Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. та їх наслідки на розвиток української культури.

Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом виданняЕмського указу.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.Заборонено навчання українською.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним.У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося до 24. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту).

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

51. Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві.Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського у збірці «Запорожская старина» (1833—38), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) та ін. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині.

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

Обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841). Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Айвазовський, з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластіона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

52. Реалізм — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна «реалізм» є тривалою й оригіналь­ною. Дискусійною в літературознавстві є проблема часових меж реалізму. Згідно з однією точкою зору, реалізм наро­джується за часів Ренесансу. За іншою думкою, реа­лізм розпочинає своє існування з XVIII століття («про­світницький реалізм»). Дійсно, виникнення реалістичного напряму в літературі слід означити 30-ми роками XIX століття, коли «принцип життєво-правдивого зображення світу затверджується з найбільшою повнотою, в найбільш розвинутих формах» (О. Анікст). Реалістичний напрям виник значною мірою як запе­речення художніх принципів романтизму. Якщо романтизм акцентував увагу на уявному, відірваному від дійсності світі, то реалізм саме дійсність робить головним предметом свого зображення. Романтизм здебіль­шого переносить дію своїх творів у минуле, в екзотичні країни, реалізм — зображає сучасне йому життя. Романтизм прагне до зображення патріархального ідилічного життя, що відбувається на тлі незайманої природи, реалізм — змальовує життя міста. Романтизм звертається до міфу, легенди, казки, реалізм — деміфологізує літературу, що по­в'язується з описом дійсності, яка є науково та соціально детермінованою. Письменники-реалісти намагаються не просто «сфото­графувати» явище, а творчо осмислити його, дати свою оцінку. Реалізм іде далі простої фіксації фактів. Реалістична література, за словами І. Франка, не лише «громадить і описує факти щоденного життя», а й «заразом аналізує їх і робить з них виводи». Розгортання дії на тлі суспільно-історичних подій та конфліктів характер­не й для українських реалістів — Т. Шевченка та Панаса Мирного, І. Франка та М. Коцюбинського, І. Нечуя-Ле-вицького та М. Старицького.

Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

•вільна побудова творів;

•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

В 1830—1850-х роках реалізм як новий літературний напрям затверджується в європейських літературах, зокре­ма українській. Серед українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський. У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли інші напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

53. Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 рр.); другий — організаційний (1848— 1860 рр.); третій — політичний (1861—1918 рр.).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство.

З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

Це викликало протест в середовищі греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити у школах Галичини навчання українською мовою.

Широку культурно-просвітницьку діяльність серед українського населення розгорнули відомі діячі греко-католицької церкви І. Могильницький, М. Герасевич, І. Лаврівський та ін.

І. Могильницький (1777—1831 рр.) був автором першої в Галичині граматики української мови

З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ-пастирям для «навчання вірних», а парафіянам.— для «духовної поживи».

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля у Львів. В цей час у середовищі прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання «Руська трійця», до якого увійшли Маркіян Шашкевич (1811— 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) та Яків Головацький (1814—1888 рр.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811—1885 рр.) та Григорій Ількевич (1803—1841 рр.).

Культурно-просвітницька діяльність «Руської трійці» започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності «Руської трійці» були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов'янський світ.

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ в 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами «Руської трійці». Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму.

«Русалка Дністровая» відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст «Русалки Дністрової», І. Франко зауважив, що «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним».

Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального потоку європейської культури як перешкоду на Шляху понівеченої культури до її розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік.

54. Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко— український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. З 1899 року і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен. Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва. Найвідоміші картини – «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Свати» (1893 р.), «Ворожіння» (1893 р.) і багато інших. Відомий також як портретист – портрети художника М.Мурашка (1888 р.), І.Мацієва (1895 р.), дружини Олександри та дітей.

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський — український живописець, пейзажист. Молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці»— велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон. Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет». Васильківський — автор відомого портрета Шевченка з авторським підписом (1910—11), на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Художник Васильківський залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва — майже 3000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав Харківському художньому музею.

Мико́ла Семе́нович Само́киш — український художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік. Під час студій у Петербурзькій Академії Мистецтв (1879 — 1885) належав до українського гуртка митців, що ставив собі за мету відтворити історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу. 1890 за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка. Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій: під час російсько-японської війни («Война 1904-05. Из дневника художника», 1908) і разом зі студентами 1915 на західний і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915), а також намалював кілька картин на теми громадянської війни: «Перехід Червоної Армії через Сиваш» (1935) та інші. Самокиш ніколи не поривав контактів з Україною. У спадщині Самокиша лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети, виконані аквареллю, тушшю і олівцем; виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, застосовуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував укр. книжки: оп. Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» М. Гоголя та ін. Для творів Самокиша властива багатофігурність і динамічність композиції; його мистецька спадщина (понад 10 000 малюнків і графіки) зберігається в музеях України, Росії й у приватних колекціонерів. Про Самокиша створено фільм (1966).

