Романтизм (перша половина хіх ст. )

А. Загальноєвропейський вимір

Цей напрям став засадничим цілковитим запереченням класицизму, – як високого, так і низького, бурлескного. Чільні ознаки романтизму[119] такі:

1.Коли просвітництво вважало за основну силу пізнання розум, а світ і людину цілком доступними для розумового осягнення, то, на думку романтиків, розум – лише одна зі здатностей людського духа, і то недостатня для глибинного пізнання світу.

2.З огляду на таку настанову розум уже трактувався як не єдиний і не головний засіб пізнання. Романтики дійшли висновку, що основне, глибинне пізнання здійснюється серцем (тобто через почуття та інтуїцію). Отож, мистецтво розглядається тепер поруч з наукою як інший, але не нижчий шлях пізнання.

3.Романтики починають зауважувати та відшукувати у різних царинах буття внутрішні протилежності, антитези. Може, найбільша їхня заслуга в тому, що помітили внутрішню роздвоєність людини, одночасну приналежність її до двох світів – духовного й матеріального; осягнули, що корінь зла – у невмінні чи небажанні людини зрівноважувати протилежні первини свого єства (духовне – біологічне, емоційне – раціональне, особисте – суспільне, альтруїстичне – егоїстичне тощо). Згадаймо під цим кутом зору хоча б Шевченкові „Гайдамаки”, „Сон”, „Кавказ”, „Посланіє”.

4.Увагу романтиків привертають насамперед виняткові подіїта вольові, героїчні духовно прекрасні персонажі. У центрі їхньої творчості – душевний світ людини, надто ж позасвідомі вияви психіки – сон, пристрасть, натхнення, одержимість.

5.Якщо просвітники трактували національні традиції, особливості різних народів, зосібна національні мови, як якесь непорозуміння, „пережитки”, „забобони”, принаймні щось незначне, то для романтиків це першорядна цінність, вияв народного духа, душі народу. Націю вони розглядали як єдину природну форму суспільного існування людини. Звідси такий потужний патріотичний патос А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, а надто Т. Шевченка.

6. Романтизм також різко змінив суто стильову царину письменства. Новий напрям руйнує всю систему приписів класицистичної поетики, вважає, що творчість, форма має бути вільною і визначатися тільки натхненням. У цю добу значно розширилося коло тем і жанрів.

Романтиків цікавлять таємничі сторони життя, вони бачать природу живою, одухотвореною, підкреслюють її тісний взаємозв’язок з людиною. Новому романтичному почуттю природи приступне таємниче в ній, безмежне, нарешті, ті „інші світи”, що сховані за щоденним обличчям природи. Це все є „нічна сторона” природи, що справді приступніша людині вночі. Ніч робиться улюбленою темою романтиків: постає т.зв. „ поезія ночі ” („Вивідка”, „Між хмарами місяць тихенько котивсь...” Л. Боровиковського, „Покотиполе” А. Метлинського, „Великодня ніч”, „Соловейко”, „Зорі” М. Костомарова, „Причинна” Т. Шевченка). Поширюється фантастична оповідь як намагання відчути, виразити впливи на людину потойбічного, надматеріального („Ніч перед Різдвом”, „Майська ніч”, „Сорочинський ярмарок” М. Гоголя, „Мадей”, „Жулин і Калина” І. Вагилевича, „Утоплена”, „Великий льох” Т. Шевченка).

Нове висвітлення одержала історична тема. Якщо раніше історична література являла собою в основному збірки цікавих анекдотів та авантюр чи замасковані у давні строї відгуки на сучасні (авторам) проблеми, то романтики намагаються зрозуміти й відтворити сенс минулих епох, їхнє неповторне, власне забарвлення та визначити їхнє місце у цілому історичному розвитку. Адже, на думку цих митців, історичний процес не просто складається з окремих людських вчинків, навпаки, він є виявом вищих сил, веде до вищої мети, проте має внутрішній сенс на всіх щаблях свого руху. Не випадково саме в цю добу з’являється перший український історичний роман „Чорна рада” П. Куліша.

