Тема 6. Україна та українці у європейському культурному просторі 19 століття

1. Місце культури в житті суспільства і людини.

2. Визначні художні феномени, епохи та стилі 19ст.

3. Європейська культура на рубежі століть.

Ключовы слова та поняття:

Інтелігенція, лібералізм, класицизм, академізм, романтизм, реалізм, історизм, неоготика, неовізантизм, еклектика, імпресіонізм, символізм, сецесія, декаданс, срібна доба.

Концепція теми побудована на виріщенні, насамперед, таких проблем як показ українських культурних досягнень у межах європейського процесу, виявленні загальних закономірностей розвитку, спільних художніх течій та стилів, взаємозв’язків і взаємовпливів між школами і митцями. В той же час такі унікальні культурні надбання українців як література від Котляревського до Франка, магія імені і творчості Тараса Шевченка, зусилля Руської трійці, кирило-мефодіївців, діячів просвітянсько-громадівського руху, описані в численних шкільних і вузівських підручниках мають бути винесені на самостійну роботу, семінарські заняття, теми рефератів. Рекомендуємо звернути увагу на матеріал навчального посібника «Культурологія: теорія та історія культури», підготовленого авторським колективом викладачів НУХТ(Видання: К., 2004, 2005, 2010 р.)

1. Місце культури в житті суспільства і людини.

Рамки Європейської культури 19 століття хронологічно можна розмістити між Великою Французькою революцією(кін. 18ст.) та Першою світовою війною(1914 – 1919). Це був час величезних потрясінь і переворотів, колосального економічного, соціального, наукового прогресу. Обсяг культурних здобутків на європейських теренах перевершив усі попередні епохи. І разом з тим фінал століття був трагічним.

Геніальний Федеріко Фелліні у фільмі «І корабель пливе» (E la nave va, 1983) порівняв 19 століття із гігантським кораблем, схожим на «Титанік», що так красиво і урочисто відправлявся у свою подорож і так зненацька і безглуздо загинув. Феллінієвська картина зовсім не документальна розповідь про відому катастрофу океанського лайнера (1912 р.), але метафора, у якій культурний фон має надзвичайну роль. Герої фільму у фіналі йдуть на дно, не помічаючи загибелі, не метушаться у пошуку порятунку, а урочисто співають арії з опери улюбленого композитора Джузеппе Верді.

Чому ж європейці, не зуміли застерегти себе від катастрофи? Здавалося б, порівняно з попередніми епохами, це століття набуло надзвичайний і неперевершений досвід. В ньому були розуміння краси античності і ренесансу, наукові винаходи і просвітницькі ідеї, технічний прогрес і соціальні реформи. Культура дійсно була дзеркалом суспільства, його рушієм. В жодну з попередніх епох духовні питання і проблеми не піднімалися на таку височінь, не відігравали такої надзвичайної ролі у формуванні особистості. Ніколи і ніде більше імена творців культури не сприймались як знаки пророків і мессій. Десятки тисяч людей проводжали в останню путь Шевченка, йшли за труною Толстого, Верді. Шалена популярність була у знаменитих композиторів, художників, артистів. Словам земних пророків вірили, їх обожнювали. Втім, неможливо не помітити, що віра в культуру, в значних колах передових, освічених людей витісняла віру в Бога, віддаляла їх від церкви. Розвиток природничих наук, секуляризація освіти, в свідомості соціального прошарку, який, в Російській імперії, називали інтелігенцією, зводила бога, переважно, до культурної традиції.

Інтелігенція формувала новий тип європейської культури. Їй був притаманний не лише інтелект (intellectual – розум), але і такі риси як демократизм, опозиційність до влади, індивідуалізм, лібералізм (libero – вільний, особиста свобода, інтелектуальна незалежність цінується понад усе), прагнення здійснити соціальні реформи, просвітити народ, підняти його культурний рівень. Європейська інтелігенція складалась з чиновників, службовців, людей з освітою і статками, культурної богеми. Т. зв. дрібна інтелігенція – вчителі, лікарі, службовці невисокого рангу були настроєні більш демократично і навіть революційно. В Російській імперії, зокрема в Україні, основним був прошарок народницької інтелігенції. З певної частини радикального налаштованих народників Росії у др. пол. 19 ст. формувались «професійні революціонери», терористи, люди здатні пролити кров за ідеї. Типи таких людей виводить у своєму романі «Біси» Ф.Достоєвський. Як відомо, абсолютна більшість української інтелігенції, народників не була схильна до терору і зосередила свою увагу на просвітництві.