Іва́н Си́дорович Їжаке́вич — український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР (1951). Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації. Автор ряду картин на теми української історії: «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь», «Тарас Шевченко — пастух» та ін.. Автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка та численних малюнків на теми народного життя. Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору монастиря на «Козацьких Могилах» (1914 р., с. Пляшева, Рівненська область). 1917 року з вірою у національне відродження художник повернувся до Києва. Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври), писав портретии та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка.

Іва́н Іва́нович Труш — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Крізь усю творчість митця пройшов мотив самотньої сосни посеред степу, широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора.

55. Одним з видатних художників, творчість якого зачинала культуру ХХ століття в Україні, був Олександр Мурашко. Його мистецтво народжувалося на зламі епох, коли розпадалися колишні естетичні ідеали, переосмислювалися погляди на світ та закони творчості. Спираючись на засади вітчизняної реалістичної школи, творчо переробляючи сучасні йому мистецькі течії, зокрема світлопросторовість імпресіонізму, декоративність модерну, він виробив власну живописну систему, де філософськи осмислена модель світу постає у повнозвуччі яскравих барв. Загострене сприйняття майстром краси і багатоликості природи співвідноситься з глибиною людських характерів і доль.

Київ був містом, яке Мурашко по-справжньому любив. В 1907 році художник повертається в батьківський дім. Починається час активної роботи, спрямованої на створення своєї самобутньої образно-пластичної системи.

Від традиції Мурашко переходить до новаторства. В його живописі органічно з'єднались імпресіоністична пленерність і етюдність з чіткою організацією форм, їх декоративним узагальненням і монументалізацією. Все це сповнене силою емоцій художника — темпераментного, динамічного, із почуттям краси світу в душі. В Україні митець Мурашко став першим, хто пішов шляхом пошуків та експериментів. Зміни відбуваються й в його трактовці народної теми — вона ускладнюється, образи стають більш глибокими, справді психологічними. Вихор веселощів ярмарку вщухає й дає місце тихому суму, спокою, стану, коли людина залишається наодинці із світом своїх почуттів. Народне сприйняття краси стає для Мурашка вирішальним фактором. Воно — в яскравості святкового вбрання селянок, у внутрішній красі природи, в повільному ритмі ліній, форм, притаманних народному устрою. «Селянська родина» — одне з найвідоміших полотен майстра на народну тематику

Водночас Мурашка, людину активну, діяльну, займає не лише творча робота. Чудовий організатор, він сам захоплювався і вмів захоплювати інших. Пан Олександр мріяв перетворити Київ на великий художній центр, подібний до Мюнхена, відкрити в ньому Академію мистецтв. Багато сил віддавав Мурашко вихованню молодих митців. 1913 року Мурашко відкриває власну студію в домі Гінзбурга, на вулиці Інститутській 16. Це була одна з найвищих в місті будівель — 11 поверхів, а студія розмістилася на горищі. Окрім малюнку і живопису, читалися лекції з історії та філософії мистецтва. Багато молоді переходило з училища до студії на Інститутській. Провідним жанром творчості О.Мурашка був портрет, в якому яскраво розкрилося вміння майстра передати неповторну особистість моделі, послуговуючись можливостями пози, жестів, предметних атрибутів, а також пластикою самої живописної форми. Важливим компонентом багатьох портретних творів О.Мурашка виступає пейзаж. Велика роль О.Мурашка в історії українського мистецтва незаперечна. Визнаний за життя не лише на батьківщині, він став одним із перших, хто своїм мистецтвом, закордонними виставками не тільки прилучав національне малярство до європейського простору, а й вводив його до контексту світових художніх процесів.

Основами імпресіоністичного живопису блискуче володів Микола Бурачек – відомий український пейзажист, котрий пройшов добру школу у Кракові й Парижі. Поетична безпосередність сприйняття природи, етюдність його творів гармонійно сполучаються з пластичною цілісністю образів, відчуття якої створюється завдяки мазку. Пастозний, вібруючий, енергійний, він надає поверхні полотна фактурності, сплавляє природні форми в єдину матерію, з якої народжуються сонце, повітря, реалії буття. Митець присвятив себе створенню образів української природи. Його ранні твори («Березень», 1917; «На городі. Соняшник», 1918; «Морозний ранок», 1919), на яких позначився вплив імпресіонізму, написано вільно, соковито. З середини 1930-х рр. від імпресіоністичних етюдів, написаних на пленері, М. Бурачек перейшов до створення картин, що передають узагальнений образ української природи («Яблуні в цвіту», 1936; «Дорога до колгоспу», 1937; «Реве та стогне Дніпр широкий», 1941). Свої знання та досвід М. Бурачек передавав творчій молоді — спочатку в Академії мистецтв у Києві, де був керівником пейзажного класу, а згодом у Харківському художньому технікумі. Тут він обіймав посаду директора.Протягом усього творчого життя М. Бурачек займався громадсько-освітньою діяльністю. Він — один із засновників Української академії мистецтва, Асоціації радянських митців України, був головою Центрального бюро працівників мистецтв у Харкові. З його ім’ям пов’язане проектування та спорудження пам’ятників Т. Шевченку в Харкові, Києві, Каневі, створення музеїв Т. Шевченка та М. Коцюбинського.

