Гей, братища, пора знати, Пчулка бідна матку маєть,

Що не всім нам пановати, І оноє послухаєть.

Не всім дано всеє знати, "Чом ти братов не учила,

І річами керовати. Чом од себе їх пустила?

На корабель поглядімо, Ліпше було пробувати

Много людей полічимо: Вкупі лихо одбувати!

Однак стерник сам керуєть,

Весь корабель управуєть

Ідея національної монархії знайшла свій вияв, насамперед, в архітектурі - монументальній, державній. На кошти Мазепи наприкінці 17ст. зводиться величний Микільський (т.зв.Військовий) собор, будівля Чернігівського колегіуму(1700-1702), здійснюється капітальна перебудова київської Софії- храм набуває пишного барокового оздоблення, до нього прибудовується Велика дзвінниця,завершується будівництво стін Києво-Печерської лаври, реставрується Успенський собор.

Обов’язковою умовою здійснення державницьких проектів був розвиток освіти. Перші цеглини в її фундамент заклали діячі братств кінця 16 ст., гетьман П.Сагайдачний, отаман війська запорозького І.Петражицький, митрополит П.Могила. Поширення освіти в добу гетьманщини, її демократичний характер було найсуттевішим виявом національної ідеї. Вочевидь, що система початкової освіти складалась наприкінці 17 ст. Є дані, хоч і неповні,що у 1732 р. в Слобідській Україні було 129 шкіл, а в 1740-1748 рр. в 7 з 10 полків гетьманщини діяло 866 початкових шкіл.

Таким чином, освіта в гетьманщині була доступна якщо не всім, то широким колам дітей козацтва, міщанства, навіть селян, не говорячи вже про шляхту. Звичайно, рівень багатьох шкіл, де викладали дяки був не високий, але люди навчались рідної мови, навчання тісно повязувалось з глибинними пластами народної культури. Яскравим прикладом може служити вченість Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. В ній органічно поєднуються низова народна культура,церковні традиції,шкільна грамота. Феномен шевченкової мови в поезії деякі дослідники пояснюють тим, що в роки дитинства Тараса в школах надніпрянщини ще існували школи дяківки, справжні релікти шкільної системи започаткованої братствами і могилянською академією. В цих школах і в сім’ї Шевченко познайомився з «Мінеєю» Туптала, віршами Сковороди, народними піснями, псалмами.

Феноменом українського бароко була і Києво-Могилянськаакадемія. Один із перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів Східної Європи, вона бере свій початок від Київської братської школи (1615 р.), яка, як відомо, об’єдналась із школою при Печерській лаврі (1632 р.) і отримала назву Києво-Могилянської колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів)хоча офіційний статус і назва академії була закріплена лише в 1701 р. В період найвищого піднесення Академія налічувала 1,7 тис. учнів (1700 р.), в середньому ж, з кінця 18 до початку 19 ст. тут вчилось 800-1000 учнів. Значну їх частину складали сини міщан, козаків, селян. Навчання продовжувалось 12 років (8 класів), вищу ступінь складали 2-х річна школа філософії, 4річна богослов’я, школи риторики і поетики. В різний час в Академії вчились десятки іноземних студентів,тут була бібліотека, що налічувала близько 12 тис. томів, особисту бібліотеку у 2 тис. книжок передав закладу Петро Могила. В стінах Академії вчились і працювали професорами визначні люди епохи,просвітителі І.Гізель, Ф.Прокопович, С. Яворський, Г. Кониський, М.Ломоносов (1734р.), С.Полоцький, Д.Туптало, Л.Баранович, Г.Сковорода. Про те наскільки високим був рівень вченості і попит на українських академіків свідчить той факт, що після заснування першого вищого навчального закладу Росії Московської словяно греко-латинської академії в 1701 і до 1762р.в ній працювало близько 100 професорів з Києва, а з 21 ректора 18 були могилянцями. Один із ректорів Феофан Прокопович став радником Петра 1 і фактично очолив православну церкву.

З посиленням тиску російського самодержавства на Україну академія втрачає своє значення і у другій пол. 18ст. перетворюється у суто релігійний заклад. Втрачає національні ознаки і система початкової освіти.

Українське друкарство, так само, постійно переслідувалося самодержавством.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування київської митрополії московській патріархії (1686) зазнало переслідування з боку московських обскурантів.

Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобалось «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). В звязку з цим на соборі 1690. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 р. наказав, що… з огляду на те, що в цих друкарнях: «книги печатают нессогласно с великороссийскими печатли… книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать.» А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

Помітне місце в українському бароко посідає світський портрет «парсуна». Нова українська шляхта, багаті міщани, бажаючи залишити слід в історії і запам’ятатися нащадкам, так само, як дворянство в західній Європі, замовляють художникам свої «персональні» портрети. Оскільки великих портретистів в Україні майже не було, замовлення виконували місцеві «богомази», відтак у цих творах сильний вплив іконопису, вони прості, наївні але щирі і відверті. Кращі з них – портрети Богдана Хмельницького, полковників Миклашевського, Сулими і його дружини, генерального обозного Родзянка, міщанина Гудими добре передають дух епохи.

Засновниками українського барокового стилю у граверстві були брати Олександр і Леонтій Тарасевичі, що вже досвідченими художниками прибули в Україну з Вільно. Вони мали величезний вплив на художню гравірувальну школу Київської лаври. Олександр, ставши ченцем присвятив свою творчість релігії, Леонтій,мандруючи по Україні, Росії, Литві залишив велику спадщину –портрети видатних осіб, книжки, церковні фоліанти, підготував ряд талановитих учнів, зокрема Інокентія Щирського.

Найбільш поширеним видом мистецтва в Україні був іконопис та фресковий живопис. Особливою майстерністю відрізнялись роботи художників Лаврської іконописної школи, яка виконувала замовлення не лише для Києва, але для церков в інших регіонах.

Більшість фресок, нажаль, не збереглась, тому значну цінність мають роботи, виконані у Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври(майстри Павловський,Максимович,Якубович,Галик).

Зайшовши у Лавру, піднімемося крутими сходами до надбрамної церкви. З її стін та іконостасів на нас дивляться святі і мученики, зображені у візантійській традиції, в сінях – чудові орнаменти, сплетіння квітів і рослин, голівки янголів і пташки. А ось, ціла процесія священнослужителів, що прямують у Рай за Іоаном Предтечею. Навпроти – Богоматір, що веде до Раю придворних дам. В її образі легко упізнати царицю Єлизавету. Алімпій Галик, що створив цей шедевр, вочевидь, передає враження від урочистої церемонії відвідання лаври імператрицею, свідком якої він був у 1747 році. Образи і кольорова гамма фрески створені у модному стилі рококо.

Українське бароко чудово репрезентують різьблені дерев’яні із позолотою іконостаси. Скільки їх згоріло в пожежах і було знищено в добу боротьби з релігією невідомо. Серед тих, що збереглися, особливою граціозністю, пишністю і багатством відзначаються іконостаси Елецького та Троїцького Соборів в Чернігові, Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, св. Софії Київської і Печерської Лаври.

Українська література кінця 17-18-ого століття також розвивається в рамках європейського барокового стилю, хоча і з певними відмінностями: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості ті відсутність суто наукових центрів, брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературною українською або церковною мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами.

Найглибшою за змістом є українська віршована поезія. Насамперед, духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят(Різдва, Великодня), окремих ікон(наприклад, у «Руні орошенному» Д. Туптала, 1680) або святих. Багато пісень із світською тематикою, що вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання.

Кінець 17-ого початок 18-ого століття були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі і були й пізніше популярними.

Менш розвиненим був епос. Збереглися вірші про видатні події – битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. В зображеннях подій вплетене міркування та виражено почуття.

Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їх чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое»(1665) І.Галятовський. Велике значення мало видання «Патерика Печерського»(1661, 1678, 1702). Монументальну збірку житія святих «Четьї-Мінеї» в 12-ти частинах уклав Дмитро Туптало (1689, 1700, 1705).

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (близько 1650, записки Якова Марковича, Миколи Ханенка, автобіографії Іллі Турчиновського та інших.

Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літописи»: «Самовидця» (доведений до 1702 р.), Григорія Грабянки (після 1709 р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зберігав історичні події як повчання сучасникам.

Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити в «Синопсисі» (1674), в «Густинському літописі» (1670), у «Хрониці» Т. Сафоновича (1672), в «Обширному синопсисі руському» П. Кохановського (1682). У 1674 р. випущено перший підручник історії – відомий «Синопсис» Гізеля.

Широкої популярності в Україні набули музика і театр. Українська барокова музика, враховуючи обставини розвитку гетьманщини, зовсім не тяжіла до європейських барокових жанрів(опера, симфонія, інструментальний концерт), вона була дійсно народною, демократичною. Численні музичні колективи розвивали традиції церковного мелодичного співу, хорової музики АКАПЕЛО (без супроводу інструментів), багатоголосого партесного співу (з окремими партіями для солістів). Провідним центром музичної культури була Києво-Могилянська академія, в якій діяв високопрофесійний хор і оркестр. Тут здобували музичну освіту українці Максим Березовський(1745-1777) та Артемій Ведель(1770-1818), які разом із Дмитром Бортнянським(1751-1825), вихованцем глухівської школи, стали зачинателями не тільки українського, але російського хорового співу, авторами числених хорових, оперних і симфонічних творів, відомих всій Європі завдяки унікальному поєднанню барокового, а наприкінці століття вже класичного стилю, з багатими традиціями народної мелодики і фольклору.

