Х. Зміст і форма твору. Складники змісту.

У художньому творі, як і будь-якому иншому явищі буття, можна виділити зміст і форму, котрі, зрозуміло, між собою нерозривно пов’язані, взаємозалежні.

Зміст твору — це життєві явища, факти, проблеми, відобрані, естетично осмислені й перетворені та емоційно оцінені митцем відповідно до того світогляду.

Форма твору — це сукупність способів і засобів вираження змісту, його внутрішня організація.

Тобто зміст – це те, що сказано у творі, форма – як сказано.

Зміст визначають такі основні складники:

1. Тема твору (гр. théma — те, що лежить в основі) — основний предмет розповіді, те, про що говориться у творі.

2. Ідея (гр. idea — першообраз) — ядро авторського задуму, основна думка про змальовані у творі життєві явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи і художні засоби твору. Це ідеали й переконаня, які автор прагне донести до читача своїм твором

У розлогих, багатопланових творах зазвичай виділяють теми й ідеї основні (провідні, центральні) і часткові.

Сукупність основних і часткових тем та ідей становить проблематику твору (проблематика може бути морально-етична, психологічна, філософська, національна, суспільно-побутова тощо).

У ліричному творі найчастіше відбувається переплетення, сплав теми та ідеї, що іменується мотив, провідний мотив.

Наприклад, тему новели М.Хвильового «Я (Романтика)» можна сформулювати так: відтворення трагічних подій громадянської війни; ідею — показ протиприродности війни, заклик до людини бути гуманною, милостивою, заперечення фанатизму. Мотив поезії В.Симоненка «Лебеді материнства» — утвердження любови до матері і Вітчизни як найвищої цінности людського життя.

3. Конфлікт (лат. conflictus — сутичка), або колíзія (лат. collisio, від collido - стикаюся) — суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у творі (сюжет).

У перебігу розгортання конфлікту виявляють свої риси персонажі.

Конфлікти класифікують:

♣ за тематикою (на виробничі, політичні, національні, побутові, етичні);

♣ за типовістю (типові і нетипові);

♣за значимістю у творі (головні і другорядні);

♣за цариною побутування (зовнішні чи внутрішні) тощо.

Наприклад, у повісті «Микола Джеря» І.Нечуя-Левицького розгортається конфлікт між прагненням кріпака до волі і суспільством, що базується на поневоленні (суспільно-політичний, етичний, типовий, головний, зовнішній).

У драмі «Лісова пісня» Лесі Українки конфліктом є змагання духовної і матеріальної первин у людській душі (етичний, типовий, головний, внутрішній).

4. Фáбула (лат. fabula – байка, розповідь, історія) – це поданий у причинно-часовій послідовності ланцюг подій, змальованих у художньому творі.

Разом з конфліктом фабула є ядром, „ кістяком ” сюжету твору. Проте вона не тотожна сюжетові, бо тільки розповідає про події, а не показує їх (цю функію показу, змалювання подій виконує вже сюжет). Фабула визначає межі руху сюжету у часі і просторі, являє собою подієву основу змісту твору, оскільки її ключова одиниця – подія. Події для фабул письменники черпають з повсякденного життя, історії людства, мітології, інших творів мистецтва тощо.

Форму твору складають жанр, композиція, художня мова, віршування. Розглянемо докладніше ці поняття.

ХІ. Жанрова система літератури

Триєдина жанрова класифікація

У літературознавстві найчастіше застосовують триєдину жанрову класифікацію творів: рід, жанр, жанрова форма. У межах кожного роду (способу вираження художнього змісту)виділяються окремі жанри (типи творів ), які історично розвиваються (змінюються), породжуючи все нові варіанти – жанрові форми (конкретні вияви певного жанру).Жанри і жанрові форми можуть як завгодно поєднуватися. Скажімо, “Чорна рада” П. Куліша за родом – епос, за жанром – роман, за жанровою формою – соціально-історичний роман-хроніка.

Літературні роди

За предметом змалювання у літературі виділяють три основні роди: епос, лірику, драму.

Епос (грецьк. еpos – слово, розповідь) – це зображальний рід літератури, в основі якого розповідь про події та їх учасників. В епосі найчастіше використовуються два стильові прийоми – опис і розповідь.

♣ Опис – це змалювання явища так, як воно постало перед автором чи персонажем у просторі.

♣ Розповідь – зображення явищ, подій так, як вони змінювалися в часі.

