Поділ образів за способом творення та сприймання

Ми сприймаємо довколишній матеріальний світ через органи чуття – зору, слуху, дотику, нюху, смаку. Через ці ж п'ять чуттів митець намагається втілити і донести до нас свій художній світ. Розбіжність між різними видами мистецтва полягає лишень у тому, що коли, скажімо, художник, скульптор, танцівник безпосередньо тво­рять образи, які сприймаються зором, музикант – слухом, то письмен­ник тільки викликає спогади кольорів, силуетів, рухів, звуків; образи, створені тими митцями, діють безпосередньо на чуття (зір, слух), образи ж письменника збуджують уяву про ті чуття.

Відповідно до того, з яким чуттям асоціюються, тобто з а способом творення (типом асоціювання) образи поділя­ються

♣ зоровí,

♣ слуховí,

♣ дотикóві,

♣ смаковí,

♣ запахόві.

1. Зорові образи: « У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не сини, а дочки. На стінах, запнутих рушниками, висіли портрети всіх трьох Степанових дівчат — тонколиких, кучерявих, з трошки наполоханими очима; видно, що фотографувалися вперше»(Гр.Тютюнник, «Оддавали Катрю»).

2. Слухові образи: «Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток... Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.

— Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід.

— Гав — гав!

— Та щоб бодай тобі кістка в горло! Ках-Ках!

Тисячі тоненьких дудочок загравали у діда всередині. (О.Довженко, «Зачарована Десна»).

3. Дотикові образи: « Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки » (М.Хвильовий, «Я (Романтика)»).

4. Смакові образи:

В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили синизку, деренівку,

І кримську вкусную дулівку

Що то айвовкою зовуть.

(І.Котляревський, «Енеїда»)

5. Запахові образи: « Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу» (Леся Українка).

Названі різновиди образів використовуються, зрозуміло, не лише у прямому, а й у переносному значенні:

В неволі тяжко — хоча й волі,

Сказать по правді, не було...

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають ...

(Т.Шевченко).

 

І день йому милий, і солодка нічка.

(М.Шашкевич)

Згадаймо також численні фольклорні та розмовні звороти: «Гаряче любити», «легко мені на душі», «тяжка справа», «твердий характер», «гірко заробиш — солодко з’їси».

Найчастіше митець для того, щоб створити об’ємну картину, поєднує у творі кілька різновидів образів, приміром, дотиковий і смаковий: «Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько! Лихо не спить» (Леся Українка); або зоровий і слуховий: «Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє» (Т.Шевченко).

До найбільш уживаних належать образи зорові та слухові, рідше використовуються дотикові і смакові, ще рідше – запахові.

 

 

У. Функції мистецтва

Мистецтво виконує цілий ряд різноманітних функцій[23], найосновніші з них – естетична, пізнавальна, ігрова та виховна.

 

Естетична функція

Якщо уважно придивитися до довкілля, легко переконаєшся, що цілий Всесвіт (від сніжинки, листка дерева до Сонячної системи й галактик) будується, розвивається за законами краси. Але у повсякденні вона розпорошена, затемнена грубою матері­альною оболонкою, сірою прозою життя. Лише митець з допомогою уяви, інтуїції у своєму творі скупчує красу світу, просвітлює її крізь оболонку кожної реальної речі, яку він відтворює. Але ж, – запере­чить хтось, – у мистецьких творах часто зображаються явища, цілком протилежні красі: образи смерті, руйнування, страждань, жорстокості тощо. Так, і це закономірно, – подібні образи мають своє естетичне виправдання остільки, оскільки служать (хай і від протилежного) утвердженню ідеалів любові, добра, правди, досконалості (тобто краси).

