А. Явища евфонії та какофонії

Фόніка (грец. phōneo — вимовляю, звучу), або звукопис — це сукупність звукових засобів художньої мови.

Фонічні засоби (алітерації, асонанси, синтаксичні фігури, рими, рефрени, музичні асоціації тощо) створюють певні звукові образи, інтонації фонетично увиразнюють авторський задум, викликають певні враження, настрої.

Фоніку складають явища евфонії та какофонії.

Какофóнія (грец. kakos — поганий та phōne — звук, мова) — немилозвучне, або хаотичне поєднання звуків мови: вер х й н из, вов к в к літці тощо. Поетичний зразок:

І чужому научайте сь,

Й св ого не цурайтесь.

Т.Шевченко.

Це явище не характерне для української мови, що вирізняється особливою милозвучністю, співучістю.

Часом письменники навмисне вдаються до какофонії — у гумористичній поезії та дитячих скоромовках:

Карл украв у Клари корали

А Клара у Карла вкрала кларнет.

Евфонія (грец. euphōne — милозвучність) — це сукупність звукових явищ, що роблять мову милозвучною, мелодійною. Насамперед евфонію забезпечують алітерації та асонанси.

Алітерáція (лат. ad — до та littera — буква) — зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створити звуковий образ зображуваного або посилити інтонаційну виразність мови.

Яскравим зразком алітерації може бути вірш В.Кобилянського [58]:

 

* * *

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток — срібний сніг, —

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, —

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, —

Срібно стеляться сніжинки —

Спить самотній сад.

У цьому віртуозному творі поєднуються вертикальна і лінійна алітерація на звук «с». Вона допомагає створити звуковий образ осінньо-зимового саду, передає шурхіт пожовклого листя, настрій самотності, суму.

Асонáнс (фр. assonanse — від лат. assono — звучу до ладу) — зумисно надмірне повторення голосних звуків для посилення милозвучності мови.

Найчастіше асонанс поєднується з алітерацією:

Ой нема на рідний берег броду — переходу;

Не знайти до роду броду через бистру воду.

П.Куліш.

У цьому двовірші голосний «о» повторюється сім разів (асонанс), приголосний «р» — вісім разів (алітерація).

Класичний зразок алітераційно-асонансової милозвучності мови — вірш П.Тичини «О, панно Інно, панно Інно...»

Ще один засіб фоніки — звуконаслідуванн я, або о номатопéя (гр. onomatopoeia — звуконаслідування). Це — імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного:

Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Кирилонька зітру.

Б.Лепкий[59], «Журавлі».

 

Б.Фоносимволіка

Звуки мови самі собою можуть мати і символічне значення. Зрозуміло, одні й ті ж звуки у різних авторів чи навіть у різних творах одного й того ж автора можуть мати різне значення. І тут особливої ваги набуває досвід, естетичний смак, філологічна інтуїція, здатність до співтворчості читача-дослідника.

Назвемо найхарактерніші символічні значення деяких звуків.

♣ «о» — спів, радість, відвага, сила духу.

♣ «а» — голосний крик, голосіння, радість, страх, білий колір...

♣ «і» — ніжність, кохання, спокій, краса, молитва, синій колір, вишина, загостреність, захоплення, подив, переляк.

♣ «у» — сум, страх, біль, жаль, передчуття смерті, жах:

Кружить, кружить над трупами крук.

І.Качуровський[60].

♣ «г» — битва, грім, гамір, натовп, зловісність:

Гармидери, гамір гам у гаї.

Т.Шевченко.

♣ «л» — любов, ласка, ніжність, м’якість, лагідний смуток:

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Т.Шевченко.

Проте часом звук «л» підкреслює й інші почуття: холод, владність, рішучість, суворість. Наведемо дві строфи двох відомих поетів — батька й сина, обидва вони вдаються до алітерації на «л». Проте перший з цих поетів — О.Олесь — неоромантик, ніжний лірик, другий — О.Ольжич — неокласицист, сповідальник культу сили волі, боротьби рішучості. Ці різні настанови зумовлять відповідно і фоносимволіку «л»:

Італійська ніч підкралась,

Розлила солодкий чад;

Десь здаля луна озвалась

Фльорентійських серенад.

О.Олесь.

