Б. Українське бароко (ХУІІ-ХУІІІ ст.)

В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передовсім архітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних організацій, самоврядування. До цього призвели такі чинники:

♣ сáме бароко виявилося найбільш суголосним емоційній, романтичній, схильній до зрівноваження різних первин українській душі;

♣ якраз у той час в Україні було послаблено – а на певний період і зовсім відкинуто – колоніальне ярмо, побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів І. Мазепи, котрий сам був яскравим представником барокової епохи).

Українське бароко у порівнянні з західноєвропейським має шерег особливостей. Назвемо помітніші з них:

♣ В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча не бракує й останніх: маємо світську лірику, новелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.

♣ Античність приходить в українську культуру вже після ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору задіюються антично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діва часом ототожнюється з Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних трактатах з’являються амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській культурі без жодного опору й боротьби, просто для того давно вже був готовий духовних ґрунт.

♣ В українській культурі співіснують два ґатунки стилю: „ високе ” бароко („серйозне”, пов’язане з книжною традицією) і „ низове ” (жартівливо-бурлескне, пов’язане з народною стихією – творчість мандрованих дяків, інтермедії, вертепи)

Особливо значного розвитку набула в добу бароко українська освіта. Першим і найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська колегія. Вона була утворена 1632 р., а 1701 р. зусиллями гетьмана І. Мазепи переросла в академію. Вчилися у ній діти й заможних, і вбогих батьків, навіть жебраків. Чимало було студентів і з інших слов’янських країн (скажімо, видатний російський науковець і письменник М. Ломоносов). Неімущі та малозабезпечені вихованці жили в бурсі (своєрідний гуртожиток), де й харчувалися. На утримання бурси невеликі кошти виділяла академія; гроші й продукти жертвували багаті люди й Запорізька Січ. Але цього було замало, тому бурсаки постійно жили надголодь.

Академія мала вісім класів; одні з них були однорічні, інші – дворічні. Загальний курс навчання тривав 12 років. Багато часу в кожнім класі відводилося на вивчення різних мов: слов’янської, грецької, латинської, польської, староєврейської. Викладалися ті ж предмети, що й у попередніх навчальних закладах, але ширше. Основними методами навчання були: заучування напам’ять підручників, релігійних книг та праць „отців церкви”; усні й письмові переклади з однієї мови на іншу; диспути. Учні молодших класів та студенти старших дуже багато писали творів різних родів та жанрів: прозових (переважно орації, медитації, проповіді) й віршованих (панегірики, елегії, сатири, діалоги, інтермедії тощо).

Немало уваги приділялося і предметам естетичного виховання – малюванню, музиці та співу. Великий хор академії славився не тільки в Україні, а й за її межами. З її стін вийшло чимало відомих композиторів (М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель) та художників (З. Голубовський, М. Карновський, Г. Левицький, Л.Тарасевич та ін.). академія виховала цілу плеяду письменників (М. Базилевич, П. Величковський, Г. Сковорода, Д. Гулак-Артемовський, В. Капніст, І. Некрашевич та ін.). багато випускників академії згодом стали видатними науковцями. Вони зробили значний внесок у розвиток освіти й культури не тільки в Україні, а й у Росії, Білорусі, Румунії, Сербії, Болгарії та інших країнах. Києво-Могилянська академія довгі роки була форпостом у боротьбі за самовизначення української нації, захисту православ’я, óпору агресивній політиці Росії.

1817 року за наказом російського уряду Києво-Могилянська академія була закрита. Зі здобуттям Україною державної самостійності (1991 р.) Києво-Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету. Сьогодні це один з найавторитетніших в Україні навчальних закладів.

Розглянемо далі, як бароко виявилося у різних видах українського мистецтва.

Для барокового стилю в архітектурі (ХVІІ – ХІХ ст.) вельми характерні експресивність, контрастність, захоплення декоративними прикрасами, формами заломів стін, вікон, порталів. Особлива увага надавалася організації внутрішнього простору барокового храму – храм ніби пристосовувався до людини, надихав на духовні помисли, заспокоював її.

Серед вітчизняних зодчих тієї доби особливо прославилися Іван Зарудний (? – 1727), що, працюючи у Москві, переніс туди риси української барокової архітектури (наприклад, Меншикова башта), а особливо – Іван Григорóвич-Бáрський (1713 – 1785). Серед справжніх шедеврів Григоровича-Барського – полкова канцелярія в Козельці, надвратна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська церква, церква Миколи Набережного, будинок бурси, міський водогін на Подолі (усе це в Києві).