Становлення інтелігенції, як нового соціального прошарку, відбувалось поступово, на протязі другої половини 19 ст. За цей час змінилось, щонайменше, три покоління інтелігентів. Поява першого припадає на 60 – 70 рр. – добу революцій, реформ і промислового перевороту, коли в Європі значно зросла потреба в освічених кадрах. Наступне покоління (80 – 90 рр.) вже є носієм певних традицій, згаданих вище норм поведінки і моралі. Інтелігенція третього покоління (рубіж 19 – 20 ст.) достатньо чітко структурована на еліту – т. зв. «аристократів духу» - творців визначних філософських і художніх феноменів, середній клас і дрібних чиновників та службовців, що за своїм соціальним статусом мало в чому відрізнялись від простого люду. Навіть на початку 20 ст. інтелігенція в Російській імперії становила незначний прошарок (бл. 5% населення), що до тих, хто був носієм української культури, яку намагався поширювати і пропагувати, то їх частка становила не більше відсотка. Про «брак національно-свідомої інтелігенції, що могла б стати до державної роботи» постійно згадувати майже всі провідники Української революції 1917 – 1921 рр., аналізуючи причини поразки визвольних змагань.

Слід однак зазначити, що попри свою малочисельність українська інтелігенція ХІХ ст. виконувала величезний обсяг роботи на культурній ниві. Вона сформувала на протязі століття українську класичну культуру, духовний образ нації здатної посісти в Європі почесне місце, створила такі культурні цінності, які не загубились серед європейських шедеврів.

Провідне місце в європейській культурі 19 ст. посідає література. Проаналізуємо список самих видатних імен

1. Г. Х. Андерсен

2. М. В. Гоголь

3. В. Гюго

4. О. Бальзак

5. Ч. Діккенс

6. Ф. Достоєвський

7. Е. Золя

8. Ф. Купер

9. Г. Мопассан

10. Е. По

11. О. Пушкін

12. В. Скотт

13. М. Твен

14. Л. Толстой

15. Байрон

16. Ж.. Верн

17. Р. Кіплінг

18. Г. Флобер

19. О. Уайльд

20. А. Чехов

Імена не взяті навмання, а відбирались для бібліотеки Всесвітньої літератури провідними фахівцями на основі таких критеріїв як тиражі видань, переклади різними мовами народів світу, включення творів до освітніх програм в більшості країн тощо. Кожне з імен не тільки всесвітньо відоме, але є символом нації, яку представляє. Тут найбільше французів (Гюго, Бальзак, Золя, Мопассан, Верн, Флобер), представників англо-американців, яких можна вважати носіями однієї європейської традиції (Діккенс, Купер, По, Скотт, Твен, Байрон, Кіплінг, Уайльд), чимало росіян (Гоголь, Достоєвський, Пушкін, Толстой, Чехов) і лише один данець Андерсен, казки якого досі читають в усьому світі, як діти так і дорослі. Переважно, це автори романів (масштабних творів в яких життя людей постає на широкому суспільному фоні, серед історичних подій, у складних духовних і світоглядних пошуках). Цими творами більшість європейців захоплювались упродовж усього наступного століття, їх герої слугували камертоном моральності і життєвого сенсу. По одному лише роману Толстого «Війна и мир» в різних країнах поставлено більше десятка кіноверсій. Європейська і світова кінодраматургія, театр, музика постійно звертаються сьогодні до образів цих авторів.

У 2010 році, зокрема, п’єси Антона Чехова, за статистикою, були найпопулярнішими у театрах країн світу.

