ІІІ. Природа мистецького таланту.

Лише талановиті митці породжують справді досконалі, вагомі твори. Якщо людина талановита, це значить вона має особливу, витончену душевну організацію, творчі здібності. Серед цих здібностей:

♣ спостережливість (уміння бачити у буденному те, що іншим людям непомітне – ориґінальне, прекрасне, символічне), з цього приводу О. Довженко якось зауважив: „Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, а другий – зорі, що в ній відбились”;

♣ чіпка пам’ять (збереження до найменших подробиць інформації та вражень, почерпнутих з довколишнього світу);

♣ розвинута уява, бурхлива фантазія (здатність конкретно-чуттєво, зримо відтворювати раніше сприйняті картини життя і на цій основі моделювати нові);

♣ багате асоціативне мислення (дозволяє творити нові образи за асоціативними зв’язками з уже відомими, скажімо, у Шевченка: „Кругом поле, як те море широке, синіє”);

♣ інтуїція (що дозволяє точно відчувати суть подій, явищ, істину);

♣гнучкість мислення (здатність знаходити якісь зв’язки між начебто далекими явищами і поняттями, руйнування стереотипів[10], неповторний погляд на світ);

♣ емоційна чутливість (здатність розчулюватися, захоплюватися чимось зворушливим, співпереживати чуже горе, жаліти);

♣ естетична чутливість (здатність бачити і відтворювати красу, відраза до потворного), зокрема відчуття мови, якщо йдеться про письменника (досконале володіння мовними багатствами);

Для того, щоб гідно виконувати свою місію, митцеві необхідна також моральність, громадянська мужність (адже він зазвичай живе в недосконалому суспільстві, а тому мусить критикувати його, відтак часто опиняється перед вибором: правда чи популярність, слава, статки або – у тоталітарному суспільстві – правда чи свобода, життя).

Справжній талант обов’язково є творчою індивідуальністю, себто виробляє своє неповторне світобачення, оригінальний стиль письма, що вирізняє його серед решти авторів, творить власну художню дійсність, цілий світ зі своїми пейзажами, інтер’єрами, мешканцями (персонажами), законами, подіями, почуттями, ідеями.

Звичайно, на митця впливає культурне середовище (його походження, виховання, освіта, суспільне становище і оточення, традиції та ідеї його епохи). Проте досконалий митець приймає у свій художній світ лише ті зовнішні впливи, які не суперечать його творчій індивідуальності; як правило ж, він виривається за межі свого середовища і навіть часу, дивиться на свою добу крізь призму вічних, загальнолюдських цінностей та ідеалів, тому й помічає основні больові точки, виявляє у творчості суть своєї доби, дає їй найглибшу, найправдивішу оцінку (про взаємини письменника і суспільства поміркуємо докладніше у? розділі).

 

 

ІУ.ПРОЦЕС МИСТЕЦЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

Чому, яким чином людина здатна творити образи, тобто займатися мистецтвом? Цей вид діяльності уможливлюється завдяки натхненню та асоціативному мисленню. Розглянемо обидві названі здатності душі ближче.

Натхнення

Як твердять філософи і психологи, наш душевний світ (або психіка) складається із двох частин: 1) свідомого – це осмислення людиною довколишнього світу і себе, власного буття; та 2) позасвідомого – це ідеї, чуттєві образи, спогади, потяги, мотиви, прагнення, недоступні для свідомості, незалежні від неї. Головний, визначальний складник у цій парі якраз друге. Щодо свідомого позасвідоме первинне, значно об’ємніше і визначальне – саме воно зумовлює характер, покликання, а то й долю людини. Тим же часом, що в цілому являє собою позасвідоме, людина не знає і не може знати, оскільки, воно перебуває поза гранню осмислення.

Протягом життя з моменту народження людина одержує безліч різноманітних вражень, переживань, знань, уявлень. Якийсь час (від миті до десятиліть) ми пам’ятаємо цю інформацію, а потім найчастіше (блискавично чи поступово) забуваємо (у такий спосіб заслабка й обмежена пам’ять уберігаються від перевантажень). Проте це зовсім не значить, що всі ці óбрази[11] при забуванні безслідно вивітрюються з нашої душі, – вони просто переходять з рівня свідомого на рівень позасвідомого. Так заповнюється пласт індивідуального позасвідомого. Але під ним знаходиться пласт ще глибинніший – колективне позасвідоме. У ньому зберігається пам’ять, досвід усіх предків, роду конкретної особи, її нації, раси, цілого людства і навіть з тих часів, коли людей ще не було; через нього людина зв’язана зБогом.