В епічних творах головний інтерес читача зосереджується на самих подіях, а внутрішнє життя героїв (думки, переживання) розглядається лише як причини чи наслідки подій. Сам автор найчастіше зовсім усувається з поля зору читача або оповідає спокійно, безсторонньо („Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного та І. Білика, „Бориславські оповідання” І. Франка), інколи вкладає оповідь в уста вигаданої дійової особи (скажімо, Грицько Основ’яненко – оповідач „Малоросійських повістей” Г. Квітки).

 

Лíрика (від назви грецького музичного інструмента „ліра”) – це виражальний рід літератури, художнє втілення думок, душевних станів, переживань, настроїв певної особи, зазвичай чітко не означеної (наприклад, вірш „Думи мої, думи мої...” Т. Шевченка). Тут уже зовнішні події відступають на задній план, а то й зникають зовсім, натомість вся увага зосереджується на почуттях і переживаннях. Розповідь у ліричному творі ведеться як правило від імені ліричного „Я”. Але не варто ототожнювати персонажа твору і його автора. Письменник насамперед створює образ ліричного героя. Це – умовна дійова особа, думки, почуття й переживання якої розкриваються у ліричному творі. Автор і ліричний герой можуть мати щось спільне у долях, почуттях, але не завжди, крім того, ліричний герой існує в іншому світі, аніж автор, – художньому.

 

Драма (грецьк. drãma – дія) – зображальний рід літератури, що розкриває життя через дії та розмови дійових осіб і призначений для постановки на сцені (наприклад, „Наталка Полтавка” І. Котляревського).

Драма (як і кіно)— своєрідне синтетичне мистецтво, яке одночасно належить і літературі, і театру. Слово „театр” походить від грецького „театрон”, котре спочатку означало „місце для видовищ”, а згодом – взагалі „видовище”, „спектакль”, „дійство”. Драматичний твір реалізується як явище мистецтва лише у творчій співпраці автора (драматурга), режисера, художника, композитора, акторів.

Розглянемо докладніше найхарактерніші жанрові вияви кожного з родів.

Жанри епосу.

Умовно з позицій сьогодення епічні жанри можна поділити на архаїчні — котрі в сучасній літературі з’являються дуже рідко або й зникли зовсім; і актуальні — до яких найчастіше вдаються сучасні письменники.

А. Архаїчні жанри.

1. Міт (гр. mythos — слово, переказ) — давні сказання про творення світу, богів, надприродних істот, життя перших людей («Прометей», «Геракл», «Троянська війна», «Перун», «Велес», «Золотий плуг»).

2. Казка (від «казати») — це твір народної чи конкретно-авторської фантазії, що розповідає про якісь незвичайні події з участю надприродних сил і переважно щасливим завершенням.

Казки діляться на дві підгрупи:

♣ народні (фольклорні) своєю чергою «розгалужуються» на різноманітні жанрові форми:

– казки про тварин («Солом’яний бичок», «Сірко», «Колобок»);

– чарівнí («Івасик-Телесик», «Летючий корабель», «Ох»);

– соціяльно-побутові казки («Язиката Хвеська», «Чарівна палиця»);

♣ літературні — створені конкретними авторами: «Снігова королева» Г.-Х.Андерсена, «Фарбований лис» І.Франка.

3. Перéказ — усна народна розповідь про реальні визначні історичні події та їх героїв («Про могилу Б.Хмельницького», «Про смерть І.Ґонти»).

4. Леґенда (лат. legenda — те, що належить прочитати) — розповідь про якісь події чи людей, оповита казковістю, фантастикою («Нарцис», «Як мати стала зозулею», «Кармелюкові гора»).

5.Зáгадка (від „гадати” – думати, вигадувати) – інакомовне називання предмета, що формулюється у вигляді запитання, відповідь на яке – назва прихованого предмета: „Плавала, купалася, – сухенькою зосталася. Хто це? (Качка). Поділяються З. на фольклорні й авторські (Л. Глібов, І. Франко та ін.).

6. Прислів’я – жанр фольклору, короткий, переважно віршований вислів, який містить народну мудрість („Що посієш, те й пожнеш”).

7. Приказка – жанр фольклору, короткий образний вислів, що, на відміну від прислів’я, не є завершеним судженням („Убив двох зайців...”, „Пасує, як корові сідло...”).

8. Старúни, або Билини — епічні пісні, які виконували в Україні-Русі за княжих часів народні співці-музúки речитативом (речитатив — протяжний спів- проказування). У цих творах переважно розповідалося про героїчні подвиги руських богатирів.

