 р. музично-

драматичної школи, яку очолив М.Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в

консерваторію. У Львові 1903 р. був відкритий перший музичний інститут, якому 1907 р.

присвоєно ім'я М.Лисенка. В цей час плідно працювали українські композитори К.Стеценко

(1882-1922 pp.), М.Леонтович (1877-1921 pp.), С.Людкевич (1879— 1979 pp.). Світову славу

здобула видатна українська співачка С.Крушельницька (1873—1952 pp.). Міжнародне

визнання отримав київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали композиції

А.Веделя.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із фран. moderne — новітній,

сучасний). Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання

залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза),

ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок

у Києві (1910, архітектор Г.Гай).

У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної

архітектури і народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з'явився у формі дерев'яних хат,

національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено

будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей).

Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький (уславлений

"Будинок з химерами" 1902—1903 pp. — будинок сучасного українського мистецтва).

Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував плідно

працювати С.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку

Полтавського земства три монументальні композиції: "Чумацький Ромоданівський шлях",

"Вибори полковника Мартина Пушкаря", "Козак Голота". Над розробкою художніх творів

історичної та побутової тематики активно працював І.їжакевич. Низку високохудожніх

творів створив О.Мурашко (1875—1919 pp.). Він надавав перевагу неоромантичній

історичній тематиці ("Похорон Кошового") та захопленню тогочасної публіки

імпресіонізмом ("Портрет Н.А.Некрасової", "Дівчина в червоному капелюшку" та ін.).

Видатними майстрами на ниві пейзажного, жанрового та портретного живопису стали Іван

Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричев-ські. У 1905 р. була організована

Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність

західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі

модерністського живопису та скульптури — Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки.

Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники

світового рівня Олександр Богомазов (малюнок "Львівська вулиця у Києві", 1914 p.), Георгій

Нарбут ("Алегорія на зруйнування Рейнського собору", 1914 p.).

Адамові Міцкевичу та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і

С.Людкевича. Найславетнішим українським скульптором світового рівня став Олександр

Архипенко. Його творчість — одна з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму

(станкова робота "Людська постать", 1914 р.). В еміграції Архипенко не поривав зв'язків з

українською діаспороюч брав участь у громадському житті. Він майстерно увічнив у камені

й металі образи Т.Шевченка, І.Франка й інших видатних діячів України.

Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-

культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або

не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося 314

надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до

української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним

потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.