56. Георгій Нарбут – видатний майстер української графіки, помітна постать в історії дореволюційного російського мистецтва. Проживши лише тридцять чотири роки, він зумів зробити фундаментальний внесок у розвиток українського мистецтва. Універсальність обдарування та глибина інтелекту дозволили митцеві працювати у царині акварелі й силуету, пера й олівця, шрифтової композиції й геральдичних знаків, лубка й народної іграшки, кольорового естампу й книжкової ілюстрації, символічної картинки й анімаційної сценки. Георгій Нарбут був творцем українського державного герба й печаті, грошових купюр і поштових марок. Йому належать дивовижної образності і яскравості екслібриси та архітектурні краєвиди.

Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об’єднання художників «Світ мистецтва». Разом зі своїми сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, та іншими майстрами Нарбут започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об’єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Георгій Нарбут мав величезний вплив і на становлення інших художників, таких як Сергій Конончук та Микола Алексєєв. Сергію Конончуку особливо імпонувала і була близькою творчість видатних російських радянських графіків і особливо Г. Нарбута, який був серед тих, хто поклав початок українській радянській графіці. Творча спадщина Г. Нарбута була для С. Конончука справжньою школою і джерелом творчого натхнення. Властиві йому тонка стилізація мотивів ампіру, звернення до традицій українського бароко, до орнаментики та геральдики старовинних українських гравюр вплинули на формування образної мови Конончука. Георгій Нарбут є оформлювачем банкнот української гривні доби УНР.

57. Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX ст. розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті. Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами).Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.

На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало в 12 разів більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Якість навчання у народних школах була низькою. Особливо примітивну освіту давали церковнопарафіяльні школи, які становили на 1900 р. 80% усіх початкових шкіл. Вони існували на пожертвування парафіян. Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов.

Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.

Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.

Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників.

Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як "Циркуляр про кухарчиних дітей", за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу.

1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, де вказу­валося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, а та мова, яку використовують малороси є російською, але дуже зіп­сованою через вплив Польщі. Циркуляр забороняв видавати українською мо­вою навчальні книги для шкіл. Вихід циркуляра відоб­ра­зився на "Положенні про початкові народні училища" 1864 р., де вказу­ва­лось, що навчання у всіх школах має проводитись лише російською мовою.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок. Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах (жіночі гімназії, єпархіальні училища, інститути шляхетних дівчат) був набагато нижчим, ніж у чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси.

В середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні і головні. 1848 року відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я. Головацький. З 1848 р. переведено на українську мову парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, де мешкає більшість українців. У гімназіях українська мова вводилася як обов’язковий предмет вивчення.

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат 1855 р., за яким школа підпадала під повне підпорядкування церкві. У всіх державних і приватних школах вводилося релігійне виховання, все навчання повинно було узгоджуватись з католицькою вірою. Всі вчителі підлягали наглядові церкви, а ті, що "зійшли з праведної дороги", звільнялися з посади.

Певні зміни у розвитку шкільництва в Західній Україні відбулися в 60~х роках. 1867 року Австрія прийняла нову конституцію, яка проголошувала рівноправність всіх народів. Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вводилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних – місцевим органам влади. Вважалося, що у народних школах, де є діти і поляків, і українців, та мова, що не є викладовою, стає обов’язковим предметом вивчення. Обов’язковою з третього класу залишалася німецька мова.

1867 року в Галичині створюються шкільні ради. Спочатку галицький сейм прийняв закон про створення краєвої шкільної Ради, а в 1873 р. було створено окружні і місцеві шкільні ради. Шкільні ради брали на себе управління всіма навчальними закладами, які знаходились на їх терені. У них в основному засіли поляки, які як могли проводили у школах польську мову і придушували українську.

1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років, а також створювалися виділові школи у містах, які давали можливість отримувати підвищену початкову освіту учням, що не ходили до середньої школи. Ці закони були прийняті на основі затвердженого в Австрії 1867 року відповідного закону про шкільництво.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). Рішення про введення утраквізму в школі було прийняте польським сеймом 1886 року. За цим рішенням основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною. Зовні це ніби забезпечувало рівноправність мов, але по суті було прикритою формою шовінізму. У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно.

Наукове товариство імені Шевченка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України.

В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я. Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.