Розглянемо характерний зразок естетизації світу у художньому творі. Ось очевидний життєвий факт: втрата коханої людини викликає у нас тяжкі душевні переживання, інколи робить нещасними на все життя. Проте повідомлення цього факту у такому вигляді мало що промовить душі того, до кого звертаєшся. Інша річ – художній твір, тут названий факт, заломлюючись крізь низку образів, часто глибоко асоціативних, вповні розкриває перед сприймачем красу вірності і печаль розлуки. А тепер пригадаймо народну пісню:

* * *

Ой там на горі, ой там на крутій,

Ой там сиділа пара голубів,

Вони ж сиділи, воркувалися,

Сизими крильми обіймалися.

Аж тут де не взявсь стрілець-молодець,

Розбив, розлучив пару голубів.

Голуба убив, голубку вловив.

Узяв голубку під праву руку.

Приніс додому, пустив додолу.

Насипав пшонця аж по колінця,

Налив водиці аж під крилиці.

Голубка не їсть, голубка не п’є,

На ту круту гору плакать літає.

- Голубко моя сизокрилая,

Чого ж ти така воркотливая.

- Ой того я плачу, того воркотаю,

Що мала я пару, а тепер не маю.

- Ой єсть у мене сто пар голубів,–

Лети вибирай, може там і твій.

- Ой я й літала, я й вибирала,

Того не знайшла, якого мала,–

Хоч пір’ячко й те, та не той пушок,

А як заворкоче, не той голосок.

Перед нами чудо мистецтва. Краса ідеї, змісту (вірності у коханні) тут доноситься до слухача через красу форми (у даному разі – через символ вірності – пару голубів, гіперболи, епітети, пестливі слова, мелодійність, рефрени).

Людина здатна сприймати і творити красу завдяки відчуттю пре­красного. Прекрасне – це те, що має у собі вияв найвищої цінності життя. Відчуття прекрасного закладено у кожному з нас генетично, а потім одні його розвивають, а інші – притуплюють. Це відчуття є основою духовної первини в людині.

Митець розглядає світ, визначає систему цінностей з позицій свого естетичного ідеалу. Ідеал[24] взагалі (релігійний, суспільно-політичний, моральний, етичний, естетичний) – це взірець бездоганності будь-чого в будь-якій царині, який виробляється людиною під впливомїї особистих уподобань та відповідних суспільних умов. Естетичний ідеал – образне уявлення про всебічну досконалість людини і довкілля, уявлення про належне як про прекрасне.

Скажімо, у “Кобзарі” естетичним ідеалом, взірцем Людини виступає Марія – проста смертна жінка-покритка, що народила і виховала Бога, а по його розп’ятті єдина зберегла і передала людям його вчення. Шевченко бачить Марію як чудо – повне втілення в реальній особистості ідеальної людської суті. А тому в однойменній поемі найчистіша любов, щирість, доброта, невгасима віра перетопилися титанічною енерґією поетового серця у слово благоговійного захоплення і схиляння перед найдосконалішою з нас, “святою силою всіх святих”. На що не подивиться Марія, – усе здається поетові любим, зворушливим, осяяним. Ось бере вона на руки козеня – і козеня йому здається милим, “неначе теє кошеня”, “сердешнеє козеняточко!” – шепоче поет. Марія іде до Тиверіядського озера – Шевченко закохується в озеро: “тихий Божий став”, “широкий Божий став”. Біля Марії “святий тихий рай” і саме повітря начебто святе. Тут кожен образ для автора чарівний, саму Марію він називає не інакше, як “квіт рожевий”, “сельний крин”, “пресвітлий рай”, “кроткая”, “всесвятая”.

Ті явища, які наближаються до його естетичного ідеалу, митець сприймає і відтворює позитивно; ті, що протилежні цьому ідеалові, – неґативно. Приміром, у художньому світі М. Гоголя (цикли повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Миргород”, петербурзькі повісті “Ревізор”, “Мертві душі”) виразно помітні два центри: Україна як уособлення гармонії, життєствердження, краси і Петербург як уособлення хаосу, дисгармонії, смертотворення, потворності. Герої Гоголя залежно від їхньої душевної суті тяжіють до того чи того центру.

 

 

Пізнавальна функція.

