Хvіі. Авторський стиль. Методи. Напрями. Течії. Угруповання. Школи.

Вивчаючи історичний розвиток літератури, ми спостерігаємо, як у різні епохи змінюються теми художніх творів, характерні образи, жанри, а також погляди письменників на життя, принципи і способи його художнього перетворення. Це змінюються стилі, течії, напрями, методи. З’ясуємо (вельми побіжно) суть цих понять, закономірності їхнього розвитку та змін.

Читаючи різні твори якогось одного письменника, переконуєшся, що всі вони мають багато спільних рис. Тобто кожний письменник виробляє свій індивідуальний, авторський стиль. Це сукупність, єдність усіх художніх особливостей (ідейно-тематичних, жанрових, мовних) творчості певного автора, що вирізняють його серед інших авторів. Читач, який добре вивчив стиль певного письменника, може пізнати його непідписаний текст серед багатьох інших. Розглянемо, для прикладу, два поетичні фрагменти:

1. Дурні та гордії ми люде

На всіх шляхах, по всій усюді,

А хвалимось, що ось-то ми

І над землею, і водою,

І од палат та до тюрми

Усе царі, а над собою

Аж деспоти — такі царі.

 

2. О Боже мій, така мені печаль,

І самота моя — така безмежна,

нема Вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу — між проваль:

ото мій шлях повернення. Чи — не.

Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине.

Пробач мені, кохана Прикраїне,

І матере, не проклени мене.

 

Якщо пам’ятати, що для Тараса Шевченка характерна антитоталітарна, антидеспотична спрямованість, що уособленням тоталітарної влади виступає у «Кобзарі» найчастіше образ царя; крім того, ¾ Шевченківське письмо відрізняється використанням приземлено-побутової лексики у піднесено-філософському стилі, також частим уживанням повної нестягненої форми прикметників, асонансних рим, архаїзмів, зіставленням різко антитетичних образів; а для стилістики В.Стуса характерні медитації, глибокі екзистенціалістські саморефлексії, переплетення філософсько-патріотичних мотивів, постійні енжамбмани, систематичне використання авторських неологізмів, уривчастість, мозаїчність синтаксису, — пам’ятаючи все це можна визначити, що перший фрагмент належить перу Т.Шевченка, а другий — В.Стуса.

Стиль зумовлюється розумінням митця, його методом. Художній метод (від гр. methodos — шлях до чогось) — це спосіб художнього пізнання і відтворення світу, зумовлений психологічною настановою митця. Деякі літературознавці замість терміну „метод” використовують термін „тип творчості”– по суті ці поняття ідентичні.

З найзагальнішого погляду можна виділити лише два художні методи (типи світосприймання і творчості) — романтичний та реалістичний.

Романтичний метод

♣ передбачає дослідження, відтворення дійсності з підкресленням ідеалу, того, до чого прагне митець;

♣ тут на першому місці чуттєво-інтуїтивний підхід до світу, хоча не нехтується раціональний[81];

♣ домінує ліризм.

Реалістичний метод

♣ передбачає зосередження уваги передусім на конкретній, видимій, матеріальній реальності, на суспільній дійсності (проблемах суспільної моралі, економіки, політики, побуту тощо);

♣ віддає перевагу раціональному підходові до світу перед чуттєво-інтуїтивним.

♣ тут домінує епічність.

 

Механізм руху методів той самий, що рухає і мистецькі опозиції, — власне, протистояння романтичного-реалістичного — це одна з мистецьких опозицій. Коли придивитися до закономірностей духовного розвитку людства (насамперед народів Європи), то неважко помітити, що реалістична (за методом) епоха в ньому приходить на зміну романтичній, романтична – на зміну реалістичній і т. д. по колу, точніше, по спіралі духовно-мистецького поступу.

Мистецькі методи самі собою існувати не можуть (бо є чистою ідеєю, абстракцією), вони втілюються у відповідних напрямах. Напрям — це породжена творчістю представників одного художнього методу конкретна складова частина літературного процесу, яка характеризується спорідненістю стильових ознак та існує у межах однієї епохи і нації.

Якщо методи постійно чергуються (як день і ніч), то напрями змінюються – єдиний раз народжуються, існують і зникають назавжди (як листки на деревах). У межах одного напряму можуть виділятися різні течії, угруповання, школи.

Мистецька течія ¾ це вужча, ніж напрям, спорідненість творчих принципів на підставі схожих естетичних засад.

