Епоха класицизму і романтизму

Течії класицизму і романтизму в європейській культурі, з нашої точки зору, представляли одну епоху, оскільки їх творцями і носіями передового світогляду виступають одні і ті ж суспільні прошарки – аристократія, дворянство, нечисленна культурна еліта. Ці «вершки суспільства» ще досить відокремлені від широких народних верств. Щодо класицизму (в західноєвропейських країнах побутує термін Neoclassic (неокласика) то він є своєрідною традицією європейської еліти підтримувати постійний зв'язок і спорідненість з греко-римською культурою (класика). В основі класики – цінності демократії, антропоцентризму, гуманізму та раціоналізму. Відродження класики відбулося на ґрунті Просвітництва та енциклопедизму XVIII ст.. Французька революція завершила цей світоглядний поворот, перетворивши класику на загальноєвропейську тенденцію розвитку. На основі нового мислення виник новий мистецький стиль, одна із найбільш універсальних художніх систем, яка мала розповсюдження практично у всіх видах культури: живописі, архітектурі, скульптурі, поезії, літературі, музиці, театрі, навіть декоративно-ужитковому і садово-парковому мистецтві. Стильові форми класицизму не є повністю новими, оскільки запозичені з античності, однак в них вкладається і зміст нової епохи – патріотичні почуття національно-державні ідеали і навіть гегемоністські претензії окремих монархів і держав. Свого апогею європейський класицизм досягає у першій чверті ХІХ ст.. спочатку у наполеонівській Франції, а також у Британії, Росії, Німеччині. В імперії Бонапарта (1799-1815), що вела постійні війни, класика досить швидко переродилася на штучно-насаджуваний, помпезний, войовничий імперський стиль, так званий, Ампір (стиль імперії). Характерними ознаками якого були символи перемоги та війни – римські орли, зброя, тріумфальні арки тощо. Прагнення до величі і ореолу слави Риму вело митців шляхом сліпого копіювання мистецтва минулого (архітектори Персьє, Фонтен, скульптор Канова). Великим класиком у живописі був Ж. Л. Давид, якому належать парадні портрети Наполеона та його наближених, картини на античні сюжети(«Клятва Гораціїв»). Хрестоматійною є «Смерть Марата» (1793), де один з очільників якобінців показаний як герой, що поклав життя на вівтар свободи.

Російська держава, що перемогла Наполеона і утвердилася як одна із наймогутніших імперій, з легкістю перейняла ампір, який за умов самодержавно-кріпосницької системи виявився доволі штучним і фальшивим. Щоправда, в архітектурі вдалось створити визначні ансамблі Петербурга архітекторами А. Вороніхіним (Казанський собор 1811), К. Россі (Арка головного штабу 1830 р.), О. Монферраном (Ісаакієвський собор – 1850), у Києві- будівля університету (арх.. В. Беретті, 1834). Видатним скульптором епохи був українець І. Мартос, уродженець Ічні на Чернігівщині (1754-1835). Крім пам’ятника Мініну і Пожарському на Червоній площі Москви (1818). Він створив надгробок гетьмана Розумовського у Батурині (1805), пам’ятник герцогу Дюку де Рішельє в Одесі (1823-1828рр.).

Різновидом класицизму і своєрідним стилем є академізм – метод навчання в академіях, а також художньої практики згідно з строгими канонами і непорушними правилами. Академічна класика в літературі чи мистецтві повинна була виявляти інтерес лише до вічного, незмінного, відкидаючи випадкові, індивідуальні ознаки. Потрібно було дотримуватись чіткої ієрархії жанрів: високих (ода, трагедія), низьких (комедія, байка), ставити за мету виховну, повчальну роль твору. Згодом така система приводила культуру до застою, а академізм ставив синонім штампів і стереотипів.

Наприкінці 18ст. в літературно-мистецьких колах Німеччини, Англії, Франції формується течія романтизму, що заперечує раціоналізм просвітництва, відмовляється від нормативності властивій класицизму, натомість відроджує в творчості культ почуттів і пристрастей, індивідуального і суб’єктивного, проголошує свободу особистості.

Суспільними причинами формування нової течії було розчарування в наслідках соціального і економічного прогресу, поразці французької революції, коли на зміну демократичним ідеалам прийшли імператор з його бюрократією, а згодом і європейський імперський абсолютизм.

