Просвітництво. Енциклопедизм.

У другий чверті 18століття бароко, ще залишається мистецьким образом епохи, починає поступатись Просвітництву. Передові ідеї і винаходи дедалі більше поширюються в суспільстві, картина світобудови починає впорядковуватись і перестає бентежити розум. Найбільш помітними нові тенденції були у Франції і Англії. Сам термін ПРОСВІТНИЦТВО вперше зустрічається в працях філософів і вчених кінця 18-19 ст. Вольтера, Гердера, Канта. В науці його характеризують як вік розуму, філософів.

Сутність Просвітництва можна звести до наступного:

1) Епоха поширення знань, освіти серед широких суспільних верств. просвітительство. Спираючись на науку, раціональні методи пізнання, просвітителі намагаються реформувати систему освіти, вирвати її з під впливу церкви і схоластики, зробити широко доступною усім верствам суспільства. З'являються перші, утримувані державним коштом школи - інженерні, політехнічні, ремісничі де могли навчатися усі діти віком до 14 років. Починають діяти перші публічні бібліотеки.

2) Послідовна критика основ феодального ладу, станових привілеїв, кріпосницьких порядків. Ідея суспільної рівності і відповідальності усіх перед одним законом. На противагу "божественній владі монарха" висувається ІДЕЯ СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ - юридично оформленої угоди між монархом і всіма станами суспільства(фактично конституційна монархія), тако ж ідея освіченого абсолютизму, тобто форм правління які спираються не на насильництво і примху, волю монарха, а на поради філософів, науковців, об'єктивні закони розвитку.

3) Просвітництво, яке вже згадувалось, проголошувало розум основою буття людини, вся поведінка і мораль якої будується на принципах здорового глузду і " розумного егоїзму ". Останній, основним критерієм суспільного служіння і доброчинності індивіда вважає насамперед "любов до себе". Героями нової доби стають люди розумні, розсудливі, винахідливі, підприємливі та ініціативні. В літературі такий образ втілений у Робінзоні Крузо Даніеля Дефо(1719), Гулівері Джонатана Свіфта(1726), численних персонажах Д.Дідро, Вольтера, Прево, Річардсона, Бомарше та інших.

4) Що ж до світогляду, то просвітництво проголошує свободу совісті, віротерпимість, які, однак, поєднуються з гострою критикою церковної ієрархії, релігійних забобонів та фанатизму.

Значним поштовхом в розвитку європейського Просвітництва у др. половині 18 ст. стала підготовка і видання французької Енциклопедії (Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел), що виходила протягом 1751-1772рр. Головним редактором Енциклопедії був Дені Дідро(1713-1784)- видатний мислитель, письменник, людина надзвичайного темпераменту., пристрасті і енергії, блискучий організатор. Геній Дідро творив епоху. Його статтями до енциклопедії, такими як "Людина", "Громадянин", "Тиран", "Привілеї", "Законодатель" захоплювались усі мислячі люди Європи від вчених до монархів. Навіть Катерина II, прагнучи бути освіченим монархом, запросила мислителя у Петербург, як дорадника і головного бібліотекаря, заплативши жалування на 50 років уперед.. Щоправда, після двох років, проведених у Петербурзі(1773-1774), Дідро, пізнавши справжню суть російської монархії, повернувся додому.

Навколо видання Енциклопедії Дідро об’єднав інтелектуалів Франції. Членами редколегії та авторами багатьох статей були математик Д'Аламбер, історик Тюрго, архітектор Блондель, скульптор Фальконе, природознавець Гольбах, знавець права Монтеск’є(загалом 183 автори). Центральними постатями Просвітництва серед енциклопедистів були Вольтер і Руссо. Марі Франсуа Аруе Вольтер(1694-1778) драматург, прозаїк, науковець, філософ. Його роль у просвітництві можна порівняти з Леонардо да Вінчі у Ренесансі. Гострий критичний розум, в'їдлива іронія та гумор з якими він викривав вади феодального суспільства забезпечили йому славу і шанування серед численних прибічників від Англії до Росії, а також ненависть у феодально-клерикальних колах. Вольтерівскі сентенції " роздавіть гидоту","якщо бога не було б, його слід було б вигадати" стали ідейним закликом до переустрою суспільного ладу не тільки Франції, але і всієї Європи.

