Б. Українське відродження ( кінець ХУ- поч. ХУІІ ст.)

В Україні ренесанс проіснував недовго і виявився мало. До цього призвели дві причини: зовнішня (суспільно-історична) і внутрішня (духовна).

♣ Зовнішня причина – колоніальний гніт. Ослаблена монголо-татарською навалою та міжусобними чварами князів і бояр, Україна до середини ХІV ст. цілком втратила державність. Її поступово окупували, розділили між собою сусідні держави: Закарпаття поглинула Угорщина, Буковину – Молдавія, більшу частину Право- і Лівобережжя – Литва.

Панування Литви було ще не найбільшим лихом: більшість міст одержали магдебурзьке право (широкі можливості самоврядування0, литовці не боролися з українськими звичаями і традиціями, навпаки, самі приймали їх, часто переходили у православну віру. Староукраїнська книжна мова стала офіційною у всьому Великому князівстві Литовському.

Ситуація змінилася після Люблінської унії[94] 1569 р., за якою Литва об’єдналася з Польщею в одну державу – Річ Посполиту. Під тиском королівського уряду Литва змушена була віддати Польщі українські землі – Волинь, Підляшшя, Київщину, Брацлавщину. Для України почалися найпохмуріші часи. Завівши тут польські порядки, шляхта (польське дворянство) намагалася цілковито спольщити і покатоличити наш народ, аби безперешкодно визискувати. Це, закономірно, призвело до масової денаціоналізації вищих верств суспільства, а відтак – і занепаду православної церкви та культури.

♣ Внутрішня причина – ренесанс як спосіб життєустрою, мистецький стиль, раціоналістичний, реалістичний за методом, виявився не вельми суголосним послідовно романтичній українській душі.

З огляду на ці дві причини українська культура і в ХІV, і ХV, навіть у ХVІ – ХVІІ ст. залишалася ще під значним впливом середньовічної візантійської традиції. Вона вже була віджилою, схоластичною[95], проте сприймалася багатьма книжниками-патріотами як рідне дітище, що його треба берегти й обороняти від культурного наступу Заходу (так сприймалися спольщення й окатоличення). Але цілком відгородитись від віянь нового часу теж не можна було.

Отож, для українського ренесансу характерні такі особливості:

1) він не здобув перемоги над середньовіччям, як, скажімо, в Італії, а панували дві епохи водночас, ніби два потоки в одній річці;

2) він здобув значно більше поширення у суспільно-культурному житті, аніж у мистецтві, літературі.

 

Суспільно-культурне відродження. Реальна загроза цілковитого знищення змобілізувала внутрішні сили нашої нації – розгорнулося потужне українське відродження, перше з довгого славного ряду. Започаткувала його поява двох чинників: козацтва і православних братств.

1.Відважніші селяни, рятуючись від кріпацтва, втікали на Дике поле збезлюднілий через постійні напади турків і татар південь України, вибирали свободу, хай навіть ціною небезпек порубіжного життя. Так уже до кінця ХV ст. виникла нова суспільна верства вільних лицарів – козаки (саме слово „козак” у перекладі з тюркської значить „вартовий”). Незабаром (у середині ХVІ ст.) столицею козацтва стала Запорізька Січ. Відтоді близько трьох століть Військо Запорозьке було неподоланними збройними силами України. Воно захищало Батьківщину і всю Європу від турецько-татарських набігів, а згодом стало опорою в боротьбі народу і проти польських загарбників. Діячі західного ренесансу вигадували утопії [96] – літературні твори про уявні чудесні острови, де нібито створено ідеальний суспільний лад. Українці ж в оточенні самодержавних деспотій зуміли створити реальну демократичну республіку.

Для багатьох поколінь українців і багатьох народів Європи Січ стала взірцем вільнолюбства і народовладдя.

2.Якщо козацтво стало насамперед військовою опорою українства, то духовною – братства. Це церковно-освітні товариства парафіян, зо зорганізовувалися при православних церквах. Найактивнішими серед них були Львівське, Острозьке, Луцьке та Київське. Входили до братств священики, православні шляхтичі, ремісники, купці, селяни, городовí козаки (що постійно несли службу в містах). Братчики будували школи, відкривали народні книгозбірні, розшукували та зберігали історичні літописи, документи, старі книги і друкували нові, зберігали, реставрували пам’ятки архітектури, викупляли бранців з татарсько-турецької неволі, протидіяли спольщенню і покатоличенню України.