Романтизм ніколи не був мистецьким стилем, оскільки не прагнув до створення правил і канонів, це, скоріше, світовідчуття митця, що знаходить прояв у різних художніх течіях та стилях. На думку Ш.Бодлера „справжній романтик виявляється не у виборі сюжету чи епохи, а у сприйнятті світу.” Виникають образи розчарованих героїв, бунтарів, тих хто нехтує суспільними справами (Чайльд Гарольд Байрона, Онєгін − Пушкіна, Печорін − Лєрмонтова). Ідуть пошуки ідеалу, подекуди не на європейському грунті, а в екзотичних країнах, народному середовищі, фольклорі, виявляється інтерес до минулих часів. Серед найбільш відомих живописних творів романтизму картина француза Т.Жеріко „Пліт Медузи” (1819). Її поява у Луврі у буквальному розумінні сколихнула Францію. Серед бурхливого моря на плоту з потонулого корабля рятуються люди. Одні вже мертві, деякі впали у відчай, інші плекають останню надію, побачивши вдалині ледь помітний парус. Таких пристрастей і емоцій ще не знало мистецтво. „Сама Франція, саме наше суспільство показане на плоту Медузи,”−писав про картину видатний історик Ж.Мішле. У трагедії „Медузи” нація відчула крах власних ідеалів і надій, відтоді порятунок стали шукати лише в світі приватного і особистого. Щоправда, мине лише десять років і послідовник Жеріко, Ежен Делакруа напише „Свободу, що веде народ”(1830) де у символіко-романтичному образі жінки з республіканським прапором у руці, фрігійському ковпаку знову поведе Францію на барикади революції.

Яскравий вияв знайшов романтизм у європейській поезії. Знаковою тут є постать Д.Г.Байрона (1788-1824), англійського аристократа, лорда, нащадка старовинного роду. Як власною поведінкою, так і вчинками героїв своїх творів (поеми „Паломництво Чайльд Гарольда”, драми „Манфред”, „Дон Жуан”, „Мазепа”, збірки віршів „Станси до Августи”) поет кидає виклик традиційним нормам моралі та релігії, виявляє зневагу до монархії та буржуазності, закликає до боротьби за свободу і національну незалежність. Так званим „байронізмом” захоплювались Пушкін, Лермонтов, Гете, А.Міцкевич, Ю.Словацький, в музиці його мотиви звучать у Берліоза, Шумана, Чайковського...

В літературі доби романтизму виникли такі нові жанри як лірична пісня та романс, балади, історичні романи і драми. Так само, як Байрон в поезії, інший британець Вальтер Скотт (творець низки історичних романів з доби середньовіччя, зокрема „Роб Рой” (1818), „Айвенго” (1819) мав у Європі та світі безліч послідовників та шанувальників. Зацікавленість у національному фольклорі привела до появи літературної казки. В цьому жанрі найбільшої популярності зазнали крім вже згаданого Андерсена, німці брати Грімм (сер. 19ст.), Е.Т.Гофман (1776-1822).

Течія романтизму набувала найбільшого поширення у тих європейських країнах, які в той чи інший спосіб боролись за національну незалежність. Українці тут не були виключенням.

Романтизм в українській культурі був не лише опозицією до імперської ідеології та русифікації, але, в певній мірі, протистояв наявним традиціям бурлеску і травестії (спробам говорити про національне минуле жартома та з усмішкою).

Першими виявами українського романтизму були видання у Петербурзі української граматики О.Павловського (1818), збірки українських пісень М.Цертелєва, фольклорні видання, здійснені М.Максимовичем (1827, 1834, 1849), публікації історичних праць Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Бодянського (1846-48, зокрема козацьких літописів й „Історії Русів”).

До т.зв. „харківських романтиків” 20−30х рр. на чолі з І.Срезневським, А.Метлинським, М.Костомаровим, приєднується Руська трійця − М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, із програмною працею „Русалка Дністровая” (1837).

Напевне, вихід шевченкового „Кобзаря” (1840), можна вважати центральною подією в розвитку українського романтизму, що вже існував на міцному підґрунті. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, з його романтичною слов’янофільсько-християнською програмою доба романтизму в Україні йде до завершення, хоча численні вияви цієї течії, як в літературі, так музиці, живописі, театрі існували до кінця століття.

Із сорокових років 19 століття у європейській культурі утверджується реалізм (від лат. realis − дійсний, суттєвий) що визначається як стиль і метод в літературі та мистецтві, а також філософська теорія, згідно з якою навколишній світ існує об’єктивно, незалежно від людського сприйняття і пізнання. На відміну від романтиків, що віддавали перевагу індивідуальному, суб’єктивному, уявному минулому, а також класицистів, що цінували порядок, канон та ідеал, реаліст зображує світ таким, яким він є об’єктивно. Базовими принципами світосприйняття стають життєвість, правдивість, гуманізм та демократичність, подекуди гостра соціальна критика. Найперше ознаки реалізму з’явилися у французькій літературі, що описувала бурхливе двадцятиліття між революціями 1830 і 1848р. Цей термін літературна критика використовує при аналізі прози від Бальзака до Золя. Оноре де Бальзак (1799-1850) відомий всьому світу, як автор серії романів, що об’єднані загальною назвою „Людська комедія”. Письменник аналізує життя, побут, звички, характери широких соціальних верств Франції, показує типи людей, що стають рабами грошей, заручниками аморальних вчинків, здійснених в бездумній гонитві за успіхом і соціальним престижем. Так само, Cтендаль (псевдонім Анрі Марі Бейля 1783-1842) у романі „Червоне і чорне” (1831), написаному на основі кримінальної судової хроніки, виводить образ Жюльєна Сореля, здатного піти на злочин заради багатства і кар’єри. Еміль Золя (1840-1902) у 20томній серії романів „Ругон Маккари”, описує низку драм і трагедій „маленьких людей”, співчуваючи їх пасивності, покірності долі, християнському смиренню.