Жан-Жак Руссо(1712-1778)- письменник і філософ, що висунув теорію суспільного договору, парадоксально поєднує в своєму світогляді природу і Бога, деїзм і атеїзм. Гострій критиці він піддавав сучасну йому цивілізацію засновану на нерівності, марнотратстві природних ресурсів, розбещенні людей." Плоди земні належать всім,- казав Руссо,- земля ж-нікому." Про величезний вплив ідей Руссо на суспільну свідомість свідчить вже те, що після смерті філософа, його пам'яті і праху у Пантеоні поклонялись як королева Марія Антуанетта, так і вождь революції Робесп'єр, або імператор Наполеон.

Незважаючи на заборони цензури, невдоволення короля і церкви, численні судові процеси і переслідування Дідро та його однодумці видали 28 томів Енциклопедії(17 текстових, 11- карти та ілюстрації) тиражем 4 тис. примірників, які, попри досить високу ціну, розійшлись вмить. До 1789р. вийшло ще 5 видань більшими накладами, але доступніші і дешевші, що стало потужним засобом розповсюдження передових просвітницьких ідей.

Отже Просвітництво започаткувало новий етап в історії і культурі людства. Воно підготувало грунт для Великої Французької революції(1789), війни за незалежність у Північній Америці(1775-1783), сприяло створенню перших європейських конституцій, його ідеї і практика заклали фундамент сучасної освіти, науки, демократії.

В епоху Просвітництва в європейській художній культурі крім бароко виникають течії рококо і класицизму. Батьківщиною Rococo (від фр. rocaille-мушля) була Франція. Нова художня течія відповідала потребам королівського двору і аристократії, характеризуючи їх світогляд і стиль життя. В рококо практично відсутні релігійні пристрасті і героїка, натомість оспівується приватність, камерність та інтимність, культ кохання і галантні манери. Естетика нового стилю базувалась на декоративності, вишуканості, екзотиці і манірності. В моду входять так звані шінуазері,- східні китайські та японські порцеляна, меблі, живопис на шовку, гобелени. Основним стильовим елементом стає рокайль- декоративна мушля, або манірно вигнуте стебло рослини. яскраві фарби замінюються ніжними пастельними тонами. В садах і парках з’являються казкові печери, гроти, мисливські будиночки для усамітнення і розваг. В живописі набуває популярності пастораль (сцени з "пастухами і пастушками", що віддаються флірту і коханню на природі).

Серед видатних живописців епохи рококо французи Антуан Ватто(Паломництво на острів Кифера), Франсуа Буше(виконавець численних замовлень Людовика 15 та придворної знаті), Огюст Фрагонар(учень і послідовник Буше), італійці Джамбаттіста Тьєполо, Антоніо Каналетто та Франческо Гварді - співці казкової Венеції з її буднями, святами і карнавалами.

Попри всю здавалося б камерність, рококо стало значним явищем в історії культури, що не мало прототипів і справило вплив на розвиток архітектури, живопису, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва багатьох європейських країн - Німеччини(палаци Сан Сусі у Потсдамі та Цвінгер у Дрездені,мейсенська порцеляна), Франції(Версаль), Росії(Царськосільський, Петергофський та Оранієнбаумський палаци), Австрії, Польщі, України. У другій половині 18-го ст. в середовищі європейської аристократії рококо виходить з моди. На зміну йому приходить класицизм.

Під класицизмом (у Західній Європі послуговуються терміном неокласика) слід розуміти епоху розвитку і художній стиль які встановлюють свою спорідненість з класикою античності, вважаючи її взірцем як суспільного розвитку, так і мистецької досконалості. Ми вже знаємо, що у переломні епохи розвитку європейських країн класика неодноразово виступала чинником стабілізації, збирання сил нації, втілення суспільних ідеалів, навіть гегемоністських претензій правителів. Такими були епоха Ренесансу в Італії, епоха Людовика 14-ого у Франції. Навіть в період розквіту бароко, при дворі Короля-Сонця класичним взірцям віддавалась перевага за їх строгу ієрархічність і впорядкованість, підконтрольність владі. Прикладом драматургії була творчість П. Корнеля, Ж.Расіна, Мольєра, в мистецтві - живопис Н.Пуссена та К. Лоррена. Але в період панування Просвітництва, класика вже не могла бути лише примхою влади, чи модою аристократії, вона живилась потребами суспільства, підґрунтям якого ставали раціоналізм, антропоцентризм і демократія. Величезний вплив на цивілізованих європейців справили археологічні відкриття античних міст Помпеї та Геркуланума,(1750р), вихід "Історії мистецтв" Й.Вінкельмана (1764) " Розмов про мистецтво" Ж.Ж.Руссо, трактату "Лаокоон " Г.Лессінга, "Салонів" Дідро. У названих працях мистецтво перетворювалось на науку, а античні твори на взірці суспільно-громадського звучання і виховання.