Внаслідок монгольської навали билини були занесені скоморохами в далекі окраїни землі княжої держави — у Сибір, на Урал, де й збереглися. В самій же Україні на зміну билинам прийшли в козацьку добу думи.

Відомі билини про Микулу Селяниновича, про князя Володимира Ясне Сонечко.

 

9. Думи — великі народні пісні, переважно героїчні, про важливі події в історії України (починаючи з XV ст.), які виконували речитативом кобзарі та лірники: «Маруся Богуславка», «Хмельницький і Барабаш», «Дума про козака Голоту».

Часом до цього жанру вдаються і письменники, продовжуючи й переосмислюючи фольклорну радицію: «Дума про трьох вітрів» П.Тичини, «Дума про Зінька Самгродського» Т.Осьмачки.

10. Бáйка (від „баяти” – розповідати, говорити)— невеликий прозовий або частіше віршований алегоричний твір повчального гумористичного чи сатиричного характеру.

Життя людей у байках відтворюються в образах тварин, рослин та речей або ж зводиться до умовних стосунків («Мірошник» Л.Глібова).

Байка складається з двох частин: фабули (або сюжету) і моралі (чи сили, або зерна), тобто висновку, тлумачення алегорії, яка подається наприкінці, рідше — на початку твору.

Іноді мораль може бути прихованою. Це тоді, коли вона добре зрозуміла уже з фабули, не потребує додаткових пояснень („Сонце та Хмари” Є. Гребінки).

Основоположником байки як жанру вважається давньогрецький поет і мислитель Езоп (VI—V ст. до Р. Хр.), котрий писав свої твори прозою. Значний внесок у розвиток жанру зробили римський байкар Федр, француз Ляфонтен, росіянин І.Крилов. Першим визначним українським байкарем був Г.Сковорода (збірка «Байки харківські»). Його традицію продовжили Є.Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Л. Глібов, П. Шабатин та ін. автори.

 

11. Прúтча – повчальна алегорична, переважно релігійно-філософська оповідь, що включає в себе сюжет і мораль.

Дуже близька до притчі байка. Але якщо байка може тлумачитися по-різному, то в притчі розкривається одна, конкретна дидактична (повчальна) ідея. Проблематика байок переважно суспільно-побутова, притч – релігійно-філософська.

Отже, ознаки притчі:

♣ алегоричність;

♣ поділ на дві частини – сюжет і мораль;

♣ дидактичний характер;

♣ переважно релігійно-філософський зміст.

Широко застосовується в Євангеліях („Притча про сіяча”), у творчості Г. Сковороди („Вдячний Еродій”), І. Франка (збірка „Мій Ізмарагд”), Д. Павличка, Ліни Костенко та ін. Коли якийсь художній твір служить для певної філософської ідеї, ведуть мову про його притчевість (романи Ф. Кафки, В. Барки, Вал. Шевчука).

12. Афорúзм (грецьк. aphoridzo – визначення, вислів) – короткий, влучний, часто парадоксальний вислів, що виражає глибоку, узагальнену думку (Г. Сковорода: „З усіх втрат втрата часу найтяжча ”; „не суди лиця, суди слово”; „хто сліпий, тому скрізь ніч”; „якщо ти темрява – скрізь для тебе пекло”).

Нерідко афоризмами стають несподівано парадоксальні [56]судження („Поспішай повільно” – Октавіана Августа). Афоризм містить у собі більше значення, ніж мовлено (тобто має підтекст). Він ніколи не доводить, не обґрунтовує висловлену думку, але вражає і запам’ятовується завдяки несподіваності, парадоксальності судження.

 

13. Літóпис (тобто опис літ) – це звід (зібрання) у хронологічному порядку коротких записів чи докладних розповідей про історичні події.

Це синкретичний жанр, що поєднує в собі і народні легенди та перекази, і вояцьку повість, і житіє святих, і різні документи, і мемуари (спогади очевидців), одночасно належить і до літератури, і до історіографії. Перші руські літописи збереглися від Х ст. Найвидатніший літопис доби середньовіччя – „Повість минулих літ” (близько 1113 р.). За цим зразком було складено Київський та Галицько-Волинський літописи (події в них доведено до кінця ХІІІ ст.). Літописання велося також у Галичі, Чернігові, Володимирі-Волинському, Острозі. Традицію літописання завершили в Україні у ХУІІІ ст. козацькі літописи (названі так, бо розповідають про козацьку добу і творилися козаками). Під цією назвою об’єднуються три твори – Самовидця, Граб’янки, Величка.