Слава одного з найбільших європейських реалістів належить англійцю Чарльзу Діккенсу (1812-1870). Із блискучим гумором описавши життя „старої доброї Британії” у „Посмертних нотатках Піквікського клубу” він став відомим серед англійців. Однак справжній шок в суспільстві викликали його романи „Пригоди Олівера Твіста” (1838р.) та „Девід Коперфільд” (1849-50) де соціальна несправедливість була показана з такою силою, що не залишила байдужими навіть уряд і парламент, які заходилися до активних реформаторських дій. Велику суспільну місію виконувала література в Російській імперії. Імена представників її реалістичного, народницького напряму М.Гоголя, І.Тургенєва, Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, В.Короленка, І.Франка та ін. були добре знані серед освічених росіян та українців.

Своєрідну стилістику виробив реалізм в образотворчому мистецтві. Він, так само як і романтизм, не склався у повноцінний художній стиль, бо уникав особливих стильових прийомів. Найперші ознаки реалізму з’явились в художників Франції, що в добу революційних зрушень стали звертатись до тем природи та повсякденного людського життя. Поява таких картин як “Дробильники каменю” Г.Курбе (1850), „Анжелюс” та „Збиральниці колосків” Міллє (обидві -1857) спочатку викликали відразу у публіки та критики. Художників звинувачували у приниженні мистецтва, передачі потворності і злиденності людських буднів. В „Анжелюсі” двоє селян, чоловік і жінка, чи то у молитві, чи у задумливості стоять над результатом своєї тяжкої денної праці − кошиком картоплі з давно виораного поля. Вдалині заходить сонце, кидаючи на землю останні промені, виділяючи на горизонті темний силует церковної дзвінниці. Настав час вечірньої молитви, про яку сповіщає церковний дзвін „анжелюс”, але нема ні сил ні часу йти до церкви. Найзначніше виражені соціальні мотиви у творчості таких європейських реалістів як француз Оноре Дом’є, росіяни І.Крамской, В.Пєров, І.Рєпін, українець М.Ярошенко. Живопис російських реалістів добре представлений в колекції Київського музея російського мистецтва, яку зібрав Микола Терещенко. Крім згаданих імен тут є твори В.Полєнова, М.Ге, І.Шишкіна, В.Верещагіна. Відвідуючи музей, варто звернути увагу на полотно І.Шишкіна „Среди долины ровныя”, одноіменне з назвою народної російської пісні. Серед рівної долини, як могутній богатир стоїть одинокий кремезний дуб, ніби народ, що замислився над своєю долею.

Починаючи з епохи реалізму в європейській художній культурі та мистецтві вирувало ціле розмаїття стилів і напрямків. І це не дивно, адже внаслідок бурхливого розвитку економічних і соціальних процесів європейська культура стала являти собою складний організм, де діяли різноманітні чинники та інтереси.

Все більшої ваги в художній творчості набував принцип історизму, обґрунтований романтиками, згідно з яким знання про минуле робиться ніби загальною основою і єдиною умовою будь якого знання. Інтелект, помножений на знання історії, відчуття свободи творчості приводив майстрів до пошуку і вибору найрізноманітніших форм і стилів з минулого. Так, інтерес до середньовіччя і готики, привів до поширення т.зв. неоготичного стилю (або псевдоготики) надзвичайно поширеного в католицьких країнах і громадах (Англія, Франція, Німеччина…). Якщо у першій третині 19ст. в неоготичному стилі зводились, переважно будинки аристократів, королівські та царські резиденції (палац Миколи І „Котедж” у Петергофі 1826, церква Шапель та Вокзал, у царському селі − 1827), то з середини століття рис готики набувають громадянські приміщення театрів, музеїв, особняки буржуазії, церкви (один з кращих зразків − Київський костел архітектора В.Городецького). Різновидом неоготики був т.зв. вікторіанський стиль в Англії − мистецтво періода правління королеви Вікторії (1830-1901). В ньому зведені будівлі Парламенту із вежею Біг Бен у Лондоні (1836-1860), міст Тауер на Темзі (1894). В руслі готичних стилізацій працювали художники Прерафаеліти, вважаючи за необхідність повернути англійську культуру до щирості і святості докласичних (дорафаелівських) часів.

