Б. Тематична класифікація лірики.

Про розгляді новочасної лірики(ХІХ—ХХ ст.) частіше використовується тематична класифікація. За нею виділяють такі жанри:

1. Громадянська лірика — у якій ідеться про суспільно-національні проблеми й почуття: «Я нездужаю, нівроку...» Т.Шевченка, «Любіть Україну» В.Сосюри, «В букварях ти наряджена...» В.Симоненка.

Можна виділити кілька різновидів цього жанру:

♣ суспільно-політична лірика («Золотий гомін» П.Тичини);

♣ патріотична («Мені однаково...» Т.Шевченка).

2. Інтимна лірика виражає переживання героя, пов’язані з його особистим життям. Різновиди:

♣ любовна — про кохання як стан душі («Так ніхто не кохав» В.Сосюри) та еротична — про чуттєве тілесне кохання («Знов життя розділив надвоє...» Наталі Лівацької-Холодної);

♣ родинна («Сива ластівка» Б.Олійника);

♣ лірика дружби («Ровесникам» В.Симоненка).

І все ж, зрозуміло, основою цього жанру є саме лірика любовна (передовсім про переживання нерозділеного та трагічного кохання).

Серед найвидатніших творців інтимної лірики — автор біблійної «Пісні пісень» Соломон, Петрарка, Данте, Гафіз, А.Пушкін, А.Ахматова, М.Цвєтаєва.

В українській літературі — Маруся Чурай, І.Франко (збірка «Зів’яле листя»), О.Олесь, П.Тичина, Н.Лівицька-Холодна, Д.Павличко (збірка «Таємниця твого обличчя»), В.Симоненко, Ліна Костенко та ін.

3. Філософська лірика — поетичне осмислення буття, світу, людини, сенсу людського життя, добра і зла (поезія Ф. Петрарки, В. Шекспіра, Й. В. Ґете, збірки Г.Сковороди «Сад божественних пісней», П.Тичини «Сонячні кларнети», Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки»).

Найхарактернішим різновидом філософської лірики є медитáція (лат. meditatio — роздум) — поетичне міркування над проблемами життя і смерті, над сутністю людської душі.

Якщо власне філософська лірика прагне пізнати істину як таку (у масштабах Всесвіту), то медитація — насамперед внутрішній світ людини у співвідношенні з довкіллям (вірші «Чи не покинуть нам, небого...» Т.Шевченка, «Сад» Ліни Костенко).

4. Релігійна лірика тісно пов’язана з філософською. Це — поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і переживань (збірка «Сад божественних пісней» Г.Сковороди, вірші «Ісаія. Глава 35», «Молитва» Т.Шевченка, «Хвилина з Богом» Б.-І.Антонича, „Зорі” А. Казки, «В мені дуже народжується Бог» В.Стуса, «Бабине літо» Наталі Лівицької-Холодної).

5. Пейзажна лірика передає роздуми і почуття героя, викликані картинами та явищами природи («Зоре моя вечірняя...», «Над Дніпровою сагою» Т.Шевченка, «Гаї шумлять» П.Тичини, «Важні вітри не випили роси» А.Малишка).

Дослідники (зокрема Клавдія Фролова) виділяють такі основні форми відтворення природи у ліриці:

♣ природа як безпосередня мета зображення;

♣ вияв свого ставлення до природи;

♣ співвіднесення природи і ліричного героя чи суспільства;

♣ метафорично-символічний образ природи.

6. Сатирична лірика — викриття, осмислення засобами сатири (іронія, сарказм, інвектива, ґротеск, бурлеск тощо) вад суспільства чи людини («Всякому городу нрав і права» Г.Сковороди, «Кавказ» Т.Шевченка, «Сідоглавому» І.Франка, «Злодій» В.Симоненка, збірка «Веселий цвинтар» В.Стуса).

 

Межі між різними жанрами лірики невиразні, часто в одному вірші поєднуються кілька жанрів (у вірші «Садок вишневий коло хати...» Т.Шевченка переплітаються пейзажна і громадянська лірика — змальовано картина української природи, показано природній спосіб життя та родину як основу гармонії суспільства; вірш «Лебеді материнства» являє собою єдність інтимної (родинної) та громадянської (патріотичної) лірики.

Ліричні вірші часом об’єднуються в цикли. Поетичний цикл (від грец. – коло, колесо, обертання) – це група творів, що об’єднані однією темою, настроєм, місцем або часом написання.