Саме позасвідоме наділяє людину унікальною формою пізнання – інтуїцією. Існують різні рівні інтуїції:

1) інтелектуальна інтуїція – безпосереднє розумове схоплення сутности певного явища;

2) емоційна інтуїція – здатність людини безпомильно відчувати добро і зло, прекрасне й потворне, не залучаючи докази;

3) містична інтуїція – цілком позасвідомий процес божественного прозріння, таємничого осяяння, просвітлення людини при спілкуванні з Абсолютом; іншими словами, спромога людини якусь мить подивитися на світ і на себе очима Бога.

З позасвідомим також безпосередньо зв’язана така спроможність нашої психіки, як уява. Вона уможливлює нам наново переживати минуле, малює захопливі картини майбутнього, заповнює прогалини у пізнанні довколишнього світу. Виділяють два ґатунки уяви:

1) репродуктивна – та, що відтворює образи у такому вигляді, як вони ввійшли в нашу свідомість;

2) творча уява – яка з накопиченого у свідомості матеріалу творить нові образи. Зразком творчої уяви можуть бути персонажі грецької мітології: кентаври – лісові демони, напівлюди-напівконі; тритони – морські божества, що зображувалися у вигляді юнака чи діда з риб’ячим хвостом замість ніг та ін.

У душі кожної людини позасвідоме чи так, чи інак зв’язується зі свідомістю, дає про себе знати – у снах, видіннях, передчуттях, у стані пристрасної закоханості, при сп’янінні. Себто тоді, коли рівень свідомості притлумлено або й виключено зовсім. Скажімо, нам може приснитися людина, яку ми бачили усього кілька хвилин багато років тому і давно вже забули про ту зустріч, – це дія позасвідомого, з якого ніщо не стирається.

Значною (а часом і визначальною) мірою під впливом позасвідомого ми приймаємо рішення, виносимо оцінки, робимо певні вчинки (хоча найчастіше і не здогадуємося про це). І все ж у життєдіяльності пересічної людини позасвідоме відіграє роль принаймні не надто помітну, постійно притлумлюється. Зовсім інакше у душевному світі митця (говоримо, звичайно, про митця високоталановитого), – основою творчості якраз і виступає позасвідоме, інтуїція, уява. Найдосконаліші, найгеніяльніші твори народжуються в душі митця у момент натхнення.

Натхнення – це особливий збуджений стан психіки, коли свідомість відступає на задній план, а натомість різко зростає позасвідома, інтуїтивна творча активність.

Стан натхнення має свою шкалу потужності. Найвищий ступінь натхнення – так зване наслання. Це спонтанно[12]-інтуїтивний процес, при якому практично цілком виключається свідома праця мозку. При нижчих ступенях свідома праця мозку відіграє щораз більшу роль. Митець сягає чи того, чи іншого рівня натхнення залежно відситуації та рівня обдарованості.

Стан душі митця у момент натхнення яскраво відтворила Леся Українка:

Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо[13],

І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала.

А ти, моя владарка горда, втішалася піснею бранки,

І очі твої променіли вогнем переможним,

І вабив мене той вогонь і про все заставляв забувати.

Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому,

Навіть самій собі вголос казала не хтіла,

Все ти від мене взяла.

 

Про перебіг надхненного творення багато чого може розповісти нам історія написання “Лісової пісні” – вершинного шедевра Лесі Українки. Як відомо, драма була написана за короткий час – менше, як за два тижні – влітку 1911р. в Кутаїсі. Про свій фізичний і психічний стан у період роботи над твором письменниця розповість невзабарі по тім у листі до письменниці Людмили Старицької-Черняхівської – близької подруги: “Здоровлє у мене тепер таке тонке, що... наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу “только в припадке умопомешательства”, бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і иншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту ґальванізує якась idée fixe[14], якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу Lusammengehlappt[15], як порожня торбина. Отак я писала “Лісову пісню” і все, що писала останнього року”. В іншому листі – до матері Леся Українка пише про ті враження, переживання, що стали поштовхом до створення драми: “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую Мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час”, – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік”.

