Європейська культура на рубежі століть.

Наприкінці XIX − початку XXст. Європа переживала черговий, але найбільш глибокий світоглядний переворот, пов’язаний вже не з революціями та економічними перетвореннями, а з осмисленням їх небезпечних наслідків для суспільства та людини. Ставало все більш очевидним, що технічний, промисловий і науковий прогрес випереджає розвиток соціуму, подекуди заводить у пастку бездуховності. Парадоксально, на перший погляд, що в добу найвищого економічного підйому Європи, передові люди відзначають її глибоку духовну кризу, намагаються застерегти від неминучої катастрофи.

Філософському осмисленню кризових явищ багато уваги приділили Ф.Ніцше, К.Ясперс, О.Шпенглер, російські релігійні філософи М.Бердяєв, С.Соловйов, П.Флоренський, С.Булгаков та ін.

На думку вчених, криза є обов’язковим і закономірним етапом у розвитку культури, знаходить вияв у зміні стереотипів свідомості і поведінки людей, приводить до девальвації традиційних норм соціального життя та моралі. У такі періоди знижується рівень соціальної інтегрованості, людина залишається у колі індивідуальних проблем та інтересів. Криза є переломним моментом, який веде культуру або до загибелі, або стимулює її внутрішні сили до самооновлення, трансформації і розвитку, відтак − спонукає виникненню нової якості.

З найбільшою гостротою проблему кризи культури поставив Ф.Ніцше, визначивши її формулою „загибель Бога”. Найхарактернішими ознаками кризового стану Ніцше вважав деформацію свідомості європейця, в якій правда та істина втратила всякий сенс і витісняється брехнею, лицедійством, дурманом. Основну провину філософ покладає на середньовічне християнство, яке, з його точки зору, згубило самосвідомість античності та еллінізму, де існували зародки сучасної науки і освіти, замінивши їх абстракціями. Пророкуючи можливість нового злету людства, вчений покладав надію на сильну особистість, закликав максимально мобілізувати людський дух.

Під зовсім іншим кутом зору розглядала цю проблему російська релігійно-філософська думка. Її предтеча, письменник Ф.Достоєвський, у багатьох своїх творах, показуючи одержимість „передової” інтелігенції ідеєю руйнування та антихриста, в „Братах Карамазових” поставив питання: „Якщо Бога немає то значить все дозволене?” Яку високу мету не переслідувала б людина, якою величною чи сильною вона не хотіла б бути, але зрікшися християнської моралі, підкоряючи засоби меті вона готує загибель людству і своїй душі. В численних публіцистичних виступах, зокрема в збірці „Віхи” (1909) російські релігійні філософи закликали інтелігенцію повернутись обличчям до Бога напередодні апокаліпсису. Однак у той час мало хто прислухався до пророцтв.

О.Шпенглер, у своїй знаменитій праці „Занепад Європи”, (завершена у 1918 р.) пише про циклічність кризових явищ, визнаючи термін існування кожної культури у тисячу років. На останньому етапі свого розвитку, пише філософ, культура переростає у цивілізацію і помирає. Цей процес може тривати десятки, а інколи і сотні років. Так, періодом переходу відкультури до цивілізації в античному світі вчений вважав добу між еллінізмом та римською імперією, у Європі – ХІХ століття, вказуючи на такі його руйнівні сили як техніка, механізація, мілітаризм, влада грошей, масова свідомість.

Європейська творча еліта достойно відповіла на виклики кризового часу. В напруженій духовній атмосфері європейського «FIN de sIECLE»(фр. кінець епохи)виникли такі унікальні культурні феномени як символізм, декаданс, сецесія(стиль модерн), російська «срібна доба», модернізм.

Символізм (від фр. SYMBOL- знак)у повній мірі відповідав духу кризової епохи. Ця літературно – мистецька течія передавала настрої розчарування у соціальних і економічних реаліях, намагання творчої особистості вирватись із полону буржуазного практицизму, грубого натуралізму, замкнутись у власному «Я», як у «башті із слонової кістки».

Найхарактерніші риси символізму – пріоритет духовного над матеріальним, уявного над реальним, бажання відійти від повсякденності у романтичний світ ідеалів, почуттів.

Символ стає головним художнім засобом передачі настрою митця, його бачення світу. Їм може бути зображення (хрест, квіти, зламане стебло, фігура дівчини), слово або фраза, мелодія. Він використовується як натяк на таємничі, непізнані людиною загадки світу. Його шукають у богові, природі, людських почуттях (емоції, страждання, скорбота, страх смерті, пристрасть кохання…)

Символістів інколи називають новим поколінням європейських романтиків, а сам напрям – неоромантизмом. Втім, якщо романтики кінця ХVIII – початку ХІХ століття були представниками дворянсько – аристократичних кіл, то символісти- інтелігентами третього покоління, елітою не за походженням, але за духом.