Дванадцять літ кривавилась земля

І зціпеніла, ствердла на каміння.

І застелило спалені поля

Непокориме покоління.

О.Ольжич.

♣ «р» — рішучість, брутальність, трагізм, суворість, героїзм, рух:

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров.

Т.Шевченко, «Кавказ».

Тут алітерація на «р» символізує брутальність російських колонізаторів, трагізм змальованої картини, суворість авторської позиції.

♣ Шиплячі — свистячі («ж», «ч», «ш», «дж», «з», «ц», «с», «дз») — вітер, шелест листя чи очерету, брязкіт зброї, плин ріки, сум, смерть тощо:

Вітер в гаї гуляє —

Вночі спочиває;

Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Т.Шевченко, «Утоплена».

 

 

ХІV. Основи віршування

Найхарактернішим, найбезпосереднішим виявом словесної творчості є віршування, або версифікáція (від лат. versus — вірш та facio — роблю). Це — мистецтво творення поетичних текстів та наука про нього, тобто система певних правил побудови віршового твору.

1. Мова прозова і віршова

Мова художнього твору може бути або прозόва, або віршовá. Віршовóю є мова, підпорядкована певній ритмічній орґанізації і відмінна від живої розмовної мови. Прозова ж мова позбавлена чіткої ритмічної орґанізації і вельми близька до розмовної.

Хоча межі між цими двома ґатунками художньої мови невиразні: трапляється ритмізована проза («Слово о полку Ігоревім», фраґменти романів Ю.Яновського «Чотири шаблі» та «Вершники»), а з іншого боку, верлібр чи навіть вірші у прозі.

Вірш у прозі – це невеликий ліричний твір, наближений за формою до прози і водночас за ритмомелодикою, настроєвим характером, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом – до поезії. Нерідко до цього жанру вдавалися Ш. Бодлер, А. Рембо, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Ю. Липа.

 

 

Серед найновіших зразків – збірка віршів у прозі «Flesh»Оксани Пахльовської [61]. Процитуємо звідти бодай один твір:

«З червоної книги.

Гори. Гори і гори навколо — і ми. У глибині самраґдових хащ — темно-рожевий вогник цикламену.

— Дарую тобі цю квітку, — кажеш ти. — Але не зірву. Бо вже мало залишилось таких квітів. Їх більше тепер у Червоній Книзі, як на Землі...

Мені дарували троянди вищі мого зросту. Ти — єдиний, хто подарував мені не зірвану квітку. Квітка — єдина, яка не зів’яла».

Основою віршової мови є ритм (гр. rhýthmos — такт, розмірність, узгодженість). Це — впорядкований рух, періодичне повторення певних явищ у житті, природі, мистецтві (зміни пір року, дня і ночі, стук серця, рух вагадла, музична мелодія тощо).

Найважливішим для літературознавства різновидом ритму є поетичний ( або мовний) ритм, що являє собою рівномірне чергування однорідних мовних одиниць, які називаються ритмічними одиницями. Найменша одиниця поетичного ритму — склад, головна — вірш (тобто рядок).

Основні чинники ритмічної орґанізації мови поетичного твору — клавзула, рима, римування, віршовий розмір, строфа.

 

2. Клавзула та рима.

Клáвзула (лат. clausula — закінчення) — всяке римоване і неримоване закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу.

Розрізняють такі види клавзул:

♣ Окситόнна (грец. oxýtonos — слово з наголосом на останньому складі) — клавзула з наголосом на останньому складі (ніч, кінець).

♣ Парокситóнна (грец. parxýtonos — слово з наголосом на передостанньому складі) — клавзула з наголосом на передостанньому складі (поле, сміється).

♣ Пропаракситόнна (грец. propaxýtonos — слово з наголосом на третьому складі з кінця) — клавзула з наголосом на третьому складі з кінця (яблуко, посмішка).

♣ Гіпердактилічна (грец. hyper — понад і dáktylos — палець) — клавзула з наголосом на четвертому і далі складі з кінця віршового рядка (Котúгорошко).

Цей ґатунок клавзули зустрічається в поезії дуже рідко:

Човен на воді вих úтується,

Козак дівчини випúтується.

Народна пісня.

Рима (гр. rhýthmos — сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близькорозташованих словах на місці клавзул чи в середині рядка.