Поміркуємо над визнаннями поетики – і почнімо з кінця: “ А тепер чомусь прийшов “слушний час”, - я й сама не збагну чому”. Отже, процес народження художнього твору митець зазвичай не осмислює, не аналізує, цей процес для нього спонтанний. Далі. Як бачимо, ще з дитинства у душі поетки накопичилося багато яскравих вражень, пов’язаних із таємничим саме волинським лісом, її чутливу дитячу натуру дослівно потрясли народні леґенди про містичних істот, що населяють цей ліс, надто ж про мавок. Розповіді близьких домальовувала, оживляла (тобто “образотворила”) вельми багата дитяча уява. З часом усі ці враження, очевидно, у свідомості примерхли, але чітко, докладно зафіксувалися на рівні позасвідомого (як на магнітофонній стрічці чи дискеті комп’ютера). Потрібен був лише каталізатор, поштовх, аби всі ті спогади, образи (психологічні) виринули в пам’яті, стали “будівельним матеріялом” для створення шедевра. У липні 1911 р. таких поштовхів-мотивів у душі Лесі Українки, певно, схрестилося кілька:

1. Посилення тяжкої хвороби, яка невблаганно висмоктує фізичні і психічні сили. Поетка розуміє: у фізичному світі вона не зможе перемогти цього ворога, залишається тільки світ творчості, де не діють фізичні закони, де людині не можуть перешкодити виконати свою місію, стати собою жодні зовнішні чинники, де все залежить лише від сили твого Духа. До речі, ця ситуація пояснює той, як здається, парадоксальний факт, що досить часто люди з тяжкими недугами чи якимись психічними комплексами, житейськими негараздами стають визначними митцями, тоді як фізично здорові, цілком впевнені у собі, здібні “пестуни долі” – далеко і далеко не завжди. Чи, так само, яскраві, непересічні твори частіше з’являються в епохи війн, інших катаклізмів, суспільних і духовних зламів, а в епохи благополучні мистецтво, як правило, тихішає, сірішає. Вочевидь, тут виявляється прагнення людини, пригніченої у житті матеріальному, зовнішньому, зосередитися на житті внутрішньому, духовному. Але повернімося до мотивів Лесі Українки.

2. Нестерпна туга за рідним краєм. Поетка дослівно боготворила Україну, про що свідчить усе її життя і творчість та вже сам її геонім[16]. У час довгої розлуки з Батьківщиною стираються якісь її несуттєві, минущі, ужиткові риси, а натомість проступає її ідеальна, духовна сутність. Сталося так і в душі Лесі Українки.

3. В останні роки життя до поетки приходить духовна зрілість, вона у творчості перепробувала на істинність і відкинула чимало ідей (матеріалістичних, радикально-революційних), поступово приходило інтуїтивне осягнення природи людини, а також єдиного ідеалу, до якого треба прагнути, – світу, що існує за законами любові, гармонії, краси. Це осягнення і втілилося вповні у “Лісовій пісні”.

Отже, три названі поштовхи спричиняють у якийсь момент спалах натхнення у душі поетки. У листі до Людмили Старицької-Черняхівської вона точно описує цей стан одержимости творчістю, коли з глибин позасвідомого промовляє богоподібна творча первина і підкоряє собі цілком тіло й душу. З цього ж листа бачимо, яку велику ціну абсолютного фізичного й душевного виснаження платить митець за спалахи натхнення. І все ж Леся Українка називає “оці години праці” “справжнім щастям”.

Найсокровенніші таїни стану натхнення відкриваються, коли досліджуєш творчу лабораторію Т. Шевченка [17]. Річ у тім, що автор “Кобзаря”, як майже ніхто з митців, постійно творив у стані найглибшого надхнення-наслання, містичної інтуїції (не випадково він ототожнював поняття “творчість” і “молитва”). Моменти творчості сходили на нього, як Дух Божий на біблійних пророків. У такі хвилини, – за спогадами близького товариша М. Микешина, – “він ніби виростав, велична сила вчувалася в його палких промовах-імпровізаціях”. Поет практично не писав свої твори, тобто не сидів годинами над аркушем паперу, щось придумуючи-передумуючи, занотовуючи, закреслюючи, знову занотовуючи, – а лише гарячково записував побачене, вичуте у мить осяяння. Про це свідчать біографічні дані, скажімо, 203 рядки “Утопленої” написано всього за кілька годин; після безсонної ночі зразу написано (записано) “Долю”, “Музу” й “Славу” або три поеми: “Єретик” (374 рядки), “Невольник” (270 рядків) і “Великий льох” (583 рядки) лягли на папір усього впродовж якихось 10-13 днів. На те ж вказує характер чернеток: тексти записувалися на першому-ліпшому клаптику паперу, на офорті, що випадково лежав на столі, на одержаному листі, навіть уночі на стіні.