 

14. Епопéя (гр. epopoiia, від epos — слово, розповідь та poieō — творити) — значний за обсягом поетичний чи прозовий твір, у якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті народу („Витязь у тигровій шкурі” Ш. Руставелі).

Епопея бере початок від фолькльору (героїчний епос). На цій основі виникли авторські епопеї:

Кожна епоха витворювала свій різновид епопеї.

Античність: „Іліада” Гомера, „Енеїда” Вергілія.

Ренесанс: „Визволений Єрусалим” Т. Тассо.

Бароко: „Втрачений рай” Дж. Мільтона.

Класицизм: „Голіяда” М. Хераскова, „Енеїда” І. Котляревського.

Романтизм: „Полтава” А. Пушкіна.

Поступово епопеями стали називати великі і складні епічні твори: романи, цикли романів: «Війна і мир» Л.Толстого, «Волинь», «Ост», «Темнота», «Втеча від себе» І.Самчука, «Сага про Форсайдів» Д.Голсворсі,а також поеми: «Попіл імперії» Ю.Клена.

15. Епічна поема (гр. poiēma — твір) – великий за обсягом переважно віршовий твір, у якому розповідається про якусь значну подію з життя.

Виросла вона в античну добу з мітології та епопеї (та ж «Іліада» Гомера). Яскраві зразки епічної поеми — «Слово о полку Ігоревім», „Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі..

Згодом виникли інші різновиди поем — лірична, ліро-епічна, драматична тощо. Інколи поемами називають також прозові твори, що вирізняються патосом і ліризмом: «Мертві душі» М.Гоголя, «Поема про море» О.Довженка.

16. Трактáт (від лат. tractare – розглядати, досліджувати) – це науково-теоретична праця, у якій аналізується складна проблема, всебічно арґументується нова концепція автора нерідко в алегоричній, образній формі.

На Заході ці праці особливо поширилися в епоху класицизму. Яскраві зразки: „Аналіз краси” (1753) англійського художника В. Хоґарта і „Лаокоон, або Про межі живопису і поезії” (1766) німецького драматурга Г.-Е. Лессінга.

В Україні трактати з’явилися ще в руську добу („Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, „Поучення дітям” Володимира Мономаха), а вельми популярними стали в добу ренесансу, полемічної літератури („Тренос” М. Смотрицького). Свого розквіту цей жанр сягнув у бароковий період – у творчості Г. Сковороди. Серед найвідоміших трактатів мислителя – „Кільце”, „Суперечна біса з Варсавою”, „Вдячний Еродій”, „Убогий Жайворонок”, „Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим”, „Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу” та ін.

У наші дні трактат поступово трансформувався в наукову статтю, монографію чи есей.

 

Б. Актуальні жанри:

17. Роман (гр. roman — романтичний) — складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий (зрідка віршований) твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані персонажі, кількість яких часто значна.

У романі переважно кілька сюжетних ліній. Іноді кілька романів одного автора бувають пов’язані, — тоді розрізняють роман-дилогію (складається з двох романів), трилогію (з трьох), тетралогію (з чотирьох) та цикл романів (від п’яти і більше). Наприклад, «Таврія» і «Перекоп» О.Гончара; «Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л.Толстого; «Сучасна історія» А.Франса (чотири романи); «Ругон-Маккари» Е.Золя (двадцять романів).

За змістом розрізняють такі жанрові форми роману:

а) автобіографічний – художнє відтворення автором власного життя («Дума про тебе» М.Стельмаха);

б) біографічний – художній життєпис видатної особи («Тарасові шляхи» Оксани Іваненко);

в) ґотичний — у якому зображено страшні таємниці, жахи, жорстокості («Франкенштайн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі, «Дракула» Б.Стокера, «Марко Проклятий» О.Стороженка);

г) химерний — роман з мітичними, фантастичними героями та пригодами, демонологічними персонажами («Лебедина зграя», «Зелені млини» В.Земляка, «Безслідний Лукас» П.Загребельного); одним з популярних різновидів цієї жанрової форми у сучасній постмодерній літературі став карнавальний роман – відверто ігровий, переповнений чудернацькими пригодами й героями-пригодошукачами, що одягають численні маски (романний триптих Ю. Андруховича „Рекреації”, „Московіяда”, „Перверзія”).