Так само навіювала внутрішній спокій, гармонію, роздуми про духовне і барокова музика, провідним жанром якої був хоровий, так званий партесний (багатоголосий) спів. У музиці культивувалися також вишукано складні форми. Хоча іноді з’являлися твори, позначені простотою, мелодійністю, які ніби контрастували з житейськими і психологічними складнощами доби. Зате саме партесний спів освоював складні, надчуттєві, крайні можливості людського голосу. Поряд з хоровою музикою існувала високої культури релігійна пісня – псальма (кант). Напрочуд багатим був тогочасний інструментарій, це – судячи зі згадок у поетичних пам’ятках – скрипка, цимбали, бандура, кобза, лютня, сопілка, свиріль, флейта, орган тощо. Музика була предметом вивчення у школах, зокрема в Київській академії, яка мала свій оркестр і хори. Розвивала свої традиційні наспіви і Києво-Печерська лавра. Церковна музика складала гармонійну частину мистецького ансамблю храму: архітектури, живопису, різьблення, ліплення, поезії, риторики. Високі зразки барокової музики залишили М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський.

Бурхливий розвиток живопису і графіки зумовлювався передовсім необхідністю оздоблювати все нові храми (тому поширюються барокові ікони, живописні елементи іконостасу, фрескові розписи, картини на біблійні теми тощо). З’являвся попит і на цивільні портрети (парсуна, надгробковий, графічний тощо). Розвиток графіки пов’язаний також із книгодрукуванням (титули книжок, геральдичні зображення, ілюстрації, заставки). Досконалу самобутню культуру мали церковні іконостаси; мистецтво живопису тут поєднувалося з різьбленням, давало неповторний ефект через вишуканість та багатство форм. Відтак і образи на іконах не виглядали вже аскетичними, а творилися відповідно до вподобань барокової людини: поважні, в пишних шатах на різьбленому золоченому тлі. Живопис храмів використовував елементи пейзажного і жанрового живопису: тут зображалися будинки, звірі, птахи, одяг певної епохи та її обличчя. У козацькій парсуні маляр не ідеалізував образ, часом трапляються портрети декоративні, а поруч – притемнено-аскетичні. Було створено своєрідну Києво-Львівську школу барокової графіки ХVІІ – ХVІІІ ст. (І. Щирський, Л. Тарасевич, І. Маґура). Графічні роботи могли бути прості до примітиву, а також і надто ускладнені, переповнені декором та символами.

Неабиякого розвитку набуло українське барокове письменство. Елементи бароко проступають уже у стилі І. Вишенського (довгі речення, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас). Одначе справжнім початком українського бароко стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво-Могилянської академії, цілком барокової за суттю. У письменстві цієї доби вирізняються ще такі постаті, як П. Могила, І. Величковський, С. Яворський, І. Мазепа, Ф. Прокопович, І. Галятовський, Л. Баранович, Д. Туптало, Г. Граб’янка, С. Величко, автор літопису Самовидця, Г. Сковорода.

Мова барокової української літератури принципово залишилася церковнослов’янською, як і в попередній період. Увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не підлягла ніяким певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині ХVІІІ ст. – до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна.

 

Найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковорода.

Підкреслимо основні риси бароко у доробку цього мислителя і творця:

а) основоположний символізм. На думку Сковороди, існує три світи: макрокосм (Всесвіт довкола нас), мікрокосм (душевний світ людини) і світ символів (Біблія), який є ключем пізнання двох попередніх світів. Кожний образ у доробку філософа (науковому і мистецькому) — глибоко символічний;

б) тверда, всеосяжна християнська релігійність, віра у поєднанні з прагненням зрозуміти Бога, дослідити його закони: «Час, життя і усе інше знаходиться в Бозі. Хто ж може розуміти щось із усіх видимих і не видимих створінь, не розуміючи того, хто є голова і основа всього? Початок премудрості — розуміти Господа»;

в) надзвичайно шанобливе ставлення до надбань античної філософії та літератури (особливо до Сократа, Платона, Філона, Плутарха, Плотіна), успішне поєднання цих надбань з християнською традицією;

г) діалектичний, антитетичний погляд на світ як на нескінченне переплетіння найрізноманітніших протилежностей (див. наведені раніше тези Сковороди про двоїстість світу);

ґ) не протиставлення, а поєднання, згармонізування світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

д) визнання первинності серця (емоційно-інтуїтивного начала) і вторинності, залежності розуму: «Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»; «Серце наше є дійсною людиною»;

е) філософ проповідує культ сильної людини, але ця сила, на його думку, має полягати не в підкоренні світу своїй егоїстичній самості, а в перемозі себе, гордині, себелюбства: «Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій волі і не може увійти в царство Боже»;

є)на переконання мислителя, пізнати довколишній світ і Бога можна, лише пізнавши себе, свою справжню природу, адже людина є часткою Бога, його образом і подобою.