Класицизм, як явище загальноєвропейське набув розвитку вже на рубежі нового 19-ого століття(про це йде мова в наступній темі), але і у 18 столітті залишив чимало шедеврів. В архітектурі - ансамбль паризької площі Concorde ("Згоди"), палац Малий Тріанон у Версалі(Ж.Габріель), паризький Пантеон(Ж,Суфло),т.зв." Катерининський класицизм " у Петербурзі і Москві(ціла плеяда видатних імен архітектури - Чарльз Камерон, Юрій Фальтен, Василь Баженов, М.Казаков; скульптори - М.Козловський, Ф.Шубін, Е.Фальконе, художники-Ф,Рокотов, Д.Левицький, В.Боровиковський, Ф.Щедрін та ін.).

В Англії провідником неокласики в архітектурі був Р.Адам, в мистецтві майстерно поєднували класику з реалізмом Уільям Хогарт, Джошуа Рейнольдс. Унікальну серію офортів у 4 томах під назвою"Римська давнина" створив італієць Джованні Баттіста Піранезі(1720-1778). Гравюри Піранезі справжня симфонія класичних форм - мостів, гробниць, скульптур, колон, храмів. Окрім зображення давніх руїн, майстер своєю фантазією відтворює зниклі пам’ятки, надає їм подекуди грандіозної величі, пробуджуючи ностальгію за великим минулим. Послідовниками Піранезі були художник Гюбер Робер(1733-1808), театральний декоратор Пієтро Гонзага(1751-1831). Їх капричіо (італ. capriccio - фантазія, каприз, примха) на античні теми викликали загальне захоплення у просвітницьких колах.

 

 

УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО.

В історії кожної нації є вершини, на які вона сходить завдяки максимальній концентрації своїх матеріальних і духовних сил, акумуляції всієї енергії на творенні, а не руйнації. Усвідомлення народом своєї єдності, коріння, етнічних витоків завжди супроводжувалось злетом культури, створенням справжніх шедеврів людського генія, які і через віки вражають нащадків, служать предметом гордості і шанування, збуджують до творчості нові покоління.

Саме таким, золотим віком української культури, була друга половина 17-ого середина 18-ого століття - доба гетьманщини, або епоха українського бароко.

Назва питання, яке ми пропонуємо у лекції, безумовно, не вичерпує усіх проблем культури зазначеного періоду. Дехто з дослідників навіть вважає некоректним застосовувати європейський термін БАРОКО в характеристиці національного культуротворення і пропонує термін УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ, вважаючи, що дійсний ренесанс нації відбувався не у 16 ст., а в добу від Хмельницького до Розумовського. Залишимо вченим ці проблеми, для нас важливо не те, коли з’явилось бароко в Україні, і що в ньому є запозиченим із Заходу, а що своєрідним. Нам треба зрозуміти, яким чином українська ідея знайшла вираз у шедеврах світового рівня, що і в 21 столітті залишаються духовним стрижнем нації.

До українського бароко ми відносимо такі надбання як загальний рівень культури, розвиток освіти, досягнення в образотворчому мистецтві, літературі, творчість геніїв. Оскільки стрижень національної культури формувався в Гетьманщині слід, з нашої точки зору, основну увагу приділити її пам’яткам. Що до бароко в Західній Україні, яке розвивалось, переважно в річищі європейської, католицької культури, пропонується цю проблему опрацювати самостійно. Теми творчих завдань та рефератів можна присвятити таким непересічним явищам як львівське бароко, творчість Івана Пінзеля, Бернарда Меретина, Августа Мощинського, Фасінгера тощо. Усім, хто насправді хоче заглибитись у пізнання краси бароко, радимо звернутись до праць визначних українських мистецтвознавців та істориків культури Ф.Ернста, Г.Лукомського, М.Макаренка, М.Цапенка, Г.Логвина, П.Білецького, В.Вечерського, А.Макарова та ін.(див. Список літератури). В працях, що виходили в радянський час, цензура, вочевидь, намагалась вилучити сам термін українське бароко, щоб не зосереджувати увагу на якійсь відмінності української культури, так само уникали згадки імен найвизначніших меценатів -Мазепи, Апостола, Самойловича, Розумовського. Замовчувались і питання про причини знищення, або жалюгідний стан багатьох памяток.