Свого часу просвітники завели у глухий кут раціоналістичного моралізаторства релігійну лірику, тепер вона оживає, набуває емоційного забарвлення („Ісаія. Глава 35”, „Марія”, „Осії. Глава 14”, „Молитва” Т. Шевченка).

Набувають вільної форми, змішуються вже наявні жанри: поєднуються поезія і проза, з’являється ліро-епічна поема. Виникають також нові жанри: романтична (байронічна) поема, балада.

Цілком змінюється характер наслідування фольклору: його тепер не обробляють „для салону”, не причепурюють-вихолощують по-просвітницьки, а намагаються відтворити дух справжньої народної пісні.

7. Для романтичної манери характерний суб’єктивізм – визнання множинності істин та намагання знайти і втілити свою власну істину. Також виразно проступають у цій манері індивідуалізм та активна постать автора. Автор у романтичному творі намагається бути людиною всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопності романтичний митець досягає часто тим, що стає людиною рухливою, мінливою, постійно змінює свій стиль, характер, інтереси. Іноді навіть свої погляди (взяти хоч би разючі світоглядові метаморфози[120] М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша).

8. Зазвичай митець-романтик спочатку з наївною вірою одержимо прагне примирити, згармонізувати опозицію „людина („Я”) – світ”, „людина – суспільство”; силиться відкрити людям очі на неприродність, потворність їхнього способу життя, запропонувати свій рецепт вдосконалення світу. Але досить швидко переконується у марноті своїх зусиль. І тоді його світогляд починає визначати т.зв. „романтична іронія ”, тобто неприйняття реального стану речей, наявного життєустрою. Цьому суєтному реальному світові романтик протиставляє буття ідеально досконале, прекрасне, яке – він це інтуїтивно відчуває – існує в іншому, духовному вимірі світу. Через неймовірне страждання митець усвідомлює цілковиту несумісність дійсного і належного, ту величезну прірву, що розділяє дійсне і належне. Власне, саме наслідком романтичної іронії особливо потужної напруги став духовний крах М. Гоголя; не що інше, як вияв тієї ж таки романтичної іронії проступає у якісному переломі творчості Т. Шевченка періоду „трьох літ”.

9. Найхарактерніша риса романтизму – символобачення, тобто митець-романтик розглядає довколишній світ і відтворює його як систему символів, намагаючись у такий спосіб пізнати надматеріальну суть буття. Тому, маючи справу з романтичним твором, завше треба пам’ятати, що тут кожен образ, кожна картина, кожна думка має подвійне значення – безпосереднє і символічне.

Мало романтичне світосприймання і свої небезпеки. Це певна несталість, легковажність, нестримна фантазія, нехтування конкретною „низькою” дійсністю, що заводило часом романтичних митців у царину фантастики, з якої вони з величезними труднощами поверталися до реального життя, а то й назавжди залишалися в тій царині; інколи романтик обмежувався викликаним настроєм, переживанням, не думаючи, не дбаючи про здійснення своїх ідеалів у реальному житті.

Світового значеннянабула творчість представників літературного романтизму

♣ в Англії – Д. Байрона (1788 – 1824), П.-Б. Шеллі (1792 – 1822), В. Скотта (1771 – 1832);

♣ в Німеччині – Г. Ґайне (1797 – 1856), Й. Шиллера (1759 – 1805); у Франції – В. Ґюґо (1802 – 1885), Ф.-П. Шатобріана (1768 – 1848);

♣ у Польщі – А. Міцкевича (1798 – 1855), Ю. Словацького (1809 – 1840);

♣ в Росії – раннього А. Пушкіна (1799 – 1837), М. Лермонтова (1814 – 1841).

Визначні представники романтизму у малярстві – Ф. Гойя, Т. Жеріко, Е. Делякруа; у музиці – Р. Шуман, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Р. Ваґнер, Ф. Ліст.