Символізм у європейській культурі тісно переплетений із декадансом (від фр.decadent – занепад) – образом мислення і поведінки, що проникнуті крайнім песимізмом, культом відчаю, безнадії, загибелі. Біля витоків символізму і декадансу творчість французького поета Ш.Бодлера, який у збірці поезії «Квіти зла»(1857)майстерно передав настрої втомленості, пригніченості, душевного розладу, що викликають у хворобливій уяві фантоми смерті. Настрій душевного сум’яття, розчарувань і прихованого суму виражені також у видатних поетичних творах французьких символістів П.Верлена (1844 -1896), А.Рембо (1853-1892), С.Малларме (1842 - 1898). Як тут не згадати, один із кращих у європейській поезії віршів «Contra spem spero»(Без надії сподіваюсь – лат.) Лесі Українки (1890) символіка якого співголосна духу епохи:

Я не дам свому серденьку спати,

Хоч кругом буде тьма та нудьга,

Хоч я буду сама почувати,

Що на груди вже смерть наляга.

* * *

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити буду!Геть думи сумні!

При усій схожості символізму і декадансу ці явища не слід ототожнювати. Останній, скоріше спосіб поведінки, яскравий вираз протесту проти існуючих правил, їх епатаж. У численних дискусіях, які на рубежі століть точилися в літературі та мистецтві, ярлик декадента навішувався найбільш неординарним особистостям та творам. До таких відносили англійця О.Уайльда (що скандальною поведінкою нагадував героя свого твору «Портрет Доріана Грея»), російську поетесу З.Гіппіус, художників Г.Клімта, М.Врубеля, О.Редона, Леопольда фон Захер – Мазоха (1836-1895) автора роману «Венера в хутрі», доктора Зігм.Фрейда, що досліджував вади людської психіки. В російській імперії офіційні кола відносили до декадентів навіть релігійних містиків та філософів, в той час як останні називали декадентами художню богему, за надмірний, з їх точки зору, естетизм та відверненість від бога.

Найбільш яскравий вираз знайшов символізм у образотворчому мистецтві. Пошуки нових, протилежних реалізму та еклектиці художніх засобів, що відповідали б новому світосприйняттю тривали досить довго. Цікаво прослідкувати їх на прикладі колекції живопису паризького музею Opce. Музей Орсе (d’Orsay) – унікальна збірка творів французького мистецтва від 1848 по 1914р. в ньому представленні такі течії як реалізм, символізм, імпресіонізм, пост імпресіонізм, стиль АР-НУВО, одне із найбільших зібрань фото та декоративного мистецтва. Розташований у приміщенні колишнього залізничного вокзалу, перетвореного у музей за ініціативою президента Ж. Помпіду (1986р).

В 1856 р. класицист та академік реалізму Енгр пише полотно «Джерело» в якому зображена оголена дівчина з кувшином, з якого витікає вода. На полотні 1870 р. «Істина» худ. Ж.Лефевра, знову оголена жінка із дзеркалом у руці (саме в ньому, вочевидь, потрібно побачити істину). На картині Г. Моро «Орфей» (1866) молода фракіянка тримає на лірі голову загиблого співця Орфея, знайдену у річці. Настрій картини проникнутий глибокою скорботою, духом смерті. Ще більш містична картина Моро «Видіння» (1876), в якій перед Саломеєю постає в загадковому сяйві відрублена голова Івана Хрестителя. В картинах Пюві де Шаванна (1870), Оділона Редона (1890) постає світ міфічних персонажів, казкових створінь.

Не меншою популярністю ніж французькі символісти, користувались у Європі кінця століття швейцарець А. Бьоклін («Остів мертвих», «Битва кентаврів», «Святий гай»), італієць Дж. Сегантіні («Ave Maria», «Альпійський триптих»), німець Ф. Штук («Гріх», «Охоронець Раю»), росіянин М. Врубель («Царівна лебідь», «Пан», «Демон»).

Символізм став підґрунтям нового «великого стилю», що остаточно сформувався на рубежі віків і швидко поширився по Європі і в США. У кожній країні він мав свої національні особливості і навіть назву – в Німеччині та Австро-Угорщині – Сецесія (Secession або Juqendstyle), в Англії – Modern Style, у Франції – «ART Nouveau») (ap – HYBO), у Росії – стиль модерн. Стилістиці сецесії або модерну (сьогодні ці назви найбільш поширені в українській культурології) властиві символічність, декоративність, культ природи, краси, намагання створити образи небуденні, індивідуальні та неповторні.