Театр, так само як музика був здебільшого народним і демократичним. Надзвичайного розвитку набули шкільні театри, де ставили п’єси як знаменитих, так і місцевих драматургів, до кожного свята готувались концерти, декламації, вдосконалювались і перероблялись з додаванням світських елементів старі релігійні містерії і мораліте. Найбільш улюбленими серед школярів і студентів були т.зв. шкільні драми, авторами найвідоміших були Г.Кониський("Воскесіння мертвих"), Ф.Прокопович("Володимир"), Д.Туптало("О причащенії святих тайн") та ін. До них додавались "ІНТЕРМЕДІЇ" та "ІНТЕРЛЮДІЇ - короткі одноактні комічні пєси, що ставились у антрактах між діями основних п’єс для розваги і відпочинку. Тут звучала колоритна народна мова, згадувались персонажі анекдотів і сатиричної літератури.

Ще більш давню історію має український ВЕРТЕП - різновид лялькового театру, що міг виставлятись не тільки в приміщеннях, але й на базарах, ярмарках. Декорація складалась із двох поверхів. У верхньому - відбувались події євангельського змісту, після чого у нижньому- сцени з народного життя. Виконавці, що сиділи за стіною вертепу, водили ляльками і говорили за них різними голосами.

В останній період свого розвитку українське бароко помітно европеїзується, втім воно так ніколи і не втрачало своєї народної основи. Навіть у такому "офіційному" виді мистецтва, як архітектура продовжує зберігатись національний колорит. Добрим прикладом є творчість видатного німецького архітектора Йогана Готфріда Шеделя(1680-1752), який довго працював у Росії, а під час тривалого перебування у Києві в 1731-1752р.р. створив такі шедеври українського бароко як Брама Заборовського і будинок митрополита у Софійському соборі, дзвінницю Києво-Печерської лаври –найвищу у той час споруду на теренах Російської імперії (96 метрів). Брама слугувала колись парадним в’їздом до Софії, але після недолугої забудови вулиці у др. пол. 19ст. опинилась у глухому завулку, була закладена цеглою. У 2009році почалась її капітальна реставрація, що завершилася у 2011р.,повернувши пам’ятці її автентичність.

Приходиться лише дивуватись, як зумів німець, так досконало передати стан української душі, створивши "лебедину пісню козацького бароко"? Соковитий орнамент, маски, герби створюють суцільну килимову композицію, казковий образ нашої давнини. Велика дзвінниця так само, шедевр генія, що завдяки майстерності і блискучій техніці, гармонійно вписав гігантську споруду у бароковий ансамбль Лаври.

Активну участь у створенні лаврського ансамблю брали також українські майстри. Степан Ковнір(1695-1786)-корпуси келій, дзвінниця на Ближніх печерах, Іван Григорович-Барський(1713-1785)-проект дзвінниці Дальніх печер. Григоровичу-Барському- останньому великому архітектору бароко в Києві належать такі шедеври як фонтан Самсон на Контрактовій площі, та Покровська церква біля підніжжя Андріївського узвозу(1765). Покрова є вже ностальгією за козацькими часами: пластичні форми, орнамент у надвіконнях, входи-ганки, здвоєні круглі вікна, що нагадують широко розплющені очі. Піднявши голову вгору, до вершини пагорба, ми бачимо на ньому Андріївську церкву славетного Растреллі(1747-1767р.р.), чудове європейське рококо. Тут уважний спостерігач може лише посміхнутись. Адже обидві пам’ятки розмовляють одна з одною. Їх пропорції, об’єми, силуети - частина одного цілого. З гори на нас дивиться європейська аристократка, внизу-знатна козачка, із своїм гонором і почуттям гідності.

То що ж таке українське бароко, міф чи реальність? Спочатку міф, який треба розповідати дітям і дорослим. А реальністю воно стане для тих, хто на власні очі побачить золото церковних бань, іконостасів, вибагливі візерунки і орнаменти, хто, затамувавши подих, роздивиться тьмяні портрети-парсуни і фрески на стінах. Подарувавши українське бароко собі, ми будемо дарувати його світу.