Впливовість і авторитет цих організацій різко зросли після того, як 1620 р. до Київського братства вступив гетьман Сагайдачний[97] з усім Військом Запорозьким. У такий споіб братства одержали потужну грошову і військову підтримку, а козацтво засвідчило, що вже стало не просто мілітарною, а основною національно-політичною силою України. Сагайдачний переніс свій осідок до Києва, відтоді місто знову (через чотириста літ) стало культурно-політичною столицею Вітчизни.

Найочевидніше, найбурхливіше відродження виявилося в освітній царині. Шкільництво в Україні розвивалося ще від часів Київської Русі: при церквах та монастирях існували початкові школи-дяківки, завдяки яким майже все чоловіче населення і частково жіноче було грамотне.

І ось 1576 р. у місті Острог стараннями князя В.-К. Острозького[98] засновано греко-слов’яно-латинську колегію. Це була перша українська школа, що давала повну середню освіту. У ній викладали граматику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, історію, географію, філософію, богослов’я, а також вивчали різні мови – церковнослов’янську, грецьку, латинську, польську. Навчання велося староукраїнською мовою. Професорами там у різний час працювали відомі тоді українські інтелектуали Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко (брат козацького гетьмана Северина Наливайка, що підняв перше могутнє повстання проти Польщі), Христофор Філалет, а також запрошені з Греції вчені. З Острозької колегії вийшло багато видатних письменників, науковців, державних діячів (Петро Конашевич-Сагайдачний, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький та ін.).

За зразком Острозької створювалися братські школи у багатьох містах. Діяла школа для козацьких дітей (звичайно, тільки хлопчиків) і на Запоріжжі.

Майже одночасно з Німеччиною в Україні розпочалося книгодрукування. У 1460 р. заможний львівський міщанин Степан Дропан подарував одному з монастирів друкарню, куплену, певно, в Німеччині. Відомо, що друкували ченці богослужебні книги латинським шрифтом.

Книжки церковнослов’янською мовою для України виходили спочатку за її межами. Розпочав цю справу німецький майстер Швайдпольд Фіоль. 1491 р. він надрукував у Кракові з допомогою когось із українців, що там мешкали, „Осмогласник” і „Часослов”. Оформлені ці першодруки за зразком рукописних книжок Прикарпаття; післямови у них написані староукраїнською книжною мовою. Книжки ці вийшли коштом і, очевидно, на замовлення князя Костянтина Острозького (батька Василя-Костянтина). З цього часу розпочинається україномовне книговидання.

У 1517 – 1519 рр. у чеській столиці Празі друкував книги білоруський просвітник Франциск Скарина рідною та українською мовами.

1572 р. до Львова прибув московський першодрукар Іван Федоров (Федорóвич). Він мусив шукати прихистку на чужині, переписувачі богослужебних книг спалили його друкарню, а самого вигнали з Москви. На той час друкарська справа у Львові занепала. Львівський міщанин Семен Сідляр дав Федорову сімсот злотих, на які була оновлена стара друкарня. 1574 р. тут вийшли „Апостол” та „Буквар”. Невдовзі Федоров переїхав до Острога і видав там славнозвісну Острозьку Біблію (1581 р.), а також чимало книг світського змісту.

У наступні десятиліття у різних землях України засновуються приватні, а згодом і державні друкарні (протягом 1574 – 1648 рр. їх діяло вже понад двадцять). Поруч з друкованими творилися за давньою традицією і рукописні книги. Найвідоміша серед них – Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561)..

Були українці і серед перших інтелектуалів ренесансової доби. Скажімо, Ю. Дрогобич [99]. Але це за кордоном. Невдовзі і в Україні завдяки піднесенню освіти, поширенню книг з’явився сприятливий ґрунт для розвитку світської науки – філософії, історії, математики тощо. Особливих успіхів досягло мовознавство. І це не випадково: у такий спосіб наші культурні діячі намагалися утвердити українську літературну мову на противагу наступові польської. 1596 р. мовознавець і письменник родом з Галичини Лаврентій Зизáній (? – не раніше 1634) видав перший буквар староукраїнської мови „Наука ку читаню и разумьню писма славенскаго...”

Згодом (1619 р.) вийшла друком „Граматика словенська” Мелетія Смотрицького, що понад 150 років слугувала основним підручником не тільки в українських, а й у білоруських, російських, навіть сербських і болгарських школах.

Найґрунтовнішою на той час лексикографічною працею став „Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє” (1627 р.) Памви Беринди. У словнику міститься переклад на українську близько 7 тисяч слів (точніше 6982) з церковнослов’янської та інших мов. При цьому автор явно орієнтувався на живу народну мову.

Ця увага до мовних проблем, наближення писемної мови до живої розмовної так само відповідає духові ренесансу. Отже, в соціальному, загальнокультурному аспекті Україна ХV – поч. ХVІІ ст. цілком вписується у загальноєвропейський контекст.