Надзвичайне значення літератури в житті суспільства та її високий рівень можна пояснити тим, що у 19 столітті завершувався процес формування європейських націй, формувалась їх мовна культура, остаточно склалась літературна мова Німеччини, Італії, Росії… (як тут не згадати знаменитий вислів провідного російського критика Вісаріона Бєлінського: «Уся російська література вийшла із «Шинелі» Гоголя». Цікаво, що українець Гоголь завершив формування російської літературної мови. Так само як його сучасник Тарас Шевченко в набагато складніших обставинах сформував мову нової української нації. «Українське письменство, маючи в своїх рядах Шевченка вже не потребувало ніякої рекомендації, ніяких доказів свого права на існування», - писав один з російських критиків, епохи Кобзаря).

Поза всяким сумнівом, кращі зразки світової культури формували художній смак і майстерність українських письменників 19 століття, однак, враховуючи стан нації, вони здебільшого творили літературу в руслі народницької, демократичної традиції, віддаючи їй перевагу над філософічністю та елітарністю. Величезний духовний потенціал несе створена упродовж 19 століття музична культура. Вже давно стала класикою симфонічна і оперна музика, видатні твори якої не сходять з сучасної сцени. Оберемо із величезного списку композиторів, так само, як з літератури, лише 20 найвідоміших імен

1. Л. Бетховен (1770 – 1827)

2. Р. Вагнер (1813 – 1883)

3. П. Чайковський (1840 – 1893)

4. М. Римський-Корсаков (1844 – 1908)

5. М. Мусоргський (1839 – 1881)

6. Е. Гріг (1843 – 1907)

7. Ф. Шопен (1810 – 1849)

8. Ж.. Бізе (1838 – 1875)

9. Д. Верді (1813 – 1901)

10. Д. Пуччіні (1854 – 1924)

11. І. Штраус (1804 – 1849) батько І. Штраус (1825 – 1899) син

12. Г. Берліоз (1803 – 1869)

13. Ф. Ліст (1811 – 1886)

14. О. Бородін (1833 – 1887)

15. А. Дворжак (1841 – 1904)

16. М. Глінка (1804 – 1857)

17. Ф Мендельсон (1809 – 1847)

18. Ф. Шуберт (1797 – 1828)

19. Й. Брамс (1833 – 1897)

20. Г. Малер (1860 – 111)

Серед наведених імен творці, переважно,серйозної музики – симфоній, інструментальних концертів, опер. Їх важко порівняти з відомими серед масового загалу сучасними композиторами. В музиці 19 століття ми знайдемо відображення глибоких духовних пошуків, які торкалися основ людського буття, заставляли замислитись над долею людства, втілювали загальнолюдські гуманістичні ідеали. До таких творів відносять 9 симфонію Бетховена (її частина «Ода Радості» є музичним гімном країн Європейського союзу), 5 і 6 симфонії П. Чайковського, твір М.Мусоргського «Картинки з виставки», численні симфонічні твори Берліоза, Брамса, Малера.

Надзвичайного поширення набула оперна музика. В 19 столітті її сприймали серед широкого загалу майже так, як сьогодні сприймають попкультуру. У більшості крупних європейських міст упродовж століття були побудовані оперні театри, які приймали тисячі шанувальників симфонії, опери та балету. З елітарної, придворної, якого була опера 17 – 18 ст., вона перетворюється на демократичний загальнодоступний заклад. Чимало шанувальників опери було серед студентства. Щоправда, статки дозволяли студентам займати місця лише під самим дахом на гальорці. Однак молодь була найкращім рецензентом успіхів або невдач спектаклю. Гальорка своїм тупотінням і свистом могла зірвати виступ будь якої знаменитості, разом з тим, успіх вона підтримувала не лише шаленими оплесками, але і гойданням тріумфатора, якого інколи несли на руках через усе місто. В Україні в цей час були побудовані приміщення одних із найкращих у Європі оперних театрів – Львівського, Одеського, Київського, Чернівецького. В жанрі оперної класики починають працювати українці С. Гулак Артемовський (1813 – 1873), М. Лисенко (1842 – 1912), М. Аркас (1852 – 1909). Створені ними опери «Запорожець за Дунаєм», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Катерина» та інші дійшли до українського загалу лише після 1907 р., коли вони були поставлені на сцені музичної драми М. Садовського у Києві.