 

Специфічний жанр лірики – парόдія (грец. parodia – пісня навиворіт, перероблена на смішний лад). Це – гумористичний чи сатиричний твір, у якому імітується, комічно наслідується творча манера певного автора з метою висміяти її.

Зародилася в античну добу. В Україні відомі фольклорні пародії („Лист запорожців до турецького султана”) і літературні (у творчості „мандрованих дяків”, В. Самійленка, К. Буревія, Л. Мосендза, Остапа Вишні, О. Ірванця та ін.).

Пародія поширена як у ліриці, так і в епосі та драмі. Пародійність може бути визначальною рисою твору („Дон Кіхот” М. де Сервантеса; „Ґарґантюа і Пантаґрюель” Ф. Рабле, „Енеїда” І. Котляревського, творчість поетів літературного гурту „Бу-Ба-Бу” – Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака).

З пародією безпосередньо пов’язані такі жанри (чи художні прийоми), як бурлеск і травестія.

Бурлéск (від італ. burla – жарт) – жанр комічної пародійної поезії, у якій про високе, піднесене говориться у нарочито гумористичній, часто зневажливій формі або навпаки, про низьке, буденне – у піднесеному стилі („Салдацький патрет”, „Конотопська відьма” Г. Квітки-Основ’яненка).

Травéстія (від італ. travestire - перевдягати) – гумористичний твір, у якому пародійний ефект досягається шляхом перевдягання героїв, перенесенням їх з однієї епохи в іншу, з одного середовища в інше (у поемі „Енеїда” І. Котляревського поєднується бурлеск і травестія).

 

5. Жанри драми

У староукраїнській літературі розвивалися переважно такі жанри цього роду:

1. Шкільні драми – твори переважно церковно-християнського змісту та на історичні теми, які писали з початку ХVІІ ст. викладачі піїтики (часом у співавторстві зі студентами), а виконували вихованці навчальних закладів під час свят, прийому поважних гостей або наприкінці року (драма „Володимир” Теофана Прокоповича).

2. Інтермéдії (від лат inter – між і medius – середина), або інтерлюдії (від лат. іnter – між і ludus – гра)– це невеликі одноактні п’єси комедійного характеру, що ставилися у перервах між діямисерйозного змісту. В основу сюжетів цих творів покладено переважно анекдоти й комічні оповідання, які віддзеркалювали тогочасний народний побут, соціальні й міжнаціональні стосунки (інтермедія „Найкращий сон” до драми Якуба Гаватовича).

3. Вертéп. Свою назву ці твори одержали від грецького слова „вертеп”, що в перекладі нашою мовою означає „печера”. У Біблії розповідається, що Богоматір Марія народила сина Ісуса в печері (біля міста Вифлеєма), в якій пастухи під час негоди тримали худобу. Це – різновид лялькового театру, дійство, що об’єднувало серйозну, урочисту п’єсу переважно різдвяного змісту і веселі анекдотичні сценки на зразок інтермедій (вертепна драма „Цар Ірод”).

 

В цілому ж виділяють такі найхарактерніші драматичні жанри:

1. Трагедія (гр. tragōedia — дослівно: цапина пісня, виростає з жалібних ритуальних пісень, що супроводжували принесення цапа у жертву богові родючості та виноградарства Діонісовіцапина) – драматичний твір у якому зображено зіткнення непримиренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними у даній ситуації силами і, як правило, гине.

Українська трагедія зароджується у XVIII ст. (М.Козачинський). Серед найпомітніших зразків цього жанру у вітчизняній літературі — «Переяславська ніч», «Сава Чалий» М.Костомарова «Оборона Буші» М.Старицького, «Украдене щастя» І.Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Гріх», «Між двох сил» В.Винниченка, «Зонá», «Народний Малахій» М.Куліша.

2. Комéдія (від гр. kōmos — весела процесія і ode — пісня) — це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються неґативні суспільні та побутові явища, змальовується смішне.

Комедія зароджується в античній Греції («Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи» Аристофана).

В основі комедії лежить смішне — це, за Аристотелем, «певна помилка і потворність, що нікому не причиняє страждань».

Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно з середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, одначе, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у даній ситуації (Возний з «Наталки Полтавки» І.Котляревського).

Класиками європейської комедії вважаються Лопе де Веґа, Кальдерон, Шекспір («Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Багато галасу з нічого»), Мольєр («Тартюф», «Дон Жуан»), Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Одруження Фігаро»).