Рима — явище не графічне, буквенне, а звукове: т а ця — смі я ться.

Рими поділяються на

♣ прості — що творяться двома словами (колискова — мова; фоліянти — читати); і

♣ складні — що творяться трьома чи й чотирма словами (характерника — химерний кат).

Так як і клавзули, рими бувають

♣ окситонні (весн ú — у сн ú),

♣ парокситонні (т é мні — та є мні),

♣ пропарокситонні (св я тонько — б á тенько),

♣ гіпердактилічні (ó гниками — к ό никами).

Також рими поділяють на точні і приблизні (неточні).

Точна — рима, у якій всі звуки точно збігаються (д éнь – піс éнь),

приблизна – у якій співзвучність неповна (блискав и ці — кр и ця).

Рима розглядається, починаючи з останнього наголошеного звука.

Часом зустрічаються і т.зв. внутрішні рими. Це римування слів у середині рядків. Найчастіше подибуємо такі рими у народній творчості та відповідно в поезії Т.Шевченка:

Може, вернеться надія з тією водою

Ціл ю щою, жив у щою, — дрібн о ю сльоз о ю.

Ще один зразок внутрішньої рими — у вірші І.Качуровського:

Г о ле неоране п о ле...

З б о лем проходжу я п о лем:

Марно ми Господа молим

І кленемо тебе, доле!..

З історії рими.

Античне віршування рими практично не знало. Уважається, що вона була запроваджена пізньогатинською та дівньонімецькою поезією (християнські гимни ІV ст., «Книга Євангелій» Отфріда 862 р.). У ІХ—ХІІ ст. рима поступово канонізується (узаконюється), стає обов’язковою. У ХVІІ ст., в добу класицизму, роблять спробу відмовитися від рими на тій підставі, що її не було в античній поезії (Расін, Гельдерлін). Наступна доба — романтична — відродила риму (з огляду на важливість її функцій). Від початку ХХ ст. знову спостерігається деканонізація рими. Нині співіснують римована і неримована поезія (хоча на Заході помітно переважає все-таки остання).

Основні функції рими

1. Ритмічна — рима творить ритм у вірші, позначаючи закінчення рядків, підсилює мелодійність твору.

2. Мнемотехнічна — рими допомагають запам’ятати текст (Мнемозіна у давньогрецькій мітології — богиня пам’яті).

3. Естетична — рима прикрашає вірш.

4. Магічна — часто слова, об’єднані римою, самі собою несуть символічний зміст, увиразнюють мотив вірша (держ á вою — ірж á вою).

Ще один приклад з поезії В. Стуса:

О Боже мій, така мені печаль

і самота моя така безмежна,

нема Вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу між проваль.

5. Строфо- і жанровотвірна — певне поєднання рим визначає вид строфи і деякі жанри лірики — сонет, рондель, октава тощо (про це докладніше дивіться далі).

Естетичні якості рим

Від надто частого вживання рими стають шаблонними, банальними, втрачають естетичну цінність. Серед найбанальніших рим: кров — любов — знов; берізки — обеліски; роси — коси; неба — треба; у вічі — свічі; ніч — віч; очі — ночі — дівочі; а також дієслівні рими: знають — співають — кохають — єднаютьтощо.

Талановиті поети прагнуть постійно оновлювати свої рими, знаходять нові, свіжі, ориґінальніші.

Естетичну вартість рими зумовлюють такі чинники:

♣ ориґінальність;

♣ глибина (поширення співзвуччя і на звуки, що стоять перед наголошеним, принаймні збіг опорних приголосних, які передують наголошеному голосному: т ум а н — д у р м а н, м о н ол і т — о к ол і т);

♣ багатство (римування слів, що належать до різних граматичних категорій: пробігаю — гаю, крива — два, багата — загата).

Розглянемо естетичні якості рим у вірші сучасного українського поета В.Герасим’яюка:

Гасить доля нашу с в і чý (1)

пальчиками неч ýтними. (2)

Я заплющив очі. Мо вчý (1)

Я відп ущý тебе. (2)

Світ поблискує ще вочý (2)

Й капає к áменем. (3)

Я заплющив очі. М овч ý. (1)

Не покид áй мене. (3)

Як бачимо, рими у вірші ориґінальні, багаті, глибокі, друга і третя — складні.

