Сентименталізм (поч. ХІХ ст)

У другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в європейських літературах, надто англійській, французькій та російській, розвивається особливий стиль – сентименталізм [114]. Найменування стилю утвердилося завдяки твору англійського письменника Лоренса Стерна „Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1768).

Визначальні прикмети сентименталізму такі:

1.Зосередження уваги на внутрішньому світі людини, перебільшених почуттях, відстоювання свободи пристрастей.

2.Завдання літератури – збуджувати у читача глибокі переживання, схвильованість, щоб у такий спосіб сприяти збагаченню його духовного світу, ошляхетненню характеру та способу життя.

3.Тому об’єктом зображення у творі обиралися такі події, які можуть зворушити читача: нещасливе кохання, утиски й переслідування героя, страждання самотньої людини, нерідко – смерть. У тканину твору вплітаються такі мотиви, як любов з першого погляду, довічна вірність закоханих, передчасна смерть від туги за дорогою людиною тощо. На шляху двох закоханих зустрічається ціла низка перешкод, які вони долають, за винятком останньої перешкоди, котра стає фатальною.

4.Головні герої сентиментальних творів ідеальні, позбавлені найменших негативних рис (вродливі, скромні, надзвичайно чутливі, тонкосльозі, шляхетні, здатні на самозречення). При цьому вони переважно не аристократи, а вихідці з народу, найчастіше селяни і міщани, і то не вбогі, тобто їхні страждання пов’язані не зі злиднями, а з душевними проблемами.

5. Літературну мову сентименталісти очистили від архаїзмів, холодного пишнослівєя, спростили синтаксис. Чимало запозичили з народно-розмовної та фольклорної мови, але тільки слова і звороти ніжні, лагідні, поетичні. Використання „грубих” просторічних слів не допускалося.

6.Тон викладу найчастіше елегійний або меланхолійний, коли йдеться про позитивних героїв; гумористичний чи й сатиричний – коли про негативних. Найхарактерніший художній засіб – літоти (пестливо-зменшувальні форми). Особливу роль у тексті відіграє пейзаж – тепер він стає засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою. Пейзажі переважно сільські, у літню чи весняну пору.

7.Улюблені жанри сентименталізму – подорожні записки, родинні, психологічні романи, це з епосу; з лірики – елегія[115], ідилія[116], послання; з драматичного роду – міщанська драма (зворушливе змалювання щоденного побуту, родинного життя простих людей).

8.Посилюється інтерес до фольклору, з якого беруться теми, сюжети, образи, художні засоби. Ця риса, а також етнографізм (докладний опис народного побуту і звичаїв) особливо характерні для українського сентименталізму.

Чимало дослідників виділяє сентименталізм в окремий напрям. Проте доцільнішим видається розглядати його як особливу течію класицизму. Адже цей стиль в основному зберігає класицистично-просвітницьке світосприймання. Просто сентименталісти порівняно з власне класицистами дещо змістили акценти: зосередились на таких жанрах, як послання, ідилія, подорож (відтіснивши оду й епопею); на показі, радше ідеалізації, життя простолюду; на лірично-емоційних моментах. Але над усім цим продовжувало панувати раціоналістичне моралізаторство.

Серед найвідоміших зарубіжних зразків сентименталізму – „Памела”, „Клариса Ґарло” С. Річардсона, „Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, „Страждання молодого Вертера” Й.-В. Ґете, „Бідна Ліза” Н. Карамзіна.

 

В українській літературі сентименталізм як такий виявився слабко (хіба у кількох повістях Г. Квітки-Основ’яненка). Очевидно, заважала його раціоналістична основа. Отож, досить швидко сентименталізм переріс у романтизм. Хоча елементи цього стилю проглядаються і в „Наталці Полтавці” І. Котляревського, і у поетів-романтиків М. Костомарова, А. Метлинського, М. Шашкевича, і в молодого Т. Шевченка („Причинна”, „Тополя”, „Лілея”), у доробках Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Олеся, М. Стельмаха, О. Гончара та багатьох інших авторів. Це пов’язано зі специфікою української душі – надзвичайно емоційної, схильної до сентиментальності.

Розглянемо риси сентименталізму у творчості Г. Квітки-Основ’яненка. Україномовний доробок письменника поділяється на дві групи – класицистично-бурлескну і сентименталістську. До цієї останньої групи можна віднести повісті „Маруся”, „Сердешна Оксана”, „Щира любов”, „Добре роби – добре й буде”, „Козир-дівка”. У цих творах автор захоплюється народними характерами – витонченими, ліричними, високодуховними, часто активними, вольовими, а водночас відверто говорить і про їхні вади – легкодухість, довірливість чи й наївну гординю. Владоможних же мучителів простолюду гнівно картає.