Витоки української комедії — в інтермедіях та вертепних драмах XVII—XVIII ст. Перші комедії — «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка. У другій половині ХІХ ст. — «За двома зайцями» М.Старицького, «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого. У ХХ ст. — «Отак загинув Гуска», «Мина Мазайло» М.Куліша, «Фараони» О.Коломийця, «Територія «Б», Або якщо роздягатися — то вже роздягатися» О.Миколайчука-Низовця.

Класичним різновидом комедії є водевіль (фр. vaudeville — первісно: міська глумлива пісенька) — легка комедійна переважно одноактова п’єса з анекдотичним сюжетом, переповнена жвавими діалогами, піснями, танцями («Москаль-чарівник» І.Котляревського, «На першій гулі» С.Васильченка).

У деяких п’єсах химерно поєднуються прикмети обох жанрів, це — трагікомедії («Ревізор» М.Гоголя, «Хазяїн» І.Карпенка-Карого, «Останній зойк матріярхату» О.Миколайчука-Низовця, „Прямий ефір” О. Ірванця).

3. Власне драма — драматичний твір, в основу якого покладено хоч і гострий життєвий конфлікт, але без трагічної розв’язки, так само відсутня свідома настанова на комічне.

Зароджується цей жанр також у драматургії античності («Йон» Еврипіда).

Теоретикам драми у XVIII ст. стали Д.Дідро, Мерсьє та Лесінґ. Вони ж як автори започаткували т.зв. міщанську драму («Позашлюбний син» Дідро, «Емілія Галотті» Лесінґа, «Тачка оцетника» Мерсьє) – твори про життя простих людей.

Ця жанрова форма поступово вироджується в мелодраму (гр. mélos — пісня, drama — дія) — п’єсу з очевидним моралізаторством, повчанням, простолінійним поділом героїв на «добрих» і «злих» («Гнат Приблуда» С.Воробкевича, «Циганка Аза» М.Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького).

Від початку ХІХ ст. донині бурхливо розвивається в Європі реалістична драма (Пушкін, Островський, Л.Толстой, А.Чехов, Ібсен, Ґавитман, Роллан, Чапен, Ґавел).

Крім того, з середини ХХ ст. з’являються такі форми, як екзистенційна драма, що розглядає механізм і сенс людського буття (твори Сартра, Ануя) та драма абсурду, де в брехливих формах показано жалюгідність і безглуздя життя звичайної людини (твори О.Баккета).

В українській літературі нова драма з’являється на початку ХІХ ст. («Наталка Полтавка» І.Котляревського 1819 р.) Об’єктом змалювання українських драматургів того часу ставали переважно любовно-родинні взаємини (твори В.Гоголя, Я.Кухаренка, К.Тополі, Т.Шевченка — «Назар Стодоля», Панаса Мирного — «Лимерівна»).

Поступово ідейно-тематичні обрії вітчизняної драми розширюються, з’являються твори з життя інтеліґенції («Житейське море» І.Карпенка-Карого) про взаємини різних суспільних верств села і міста («Не судилося» М.Старицького, «Нахмарило» Б.Грінченка, «Украдене щастя» І.Франка).

На межі ХІХ—ХХ ст. Леся Українка приносить в українську літературу неоромантичну психологічну драму — з високоінтелектуальними характерами, а також з перенесенням уваги з побутових обставин на психологію героїв («Кассандра», «У пущі»).

Неореалістичну драму започаткував у вітчизняному письменництві В.Винниченко. Для його творів був характерний той же психологізм та символізм, але не на екзотичному, а на повсякденному суспільно-побутовому матеріялі («Гріх», «Закон», «Брехня», «Дисгармонія»).

Фундатором української експресіоністичної драми („епічного театру”) став М.Куліш («Зонá», «Патетична соната», «Народний Малахій»).

У ХХ ст. помітно утвердилася драма-притча, яку проймає притчевий алегоризм образів і ситуацій, універсальність (понадчасовість) образів і картин, філософська спрямованість, символічність, широкий підтекс. П’єси цього жанрового різновиду мають повчальний характер, у них не стільки зображається дія, як розповідається про неї, автор спонукає глядачів до роздумів, допомагає їм усвідомити соціальний та культурний досвід людства, пропонує свій ключ до розуміння дійсності („Із життя комах” К. Чапека, „Носороги” Е. Йонеско, „Дракон” Є. Шварца, „Вічний корабель” Л. Мосендза, „Молебник неофітів” В. Барки, „Приречені” Б. Бойчук).