ґ) детективний – мистецька розповідь про пошуки злочинця (романи А.Конан-Дойля, Аґати Крісті, «Поклади золота» В.Винниченка);

д) історичний – розповідь про давно минулі епохи, події, історичних осіб («Айвенґо» В.Скотта, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Диво» П.Загребельного);

е) фантастичний включає в себе два різновиди:

♣ науково-фантастичний – який розповідає про вигадані, на час написання абсолютно неможливі ситуації й досягнення, створені матеріальними силами природи або людиною за допомогою науки і техніки (романи Жуля Верна, Г.Велса, С.Лема, К.Чапека, Р. Бредбері «Сонячна машина» В.Винниченка, „Шляхи титанів”, „Чаша Амріти” Олеся Бердника);

♣ фентезі – романи, у яких особливе місце відводиться чуду, присутні чари, діють надприродні сили, осучаснена казка (твори Дж. Толкіна, цикл романів Дж. К. Ролінг про Гаррі Поттера, „Пандем”, „Відьомська доба” Марини та Сергія Дяченків);

є) пригодницький – твір з напруженим сюжетом, насичений різноманітними пригодами (романи Ф.Купера, Е.Сю, Ю.Семенова, «Прекрасні катастрофи» Ю.Смолича, «Тигролови» І.Багряного);

ж) соціально-побутовий – дослідження соціальних стосунків, суперечностей та побутових граней життя, конфлікту внутрішніх прагнень героя з соціальними обставинами, розкриття роздумів, почуттів персонажа, що свідчать про стан суспільства взагалі та його вплив на внутрішній світ людей, тут описи приватного життя людини поєднуються з широкими соціальними узагальненнями (романи Стендаля, Бальзака, Фльобера, Діккенса, Л.Толстого, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, Д.Лондона, І.Самчука, Т.Манна, В.Захарченка, Р.Федоріва та ін);

з) психологічний – автор докладно розкриває внутрішній світ героїв, психологічні мотиви їхньої поведінки, витісняючи на задній план зовнішні суспільні умови („Місто” В. Підмогильного, „Жертвопринесення„ С. Процюка);

и) філософський – художнє осмислення сенсу буття, добра і зла, Вічності, Бога, безпосередній виклад світоглядної, етичної позиції автора («Кандід» Вольтера,, «Таїс», «Острів пінґвінів» А.Франса, «Нова заповідь» В.Винниченка, «Дім на горі» В.Шевчука), найчастіше доводиться спостерігати поєднання філософського та соціально-психологічного різновидів – у такому творі узагальнюються широкі спостереження автора за життям суспільства і людини, подіям та образам надається філософське звучання, позачасове значення („Брати Карамазови”, „Біси” Ф. Достоєвського, „Щоденний жезл” Є. Пашковського),

у модерній та постмодерній літературі ХХ ст. помітно утвердився такий різновид філософського роману, як роман-притча – це твір, що узагальнює у притчевій формі проблеми буття людини й суспільства, характеризується мітологічними сюжетами й образами, яскравою символікою тощо (твори А. Камю, В. Ґолдінґа, Валерія Шевчука);

і) еротичний – змалювання перипетій, пов’язаних з чуттєвим коханням, інтимними стосунками людей («Блуд» Є.Гуцала, „Фіфті-фіфті” А. Морговського).

Перші романи з’явилися в добу античності («Дафніс і Хлая» Лонґа, «Ефіоніка» Геліодора).

У ХІІ—ХІІІ ст. в Західній Европі романом називали будь-який оповідний твір, написаний не загальноприйнятою тоді латиною, а однією з романських мов (французькою, еспанською, італійською чи португальською). Лише згодом назва «роман» закріпилася за великими епічними творами¹.

Перший роман, написаний українською мовою — «Чорна рада» П.Куліша (1846 р.).

Серед помітних вітчизняних романів — «Повія» Панаса Мирного, «Записки Кирпатого Мефістофеля» В.Винниченка, «Місто» В.Підмогильного, «Жовтий князь» В.Барки, «Волинь» І.Самчука, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Дім на горі» В.Шевчука, «Єрусалим на горах» Р.Федоріва, „Сталінка” О.Ульяненка, «Вільхова кров» М.Бабака, «Московіяда», „Дванадцять обручів” Ю.Андруховича, «Острів КРК» Іздрика, „Щоденний жезл” Є. Пашковського, „Рівне/Ровно (Стіна) О. Ірванця, „Культ” Л. Дереша, „Дефіляда в Москві” В. Кожелянка, „Імітація” Євгенії Кононенко, „Тотем” С. Процюка.