 

 

Б. Український вияв напряму

Український романтизм підготувала вже культура бароко, в основі якої була ідея непересічної особистості. Інше потужне джерело – українська народна творчість, особливо думи і козацькі пісні з їхнім основоположним патріотизмом, увагою до яскравих, героїчних постатей. Не випадково саме романтична доба викликала такий жвавий інтерес до фольклору, його збирання і вивчення.

Будучи у всьому суголосним з українською душею, романтизм покликав до життя цілу галерею непересічних мистецьких постатей у нашій літературі, і то попри надто несприятливі умови брутального духовно-національного й соціального поневолення. Безсумнівно, найяскравіші представники українського романтизму – Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш.

За нав’язаною в совєтську добу традицією М. Гоголь досі вважається суто російським письменником і вивчається відповідно у курсі зарубіжної літератури. Хоч народився він на Полтавщині, походив зі старовинного козацько-старшинського роду, більшість творів написав про Україну та українців, але використовував, мовляв, тільки російську мову, тому вписується тільки в російську культуру. Одначе тут варто пригадати, що більшість українських митців ХІХ ст. вдавалися і до російської мови, що українізований варіант російської (яким і писав Гоголь), у першій половині ХІХ ст. вважався ще – за традицією бароко – одним з різновидів української літературної мови.

Найлогічніше розв’язання проблеми пропонує Валерій Шевчук: „При національній атрибуції того чи іншого письменника треба зважати не тільки на те, якою мовою він писав. А передусім: про кого, як і для кого творив. Так, коли громадянин Речі Посполитої чи Росії писав про українців як про свій народ без чужинецького упередження та відчуження, і його творчість значною чи певною мірою увійшла в контекст української культури, він письменник – український, незважаючи на те, якою мовою писав. Коли ж письменник так само писав і ро народ панівний, польський чи російський, і тим увійшов у ті літератури, то творчість його стає міжнаціональною і нею користуються обидва народи відповідно до своїх контекстів.

У такий спосіб легко вирішити довголітню суперечку: чи був Гоголь письменником українським, чи російським? Кожному зрозуміло: вийняти його творчість з української літератури та й українського літературного процесу – річ немислима: і „Вечори”, і „Миргород” із „Тарасом Бульбою” безсумнівно твори українського контексту. Але мав рацію і Федір Достоєвський, говорячи, що ціле покоління російських письменників вийшло із „Шинелі” Гоголя, і це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, отже був не тільки українським, а й російським письменником”.

Яскравими представниками цього напряму стали також Євген Гребінка, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Віктор Забіла, Маркіян Шашкевич, Левко Боровиковський та ін. письменники. У другій половині ХІХ ст. на зміну романтизмові прийшов реалізм. Але навіть опинившись у затінку, і в цей час романтизм продовжував розвиватися (у творчості Якова Щоголева, Леоніда Глібова, Степана Руданського та ін. авторів). Так він протримався до кінця ХІХ ст., коли влився в наступний після реалізму напрям – модернізм (що був романтичний за методом).

 

А тепер виокремимо найпомітніші ознаки романтичного письма в романі П.Куліша «Чорна рада».

♣ Автор ставить перед собою та успішно виконує завдання — дати, може, не такий мальовничо-солодкавий, принадний, як у класицистів, але якнайвичерпніший образ України середини ХVII ст., ¾ єдиний складний організм. Він прагне осягнути дух доби, її неповторність.

♣ Письменник не оминає, а навпаки, підкреслює суперечності, антитези дійсності, показує й огидні явища, і різні, часом і негативні українські характери, різні класи з різними інтересами, пориваннями, ідеалами.

♣ з вітчизняної історії дібрано епізод вельми романтичний (вирішальний, трагічно-напружений, переповнений карколомними подіями і зиґзаґами людських доль). Цей епізод відтворюється у химернім переплетінні захоплюючих пригод, зіткненні сильних особистостей, поєднанні суспільного й особистого обов’язку і пристрастей.