Сьогодні поступово розвивається нова постмодерна драма («Житіє простих» Наталі Ворожбит, «Повернення в Нікуди» Лесі Демської, «Хащі» Ю.Данилюка).

 

Суміжні жанри

Усі жанри поступово розвиваються, змінюються, в основному за рахунок злиття двох чи кількох. Отож, поруч з епосом, лірикою та драмою в літературі часто зустрічаються твори, у яких поєднуються прикмети двох чи трьох згаданих родів (їх називають творами суміжних жанрів, або змішаних форм, або — за А.Ткаченком — суміжних змістоформ).

Найчастіше відбувається поєднання епічної та ліричної первин. Такого ґатунку твори належать до ліро-епосу. Персонаж тут постає ніби у двох планах: з одного боку, розкриваються певні події його життя; з іншого — переживання, емоції, настрої.

Основні жанри ліро-епосу такі:

1. Балáда (від грец. ballo – ­ рухатись, латинською – танцюю, від якого утворилося італійське ballare, спільнокореневі слова „болеро”, „балет”) — невеликий сюжетний віршований твір з фантастичними чи леґендарними елементами, в основі якого лежить незвичайна пригода.

Баладами у Західній Європі спочатку (у ХІІ-ХІІІ ст.) називали пісні про кохання, що супроводжували танець. Згодом їх тематичні обрії розширились.

Перейшовши з фольклору в літературу (передовсім завдяки Данте і Ф. Війону), балада стала жанром ліро-епічної поезії, хоча у деяких народів (анґлосаксів, скандинавів) зберегла своє первісне значення. Серед авторів балад — такі видатні майстри слова, як Бернс, Ґете, Шиллер, Ґайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич.

Українська балада започатковується у творчості Гулака-Артемовського («Рибалка»), Боровиковського («Маруся»), Шашкевича («Погоня»), Шевченка («Утоплена», «Причинна», «Тополя»). Цей жанр активно розвивається досі (твори Драча, Ліни Костенко, Симоненка, Ірини Жиленко).

2. Ліро-епічна поема — великий віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповіді про героїв супроводжуються розкриттям переживань і роздумів.

Існує цілий ряд жанрових форм ліро-епічної поеми, серед них:

а) історична («Гайдамаки» Т.Шевченка, «На Святогорській горі» І.Франка);

б) сатирична («Сон» Т.Шевченка);

в) філософська («Іван Вишенський», «Мойсей» І.Франка, «Сковорода» П.Тичини, «Чорнобильська мадонна» І.Драча).

3. Драматична поема поєднує у собі прикмети усіх трьох родів. Це — переважно невелика за розміром віршована п’єса, у якій зливається драматичне, епічне й ліричне розкриття теми.

Особливості драматичної поеми: а) лаконізм; б) відсутність широкого тла подій; в) відсутність зовнішньої інтриги; г) показ морально-психологічного, словесного двобою антагоністів.

В українській літературі цей жанр найповніше представлений у доробку Лесі Українки («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах» та ін. твори).

 

До суміжних жанрів деякі дослідники відносять також роман у віршах. Це – розлогий ліро-епічний твір, сюжетно розгорнута лірична оповідь у віршовій формі. Для цих творів характерне поєднання епічного принципу викладу з ліричною суб’єктивністю та драматичним напруженням („Дон Жуан” Дж. Байрона, „Євгеній Онегін” О. Пушкіна, „Маруся Чурай», «Берестечко» Ліни Костенко).

Проміжне місце між літературою (мистецтвом) і публіцистикою та історичною документалістикою займають нарис, мемуари, щоденники, художні життєписи, памфлет, фейлетон, трактат.

4. Нáрис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор змальовує помічені ним у житті дійсні факти, події, людей.

Нарис зародився у ХVIII ст. в Англії. В українській літературі відомі нариси «На Дніпрі» І.Нечуя-Левицького, «Подоріжжя од Полтави до Гадячого” Панаса Мирного, „На крилах пісні» М.Коцюбинського, а також нариси О.Довженка, Ю.Липи, В.Дрозда та ін.