Форми модерну асиметричні, криволінійні, пластичні, із безкінечними природними варіаціями (стебло рослини, гілки дерева, квіти) антропоморфними і зооморфними образами. Серед творців нового стилю архітектори і дизайнери В.Орта (Е.Гімар, А.Ван де Вельде, Ч.Р. – Макінтош, А.Гауді, Ф.Шехтель, А.Муха. Так, Ектор Гімар стилізує металеві решітки, фурнітуру вікон і дверей однієї із станцій паризького метро у вигляді рослин і коріння дерев, а ліхтарі, що освітлюють вхід до станції, нагадують бутони казкових рослин, які звисають з манірно вигнутого стебла. Антоніо Гауді створив у Барселоні цілу низку дивовижних будинків та інтер’єрів, що поєднують у пластичний образ природні форми і людську фантазію. Подібним є київський «Будинок з химерами» архітектора В.Городецького, на стінах якого- казкові русалки, що намагаються упіймати у тенета морські чудовиська, велетенські жаби і змії, в інтер’єрах- вісьминоги, що звисають зі стелі.

Стиль модерн завжди носив суперечливий характер, поскільки пропагував високу духовність в епоху масового буржуазного виробництва і споживання. Відтак, в ньому створювались не тільки високохудожні речі, а величезна кількість другорядних стилізацій, модних предметів широкого вжитку (орнаментика в архітектурі, інтер’єри готелів, ресторанів, реклама, книжкові палітурки, шпалери, одяг). Врешті модерн перетворився на стиль панства, «успішних людей», став сприйматися інтелігенцією з іронією і відразою, а після І Cвітової війни та революції був осміяний, як буржуазний, і надовго забутий (поступовий процес відродження інтересу до модерну у світі та Україні спостерігається з кінця 1970 рр.).

До кращих зразків української сецесії належить архітектура Києва, Одеси, Львова, Чернівців, Івано – Франківська, Ужгорода (тут створені цілі ансамблі вулиць, площ, будівель європейського рівня), будинок Полтавського земства (1903-1908)арх. В.Кричевського, інтер’єри якого оформлені в «українському стилі» художниками С.Васильківським та М.Самокишем, унікальні церкви на козацьких могилах у Берестечку (Волинь)1911-1914, Пархомівці біля Білої Церкви (1903-1908), Наталіївці на Харківщині (1911),Почаївській лаврі (1912), художні розписи церковних інтер’єрів київської лаврської іконописної майстерні, керованої І.Їжакевичем. В українському живописі найбільш послідовно втілювали риси символізму та сецесії С. Васильківський, К.Костанді, М.Бурачек, А.Маневич, І.Труш, О.Кульчицька, М.Самокиш, Г.Нарбут, О.Новаківський.

Непересічним явищем «на зламі століть» є т.зв. «срібна доба» (серебряный век) російської культури. Термін з’явився у 20-30 рр.
ХХ ст. у емігрантських колах в наслідку осмислення багатої культурної спадщини дореволюційного часу, що фатально гинула в радянській тоталітарній державі і ностальгії за втраченими цінностями. У вузькому сенсі, «срібною добою» називають літературу та поезію новітніх течій – символізму (В.Брюсов, А.Бєлий, К.Бальмонт, О.Блок), акмеїзму (М.Гумільов, А.Ахматова, О.Мандельштам), футуризму(В.Хлєбніков,О.Кручених), імажинізм (С.Єсенін, М.Ердман), які прийшли на зміну класичній та реалістичній літературі «золотої доби» (О.Пушкін, М.Гоголь, Л.Толстой, Ф.Достоєвський, А.Чехов). В широкому розумінні, явищами «срібної доби» слід вважати усі російські культурні феномени кінця ХІХ ст. – початку 1920 рр. принципово протилежні позитивізму і реалізму, соціальній прагматиці і революційності, які мають за основу філософський ідеалізм, містику, символізм, проголошують культ «мистецтва для мистецтва».