Мистецькі угруповання та школи — це об’єднання найближчих творчих однодумців, що декларують теоретичні підвалини своєї спільності, обстоюють їх у дискусіях і суперництві з опонентами — прихильниками інших естетичних поглядів як у межах одного покоління (угруповання), так і кількох поколінь (школа)[82].

Отже, в межах певного стилю доби розвивається відповідний напрям, який найчастіше збігається з періодом у розвитку літератури; напрям зумовлюється відповідним методом (чи романтичним, чи реалістичним) і розгалужується на течії, угруповання та школи.

А тепер, зробивши попередні зауваги, вдамося до розгляду основних періодів і напрямів розвитку української літератури.

ХУІІІ. Характеристика основних мистецьких напрямів

Фольклор

Першим напрямом в історії українського мистецтва слова був фольклор[83]. У літературному процесі він посідає окреме місце як цілісний, своєрідний організм.

 

Термін „фольклор” (від англ. folklore – народна мудрість, знання) вживається у широкому і вузькому розумінні. У широкому – це художнє відображення дійсності у

♣ словесних,

♣ музичних,

♣ хореографічних і

♣ драматичних

формах колективної народної творчості, нерозривно пов’язаної з життям і побутом. Синонімічний термін тут – „народна творчість”. У вузькому розумінні „фольклор” іменує словесну творчість народу. Тобто виступає синонімами до термінів „усна словесність”, „народна словесність”, „усна народна творчість”, „народнопоетична творчість”. Ми будемо вживати термін „фольклор” саме у вузькому значенні.

Фольклор і писемна, авторська література є двома стадіями, двома формами однієї системи – словесного мистецтва. Тут виявляється така послідовність: на певному етапі духовного розвитку людини сформувався фольклор, а згодом з фольклору – література (це стадії). Далі ж фольклор і письменство розвиваються паралельно, впливаючи одне на одного, а часом і переплітаючись (це форми).

Суть, своєрідність фольклору і літератури найкраще виявляється при їх зіставленні. Отже, і то, і то – словесна, мовна творчість. Це спільне. Решта ж їхніх ознак принципово відмінні:

1. Фольклор незмінно романтичний за методом, у літературі ж романтичний і реалістичний методи постійно чергуються.

2. Фольклор твориться і передається усно, зберігаючись у народній пам’яті, література ж – обов’язково писане і друковане слово.

3. Завдяки усній формі поширення фольклорні твори колективні й варіативні. Тут кожен виконавець може стати співтворцем: видозмінити текст, додати щось своє. Так виникають численні варіанти творів. Літературний же твір має свого конкретного автора та існує в єдиному варіанті, жоден читач не може вносити зміни в авторський текст.

Навіть згадана вже основоположна спільність фольклору і літератури – творення словесних образів – не абсолютна. У обох формах „будівельним матеріалом” є мова. Але в народній творчості вона необроблена, простонародна, діалектна; у авторських текстах – літературна (відшліфована, унормована). І там, і там використовуються художні засоби, але з різною метою: у народному творі епітети, порівняння, метафори насамперед сталі, традиційні; у писаному – мають бути новими, оригінальними.

Фольклорні твори (як і літературні) можна класифікувати за родами й жанрами: епос – казки, легенди, перекази, думи, історичні пісні, прислів’я, приказки, народні байки; лірика – ліричні пісні; ліро-епос – балади; драма – весілля, обрядові ігри, вертеп.

Із поширенням, удосконаленням цивілізації[84], зокрема писаної літератури, фольклор невпинно слабне, згасає. Зникають народні традиції, обряди, перестають народжуватися нові твори, не виконуються, забуваються раніше створені. Але ж народні казки, легенди, прислів’я, загадки, думи, пісні, обряди – усе це жива пам’ять наших предків, це несказанна краса, це невичерпна мудрість. Зрештою, це просто захопливо – заспівати пісню, яку співали твої прапрадідусі й прапрабабусі сотні років тому, одягнути одяг такий, як носили вони, заколядувати, як то звіків у нас велося, гайнути в танець, якому сотні чи й тисячі літ, і відчути, який він запальний, молодий...

Отож, протистояти занепадові фольклору можна і треба. Маємо вивчати нашу народну творчість, давати їй друге життя, якщо хочемо залишатися українцями і ставати неповторними, духовно багатими людьми.

 

Далі розглянемо періоди розвитку й напрями писемної української літератури.