5.Памфлéт (від грецьк.? – усе і? – палю) – невеликий сатиричний літературно-публіцистичний твір на злободенну тему. Риси памфлету: підкреслена тенденційність, полемічність, афористичність, ораторські інтонації, іронія, часто згущена до сарказму. Відомі памфлети Еразма Роттердамсткого, Вольтера, Гюґо, І. Вишенського, М. Хвильового та ін.).

6.Фейлетόн (франц. feuilleton – аркуш) – невеликий літературно-публіцистичний твір, що висвітлює гостроактуальну подію у гумористичній чи сатиричній формі. Виник Ф. на початку ХІХ ст. у Франції. Різновиди:

♣ документальний (зображення конкретних осіб і фактів),

♣ проблемний (порушення важливих проблем суспільного буття).

Визначні творці українського фейлетона – Г. Квітка-Основ’яненко („Супліка до пана читателя”), В. Самійленко, Остап Вишня, Є. Дудар та ін.

 

7. Мемуáри (фр. memoires — спогади) — це суб’єктивні спогади автора про реальні події минулого, учасником або очевидцем яких був він сам. («Третя рота» В.Сосюри, «Зустрічі і прощання» Г.Костюка, «Дар Евдотеї» Дарії Гуменної, «Прожити і розповісти» А.Дімарова).

8. Щодéнник, або Діяріуш (від лат. diario — щоденний) — фіксування автором одразу на папері щойно побаченої, пережитої події чи душевного стану.

Особливості цього жанру: а) хронологічність; б) суб’єктивність; в) емоційність; г) орієнтація не на публічне сприймання; ґ) монологічність.

Яскраві зразки — щоденники Т.Шевченка («Журнал»), В.Винниченка, С.Єфремова, О.Довженка, В.Симоненка («Окрайці думок»).

9. Художній життєпис — творче відтворення життєвого шляху певної особи, здійснене на основі справжніх документів і подій з заглибленням автора у духовний світ героя.

У цьому жанрі поєднуються принципи наукового дослідження і художнього домислу.

Видатні зарубіжні майстри художнього життєпису — А.Моруа, Р.Роллан, С.Цвейґ, Ю.Тиняков, Б.Окуджава. В українській літературі відомі повісті В.Петрова (Домонтовича) «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров»; твори про долю Т.Шевченка «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» Зінаїди Тулуб, «Син волі» Вас.Шевчука; повість «Кларнети ніжності» П.Загребельного (про П.Тичину).

ХІІ. КОМПОЗИЦІЯ ТВОРУ

Складники композиції.

Як і людське тіло чи, скажімо, дерево, — художній твір складається з великої кількості нерозривно взаємопов’язаних частин, що становлять єдине ціле.

Отож, розглядаючи форму твору (тіло), насамперед маємо виділити композúцію (лат. compositio — побудова). Це — зумовлена змістом побудова художнього твору, розміщення і співвідношення усіх його частин, порядок розгортання подій і розстановка персонажів.

Представляючи персонажів твору, письменник

♣ змальовує їхній зовнішній вигляд (портрет),

♣ передає їхні розмови й роздуми (монологи й діалоги),

♣ робить учасниками ряду подій і зіткнень (сюжету),

♣ вводить описи природи (пейзажі)

♣ чи описи обстановки, у якій діють персонажі (інтер’єри — у приміщенні, екстер’єри — поза приміщенням),

♣ іноді автор у прямій формі висловлює своє ставлення до зображуваного (авторські відступи);

♣ важливу роль відіграють також у творі заголовок, присвята, епіграф, вставні епізоди (якщо усе це є).

Усі згадані наразі елементи є складовими частинами композиції.

У композиції виділяють сюжет і позасюжетні елементи (портрет, пейзаж, інтер’єр, екстер’єр, монологи, діалоги, авторські відступи, назва, присвята, епіграф, вставні епізоди).

Зупинимося докладніше на деяких позасюжетних елементах.

Портрет (фр. portpait — зображення обличчя людини на світлині чи на полотні) — зображення зовнішності героя як засіб його характеристики. Можна виділити

а) портрети-описи – у яких увага акцентується на зовнішності особистості, а не на її психіці (портрет Лесі Череванівни в «Чорній раді» П.Куліша);

б) портрети-порівняння — з іншими персонажами, якимись явищами чи предметами (портрети Карпа і Лавріка, Мотрі і Мелашки у «Кайдашевій сім’ї» І.Нечуя-Левицького);

в) портрети-враження — розкриття передовсім душевних якостей персонажа через опис вражень, які він справляє на инших героїв твору чи на самого автора (портрет панночки і пана у повісті «Інститутка» Марка Вовчка).