Так, героїня повісті „Сердешна Оксана” – одиначка у багатої матері, найкраща дівчина у селі. Весела, вродлива, дотепна, вона верховодила над дівчатами, не одному парубкові припадала до серця. Але з „мужичим сином” одружуватись не хотіла, бо, виростаючи у достатках, не була привчена до роботи і скромності. Отож, Оксана мріяла вийти заміж за купця, панича або поповича, щоб „не поратись нічого, а тільки хόроше жити.., пити, і їсти, і хόроше ходити”. Закохалася вона в капітана, який обіцяв узяти з нею шлюб. Та його обіцянки виявилися підлим обманом. Викравши дівчину у матері, возив її з собою у походах, одрізав косу, наказав одягатися в солдатський стрій, знущався з неї. Не витримавши наруги, Оксана з немовлям тікає додому. Автор пропонує читачеві просвітницькі ідеї – моральної чистоти сільського життя і розтлінності міського, панського; працьовитості й скромності як рятівних для людини чеснот і гордині, неробства як убивчих ґанджів.

Особливе місце у цій групі та й у всій творчості Г. Квітки-Основ’яненка займає повість „ Маруся ”.

Як довідуємося з „Супліки до пана читателя”, яка передувала творові, скептики твердили, що з україномовних авторів ніхто не здатен написати щось „і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне”. Саме ці вимоги (послідовно сентименталістські) Квітка і намагався зреалізувати у повісті. Написав твір

і „ полезний ” (корисний) – тобто пройнятий просвітницько-християнським повчанням не прив’язуватися до мирської суєти в надії на вічне життя по смерті;

і „ звичайний ” – про повсякденне життя, побут селянства;

і „ розумний ” – з просвітницьким відкиданням забобонів (Наум зневажає ворожіння як шарлатанство), з закликом до читача жити природним життям патріархального[117] села;

і „ ніжненький ” – з розкриттям високих душевних чеснот простолюду в сентиментальній тональності.

Тема твору – історія ідеального й трагічного кохання сільської дівчини Марусі та міського парубка – сироти Василя.

Ідея – поетизація рідної землі, внутрішньої та зовнішньої краси українців, старосвітського сільського укладу життя і християнської моралі.

Композиція доволі проста й прозора. Події відбуваються у хронологічному порядку. Розгортається лише одна сюжетна лінія, у якій пролог – християнський роздум про минущість усього земного, зав’язка – знайомство Марусі з Василем, розвиток дії – зародження їхнього кохання та перешкоди на шляху до щастя, кульмінація – смерть дівчини, розв’язка – смерть Василя.

Основний конфлікт у повісті – виразно сентименталістський: між почуттям щирого кохання двох людей і невблаганною долею, яка присудила їм розлуку.

Окрім сентименталістського, проглядається і соціальний конфлікт: на заваді одруження молодят стає солдатчина Василя. Але цей конфлікт у повісті другорядний, і розв’язує його автор вельми полегшено та знову ж таки з просвітницьким виховним навантаженням: від двадцятип’ятилітньої солдатчини парубкові допомагає врятуватися добродій-господар. Зрозуміло, подібні щасливі випадки були надзвичайно рідкісними в жорстокому реальному житті. Але такий підхід у творі цілком відповідає принципам сентименталізму (який зосереджувався не на реальному, а на належному з позицій автора).

Центральніобрази твору – Маруся, Василь, Наум, Настя – помітно ідеалізовані.

Впадають у вічі ще кілька художніх особливостей повісті, що зумовлені сентименталістським стилем:

♣ Психологізм: автор досить уміло й докладно розкриває внутрішній світ Марусі й Василя, різноманітними засобами передає найтонші порухи їхніх душ. Наприклад, почуття героїв, підтексти сказаного промовистіше, ніж слова, виражають інтонації їхніх голосів, будова речень, навіть розділові знаки в тексті.

♣ Пейзажі – самі собою надзвичайно поетичні, наповнені словесною музикою, але крім того, вони увиразнюють почуття і переживання героїв: „Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалася хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садах, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже... Аж ось – недовго і зірочка покотилась... далі друга... третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от від їх слізоньок пала роса на землю”.

♣ Докладні етнографічні замальовки. Автор передає у творі не так щоденний побут і психологію хліборобів (до цього література прийде згодом), як етнографічний аспект селянського життя. Квітка був одним з найкращих знавців народного побуту. Етнографи й літератори дуже часто зверталися до нього з проханнями дати консультацію з цих проблем. За етнографічну й фольклористичну працю письменникові наприкінці життя присвоїли почесне звання члена данського Королівського товариства антикваріїв[118] Півночі.

♣ Вражає багатство джерельно чистої народної мови у повісті. Вона вже не „простацька”, як у „Салдацькому патреті” чи інших бурлескних текстах, а розчулена, витончена, поетична, переповнена епітетами, порівняннями, метафорами, літотами.