Які ж чинники розбурхували стан надхнення у душі Шевченка? Передовсім – 1) емоційне збудження від споглядання чогось прекрасного (картини природи, мистецького твору, образів, що виникали в його уяві при читанні чийогось шедевра, слуханні музики, або тих образів, які приходили до нього у снах, у видивах), – отже, естетичне переживання. Згадаймо: чи не перші вірші з’явилися у молодого поета під час прогулянок білими ночами у петербурзькому Літньому саду. Наступний чинник – 2) потрясіння від зіткнення з разючим виявом людського чи то добра, чи то зла (етичне[18] переживання). Нарешті, 3) радощі чи туга особистого життя (інтимне[19] переживання).

У повісті “ Прогулянка з задоволенням і не без моралі ” митець залишив досить точний опис свого творчого процесу. З повісті довідуємося про те, як герой-оповідач (у якому пізнаємо автора) творив поему “Матрос”. У якійсь книзі він цілком випадково наткнувся на такий факт: у час Кримської війни, відправляючи кількох солдатів-калік додому, командування пообіцяло кожному з них за вірну службу “царю і атєчєству” виконати будь-яке їхнє прохання. Одні просили грошей, інші пільг для дітей, а останній молодий матрос “со слезами на глазах просил, чтобы освободили сестру его родного от крепосного звания”. Ця на той час досить рядова історія потрясла розповідача, і він одразу вирішив “ этот простой сюжет облачить в форму героической поэмы”. Отже, спочатку 1) враження від прочитаного; наступний етап 2) роздумування і уявні образи (картини війни, каліцтво матроса, повернення в рідне село і зустріч зі звільненою сестрою) – поки що працює в основному свідомость, але робота уяви підключає уже й позасвідоме; воно виявляється 3) у сні, коли оповідач має видиво велетенської бурі, яка нагадує йому мелодію народної думи про “злую хуртовину” на Чорному морі; ця дума підказує загальний настрій, мелодику, стиль майбутнього твору; по тому 4) нові роздумування, спогади про особисті поневіряння в юності (таким чином матеріял твору пропускається крізь призму власного ”Я”, суб’єктивізується, інтимізується, набуває життєвої конкретики); у наслідку – 5) ніжне зворушення, молитовне піднесення, – і вже тільки тоді творення поеми: “И эти благодатные слезы обновили, воскресили меня. Я внезапно почувствовал ту свежую, живую силу духа, которая одна способна чудо сотворить в нашем воображении. Передо мною открылся чудный, дивный мир самых восхитительных, самых грациозных видений. Я видел, я осязал эти волшебные образы, я слышал эту небесную гармонию, словом, я был одержим воскреснувшим духом живой святой поэзии… Успокившись немного и приведя в порядок свои возмущенные мысли, я, помолившись Богу, принялся за работу”.

 

Насамкінець треба окремо наголосити: при всій визначальності інтуїції процес творчості не є цілком позасвідомий. Залежно від психологічних особливостей митця, ситуації, жанру твору у процесі творчості більшою чи меншою мірою задіяна раціональна первина (скажімо, в епічній прозі чи драматургії – значно потужніше). Крім того, як слушно підкреслював І. Франко: “Зміст і композиція поетичного (тобто художнього. – В.П.) твору, його, так сказати, скелет в значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені і розмірені, і де сього нема, там і найгеніяльніше виконання деталів не окупить браку цілости”. Навіть у деяких рукописах Т. Шевченка – при найвищому ступені його натхнення – знаходимо пізніше саморедаґування, тобто свідоме, раціональне шліфування написаного. Поет усуває зайве, неістотне, дидактичне, виправляє історичні помилки, домагається максимального лаконізму й глибини.

 

Асоціативне мислення

 

Усі ми більшою або меншою мірою володіємо асоціативним мисленням. Цей дар дається кожній людині, лишень у ході життя одні його розвивають, інші притуплюють.