Українська ренесансова поезія. Проте, як уже зазначалося, в українській духовності (релігійності та літературі) новий стиль закріплювався дуже непросто. Адже приходив переважно через ворожу Польщу і видавався спочатку несумісним з православною традицією.

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання до Західної Європи, приймали католицизм, ставали професорами тамтешніх університетів. Багато хто з них виявляв літературний талант. Писали вони здебільшого латинською мовою. Проте додавали до своїх імен прикладки: Русин, Рутенець[100], Роксолянин[101], Дрогобич тощо. У такий спосіб засвідчували свій патріотизм, зв’язок з Батьківщиною. Назвемо бодай деяких із цих авторів. Це згадуваний уже Юрій Дрогобич (його „Прогностичні міркування...” відкриваються великою віршованою присвятою). Також Павло Рýсин з Кросна (1470 – бл. 1517) – автор збірки поезій „Пісні Павла Русина з Кросна” (Відень, 1509), для якого „русин” – „слово солодке”; Григорій Чуй Русин із Самбора (бл. 1523 – 1573) – автор поем і панегіриків; поет Георгій Тичинський Рутенець (перша половина ХVІ ст.);Станіслав Роксолянин Оріховський – один з найвиждатніших мислителів ХVІ ст., котрий однозначно підкреслював: „Я русин і гордий цим, і охоче говорю про це повсюдно”.

Дехто з цих латиномовних поетів докладно описував і прославляв Україну, наприклад, Себастіян Кленович у поемі „Роксолянія” (1584 р.).

Пізніше тенденції ренесансу проникли і в україномовну поезію. Скажімо, ренесансовим за стилем є твір К. Саковича [102] „Вђршђ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, Гетмана войска єго Королевской Милости запорозкого” (1622).

Цей твір вважається вершиною доробку письменника, класичним зразком дидактичної ренесансової поезії і гуманістичної думки в Україні. Це – урочиста декламація[103], написана на смерть гетьмана Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р. від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламацію проголосили на похоронній церемонії 20 учнів Київської братської школи, невдовзі вона з деякими доповненнями вийшла окремою книжкою.

Які ж риси ренесансу в творі?

1.Поезія написана за моделлю античних панегірично-похоронних промов.

2.Основним ідеалом ренесансу була побудова суспільства, у якому влада спиралася б на закон і користувалася довірою народу. Цей ідеал, на слушний погляд Саковича, намагався втілити у життя Сагайдачний. Він уособлював демократичну владу:

Кгды ж гетман не сам презъ ся, леч войском єст славний,

А войско тыж гетманом.

3. Найвищими цінностями суспільного життя, за Саковичем, є „ойчизна” і „менство”. Тому запорожці – справжні лицарі, що вірно служили „ойчизні” (вітчизні), виявляючи при цьому чудеса „менства” (мужності). Сам Сагайдачний тому залишиться навіки у людській пам’яті, що „зложил... свои кости,.. ранный въ войнђ для волности ойчизны”.

В українській драматургії поетика ренесансу яскраво виявилася у “Трагедії руській”, що була надрукована у Ракові у першій чверті ХVІІ ст.

Елементи ренесансу, а особливо реформації поступово проникають і в т. зв. полемічну літературу (кінець ХУІ- поч. ХУІІ ст.) Це була публіцистична дискусія між прихильниками й противниками унії (об’єднання) Української православної й Римо-католицької церков. найяскравішим явищем в українському письменстві цього часу стала творчість Івана Вишенського. Будучи присирасним прихильником давніх візантійських традицій, письменник рішуче відкидав ренесанс та реформацію уже тому, що це було щось нове і йшло через Польщу з Заходу. Проте у його житті і в творчості помічаємо виразні прикмети цього стилю (насамперед реформаційного): пошук життєвого ідеалу, звернення до ранньохристиянської традиції, аскетизм, утопічність світосприймання, релігійний індивідуалізм та патріотизм, різка критика католицької церкви, ясність письма.

Серед текстів інших українських полемістів: антиуніатські «Ключ Царства Небесного» Герасима Смотрицького, анонімний «Апокрисис», писання Клирика Острозького, а також твори в оборону унії Іпатія Потія «Антирис», «Справедливоє описаньє... собору берестейського», «Гармонія, альбо Согласіє віри» та ін.

Закономірно, що українська література незабаром, усупереч пристрасним закликам І.Вишенського, прийде не до старого, а до нового — до бароко, що стане спадкоємцем саме ренесансу й реформації.

 

Бароко