У православних країнах надзвичайного поширення набув т.зв. неоросійський, або неовізантійський стиль. У самодержавній монархії Миколи І він став офіційною демонстрацією, висунутої графом М.Уваровим програми „самодержавіє, православіє, народність”. Окрім офіційних кіл, цей стиль підтримували також представники ліберальної опозиції − слов’янофіли, а також частина народників.Неовізантизму завдячують своєю появою у Києві, „матері міст руських”, побудовані на кошти імперії, пам’ятки. Володимирський собор (1862-1896, арх. І.Штром, П.Спарро, В. Ніколаєв, розписи В.Васнєцов та ін.). пам’ятник князю Володимиру (1853, скульп. В.Демут-Малиновський, П.Клодт, арх. К.Тон.), Покровський жіночий монастир (1889-1906, арх. В.Ніколаєв). Добу історизму, справедливо вважають епохою еклектики (від грецьк. eklektikos − вибирати), коли твір мистецтва поєднує в собі суміш стилів різних епох, віртуозне володіння якими подекуди, приводить до створення гармонійних, високохудожніх творів (Київський оперний театр, 1901, арх. В.Шретер). Національний Банк України (1902-1905, арх. О.Кобелєв, О.Вербицький), т.зв. Шоколадний будинок, на Печерську (1880-ті рр.. з унікальними інтер’єрами арх. В.Ніколаєва). Втім, значна кількість еклектичних споруд не має високої художньої цінності, демонструючи лише фантазію їх багатих замовників.

Унікальним явищем європейської культури другої пол. 19ст. є французький імпресіонізм. Сьогодні його оцінюють як справжній світоглядний прорив європейців до свободи художнього мислення, експерименту, соціальної незаангажованості. Імпресіоністи в своїй творчості намагались уникнути філософії, символіки, дидактики та пафосу. Краща порада у пізнанні цих творів − не звертати увагу на їх назву, а сприймати безпосередньо, емоційно, чуттєво. В основі художнього методу імпресіоністів лежить враження (франц. Impression*), яке митець намагається передати глядачу, фіксуючи окремий епізод, неповторну мить у мінливому житті. Результат досягається завдяки тонкому сприйняттю живописних співвідношень світла й тіні, переливів кольору, але, головне, пленеру (plain air − вільне повітря) коли картина створювалась як безпосередній етюд з натури. Такими є славетні серії картин К.Моне „Руанський собор”, „Парламент на Темзі”, „Стоги сіна”, де зображені одні й ті ж предмети у різну пору дня при різному освітленні. Очевидний вплив справили на імпресіоністів як досягнення природничих наук, натуралізму, так і відкриття в галузі оптики та поява фотографії. В коло їх уваги включені будь-які епізоди повсякденності − куточки природи, міські вулиці і кав’ярні, студії балету та кінські перегони, героями стають звичайні люди − пралі, танцівниці, жокеї, безробітні, навіть куртизанки. Технікою імпресіонізму блискуче володів Олександр Мурашко створивши в ній неповторні сповнені українського колориту образи.

Прийоми імпресіонізму використовувалися у скульптурі, намагаючись передати плинність форм людського тіла (О.Роден, Г.Голубкіна, П.Трубецький), музиці, що відтворювала миттєвості настроїв, швидкоплинних вражень, казковий світ природи К.Дебюссі („Післяполуденний відпочинок Фавна”, „Весна”), М.Равель („Гра води”, „Дафніс і Хлоя”), літературі (Е.Золя, Т.Манн, А.Чехов, І.Бунін...)

Розвиток буржуазно-капіталістичних відносин, поява інститутів громадянського суспільства (громади, парламенти, вільна преса, конституції, судова система...) чимало посприяли лібералізації передових європейських країн згасили революційні настрої. Криза народництва, хоч і в меншій мірі торкнулася як Росії так і України, разом з тим згас і соціальний пафос реалізму, який став сприйматися в передових колах (інтелігенція третього покоління) як надокучливий, надто спрощений і застарілий. Європа вступала у добу символізму.

*У 1874р. молоді художники К.Моне, О.Ренуар ігноруючи жюрі офіційного паризького Салону, що віддавав перевагу класиці та академічному реалізму,, К.Пісарро, А.Сіслей, Е.Дега, Б.Морізо, П.Сезанн, влаштовувала власну виставку. Критики зневажливо назвали їх імпресіоністами, за найменуванням однієї з картин К.Моне

„Враження. Сонце, що сходить”, яку тлумачили лише як ескіз, а не як завершений твір.