Крім того, портрет може бути

♣ стислий, короткий, з мінімумом подробиць, що особливо посилює роль художніх деталей (портрети Доцьки і Гандзюні у новелі «Новина» В.Стефаника), ♣ та розлогий — з великою кількістю подробиць (портрети Марусі та Василя у повісті «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка).

Ще один параметр: портрет може бути

♣ статúчний — який одразу дає вичерпне уявлення про зовнішній вигляд персонажа, тут зосереджується увага на незмінних деталях — поставі, кольорі волосся, рисах обличчя тощо (портрет старого Джері у повісті «Микола Джеря» І.Нечуя-Левицького),

♣ або ж динамічний портрет — у якому деталі зовнішнього вигляду персонажа накопичується впродовж усього твору, тут зосереджується увага на мінливих особливостях зовнішности — виразі обличчя, ході, посмішці, жестах тощо (портрет Миколи Джері в однойменній повісті).

 

Монолог (грецьк. mono – один, єдиний і logos – слово) – це тривале зв’язне висловлювання, яке належить одному персонажеві і не передбачає безпосередньої відповіді.

Монолог виражає почуття, переживання, думки героя, отже є важливим засобом розкриття його психології (внутрішнього, душевного світу).

Розрізняють такі різновиди монологів:

♣ монолог-оповідь – персонаж розповідає про певні реальні чи можливі події;

♣ монолог-роздум – персонаж розмірковує про певне явище або шукає рішення певної проблеми;

♣ монолог-сповідь – герой переосмислює, оцінює своє життя, певні вчинки, розкриває свій внутрішній світ.

Інші класифікації:

♣ може бути монолог персонажа і авторський монолог (коли сам автор безпосередньо звертається до читачів);

♣ може бути зовнішній монолог (проказаний вголос) і внутрішній монолог (що відбувається у душі героя, а не проказується вголос).

Посилена увага до монологічного мовлення поступово спричинила появу специфічного художнього прийому в літературі – „потоку свідомості” (докладніше про нього див. на с.?).

 

Авторські відступи — це розкриття почуттів та думок письменника з приводу зображеного.

Відступи бувають:

а) Ліричні — емоційне, піднесене вираження авторського ставлення до героїв (рядки «Катерино, серце моє...» з поеми Т.Шевченка «Катерина»).

б) Публіцистичні — міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми сучасної письменникові епохи (дискусія Дмитрія Карамазова та Агеї про історичні шляхи українського націонал-комунізму у романі «Вальдшнепи» М.Хвильового).

в) Філософські — міркування про сутність, сенс буття, людину, Бога (вступ до поеми «Гайдамаки» Т.Шевченка «Все йде, все минає...»).

г) Історичні — вмонтовані в сюжет цілісні розповіді про історичне минуле (розповіді дядьків-базарувальників про репресії 30-х років та жахи війни у романі «Прибутні люди» В.Захарченка).

Заголόвок — назва твору, яка стисло виражає його проблематику («Fata morgana» — заголовок повісті М.Коцюбинського розкриває суть ідеї твору: надії на революційно-насильницьке покращення світу є тільки маревом).

Часто заголовками виступають тропи:

♣ метафори-символи («На камені» М.Коцюбинського, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка);

♣ алегорії («Ведмежий суд» Є.Гребінки); метонімії («Борислав сміється» І.Франка);

♣ іронія («Веселий цвинтар» В.Стуса).

Присвята — короткий напис або окремий ліричний твір, які присвячуються певним особам чи цілому народові (присвята кононівським полям у новелі М.Коцюбинського «Intermezzo», вірш «Курдському братові» В.Симоненка).

Епíграф (гр. epigraphē — заголовок, напис) — афоризм або цитата, що вміщується перед текстом твору і стисло розкриває його ідею (слова апостола Івана, якими відкривається «Посланіє» Т.Шевченка: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своєго ненавидить, лож єсть»).

Вставні епізоди й новели — не пов’язані безпосередньо з основним ходом подій у творі (новела «Чорне вогнище» в романі О.Гончара «Собор»). При цьому епізоди – позбавлені завершеності конструкції; новели – конструкції, що мають основні елементи сюжету і можуть існувати самостійно.

 

Сюжет і його етапи