Культура населення України в епоху заліза. Скіфо- сарматська культура

Для багатьох народів останній етап розвитку первісного

ладу пов'язаний з появою заліза на початку I тисячоліття до н.е. Там, де раніше не виникла державність, залізний вік в суспільному ладі пов'язаний з“військовою демократією”.Новим у розвитку мистецтва можна вважати появу спеціалізації, виділяються художники,

співаки, розповідачі. Провідним видом творчості продовжує залишатися прикладне мистецтво. У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини. Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. їхнє волосся підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: «так це в них самих називається», або «саме так його називали в цих місцях». У скіфській мові були слова «мед», «страва» які й досі вживаються в українській мові. Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам.Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.

 

76. Прадавня культура східних слов´ян та її вплив на культуру України.Хрещення українських земель.

Культура слов’ян мала прадавні витоки. Це, зокрема, проявилося у розвиненій міфології та віруваннях. В основі релігії слов’ян – обожнення природних стихій, а пізніше й соціальних інститутів. Отже, слов’яни були типовими язичниками. Людина уявлялася частиною природи, залежною від стихій. То ж і соціум підпорядковувався природним законам, діям природних сил.

Д авніх слов’ян можна охарактеризувати як світлопоклонників або сонцепоклонників. Сварог, Дажбог, Редегаст (у західних слов’ян), Ярило, Ладо, Перун, Свентовіт – це прояви одного божественного начала, які характеризують різні його функції. Протягом І тис. н. е. серед слов’ян панував поховальний обряд спалювання. Вогню поклонялися як божественній силі, що приносить очищення. Але віра в бога-громовержця, володаря блискавки, а отже, й бога війни, існувала в українських землях ще у І тис. до н. е. Але попри розвинену систему вірувань, майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов’ян, а також про зовнішній вигляд слов’янських ідолів. Для язичницької культури не існує ані драматизму смерті, ані цінності людського життя. Давні слов’яни молилися майже виключно перед вівтарями, спорудженими на відкритих святилищах, обнесених земляним рівчаком або дерев’яним частоколом. Святилища споруджувалися на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це свідчить про прагнення слов’ян не відокремлювати божество від природи. У слов’ян була розвинута демонологія – вірування в духів (невидимих істот) – злиднів, мороків, примх, лихо, мару, журу, лісовиків, мавок, болотяників та ін. Усі ці істоти могли зашкодити людині. А якщо духів було дуже багато, то й прийомів захисту (відлякувань, умилостивлення, приношень, заклинань) було не менше. Зняти їх досконало могли лише професійні відуни. Тому у слов’ян була дуже розвинута магія. Віщуни й відьми жили завжди окремо, часто в лісі, володіли рідкісними знаннями і навичками (є свідчення про рідкісне мистецтво рукопашного бою), їх боялися, але й часто користувалися послугами з метою зцілення. Ще у глибоку давнину слов’яни мали календар. Він був тісно пов’язаний з природними явищами та хліборобським циклом свят, які вшановували найбільш важливі для орачів природні події: відродження сонця після зимового сонцестояння (Коляда), боротьба літа з зимою, тепла з холодом (закликання Весни), а поряд з цим справляли тризни (могилки) на знак перемоги над темрявою і смертю. Свято Семик (русалії, ярило, туриця тощо) відзначалося, передусім, на честь Ярила – сонця у повній силі, "яросного борця", Купайла (зводить до купи, парує), коли справляли весілля. Усі ці свята мали й паралельний семантичний зміст – сімейний: шукання нареченої, загравання (хороводи) тощо.Хоча давні слов’яни й пізно вийшли на історичну арену, вони змогли акумулювати основні культурні надбання попередніх культур та своїх сусідів, асимілювати слабші культури, зберегти у боротьбі з чисельними ворогами власну неповторність, усвідомити свою значущість і єдність та гідно увійти у сім’ю культурних націй, що сталося завдяки християнізації слов’янських народів. Але зерна християнства впали на благодатний ґрунт а не на кам’янисту землю, свідченням чого був розквіт культури Київської русі.Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ. Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як в Києві. Гол. опір чинили служителі поганського культу «волхви», вплив яких на півд. землях Руси був незначний. Натомість на півн. у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти христ. свящ. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із христ. (т. зв. двовір'я). З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політ, опанування Руси Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з дальшими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.