♣ виведені у творі характери яскраві, особливі, автор зосереджується на розкритті їхньої психології, ставить їх у найскрутніші ситуації, аби таким чином з’ясувати справжню їхню суть (екзистенцію);

♣ мова твору насичена історизмами й архаїзмами, вишукана й багата. Автор дбайливо зібрав і використав колоритні народні вирази, що зникали вже у його час («недруг отчизний», «недоляшки», «вдарили з гармат», «доскочив скарбу», «сів хутором»). Дійові особи вживають і вульгаризми («гарбуза втелющить»). Отже маємо характерне для романтики прагнення витворити мову для «повної літератури» (охопити різні мовні пласти, передати колорит усіх верств і сфер життя).

♣ роман насичений символізмом: у бурхливих подіях і боротьбі різних людей автор бачить глибші проблеми, боротьбу «правди і кривди»; символічні і співи кобзаря: пісні його «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить»; символічна і постать такого пересічного Івана Брюховецького — він уособлює демонічні спокуси. Символічні краєвиди — ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого Слова», «Київ — Єрусалим». Символічні й постаті запорожців, що, за всієї реальної масивності, «як той сон», бо їм «усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...».

♣ саме із цією рисою козацької психології пов’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсності, до життя з романтичною (конкретніше — християнською) іронією, як до іграшки, до «суєти суєтствій», за словами Божого чоловіка. І правдиве християнство Божого чоловіка, і «юродство» Кирила Тура — вияв внутрішнього прагнення до Бога; та навіть запорозька гульня — вираз того самого «безпечного та якогось смутного» погляду на світ: «гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта», бо «козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити»; життя «помаже по губах медом, ти думаєш: от тут то щастя! аж глянеш — усе одна омана», — «усе», крім вищого суду над людськими вчинками, над живим та мертвим, крім остаточних вироків, які Куліш вкладає в уста Божого чоловіка: «Іванця Брюховецького Господь уже покарав, а праведному чоловікові якої треба награди? Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!»

9. Реалізм (друга полов. ХІХ - поч. ХХ ст.)

А. Суть і риси напряму

Первісно (з ХVІІІ ст.) слова «реаліст», «реалізм[121]» вживалися в повсякденному мовленні й позначали тверезий, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійницькому. З кінця 20-х років ХІХ ст. термін реалізм починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизму) та «літератури образів» (романтизму). Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г.Курбе [122], який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1885), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі й Л.-Е.-Е.Дранті, що виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856 —1857 рр.).

Суть реалістичної манери письма точно розкрив один з найвизначніших її майстрів Іван Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з г о родом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і токна, похожа на мрію, як сам одсвіт»[123].

Новий напрям виглядає як послідовна протилежність романтизмові, властиво, на кожну тезу він має свою антитезу. Реалізм зосередився на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення і досить глибоко та різнобічно дослідив матеріальну, емпіричну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту. Але й виявив традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння. Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а відтак – і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини і суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості.

Звідси визначальні прикмети реалізму:

1. Раціоналізм. Замість інтуїтивно-чуттєвого світорозуміння, характерного для романтиків, цей напрям на перше місце у мистецтві висуває пізнавально-аналітичне. Ідеологічною основою реалізму знову стає раціоцентрична теорія Просвітництва, на нього впливає також філософія позитивізму[124], тогочасні досягнення природничих і суспільних наук (біології, медицини, психології, економіки, соціології тощо).

2. Суспільно-економічний детермінізм. Зогляду на таку ідеологічну основу утверджується засада суспільно-економічного детермінізму (від лат. determino — обмежую, визначаю): письменник пояснює характер, вчинки героя виключно його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя. Пригадаймо хоча б героїнь оповідань Марка Вовчка «Маша» та «Ледащиця», Нечипора Варениченка з роману Панаса Мирного та Івана Білика «Пропаща сила». Чи ось образ Антося з роману Анатоля Свидницького «Люборацькі»: автор постійно підкреслює, що саме варварська антигуманна атмосфера бурси і семінарії перетворює цього щирого, допитливого хлопця на грубіяна, ледаря й бешкетника. Так, оточення безсумнівно впливає на вдачу і долю людини, але не тільки соціально-економічне. Впливає також спадковість, національні та містично-духовні корені. І, найголовніше, людина, оскільки є істотою духовною, здатна сама визначати свою долю. Ці посутні нюанси реалісти заперечували або принаймні недооцінювали.