Тут треба сказати про спільність і відмінність між наукою та мистецтвом. І перша, і друге займаються світопізнанням. Це їх поєднує. Але наука пізнає світ

а) раціонально;

б) у формі абстрактних логічних понять, визначень (приміром, „атом”, „водень”,”метан”, “психіка”, “матерія”, “фонема”, “метафора” тощо).

Мистецтво ж пізнає світ

а) емоційно-раціонально (тобто не відкидає розум, а поєднує його з почуттями);

б) у формі конкретно-чуттєвих образів. Для прикладу нага­даймо героя роману Панаса Мирного та І. Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Чіпку. Це уособлення руйнівних сил в українському суспільстві другої половини XIX ст. Лише так розглядав би цю постать науковець - історик чи політолог. Для митця ж, крім того, Чіпка ще й конкретна, жива, неповторна людина зі своїм родоводом, долею, вдачею, індивідуальними особливостями мови і зовнішності. Або ось інший твір – вірш Є. Плужника “А він молодий-молодий...”. Явище, у ньому відтворене, – розстріл загарбниками полоненого зов­сім юного козака-петлюрівця – історик описав би, досліджуючи його причини, перебіг, наслідки, наводячи певну статистику; психолог дослідив би на цьому прикладі вияви біофілії (життєствердної настанови людської психіки) та некрофілії (нахилу до смертотворення); демограф[25] скористався б цим випадком, якщо він докумен­тально підтверджений, обґрунтовуючи причини різкого скорочення населення України у 1918-1921 рр. Усі ці аспекти так чи інак зачіпає і Плужник, але він показує це явище очима жертви, фіксує емоційний стан саме цього юнака в останні його хвилини, підкреслює його індивідуальні особливості, а завдяки усьому цьому при­мушує читача невільно відчувати себе на місці героя, на мить увійти в його душу. У символічному плані, який проступає тут за конкретно-історичним, ця картина говорить про метафізичне[26] зіт­кнення життя і смерті, про протиприродність людиновбивства:

* * *

А він молодий-молодий...

Неголений пух на обличчі.

Ще вчора до школи ходив...

Ще, мабуть, кохати не вивчив...

 

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один – розстріляти!

...А там десь солома дахів...

...А там десь Шевченко і мати...

 

Долоню на чоло поклав;

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

 

А втрете... І сонячний сміх

На драні упав черевики...

І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

Таке поєднання емоційно-інтуїтивного і раціонального, конкрет­но-чуттєвого й узагальненого дозволяє мистецтву успішно, часом на­віть глибше, аніж наука, пізнавати буття. Т. Осьмачка якось зауважив: “Поетом зву я ту людину, що про Бога і про людей, і про речі світу може сказати правдивіше, ніж я”.

Основним об’єктом пізнання, дослідження у мистецтві є людина, її внутрішшній світ. А відтак характерна ознака мистецтва – психологізм. Це – художнє відтворення внутрішнього життя особистості, її думок, переживань, почуттів, дослідження глибин свідомого і позасвідомого. Психологізм у літературі може виражатися найрізноманітнішими засобами: за допомогою діалогів і монологів, прямої та невласне прямої мови, різноманітних деталей, пейзажів, ліричних відступів, авторської характеристики тощо.

 

 

3. Ігрова функція.

Мистецтво у прадавні часи розвинулося з гри. Ігрову природу воно збері­гає і далі. Отож, сприймаючи мисте­цький твір як гру, людина

а) збуває надмір емоційної енерґії, що часом переповнює її;

б) відпочиває, розслабляється після зусиль;

в) уявно ставлячи себе на місце героя, готується до життєвих випробувань чи

г) компен­сує нездійснені бажання, мрії;

ґ) одержує втіху, приємно проводить час.

 

В и х о в н а ф у н к ц і я.

З огляду на свою природу, на допіру названі функції мистецтво здійсняє на людину потужний виховний вплив. Але який і як саме?