У чому ж суть асоціативного мислення? У міру того, як наша свідомість через досвід і навчання збагачується щораз новими враженнями, уявленнями, вона упорядковує їх, поєднує в певні групи. що й уможливлює асоціювання. Асоціáція (від лат. аssociatio – поєднання, сполучення) – це зв’язок уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості низку інших, подеколи ірраціональних. Асоціювання відбувається на підставі схожості (“поле – як море”), контрасту (радість – сум), суміжності в часі (весна – цвітіння) або в просторі (небо – птахи). Коли в групу поєднується три уявлення чи відчуття і більше, тоді виникає асоціятивний ряд.

Пригадуючи якийсь предмет, особу, подію, враження, ми найчастіше одночасно пригадуємо (без чи й проти своєї волі) цілий ряд інших, які з пригаданим образом стоять у більш або менш тісному зв’яку. Також стикаючись з якимось явищем чи ситуацією, ми часто пригадуємо схожі на них явища чи ситуації, раніше нами пережиті. Скажімо, запах свіжоспеченого хліба може цілком автоматично породити спогад про раннє дитинство, коли ти влітку гостював на селі у бабусі і щоранку ласував теплим запашним окрайцем. Цей асоціативний ряд може практично до нескінченності продовжуватися: пригадаються друзі тих літ, веселі чи сумні пригоди, тодішні мрії, страхи, радощі, прикрощі тощо. І то пригадатися може навіть те, що ти вже давним-давно забув, тобто асоціативні ряди постачаються головним чином матеріалом зі сховів позасвідомого.

Якщо для звичайної людини асоціювання – одна з багатьох функцій психіки, то для митця найголовніша. Адже засобом образотворення, втілення, розгортання мистецької ідеї виступає саме асоціятивне мислення. З’ясуємо, як це відбувається на прикладі “Гайдамаків” Т. Шевченка. У вступі до поеми є рядки, що розкривають – скажу так – “механізм” її написання:

 

Один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю, – море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю, – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигрівають... а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть – розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

“Чого, батьки, сумуєте?”

“Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...”

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують...

У час написання поем Шевченко жив у чужому холодному Петербурзі, у малій, убогій, тьмяній кімнаті. У якийсь момент туга за рідним краєм охопила поета з такою силою, що варто було пригадати лише кілька слів української пісні, стиха заспівати:

Море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє і могила

З вітром розмовляє.., –

аби перед очима його душі виринули картини минулого України, які ще в дитинстві запали глибоко в його душу при слуханні кобзарсь­ких дум та оповідок його столітнього діда Івана. В уяві Шевченка відновилися образи української минувшини на основі того тісного зв’язку (асоціацїї), який об’єднав їх в одну групу з образами “море”, “степ”, “могила”.

Розглянемо інший приклад – початок знаменитого вірша П.Тичини:

О, панно Інно, панно Інно!

Я – сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив –

Дитинно, злотоцінно.

Любив? – Давно. Цвіли луги...

О, панно Інно, панно Інно,

Любови усміх квітне раз – ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Відомо, що ще в ранній юності Тичина був романтично закохався одночасно у двох чарівних сестер Полю та Інну з інтеліґентської чернігівської родини Коновалів, у якій він часто бував. Особливо запала в серце поетові Поля. Але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним з найболючіших потрясінь молодої митцевої душі[20]. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, що лягли на папір у відповідних асоціативних образах. “Я – сам” – відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з ко­ханою. Але як пов’язати з мотивом вірша наступні образи “вікно, сніги”? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, що іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги – це холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми і зрозуміло, з якою метою – аби підкреслити унікальність свого кохання, його перво­здатність, несхожість на будь-чиє ще (інший відомий поет висло­вить це прагнення прямо: “Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання”). Чому ж “дитинно”? Бо саме для дитини, найбільш характерні наївність, щирість, захват. "Злотоцінно", тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера того давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (ко­хання – квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність та скороминущість спалаху почуття у такій інакомовній формі – “Любови усміх квітне раз – ще й тлінно”. Після згасання ж спа­лаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець увиразнює рефреном та апосіопезою (яка свідчить про нескінченність туги) “сніги, сніги, сніги...”