Слід відзначити, що саме через жанри народної музичної культури -збирання пісенного фольклору, творчість кобзарів (Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Андрій Шут та ін.), створення самодіяльних та професіональних колективів музикантів, співаків, артистів (славетна капела О. Кощиця), українська нація консолідувалась попри всі утиски і заборони царського уряду.

Видатний російський літературознавець і культуролог Дм. Лихачов, ім’я якого неодноразово згадаємо у лекціях, порівнюючи культурні надбання ХІХ і ХХ століть, наголошував, що у формуванні європейської духовності перше з них є неперевершеним. В ньому були не лише високі злети письменства, музики але й унікальні освітні заклади і програми навчання. Загальноєвропейським і, безумовно, українським надбанням стали університети, гімназії, ліцеї, професійно-технічні училища. Створені в Україні Харківський (1805р.), Київський (1834р.),Одеський (1865 р.) університети,Київський політехнічний інститут(1898 р.), ліцеї в Кременці (1805 р.), Одесі (1817 р.), Ніжині (1820 р.) десятки гімназій вже ні у чому не поступились своїм європейським прототипам, а здобута в них освіта конвертувалась як європейська. Вищі освітні заклади ставали насправді науковими і культурними центрами, при них існували бібліотеки, музеї, лабораторії, оснащені передовим обладнанням, тут працювали видатні вчені зі світовими іменами серед яких можна згадати В. Каразіна, П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, М. Максимовича, Є. Патона, Д. Мендєлєєва, М. Остроградського, М. Бекетова, І. Мєчнікова, М. Гамалію, М. Пирогова, В. Антоновича, М. Грушевського… Освіта, попри свою імперську спрямованість, європеїзувала українське суспільство, формувала патріотичну інтелігенцію, здатну очолити національне відродження.

Мистецтво (архітектура, живопис, скульптура) в ХІХ столітті також відігравало значну роль в духовному житті. На відміну від попередніх епох, коли його шедеври були надбанням, переважно аристократів, мистецтво демократизується, його суспільне значення стрімко зростає. Упродовж століття у європейських країнах були реалізовані проекти створення публічних музеїв, колекції котрих формувались як із зібрань аристократів минулих епох, так і меценатів нової буржуазної доби. Так, рішенням французького Конвенту королівський Лувр, перетворився на публічний музей (1793р.), доступними широким верствам стали лондонський Британський музей (сер. ХІХ ст..), лондонська Національна галерея (1824р.), музей королеви Вікторії та принца Альберта (1862-1866рр.), мюнхенські Гліптотека (1834р.) та Пінакотека (1836р.), санкт-петербурзький Новий Ермітаж (сер. ХІХ ст.), московські Третьяковська галерея та музей Граціозних мистецтв (початок ХХ ст.). Визначну культурно-мистецьку роль відігравали створені в Україні Музей старожитностей Катеринославської губернії (др. пол..ХІХ ст.., нині – Дніпропетровський музей ім.. Д. Яворницького), Харківський міський художній музей (1886р.), Київський музей старожитностей і мистецтв (1899р.. нині – Музей українського образотворчого мистецтва), приватні зібрання сімей Терещенків, Ханенків, Харитоненків. Визначними музеєзнавцями і науковцями. що не лише збирали і досліджували, але і поширювали мистецтво серед широкого загалу були Вікентій Хвойка, Богдан Ханенко, Микола Терещенко, Микола Біляшівський, Дмитро Щербаківський, Федір Ернст та ін.