18. Повість — це розповідний прозовий твір (зрідка віршовий), що за широтою охоплення життєвих явищ наближається до роману, але має здебільшого одну сюжетну лінію та меншу кількість персонажів.

Назва «повість» (від «повідувати» - розповідати) виникла ще в давньоруській літературі («Повість врем’яних літ»).

Проте прикмети цього жанру окреслилися тільки у ХІХ ст. Перша україномовна повість «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка (1833 р.)

Серед яскравих майстрів повісті — І.Нечуй-Левицький («Кайдашева сім’я), М.Коцюбинський («Тіні забутих предків»), О.Кобилянська («Земля»), М.Хвильовий («Санаторна зона»), Б.Антоненко-Давидович («Смерть»), Б.Харчук («Мертва година»), В.Шевчук («Місяцева Зозулька із Ластів’ячого гнізда», «Двері навстіж”), С.Процюк («Репортаж із царства нелюбови», «Шибениця для ніжности»), О. Ірванець („Очамимря”), Євгенія Кононенко („Нема раю на землі”), Оксана Забужко („Я, Мілена”).

Межі між повістю та романом досить невиразні. Так, «Борислав сміється» І.Франка, «Марію» І.Самчука, «Старший боярин» Т.Осьмачки деякі дослідники відносять до романів, деякі — до повістей.

19. Оповідáння — невеликий за розміром розповідний твір здебільшого про одну або кілька подій з життя персонажа, зрідка кількох персонажів.

Визначальні особливості оповідання:

♣ характери персонажів показано переважно уже у сформованому вигляді;

♣ широка мотивація подій відсутня;

♣ описів мало, вони стислі.

Межі між оповіданням і повістю також нечіткі (приміром, «І неділю рано зілля копала» О.Кобилянської, «Дебют» М.Коцюбинського відносять одні до оповідань, інші — до повістей).

У ряду визначних майстрів оповідання можна назвати І.Нечуя-Левицького, І.Франка, Б.Грінченка, В.Винниченка, М.Хвильового, М.Івченка, І.Сенченка, А. Дімарова, Є.Гуцала, Олеся Гончара, В.Дрозда, В.Шевчука, В.Захарченка, Ю.Андруховича, Валентина Мастерова та ін.

20. Новела (італ. novella — новина) — невеликий розповідний твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом.

Зродився цей жанр в епоху Відродження, його фундатором уважають Дж.Бокаччо. Помітний імпульс розвиткові новели надала доба романтизму («Золотий горщик», «Крихітка Цахес» Ґофмана). У період модернізму (кінець ХІХ—ХХ ст.) утверджується психологічна новела (Г. де Мопассан, В.Стефаник, М.Коцюбинський, А.Чехов, М. Хвильовий, Г.Косинка). Сьогодні бурхливо розвивається постмодерна новела (К. Москалець, Галина Паламарчук).

Оповідання і новела дуже схожі, тому їх часто ототожнюють. Проте новела зазвичай а) менша за обсягом, аніж оповідання, б) вирізняється особливим динамізмом, в) психологізмом, г) парадоксальністю змісту і форми.

 

Повісті, оповідання, новели, як і романи, за змістом розгалужуються на ряд жанрових форм: автобіографічні, біографічні, ґотичні, детективні, фантастичні, пригодницькі, соціально-побутові, психологічні, еротичні тощо

Жанри лірики

Відомі й застосовуються дуже різні жанрові класифікації лірики. Найчастіше вдаються до традиційної та тематичної класифікацій. Тому саме їх розглянемо докладніше.

А. Традиційні жанри

Історично найдавніша релігійно-обрядова лірика (яка мала насамперед релігійне призначення і виконувалася під час певних обрядів). Це зокрема:

1. Г имн (гр. hýmnos — хвалебна пісня) — хвалебна пісня на честь якогось божества, героя або урочистої події.

2. П салмú (псалóм, або псáльма)(гр. psalmos — пісня) — релігійні пісні, створені біблійним царем Давидом та ще кількома давньогебрейськими авторами і вміщені у Старому Заповіті.

3. Ода (гр. ōidē) — хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію. Цей жарнр був вельми популярним в античній літературі. Оди писали на честь богів та героїв. Зрідка зустрічається цей жанр і в українській літературі („Ода князю Куракіну” І. Котляревського, „Ода совісті” І. Драча).