 

Глибока асоціативність стала однією з найвизначальніших рис сучасного модерного і постмодерного мистецтва, передовсім поезії. Нерозуміння, неприйняття цього мистецтва багатьма людьми пояснює­ться якраз тим, що вони не обізнані з особливостями асоціативного мислення, не налаштовані на сприймання твору як розмотування клубка асоціацій. А таке сприймання дарує чимало відкриттів і узагальнень. Яскравий зразок сучасного густого асоціативного письма – вірш С. Процюка [21] “Кілька годин у м. Ватутіно”:

У щербатім черкаськім колись бароко

Стає тлумом, і глумом, і тліном поема.

І ти ходиш банкрота, холопа кроком,

І крадешся, як паяц, як тать, хоч не темно.

 

Ветерани з медалями чинні на вулицях.

Тьотя, с хреном хотела плевать на поета.

Тут Шевченка і Леніна профілі туляться,

Поруч небо, зірки і, ковбасні рулети.

 

Про що цей вірш? Про карикатурне поєднання прекрасного і потворного, провінційність, панування войовничого примітивізму і духу міщанства у нашому постсовєтському суспільному середовищі. Ця атмосфера за допомогою точних асоціативних образів розкриває­ться у другій строфі. Ліричний герой вірша, очікуючи, скажімо, свого автобуса на привокзальній площі якусь годину-дві, спостерігає за плином життя цього типового провінційного містечка (Ватутіно у творі стає збірним образом сучасної України). “Ветерани з медалями чинні на вулицях” - йдеться, звичайно, не про всіх ветеранів, а про тих, що прогайнували війну у “заґрадотрядах”, ховаючись за спинами рядових фронтовиків, займалися в НКВД катівським ремеслом, служили наглядачами у совєтських концтаборах, а тепер пихато брязкають заробленими на людожерстві нагородами і люто ненавидять нашу державу, влада ж платить їм чималі пенсії, надає пільги, а кожного з нас це блюзнірство не обурює. “Тьотя с хрєном хотєла плєвать на поета” – можливо, це дослівний уривок фрази якоїсь обмеженої огряд­ної міщанки, що смакуючи курятиною і заразом читаючи газету, так коментує вірші, там надруковані. “Тут Шевченка і Леніна профілі туляться” – погляд ліричного героя міг упасти на протиприродне схрещеній двох вулиць імені Шевченка та імені Леніна. “Поруч небо, зірки і ковбасні рулети” – у цьому містечку змішане високе і низьке: чарівна природа, доброта людська і “ковбасна” психологія. Ліричному героєві здається (перша строфа), що він серед уламків колись, за козаччини, досконалого, вишуканого суспільного орґанізму (“У щербатім черкаськім колись бароко”). Зараз у цьому поруйнова­ному середовищі усе прекрасне, духовне відкидається, нищиться, вульґаризується, осміюється (“Стає тлумом, і глумом, і тліном поема”). У такій атмосфері всяка духовна, чула до краси, небайдужа людина відчуває себе чужою, пригніченою, ненормальною (“І ти ходиш банкрота, холопа кроком, І крадешся, як паяц, як тать, хоч не темно”).

 

Дослідники – зокрема І. Франко у розвідці “Із секретів поетич­ної творчости”[22] – виділяють п’ять основних типів асоціювання у мистецькій творчості.

1. Контраст – це поєднання в один асоціативний ряд двох чи кількох різко протилежних явищ. І. Франко у згаданій роботі наводить чимало контрастів з поезії Т. Шевченка. Так, картина пожежі асоцію­ється звичайно з голосінням, зойками людей, гашенням вогню; у “Гайдамаках” же ми натикаємося на сцену, коли люди посеред пожару танцюють, співають, бенкетують. Шевченко часто любив вдаватися до таких “силоміць зчеплених асоціяцій”, як ось: “недоля жартує”, “пекло сміється”, “журба в шинку мед-горілку поставцем кружала”, “лихо танцювало” і т.д. Контрастне асоціювання назагал вельми характерне для поезії, ще два приклади – звернення В. Симоненка і В. Стуса до Батьківщини:

Любове грізна! Світла моя муко

і радосте безрадісна моя...

+ + +

Прощай,Україно,

моя Україно, чужа Україно,

навіки прощай.

Вдаючись до контрасту, митець навмисне завдає труднощів нашій уяві, “щоби розбурхати її, викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність та тривогу”, яка змальована у його творі. Контраст найчастіше стає вираженням суперечності, парадоксальності світу, поєднання у ньому непоєднанних первин.