3. Раціоналістичний психологізм. Велику увагу реалізм приділяє дослідженню людської душі, сягнувши на цій царині неабияких здобутків у творчості найпотужніших талантів (Стендаля, Еміля Золя, Льва Толстого, Панаса Мирного). Але психологізм реалізму обмежений, бо суто раціоналістичний. Послідовні творці цього стилю недобачали душу як надматеріальне начало, частку Бога в кожному з нас, уважаючи її лише за вияв високого рівня саморозвитку матерії (мозку). Звідси ототожнення психіки і свідомості та недооцінка, а то й заперечення позасвідомих процесів (насправді ж «психічні процеси самі по собі неусвідомлені, усвідомлюються тільки поодинокі акти і фрагменти цілісного психічного життя[125]»).

З іншого боку, справді глибокий психологізм ¾ небезпека для реалізму. Коли митець досконало осягав психіку людини біологічно-соціальної, то помічав, що це тільки оболонка (людина ж насправді не така проста й збагненна, як здавалося), і намагався сягнути глибше. А там ¾ позасвідоме, містичне. І реаліст або сахався й повертався назад, в оболонкову сферу, до звичної йому «впливології» (Лев Толстой, Панас Мирний), або припиняв бути реалістом. Яскраві приклади ¾ еволюція Федора Достоєвського у бік теологічного містицизму чи французьких натуралістів, які започаткували модернізм, або майстра просвітницького реалізму Михайла Коцюбинського, що став фундатором українського імпресіонізму.

4. Міметичність [126] („життєподібність”). Визначальними у реалізмі були прагнення до об’єктивності та безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»). Звідси ¾ переорієнтація з минулого (чи майбутнього) на сучасне, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як невпинного поступу, правдивість у зображенні деталей, конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, переважання епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва.

Принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність

5. Типізація. Якщо у романтиці знаряддям дослідження і відтворення світу був символ, то в реалізмі таким знаряддям став тип. Тип (від грец. typos – відбиток, форма, взірець) — це образ, у якому поєднано найхарактерніші спільні вияви, риси певної групи явищ емпіричного буття. Типізація — найкращий спосіб дослідження буття матеріального та людини біологічно-соціальної, позаяк ці вияви світу засадничо стандартні. Але будь-який вияв трансцедентного буття, насамперед людина духовна — неповторний, тому типізації не підлягає. Реалісти ж часто намагалися типізувати і ці вияви. Через те й виходив у них «цільний» портрет людини та світу зазвичай надто спрощеним, унормовано-стандартним, класово-обмеженим (пригадаймо хоча б п’єсу Марка Кропивницького «Глитай, або Павук», повість Івана Франка «Борислав сміється», повістеву дилогію Бориса Грінченка «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» та чимало інших творів).

У кращих своїх зразках класичний реалізм сягнув вершин художньої майстерності, його ж недоліки виростають з одного кореня ¾ з недооцінки суверенності й неповторності людини, духовної грані її психіки.

Серед найвидатніших чужоземних письменників -реалістів можна назвати імена французів Оноре де Бальзака (1799—1850), Еміля Золя (1840—1902), Анатоля Франса (1844—1924), Ромена Роллана (1866—1944), Анрі Барбюса (1873—1935); англійців Чарльза Діккенса (1812—1870), Бернарда Шоу (1856—1950); росіян Федора Достоєвського (1821—1881), Льва Толстого (1828—1910); американця (США) Марка Твена (1835—1910); німців Генріха Манна (1871—1950) і Томаса Манна (1875—1955), польки Елізи Ожешкової (1841—1910) та ін.