З часом деякі з цих жанрів переосмислювалися. Так, гимн (або слáвень) сьогодні — пісня-символ держави; жанр псалмів продовжує розвиватися (цикл Т.Шевченка та Ліни Костенко «Давидові псалми», «Псалми степу» Є.Маланюка).

 

Досить давня т.зв. кастова лірика, що поширювалися у середовищі привілейованої суспільної верстви (касти). Сюди належать такі жанри:

4. Альба (прованс. alba — світанок) — пісня про таємне побачення рицаря-трубадура з дамою серця — дружиною сеньйора, про неминучу розлуку закоханих на світанку.

5. Серенáда (від італ. sera — вечір) — пристрасна пісня про кохання, що виконувалася ввечері шанувальником під вікном дами під акомпанемент гітари чи мандоліни.

6. Епіталáма (гр. epithalámios — шлюбний, весільний) — весільний вірш на честь молодих.

7. Епітáфія (від гр. ері — над і táphos — могила) — надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного.

Цей жанр розвивається і в сучасній українській літературі, набувши при цьому переважно іронічного забарвлення (цикл В.Симоненка «Мандрівка по цвинтарю»).

З розвитком сатири пов’язані

8. Епігрáми (гр. epigramma — напис) — невеликі дотепні вірші з несподіваною, ґраційно завершеною кінцівкою (пуантом), які висміювали певні вади людей чи суспільства. Серед авторів епіграм — Платон, Сапфо, Р.Бернс, Г.Смотрицький, А.Пушкін, І.Франко, В.Cамійленко, В.Симоненко та ін. В українській літературі твори цього жанру називають ще шпигáчки (збірка М. Лукаша „Шпигачки”).

Деякі жанри лірики своїм походженням пов’язані з розвитком строфи:

9. Станци.

10. Тріолети.

11. Ронделі.

12. Сонети тощо.

Про них скажемо далі, розглядаючи строфіку.

 

Одним з найдавніших жанрів є також

13. Пісня —це невеликий поетичний твір, призначений для співу.

Пісня має куплетну будову. Куплетом тут іменується строфа. Куплет складається з двох або чотирьох рядків, які між собою римуються. Пісні з куплетною будовою часто мають прúспіви (це рядки, що повторюються після кожного куплета).

Найхарактерніша особливість пісні – єдність слів і мелодії. Мелодія залежить від змісту, настрою пісні. Якщо йдеться про щось радісне, жартівливе, то й мелодія весела, пришвидшена; коли ж передається людське горе, тяжкі переживання, мелодія теж добирається сумовита, сповнена болю.

Розрізняють пісні народні та літературні. Народні поділяються на

♣ обрядові (колядки, щедрівки, веснянки, весільні);

♣ соціально - побутові (козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські, стрілецькі, пісні УПА);

♣ родинно-побутові (пісні про кохання, родинне життя, жартівливі).

Окремий пласт фолькльорної лірики — народні пісні літературного походження, котрі, маючи конкретних авторів, сприймаються вже як народні: «Їхав козак за Дунай» С.Климовського, «Ой, я дівчина полтавка» І.Котляревського, «Дивлюсь я на небо» М.Петренка ін.). З часом на перший план вийшли літературні пісні («Думи мої...», «Заповіт», «Зоре моя вечірняя» Т.Шевченка, «Не пора», «Червона калино...» І.Франка, «Пісня про рушник» А.Малишка, «Лебеді материнства» В.Симоненка, «Мамина вишня» Д.Луценка).

Особливий різновид пісні — ромáнс — невеликий вірш про кохання та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом (серед українських авторів романсів — Леся Українка, М.Кримський, С.Чекаленко, О.Олесь, Ліна Костенко). Поступово романс трансформувався (у 60—80-ті роки ХХ ст.) в авторську, або бáрдівську пісню — коли митець пише слова, музику пісні і сам виконує її, найчастіше у супроводі гітари. Серед найвідоміших піснярів (бардів) у Росії — Б.Окуджава, В.Висоцький, в Україні — В.Морозов, А.Панчишин, С.Щербачов (Тризубий Стас), Е.Драч.

 

Вельми популярними в класичній ліриці були також такі жанри, як:

14. Елéгія (гр. elegeia — журлива пісня) — вірш, пройнятий настроями журби, смутку, у ньому часто звучить скарга на життєві негаразди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя.