Виставки творів мистецтва, подекуди, ставали помітними подіями громадського життя, а сюжети окремих картин сприймались як ознаки часу, спонукали до роздумів над історією країни і гострими питаннями суспільства. В Україні великий резонанс завжди викликали виставки художників передвижників (повна назва: Товариство пересувних художніх виставок) – об’єднання, до якого входили як російські так і чимало українських митців. Крім Петербурга, Москви, передвижники неодмінно виставляли свої твори у Києві, Одесі, Харкові. Глибокою народністю, демократизмом були проникнуті такі кращі передвижницькі твори на українську тематику як «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Іллі Рєпіна (1880), «Українська ніч»(1876), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880) Архипа Куїнджі, знаменитий портрет Т. Шевченка Івана Крамського (виконаний по фотографії у 1871р. портрет дивовижно передавав живий образ народного кобзаря, став справжньою іконою для російських і українських демократів). Українські імена та сюжети не потрібно довго шукати серед визначних європейських творів живопису. Це, насамперед, І. Похитонов, М. Ярошенко, О. Мурашко, С. Васильківський, І. Труш, В. Орловський, К. Крижицький, М. Пимоненко, Г. Світлицький, К. Трутовський, Г. Нарбут, О. Новаківський, М. Самокиш. Їх об’єднує високий рівень художньої майстерності, набутої у різних європейських країнах, де вони не лише навчалися але постійно брали участь у виставках, здобували престижні нагороди.

Сучасне світове мистецтвознавство з усіх художників ХІХ ст. віддає перевагу таким явищам:

1. Делакруа (1798-1863)

2. Енгр (1780-1867)

3. Каспар Фрідріх (1774-1840)

4. Тернер (1775-1851)

5. Коро (1796-1875)

6. Констебль (1776-1837)

7. Прерафаеліти (об’єднання англійських художників др. пол. ХІХ ст.)

8. Курбе (1819-1877)

9. Жеріко (1791-1824)

10. Барбізонська школа (французькі пейзажні реалісти).

Вони (майже виключно французькі та англійські, лише один німець) дійсно, витримали перевірку часом, їх художні відкриття і сьогодні сприймаються як новаторські. Цікаво, однак, що ціла плеяда колишніх «великих» знецінена сучасниками,зведена на позиції «творців салонного пустого живопису», «епігонів минулих епох». (Ханс Макарт, Арн. Бьоклін, Франс Штук, Альма Тадема, Г. Семирадський…). Відзначимо, що імпресіоністів (про них буде окремо) як публіка так і критика ХІХ століття не хотіли помічати, віддаючи своє захоплення вище наведеним іменам.

Архітектура ХІХ століття вражає, як кількістю споруд, так і своїми масштабами. Процес урбанізації у Європі приводив до здійснення великих містобудівних проектів. Докорінно реконструювались старі міста, на очах зникли залишки кріпосних стін, вузенькі вулички, невеликі будинки. Париж, Відень, Будапешт, Мюнхен прикрасили широкі проспекти, багатоповерхові будинки, величні ансамблі громадських споруд, меморіалів. Монументальність і велич притаманна архітектурі імперського Лондона (Трафальгарська площа, будівлі Парламенту), Санкт-Петербурга (Двірцева і Сенатська площі, Ісааківський собор). Масштабні проекти міської забудови і реконструкції здійснювалися також і в українських містах: Києві (Університет Св. Володимира, інститут шляхетних дівчат, реконструкція Подолу після пожежі 1811р.), Одесі (формування ансамблю центральних вулиць, площа з пам’ятником Рішельє, Потьомкінські сходи), Севастополі (Графська пристань, Військово-Морські меморіали), Полтаві (Кругла площа, меморіали Російсько-Шведської війни).

Скульптура, здебільшого, виконує допоміжну роль у формуванні міських ансамблів, створюючи чисельні символи подіям та іменам національної історії. Варто згадати ім’я лише одного «скульптора скульпторів», за висловом Альфреда Мюссе, це Огюст Роден (1848-1917). Його твори («Вічна весна», «Бронзовий вік», «Поцілунок», «Мислитель», «Ворота пекла») як і кращі шедеври літератури та музики спонукають до роздумів над долею людини і людства.

На наше переконання, в ХІХ столітті, попри відсутності власної держави, українці розвивались як європейська нація, якій були притаманні усі закономірності і тенденції економічного, суспільно-політичного і культурного розвитку континенту. Українська інтелігенція стала найважливішим чинником національного відродження увібравши в себе ідеї європейського просвітництва, народництва і демократизму.