2. Легке асоціювання – це таке, у якому зв’язок між об’єктами природний, очевидний, прозорий. Змальовуючи спокійні, нескладні ситу­ації, однорідні – усе одно веселі чи сумні – настрої, митець зазвичай вдається до таких асоціацій, що самі, без жодного напруження напливають одна на одну у його творчій уяві. Класичним прикладом легкого асоціювання є вірш Т. Шевченка:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть...

Найхарактерніша риса українського пейзажу – вишневий сад, біла хата – легко викликає в пам’яті другу рису, нерозривно з першою зв’язану – хрущі над вишнями. Далі така ж найзагальніша картина – повертаються з поля хлібороби, дівчата з піснями, а матері уже виглядають їх біля воріт. Ця прозора низка асоціацій створює наст­рій спокою, теплої краси, підкреслює гармонійний взаємозв’язок людини з землею, природою, Богом.

3. Ґрадáція ( від лат. gradatio – поступове підвищення, посилення) – це асоціювання по висхідній від частини до цілості, яка у свою чергу зображається як частина ще більшої цілості. У такий спосіб досягається масштабність змалювання певного складного явища. Пригадаймо бодай перші рядки Шевченкового “Заповіту”:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

 

 

Уже слово "поховайте" будить в уяві образ домовини, далі домови­на зображується частиною більшої цілості – високої могили, та – як цятка у безмежнім степу; нарешті, усі ці образи об’єднує найрозлогіша, священна цілість – Україна, уся обігріта побожною любов’ю поета.

 

4. Пуáнт (від фр. рointe – вістря, у первиному значенні: завершення твору стислим і афористичним реченням) – вид ґрадації, асоціювання по нисхідній від цілости до частини, яка виступає цілістю для ще менших частин і так далі аж до якоїсь дрібної точки, у якій буквально чи переносно лежить уся вага твору. За допомогою пуанта митець досягає незвичай­ності, збуджує напруження нашої уяви, виділяє з-поміж інших головну, ідеєтвірну деталь.

Два щойно названі типи асоціювання можна уявити як звичайну піраміду – власне ґрадація) та піраміду, перевернуту вістрям униз (пуант).

 

власне градація –

 

пуант –

 

Зразок пуанта бачимо у вірші Т. Шевченка “Хустина”:

Іде військо, іде друге,

А за третім стиха –

..........................

Везуть труну мальовану,

Китайкою криту.

А за нею з старшиною

Іде в чорній свиті

Сам полковник компанійський,

Характерник з Січі.

За ним ідуть осаули

Та плачуть ідучи.

Несуть пани осаули.

Козацькую збрую:

Литий панцир порубаний,

Шаблю золотую.

Три рушниці-гаківниці

І три самопали...

А на зброї...козацькая

Кров позасихала.

Ведуть коня вороного,—

Розбиті копита...

А на йому сіделечко

Хустиною вкрите.

Отже, перед нами постає зразу широка панорама – марш аж трьох військ, за ними жалібний похід, труна, полковник, осаули – наша ува­га звужується, але водночас загострюється, ми добачаємо чимраз менші деталі, яких не помічали зразу, оглядаючи велику цілість. Осаули несуть збрую (вояцький обладунок) – на панцирі зауважу­ємо сліди рубання, на зброї засохлу кров. Серед того походу йде кінь без їздця, ми бачимо на ньому порожнє сідло, а на тім сідлі хустину – дрібну річ, яка, проте, стала у вірші вираженням трагедії двох людей – загиблого козака і його коханої. Дів­чина дарувала йому хустку перед походом як символ щастя, надії на майбутній шлюб, а тепер бачить у ній знак смутку і слави козаць­кої – смерті в обороні рідного краю.

5. Аналітичне асоціюваня – це представлення певної цілості з наступним розчленуванням її на складові. Для прикладу наведемо уривок з вірша Т. Шевченка “Чума”:

Весна.Садочки зацвіли,

Неначе полотном укриті,

Росою Божою умиті,

Біліють. Весело землі:

Цвіте, красується цвітами,

Садами темними, лугами...

На початку поет представляє загальну картину весни, а потім розкладає її на частини (садочки, роса на цвіті, весела земля, квіти, темні сади, луги).

Завершуючи розгляд типів асоціювання, підкреслю, що митець добирає тип, найвідповідніший для втілення тієї чи тієї ідеї, як правило несвідомо, під впливом натхнення, інтуїції, чуття краси.