 

3. Способи римування.

Існує цілий ряд різноманітних способів римування. Основні з них такі:

1. Сумíжне, або Пáрне — римування у строфі першого рядка з другим, а третього з четвертим (за формулою аабб);

За тобою завше будуть мандрув а ти (а)

Очі материнські і білява х а та. (а)

А якщо впадеш ти на чужому п о лі, (б)

Прийдуть з України верби і топ о лі. (б)

В.Симоненко.

2. Перехрéсне — римування першого рядка з третім, а другого з четвертим (абаб).

Васильки у полі, васильки у п о лі, (а)

і у тебе, мила, васильки з-під в і й, (б)

і гаї синіють ген на виднок о лі, (а)

і синіє щастя у душі мо ї й. (б)

В.Сосюра.

3. Кільцéве, або Охопне — римування першого рядка з четвертим, а другого з третім (абба):

Прослалася дорога — вся і сніг а х, (а)

і простори — горбаті і безкр а ї — (б)

подвигнуть розпач. О коханий кр а ю, (б)

ти наче посаг мій — у голов а х. (а)

В.Стус.

4. Тернáрне (лат. terni — по три) — римування першого рядка з другим, третього з шостим, четвертого з п’ятим (аабввб) або першого — з четвертим, другого — з п’ятим, третього — з шостим (абвабв).

Що у Луцьку, славнім місті, (а)

Там зійшлось не сто, не двісті, (а)

А зібрався люд увесь. (б)

Подивитись кожен хоче, (в)

Як то смерти тут доскоче (в)

Гайдамака славний, Лесь. (б)

Б.Грінченко.

Поклін тобі, моя зів’яла кв і тко, (а)

Моя розкішна, невідступна мр і є, (б)

Останній цей покл і н! (в)

Хоч у життю стрічав тебе я р і дко, (а)

Та все ж мені той спогад серце гр і є, (б)

Хоч як болючий в і н. (в)

І.Франко.

Трапляються також білі вíрші. Це вірші, написані певним поетичним розміром, з клавзулами, але без рим: «Дим», «Напис в руїні» Лесі Українки або «Шопен» М.Рильського:

Шопена вальс. Ну хто не грав йог о! (окс.)

І хто не слухав? На чиїх уст а х (окс.)

Не виникала усмішка примхл и ва, (парокс.)

В чиїх очах не заблищала і скра ... (парокс.)

Як бачимо, у вірші чергуються окситонні і перокситонні клавзули, написаний він п’ятистоповим ямбом, проте у ньому відсутні рими.

Вірш може бути і напівбілий — тоді в чотирирядковій строфі римуються лише другий і четвертий рядки (абвб):

Тебе я може зраджу. В ту голину, (а)

Як таємницею весь світ укриє мла, (б)

Приникне геній з поглядом огнистим (в)

Із поцілунком до мого чола. (б)

Леся Українка.

Розвиток білого вірша пов’язаний з прагненням звільнитися од однотонності деяких традиційних форм, наблизити віршову мову до живої, розмовної, але при цьому зберегти її ритмічний лад. Не випадково білий вірш став широко використовуватися саме в драматичних віршових творах (Шекспір, Ґете, Шиллер, Пушкін, Лермонтов, Старицький, Франко, Леся Українка, Кочерга та ін.)

Найчастіше у цілому вірші автор дотримується одного способу римування, хоча іноді з метою особливо відмітити якусь думку — змінює римування (часто до такого прийому вдавалися Є.Маланюк, В.Стус). Майстерні поети постійно урізноманітнюють способи римування.

 

4. Системи віршування.

Залежно від ролі складів у віршовому рядку у тій чи іншій мові існує п’ять основних систем віршування, які поділяються на дві групи:

1. Кількісні системи — в основу творення ритму тут покладена кількість часу, яка витрачається на вимову ритмічних одиниць, мелодійність. Сюди входять античний та народнопісенний вірш.

2. Якісні системи — ритм тут досягається рівномірним повторення складів (грец. склад — syllábe) чи (і) наголосів (грец. наголос — tonos). У цю групу входять силабічна, тонічна, силабо-тонічна системи.

Розглянемо кожну з п’яти систем докладніше.