Окремо виділимо деякі конкретні ознаки бароко у художній спадщині Сковороди, зокрема у книзі «Сад божественних пісней»:

— прикметна уже сама побудова збірки: це риса суто барокового стилю — прямувати до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю. Об’єднавчий стрижень збірки у тому, що кожна пісня художньо втілює певну думку, взяту зі Святого письма;

— книга наскрізь пройнята духом християнської релігійності;

— вельми багата жанрово-тематична палітра «Саду...» — тут маємо зразки філософської лірики, зокрема медитації, пейзажистики, інтимної, релігійної лірики, сатири;

— велику увагу поет звертає на природу, вона у збірці виступає як засіб пізнання Господньої істини, як шлях до внутрішнього спокою, душевної гармонії, рівноваги:

 

Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить,

Буду вък мой коротати, гдъ тихо время бъжит.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебъ жизнь увеселенна, в тебъ покой, тишина!

 

Особливу зацікавленість викликає 18-та пісня «Ой ти, птичко жолтобоко...» Провідний мотив твору подвоєний: спокій та свободу дає людині самозаглиблене життя на лоні природи; крім того, мудрість і сила волі людини — у подоланні гордині, у покорі Божій волі та у прагненні жити скромно, просто. Цей мотив розкривається у цілій системі символічних образів: на пташку, яка зів’є гніздо надто високо, чигає небезпека — хижий яструб-убивця; явора, що виріс на горі, ламає вітер, а вербичка, що прихилилася у низині, зростає у спокої. Поезія побудована на виразній антитезі: пташка — яструб, явір — вербичка. Автор вправно наслідує народнопісенну манеру:

 

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйны вътры повъвают,

Руки явору ламают.

 

Вірш переповнений тропами, особливо епітетами («птичка жовтобока», «молоденька муравка», «буйны вітри») та персоніфікаціями. Чітка мелодійність, яка забезпечується переважним чотиристоповим хореєм із заміною окремих стоп ямбічними, алітераціями, асонансами, постійним чергуванням жіночо-чоловічих рим (у добароковій українській поезії дозволялися лише жіночі рими, чоловічі ж приймалися як поодинокий виняток). Як бачимо, ціла тканина твору виразно барокова.

 

Класицизм

А. Загальноєвропейський класицизм [109] (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

Найбурхливішого розвитку цей напрям набув у Франції уже з ХVІІ ст., дещо згодом – у Німеччині, Польщі, Росії. Його підґрунтям стали започатковані ще в добу ренесансу відкриття, переклади на основні європейські мови і популяризація видатних пам’яток античної літератури – творів Гомера, Софокла, Есхіла, Вергілія, Горація. Поступово ці писання почали вважати ідеально досконалими під оглядом мистецької краси, взірцевими, класичними творами, які необхідно наслідувати. Відтепер наслідування греко-римських майстрів оголошувалося основою нової літератури.

Визначальні риси цього стилю:

1. Свідоме прагнення найточніше, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку.

2. Проста, прозора побудова твору, в цілому твір справляє враження спокійної гармонії.

3. Знову абсолютизувався естетичний ідеал античності. Уявлення про цей ідеал, звичайно, було своє власне, що насправді лише користувалося певними, не завжди правильно витлумаченими елементами античної естетики, аби збудувати свою власну естетичну систему. Першометою твору знову стала краса – як досконалість форми, а також величавість.

4. Недооцінювалася новизна, оригінальність, натомість високо цінувалася традиційна канонічність.

Основною тенденцією було виконання усієї системи приписів, які нібито нормували ще античну поезію (Горацій), а насправді вироблені теоретиками класицизму (насамперед Ніколя Буальо (1636 – 1711) у трактаті „Поетичне мистецтво”). Так, було чітко розроблено систему жанрів, – певні сторони життя (події видатного загальнодержавного історичного значеня) рекомендувалося відтворювати лише у „ серйозних”, „високих ” жанрах: трагедія, епопея, роман, ода, героїчна поема, елегія, ідилія; інші (повсякденне побутове житя, суспільні ґанджі, вади людей) – у „ низьких ”, „розважальних” жанрах: травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Кожному жанрові приписувалося використовувати лише певні художні засоби, змальовувати лише певні образи, звертатися до певних епох (для „високих” жанрів – це переважно доба античності чи сива давнина свого народу, персонажі – боги, царі, герої античних мітів, легендарні предки, знать; у „низьких” жанрах можна було звертатися і до тем сучасних, змальовувати і побутові сцени, простолюд, навіть копіюючи його мову). При написанні, скажімо, драматичного твору треба було обов’язково враховувати сформульований Н. Буальо закон єдності часу, місця і дії.