Сприймаючи з захопленням худож­ній твір, ми (часто підсвідомо) “ заражаємося ” авторською неприязню до одного персонажа, симпатією до іншого, засвоюємо погляди на світ, цінності автора. Це початковий етап. Далі, помножуючи обізнаність на мистецтві, пізнаючи секрети поетики, людина набуває спромогу бачи­ти довкола себе, у дійсності значно більше, аніж помічала доти. Вона здобуває здатність виділяти у життєвому потоці посутнє, головне, і другорядне. Мистецтво також прищеплює людині твор­чий, дієвий, будівничий підхід до життя, робить витонченішим наше відчуття прекрасного, посилює, збагачує духовну цáрину.

Якщо підсумувати, то мистецтво пробуджує в людині матеріальній людину духовну, дозволяє крізь форму буття побачити його зміст, сенс життя, щастя і спонукає наближатися до нього. Ось перед нами поезія Д. Павличка:

* * *

Крізь чорний дим зневаги і брехні

Вона прийшла до мене в самотúну.

Вона так ніжно принесла мені

Своє кохання, як малу дитину.

А я боявся руки простягти

І пестощами немовля накрити,

Питався дозволу у правоти,

Що вміє лиш соромити й корити.

Я відучився з радости ридать,

Я жити звик у темнім домі “мушу”.

Короткеслово “ні” по рукоять

Я застромив у безпровинну душу.

Я знав: ніколи серце не проща

Того, що розумом безжально вбито.

Вона пішла і мертве дитинча

Взяла ще більш ласкаво й сумовито.

Я не кричав: “Кохана, повернись”.

Я не чекав ні чуда, ані дива.

До горла правда скочила, як рись,

Розлючена і за неправду мстива.

Цей твір потужним емоційним зарядом спонукає нас не легковажити з людськими почуттями, бути добросердішими до чужого болю, критичні­шими до себе; підказує, щосенс життя і щастя – насамперед у щирому, справжньому, вільному від умовностей коханні.

Проте митець не зобов’язаний зумисне, цілеспрямовано виховувати сприймача (він взагалі нічого нікому не зобов'язаний), його покликання – нагадаймо – вчувати і фіксувати, образно втілювати гармонію, красу буття – “музику космічно­го оркестру”, як писав П. Тичина. Виховне ж навантаження з’являється у мистецькому творі само собою, як похідне, як наслідок дії естетичної, пізнавальної та ігрової функції. Ефективним воно буває лише тоді, коли ви­пливає з самої суті, тканини мистецького твору(його тем, ідей, образів, художніх засобів, за допомогою яких ті образи розкриваються). Але як тільки сприймач, знайомлячись з твором, від­чуває, що автор його повчає, нав’язує йому свої погляди, цілеспрямо­вано напоумлює, – виховний ефект одразу падає до нуля, а то й пере­ростає в протилежність. Крім того, нарочита повчальність позбавляє твір мистецької сутності, у кращому разі переводить його у сферу педагогіки. Щоправда, існують окремі жанри мистецтва (ті ж прислів’я, байки, література, а також театр, кіно для дітей), де виховна спрямова­ність неминуча. Але й там спрощена, відверта дидактичність губить художність, відтручує сприймача від твору.

Нарочита повчальність виявлялася у творах письменників про­світницького спрямування – Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Кропивницького, Б. Грінченка, О. Кониського, Олени Пчілки та ін. Визначальною ж ця риса стала у мистецтві (точніше антимистецтві) соцреалізму. Соцреалісти всього-на-всього прибирали компартійні людиногубні ідеологеми у мистецькоподібні шати.

 

Чотири названі функції мистецтва тісно переплетені між собою і рівнозначні. У певному творі - залежно від його жанрової, стильової своєрідности – переважає якась одна або дві з цих функцій (скажімо, у філософському романі

чи медитації – пізнавальна, у байці – виховна, у пейзажній ліриці – естетична, у детективі чи комедії – ігрова), але у будь-якому справді мистецькому творі більшою чи меншою мірою виявляється кожна з означених функцій.