Визнаними майстрами елегії були Архилог, Тибулл, Катулл, Овідій, Ронсар, Мільтон, Новаліс, Пушкін.

В українській літературі елегія бурхливо розвивається в добу романтизму — твори А.Метлинського, В.Забіли, М.Петренка, Т.Шевченка («Думи мої...» «Чого мені тяжко...», «Зоре моя вечірняя...» «Я не нездужаю, нівроку...», «Не завидуй багатому...»). Класичним зразком елегії є вірш Л.Глібова «Журба».

Елегійні мотиви проступають у творах І.Франка (надто у збірці «Зів’яле листя»), Лесі Українки, О.Олеся, В.Сосюри, М.Рильського, І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, Н.Левицької-Холодної та ін.).

Суто слов’янським різновидом елегії є дýмка — короткий ліричний вірш елегійного, іноді баладного змісту. Започаткував цю форму А.Метлинський, вдавався до неї О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Петренко, Т.Шевченко («Нащо мені чорні брови...», «Тяжко-важко в світі жити...»), а також деякі білоруські (Ф.Богушевич, Я.Купала) та польські (Б.Зелеський) поети.

15. Ідúлія (грецьк. eidyllion – замальовка, невелика віршова пісенька) – невеликий, переважно віршовий твір, у якому поетизується сільське життя. І. з’явилася в давньогрецьку добу. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський („Подражаніє Горацію”). Класичний зразок ідилії – вірш Т. Шевченка „Садок вишневий коло хати...”.

 

16. Послáння — публіцистичний вірш у формі листа-звернення до певної особи (чи багатьох осіб). Фундатором цього жанру називають римського поета І ст. до Різдва Христового Горація, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість та правила мистецтва.

Ознаки послання:

♣ образ адресата;

♣ настанова на спілкування з ним автора;

♣ композиційно-стильова форма «зверненого слова».

В українській літературі цей жанр широко представлений: «Посланіє до єпископів» І.Вишенського, «До Основ’яненка», „Гоголю”, «Посланіє» Т.Шевченка, «Сідоглавому» І.Франка, «Собі самому», «Прощай, мій зошите...» В.Симоненка та ін.

17. Лірична поема – великий переважно поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, переживань і думок героя, а епічний сюжет відсутній („Кавказ” Т. Шевченка, „Слово про рідну матір” М. Рильського).

 

18. Курйóзні вірші (від фр. curieus – цікавий, дивовижний) – поетичні твори, що мають незвичайний зовнішній вигляд.

Особливо захоплювалися ними староукраїнські письменники (насамперед у добу бароко). Існувало багато різновидів такої поезії:

♣ У тексті фігурного вірша рядки різної довжини розміщувалися у формі чаші, зірки, хреста, меча тощо.

♣ У творах різновиду „рак”( або паліндрóм) добиралися такі слова, щоб під час читання кожного рядка зліва направо і навпаки виходив той самий текст.

♣ В азбучному вірші кожне слово починалося з наступної літери алфавіту.

♣ В акровíрші ( грец. akros – крайній, зовнішній і лат. versus – поворот, повтор, рядок),або акростихý перші (іноді останні чи середні) літери кожного рядка, коли їх читати згори вниз, утворюють слово або фразу, найчастіше ім’я того, кому вірш присвячується.

Традиція курйозної поезії продовжилася у ХХ ст.: у творчості футуристів, передовсім Михайля Семенка (1920-і роки) та в сучасній так званій зоровій поезії, або візіопоезії (В. Трубай, М. Сорока, М. Король, М. Луговик, О. Софієнко, М. Стрельбицький). Кілька зразків зі збірки М. Стрельбицького "Під небом Коновалюка".

Фігурний вірш:

А

тут

стояв

обеліск

жертвам

з дощок

Кропива

виросла

і росте

Україні

Годуйте

поросят

жаливою

стрясає

повітря

Лозунги

слоґани

літають

витають

узримії

Семірко

буквиць

живі ще

Світовидно

 

 

Рак: І розчиню я вікна ранків, я – юнич зорІ.

Акровірш:

21 червня. Федір Літній – пора грозова

Ф едір Літні й – п ора грозов а,

н е бесами з і рки х о дять дре в ньо,

хі д небес н ий у ба р вах сх о ва

пов і нь с т роф молод а дер з новенно.

Прог р им і ло, ага, синус о їд дива!

Федір Л ітній – пора гр озова.