Від жанру цілком залежав добір засобів емоційного впливуна читача. У трагедії – це величний жах і живе співчуття, в комедії – добродушний сміх, в сатирі – гнівне осміяння, в оді – захоплення. Кожне почуття „говорило своєю мовою”. Головна вимога до літератури – розумність. Прекрасним визнавалося тільки те, що було розумним.

Любіть розум ви, нехай він у віршах живе

І силу їм, і красу дає, –

звертався Н. Буальо до сучасних поетів у своєму трактаті.

Образи героїв у творах класицизму були значною мірою умовні, будувалися найчастіше на зображенні якоїсь однієї риси людського характеру, і то з очевидною гіперболізацією. Тому персонажі виглядали або цілком гріховними, або, навпаки, ідеально шляхетними. А втім, це не призводило до одноманітності типів, адже різні персонажі уособлювали різні властивості (мужність, вірність обов’язку, героїзм, скупість, підступність, недоумкуватість тощо).

Ідеалом у мистецтві класицизму була людина вольова, освічена, з розвинутим почуттям морального та громадського обов’язку. художнє втілення цього ідеалу здійснювалося у двох планах: зображення людини як уособлення громадських доброчинностей або висміювання людини, позбавленої їх. У трактуванні класицистів, обов’язок перед державою і суспільством може виконати лише людина, здатна зусиллям волі придушити в собі еґоїстичні почуття. Скажімо, персонажі, створені Корнелем у трагедії „Горацій”, є уособленням громадських доброчинностей. У творі йдеться про часи республіканського Риму. Три брати з роду Горація перемагають у поєдинку вождів – ворогів республіки. Після битви живим залишається лише один з братів. Він повертається додому переможцем. Побачивши, що його сестра – наречена одного з убитих ворогів – плаче за судженим замість того, щоб радіти з перемоги оборонців батьківщини, Горацій у пориві патріотичного гніву вбиває її. Призначено суд над убивцею, але батько виголошує палку промову про те, що родинні почуття ніщо у порівнянні з обов’язком перед державою, і судді виправдовують Горація.

Усі ці приписи ставили авторам тісні рамки, але в цих межах не перешкоджали їхній вільній творчості, навіть значно її полегшували.

5. Ідеологічною основою класицизму стала теорія просвіченості (найвизначніші її представники: Вольтер, Руссо, Монтеск’є, Лессінг).

За цією теорією, найвищим виявом людського духа, основною історичною силою є розум. Витоки зла суспільного вбачалися у неосвіченості людей, відповідно головним завданням вважалося поширення освіти, раціонального виховання. Позараціональні царини, усе в житті людини і суспільства, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидалося цілком, то в кожному разі недооцінювалося. Просвітники ігнорували ірраціональні[110] у своїй суті почуття людини (палке кохання, пристрасть, захоплення, одержимість тощо), а також народні звичаї і традиції, національні почуття. Не розуміли вони і багато чого у релігійному житті, зокрема – елементів емоційно-інтимної побожності. Релігію просвітники замінювали моральністю, національні почуття – державним та династичним, звичаї цінували лише остільки, оскільки ті свідчили про первісну „невинність” простої людини; історичну старовину приймали не в тому, що в ній було специфічним для її часу, а в тому, що у ній є загальнолюдським та близьким чи корисним (повчальним) для „просвіченої” сучасності.

Найяскравішими зразками французького літературного класицизму є трагедії Корнеля (1606 – 1684) – „Сід”, „Горацій”; Расіна (1639 – 1699) – „Федра”, „Андромаха”; комедії Мольєра (1622 – 1673) – „Тартюф”, „Дон Жуан”; німецького – деякі твори Шиллера (1759 – 1805) – „Боги Греції”, „Марія Стюарт”, „Орлеанська діва”; Ґете (1749 – 1832) – „Коринфська наречена”, „Еґмонт”, „Роки навчання Вільгельма Мейстера” та ін. Представники російського класицизму – М. Ломоносов (1711 – 1765), А. Кантемір (1708 – 1744), В. Тредіяковський (1703 – 1769), А. Сумароков (1718 – 1777) та ін.

Помітно виявився класицизм і в музиці – творчість Ж. Б. Люллі та малярстві – Ж. Лоррен, К. Брюллов. Найвідомішими архітектурними зразками класицизму стали ґрандіозна парадна резиденція французьких королів під Парижем Версаль (зодчі Луї Лево, Жюль Ардуен-Мансар та Андре Ленотр) і королівський палац у Парижі Лувр (Клод Перро).