Першим періодом розвитку бароко в Лівобережній Україні були 1650-1680р.р. Цей час називають добою КОЗАЦЬКОГО, АБО СТАРШИНСЬКОГО БАРОКО. Після Визвольної війни та Руїни поступово відроджувалось життя, налагоджувались стосунки з іншими країнами. Європейський бароковий стиль з характерним пафосом боротьби, пластичною експресією і багатством мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної свідомості українців, тріумфові перемоги і створення власної держави. Країна відроджувалась, гарнішала на очах. "Поки що на обрії ось-ось майорів стяг перемоги, веселковими фарбами малювалося майбутнє,- пише П.Білецький. - Породжене цими надіями натхнення живило українську культуру кільканадцяти десятиліть, було тим сонцем, що опромінювало "козацький ренесанс.". У щоденниках Павла Алепського, сина антіохійського патріарха, що у 1654 та 1656 роках з посольством подорожував Україною передаються враження, що справили на мандрівника, прості українці. Він із захватом говорить про їх гостинність, охайність в одязі та побуті, щирість і співочість, дивується високою, як на той час,освіченістю. Алепський змальовує багато красивих міст, містечок і сіл, що трапляються дорогою, густі гаї, рясні сади "лани усякого збіжжя заввишки людини, неначе то море безкрає...о яка це благословенна країна, що за благословенний народ! Який він численний!’’ - завершує автор свій опис.

Ще не почалася Руїна, про яку ми прочитаємо у Самійла Величка:" Видах многіє гради і замки безлюдніє...поля і долини запустєлиє...много костєй чєловєчєских, сухих і нагих, только нєбо покровом сєбє імущих..." Але і рани Руїни швидко загоювались, козаки вміли порядкувати на своїй землі. Образом мирної доби стає козацький собор, що, майже не змінюючи простих форм січової дерев’яної архітектури, вдягається у камінь, прикрашається різьбленням, орнаментованими дерев’яними іконостасами. Від тої доби до нас дійшли Іллінська церква у Суботові (1653р.)- усипальниця Богдана Хмельницького, Успенський собор Єлецького монастиря, храм 12 століття, відреставрований за бароковою модою у 1670 рр. У Чернігові і Седньові, де були родинні маєтки полковника Лизогуба, збереглись дві унікальні кам’яниці- старшинські помешкання(за планом хата на двоє сіней) і фортеці водночас із товстими стінами, вікнами-бійницями, підземним ходом.

З середини 17-ого століття посилюються демократичні мотиви у мистецтві. В гравюрах лаврської друкарні поруч із церковними сюжетами з’являються реалістичні портрети, світські елементи.

Рубіж 17-18-го ст., відомий в історії як доба Мазепи, був часом найвищого піднесення українського бароко. Воно набуло своїх неповторних рис і досконалості, увібрало кращий європейський досвід. Православне духівництво і козацька верхівка в той час не відділяли себе від народу, охоче демонстрували єдність з ним своїх смаків та інтересів. Шедеврами архітектури цієї доби є церква Всіх святих над Економічною брамою Київської лаври (1696-1701), Катерининська церква у Чернігові (1715), Покровський собор у Харкові (1689) та Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696-1701). Всі вони у плані повторюють дерев’яні козацькі церкви трьох або п’ятиглаві, хрестоподібні, вони не мають чітко визначеного фасаду - рівні на всі боки, стрункі, пронизані світлом числених вікон, з незкінченим кам’яним орнаментом на стінах. "Собор ніби не має стіни,-пише А. Макаров, - бо те, що було в його давньоруського попередника стабільною, надійною, чітко окресленою в просторі стіною, в даному разі починає саме розчленовуватися, подрібнюватися, вигинатися під різними кутами. Храм ніби прагне розчинитися у просторі, а простір намагається проникнути у нього, злитися з ним. Храм чимось нагадує живу і рухливу в кожному її вигині хмару. Хмару, що зпустилася на землю і ще не встигла застигнути, скам’яніти, відокремитись від повітря, що її породило". Ось в такий спосіб і постало наше національне диво, образ незалежності, наш Парфенон.

Разом з тим, в добу Мазепи, приходять нові ідеї про одноосібність, монархічність гетьманської влади, концентрацію всієї сили в одних руках, знову ж таки, заради зупинення чвар і розбрату.

Ось як це звучить у пісні-Думі,що належить гетьману: