Предмет та завдання курсу «Історія української культури».

Предмет та завдання курсу «Історія української культури».

Історія української культури – це наука,яка вивчає закономірності виникнення та розвитку всіх форм культури в українських землях з часу появи у нас людини і до сьогодні. Це становить предмет курсу. Ця наука також вивчає культуру України не тільки як культуру виключно українців,вона вивчає культурні надбання всіх народів,які населяли і на сьогодні проживають в наших землях. Вивчення феномену культури України відбувається із тих позицій,що ця культура є самобутньою і одночасно вона є європейська культура,одна із найдавніших на Землі. Культура України має свої етапи розвитку, які пов`язані з історією України,тому історія України є базовою наукою для історії української культури. Будучи європейською культурою,культура України розвиваючись безперервно тісно була пов`язана із розвитком культури Європи,впливаючи на неї одночасно,збагачуючись її передовими ідеями.

Культура,природа,суспільство: їх взаємозв’язок.

Поняття «природа» охоплює все існуюче,весь Всесвіт і в цьому своєму значенні практично збігається з поняттям матерії у всьому різноманітті її форм. Незмінним залишається перш за все те,що людина разом з нею і суспільство вийшли з природи і тому генетично,за походженням,пов’язані з нею нерозривними вузлами. Жива природа - це те,без чого б і не було людини,що сталося від тварин,ні суспільства,яке прийшло на зміну первісному стаду цих предків. Сама можливість життя людини,саме існування суспільства були б немислимі без постійного обміну речовин з природою в процесі матеріального виробництва. Суспільство будується з матеріалу природи і відповідно до її законів. Природа – це та частина об’єктивної реальності, яка незачеплена людиною,його діяльністю та існує за своїми власними підставами і законами. Культура – це те,що перетворено,оброблено людиною. В цьому сенсі суспільство,культура одночасно і включені в природі,і протистоять її.

Функції культури.

Характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій виділяють адаптаційну,пізнавальну, аксіологічну, інформаційну, комунікативну,світоглядну, виховну,регулятивну. Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для володіння силами природи і пізнання соціальних явищ. Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу в соціокультурному вимірі. Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві.

Поняття світової,національної,етнічної культури,їх взаємовплив.

Відповідно до носіїв культури розрізняють світову і національну культури. Світова культура – це об’єднання кращих досягнень різних народів,що населяють нашу планету. Термін національної культури уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національність культури,її неповторність та оригінальність виявляється у духовній,так і в матеріальній сферах життя і діяльності народу. Наприклад: нац. культури (укр.,рос.,франц.). Нац. культура є частково джерелом і світової культури,одночасно витікаючи з неї. Етнічна культура – це культура етносу народу. Світова культура – система духовних цінностей,що виробляється в надрах національних культур,але набувають загальнолюдського значення. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походженням. На відміну від етнічної культури,національна передбачає існування нових типів комунікації між людьми складніших стосунків,ніж родинно-кровні. Нація пристосовує етнос до існування в умовах нового суспільства, а не заперечує його існування.

Поняття«культура».Структура,складові частини і форми існування культури.

На сьогоднішній день єдиного визначення поняття «культура» немає, адже культура – це предметний носій людської свідомості,яка у кожної людини інша. Відомо,що термін «культура» походить від латинського слова культус,що означає «обробіток грунту,земляна праця». Вперше цей термін почав вживати Марк Цицерон у своїй праці «Тускуланські бесіди» для означення рівня освіти. У ХІХ ст..були перші визначення в Україні,зроблені Пантелеймоном Кулішем. Культура має свою структуру і форми існування,зокрема за змістом її можна ділити на 3 частини: 1.науко-технічна;2.художня культура;3побутова та виробнича культура. Крім того феномен культура поділяється за соціальними носіями на різні напрямки і форми. В цілому культура поділяється на 2 великі частини:1.Матеріальна культура (всі матеріальні культури,тобто всі матеріальні форми культури, які вироблено людиною для життя); 2.Духовна культура – основна! (охоплює всі ідеальні форми культури: вірування,знання,почуття,ідеали,прагнення). Отже, культура – це сукупність всіх матеріальних і духовних надбань,вироблених людством з часу його виникнення і до сьогодні,а також сам процес створення та розподілу цих цінностей.

Трипільська культура.

Трипільська культура – археологічна культура часів мідного віку, пам`ятники якої вперше дослідив В.В. Хвойка біля с.Трипілля на Київщині в кінці 19 ст. Трипільська культура переважно розвивалася на Правобережній Україні і в Молдавії. Розрізняються 3 етапи трипільської культури:1.ранній(4000-3600 р. до н.е.);2.середній(3600-2800 р. до н. е.);3.пізній (2800-2000 р. до н. е.). Саме з цією культурою дослідники пов’язують утверження
на землях України відтворювального господарства. Основа його – перелогове рільництво. Основою господарства за першого етапу було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Трипільці сіяли ячмінь,просо,пшеницю і т.д. Землю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником,а згодом – ралом. Урожаї збирали кам’яними чи кістяними серпами. Зерно мололи на борошно за допомогою кам’яних зернотерок. Вони розводили велику рогату худобу,кіз,овець,свиней. Трипільці виготовляли глиняний посуд у гончарних печах,а потім розмальовували складними візерунками чорною та червоною фарбою. Візерунки нагадували людей,тварин і птахів. Також з ними пов’язують винайдення металургії. Люди на Трипіллі жили сім’ями,що об’єднувались у громади,а пізніше – у племена. За пізньому етапі, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Поступово трипільська культура почала занепадати,через виснажені землі,які чимраз давали все менші і менші врожаї,а нових територій для рільництва не було.І тому,не навчившись відновлювати родючість землі,трипільці розчинились серед інших народів.

Писемність в княжу добу

З утвердженням незалежної української держави переглядаються твердження про створення писемності просвітителями Кирилом і Мефодієм. Доведено що одна особа не могла створити письмо для величезного народу.Письмо створювалося неодночасно а протягом довгого періоду часу і зумовлене процесами державотворення у сх словян.Ця писемність будувалась на грецькому алфавіті.Зразком і доказом такого алфавіту є так звана Софіївська абетка.Ця абетка включає 23 грецькі букви і 4 словянські.Кирило тільки пристосував цю азбуку до словянської мови утворивши кирилицю.Разом із тим він придумує і глаголицю яка будучи штучним утворенням не приживається і зникає.

Музика в козацьку добу.

Історію укр.музики слід пов’язувати з історією народної музики,яка є основою музичного нац.мистецтва України. Народною музикою ми називаємо весь скарб вокальних та інструментальних дій, що передавалися від покоління до покоління, протягом багатьох епох і оспівує реальні сторони народного життя. Розвиток народ муз.мистецтва був пов'язаний з оспівуванням перемог народу над своїми поневолювачами. Думи і пісні мали переважно характер вокального мистецтва, але виконували їх у супроводі муз.інструментів. Розвиток інстр.музики відбувався швидкими темпами поряд з появою народ.танців. Всі танці виконувались переважно від супровід струнних інструментів.

Розвиток театру в XIX ст.

Розвиток почався після довгого провалля в розвитку українського театрального мистецтва, що проходить через усю другу половину XVIII ст. і кінчається лише в 1819 р., коли з'явилася на театрі «Наталка-Полтавка» І. Котляревського. Шкільний театр в цю добу майже перестав існувати. Лишився ще вертеп, який часу від часу демонстрували по містах і селах України київські бурсаки. Але й цей маленький ляльковий театр доживав свій вік. Були в ту пору на Україні ще театри кріпацький і професійний, що дожили не тільки до «Наталки-Полтавки», а існували і пізніш. Але ці театри обслуговували поміщицькі та урядовські кола і були зовсім відірвані від українського народного ґрунту. В цих театрах ставилися, переважно, фантастично-романтичні п'єси польською мовою (на правобер.Укр.) або російською (на лівобер.Укр.), і лише випадково ставилися вистави укр.мовою.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994p. коштом державного бюджету було завершено лише девять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку — для прем'єрного або фестивального показу.У березні 1995 p. Було проведено кіновернісаж “Нове українське кіно” у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму “Прощай, СРСР” режисера О. Роднянського. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 докумен-тальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми “Казка”, “За ніччю день іде”, В. Артеменка “Ой, на горі калина”, “Солдатські вдови”, “З матір'ю на самоті”. Знято ряд короткометражних картин режисе- рів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченка та ін.У вересні 1997 p. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича “Приятель покійника”. Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. Нею зацікавився французький кіноактор Ален Делон, який, перебуваючи в Києві, зазначив: “Я готовий зніматися в україн- ському кіно”.

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін. З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко.П. Кралюк, С. Українець, В.Мастерова, Г Римерук, В. Герасимюк та інші з когорти старших. Сучасна літературна молодь замислюється над онтологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького (“Новітня казка про Івана Побивана” та ін.), С. Українець (“Плач полонянок”, “Сповідь і спокута Петра Калнишевського”), О. Чекмишева (“Ворог”, “Мазепа”) та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя. Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктурність і органічно інтегрується в європейську.

 

Предмет та завдання курсу «Історія української культури».

Історія української культури – це наука,яка вивчає закономірності виникнення та розвитку всіх форм культури в українських землях з часу появи у нас людини і до сьогодні. Це становить предмет курсу. Ця наука також вивчає культуру України не тільки як культуру виключно українців,вона вивчає культурні надбання всіх народів,які населяли і на сьогодні проживають в наших землях. Вивчення феномену культури України відбувається із тих позицій,що ця культура є самобутньою і одночасно вона є європейська культура,одна із найдавніших на Землі. Культура України має свої етапи розвитку, які пов`язані з історією України,тому історія України є базовою наукою для історії української культури. Будучи європейською культурою,культура України розвиваючись безперервно тісно була пов`язана із розвитком культури Європи,впливаючи на неї одночасно,збагачуючись її передовими ідеями.