Сьогодні інтерес до вивчення культури «срібної доби» у світі значно зростає, різноманітні спецкурси з цієї проблематики читаються на кафедрах славістики усіх країн світу. Загально визнано, що попри всю неоднозначність, суперечність і кризовий стан культури на російському ґрунті йшов найбільш інтенсивний і плідний, порівняно з іншими країнами, пошук нових шляхів духовного розвитку людства. У філософії його вели вже згадувані релігійні містики М.Бердяєв, С.Франк, П.Струве, В.Ільїн, П.Флоренський, Л.Шестов, О.Лосєв, Г.Шпет..,у літературі, поезії – десятки, крім згаданих, імен тих, які не втратили актуальності. В мистецтві це,насамперед об’єднання художників під назвою «Мир искусства» (1898) -блискуча плеяда талантів: О.Бенуа, Л.Бакст, С.Дягілєв, К.Сомов, І.Грабар, І.Білібін, М.Врубель, Г.Нарбут, М.Добужинський, С.Малютін..Художня спілка «Союз русских художников»(1901) до якої належали понад сто видатних осіб серед яких В.Сєров, К.Коровін, М.Реріх, М.Нестеров, Ф.Малявін, О.Архипов, А.Васнєцов, К.Юон.

Художники об’єднання «Голубая роза»(1907) – В.Борісов – Мусатов, П.Кузнєцов, М.Сар’ян.

В театральному мистецтві корифеями були К.Станіславський та В.Немирович Данченко(Запроваджена Станіславським система навчання і гри акторів досі вважається провідною у світі), В.Комісаржевська, О.Таїров,видатним майстром театральної антрепризи вважають с. Дягілєва. У 1909 р. Дягілєв розпочав у Парижі – тодішній столиці культурного світу, т.зв. «Російські сезони» - щорічні гастролі музикантів, співаків, артистів балету. До оформлення декорацій запрошував своїх друзів по «Миру искусства», музику писали І.Стравінський, К.Дебюссі, бралась і краща музична класика. На сцені публіка уперше побачила геніїв балету А.Павлову, Т.Карсавіну, В.Ніжинського, І.Рубінштейн… Це був справжній культурний шок для вишуканої паризької публіки. Гастролі не припинять ні на рік до самої смерті Дягілєва у 1929р.

Неможливо і, напевне, не потрібно перераховувати усі імена, можна лише стверджувати: якщо «золотий вік» був входженням Росії у світовий духовний простір, то «срібна доба» є найвагомішим внеском її у світову культуру. Висловлюючи захоплення цією епохою, не обійдемо і її зв’язків з Україною. Потужними центрами срібного віку в Україні є Київ, Одеса, Харків, Вінниця, Полтава де вирували розмаїття навчальних закладів, мистецьких гуртків та об’єднань, виставок, концертів, часописів, критики. У цій атмосфері формувався, нехай не широкий, але міцний прошарок української інтелігенції. Кожен український інтелігент по різному усвідомлював співвідношення національного та космополітичного, але йому, як непересічній особистості «срібної доби» були притаманні такі риси як європейська освіченість, інтелектуальна свобода, лібералізм. Особлива, та навіть містична роль у «срібній добі» належать Києву. Тут народився, закінчив гімназію, та три курси університету найбільш відомий філософ доби Микола Бердяєв, тут вчилася Анна Ахматова (Горенко), звідси походить Вацлав Ніжинський, якого увесь світ вважав богом танцю, тут саме сестра Вацлава Броніслава вчила майбутнього балетного мага київського гімназиста Сержа Лифаря. Молодий Михаїл Булгаков, увібравши в себе дух срібної доби, із своєрідною містикою і трагізмом передав його у київському романі «Біла гвардія» - одному з кращих творів світової літератури, де образ земного «Міста» підноситься до метафори «Града небесного».

ХІХ ст. породило оригінальні літературно – мистецькі течії, які відбивали сум’яття почуттів, нестабільність тогочасного суспільства.

У суперництві і співпраці митці шукали істину та високе призначення людини. Складні соціальні колізії з надзвичайною силою загострили почуття особистості, індивідуальності, поставили проблему цінності людського життя, індивідуальної свободи і водночас відповідальності людини за долю світу і майбутнє людства. У культурному житті почав визначатися новий рівень історичного синтезу глобалізація людської історії.

Перша світова війна і подальші події ХХ ст. остаточно підтвердили думки про те, що доля людини, народу, нації нерозривні з долею людства, і пошук шляхів виходу з глобальної кризи все людство повинно шукати спільно. Символічно, що саме в Україні, в Києві, в роки громадянського лихоліття остаточно визріло і сформувалось одне з найбільш яскравих філософських вчень про долю людства – вчення про ноосферу В.Вернадського. Людство, на думку вченого, повинно подолати глобальну кризу завершенням еволюції біосфери і входженням у сферу планетарного розуму і душі – ноосферу.