Культурні здобутки Візантії і Західної Європи

Говорячи про здобутки середньовічної культури неможливо оминути ролі Візантії. Ця країна відігравала в середньовіччі особливу роль. Хоча в масовій свідомості під середніми віками розуміють епоху хрестових походів, рицарських турнірів, замків, готичних соборів, які характерні для західної Європи. Історією Візантії та її культури цікавляться здебільшого вчені та мистецтвознавці. Це не дивно, адже вона довготривала, достатньо заплутана і складна. Наприкінці 80-х років в Радянському Союзі вийшла велика трьохтомна праця під назвою «Культура Візантії». В ній, на жаль, немає захоплюючих розповідей про рицарів, мало яскравих проявів геройства або кохання, але від того для людства ця країна і ця культура не скільки не втрачають свого значення. У згаданій праці півтори тисячі сторінок. Уявіть, який великий обсяг матеріалу про культуру в різних її царинах: філософії, науці, літературі, поезії, крім того –- великі матеріальні здобутки. Оскільки осягнути цього в лекції не можливо, пропонується записати декілька тез про значення візантійської культури, а потім звернутись до окремих, найбільш яскравих її здобутків.

– Історія Візантії та її культури повністю вкладається в рамки середньовіччя і не виходить за них(5-15-ого століття). З часу перенесення імператором Костянтином, першим християнином на римському престолі, своєї столиці до грецького містечка Візантій у 330- р. н.е., воно було перейменоване на Константинополь і, фактично, був започаткований відлік часу майбутньої Візантії. Після падіння Риму під тиском варварів у 5-ому столітті, Константинополь, який у той час був столицею Східної римської імперії став його правонаступником. Не дарма його аж до Нового часу називали «Другим Римом».

– Візантійська імперія є зразком трансформації, або перетворення античної культури на середньовічну. Візантійці шанували античність, як у скарбниці в своїй державі зберігали численні пам’ятки Греції, Римської імперії, доби еллінізму. Але поступово втрачали інтерес до них. Сам дух античності був чужий християнській візантійській ментальності.

– Візантійській культурі були притаманні такі риси, як традиційність, стабільність і незмінність, канонічність, ієрархічність, ортодоксальність (грец. Ортодоксос - правовірний). Ця культура, що утримувала свій достатньо високий рівень на протязі сотень років, виявилася нездатною до новацій і реформ – застійною. Усе духовне життя Візантії знаходилось під контролем церкви, що поєдналась із державою, а отже культура перебувала під пильним наглядом теократії і бюрократії.

– Характер візантійського суспільства визначав і особливу ментальність його громадян. Вони вважали себе істинними християнами, нащадками великих ромеїв (римлян). Всі інші були для них або варварами –язичниками, або невірними – мусульмани. Звідси і походять такі риси візантійського характеру як презирство до ворогів, зверхність над ними, намагання підкороти своїй волі або приручити. Добре знані сьогодні такі принципи візантійської «політики»: поділяй і владарюй, лицемірність, хитрість, підступність, підкуп.

– Попри те, що Візантія вважала себе бастіоном, з усіх боків оточеним ворогом, вона водночас була і золотим мостом, що поєднував різні народи і різні культури. Візантійська вченість поступово розповсюджувалась на інші народи. Через Візантію до багатьох країн дійшли залишки античних традицій та впливів. Візантійські місіонери несли слов’янам християнство, а з ним і писемність та освіту. З візантійськими принцесами та аристократками охоче родичалися правителі тодішньої Європи.

– Внесок Візантії у світову цивілізацію, порівняно з античністю, не такий великий, але в ній чимало видатних здобутків, унікальних і неповторних культурних явищ. Насамперед треба сказати про візантійське мистецтво і архітектуру. Стиль візантійської архітектури у 19-ому столітті був названий романським саме через те, що у Візантії та ранньосередньовічній Європі дотримувались римських прийомів та правил будівництва. Для романського стилю характерна так звана важка геометрія: храми і будинки складалися із великих кам’яних блоків, мали вузькі вікна, що нагадували бійниці, високі башти. Знавець візантійського мистецтва російський письменник Павло Муратов, на рубежі 19-20 століття в книзі «Образи Італії», так описує романський стиль: «У поєднанні сторожових веж римських військових таборів із грецькими базиліками, візантійським орнаментом і готськими наметами, виник новий архітектурний стиль - романіка».

Основним типом храму в романській архітектурі була вище згадана базиліка (грецьк. Царський дім). Вона являє собою продовгувату споруду, що розділяється на три частини стовпами-колонами, які тримають балки дерев’яного даху. Частини храму називалися нефами (з грецьк. – корабель). Віруючі, приходячи до храму, почувались нібито на кораблі або Ноєвому ковчезі, знаходячи порятунок у бурхливому морі життя. Кожен з нефів закінчується напівкруглою стіною - абсидою. Вона відділялася невисокою перегородкою, яка слугувала за вівтар. Невеликий храм мав один неф, більші – три або п’ять. Їх називали трьох - або п’ятинефними храмами. Зокрема, Софія Київська п’ятинефна.

В романській архітектурі існував також тип хрестово-купольного храму, квадратного у плані зі стовпами, які встановлювалися посередині і ділили простір споруди навхрест. На стовпах ставився купол.

Багато романських храмів збереглося на територіях, де панувала Візантія - у Греції, Туреччині, Болгарії, Грузії і Вірменії. До романської архітектури можна віднести і українські православні храми часів Русі.

Доводилося бачити вірменські церкву святої Ріпсіме, храм Звартноц, знамениту Джварі та монастирі у горах Грузії. Зведені за чотирі століття до прийняття Руссю християнства вони і сьогодні зберігають первісний вигляд.

Найдосконалішим храмом романської архітектури вважається Свята Софія в Константинополі. зведена Анфімієм з Трал та Ісідором з Мілета-кращими архітекторами свого часу, що добре засвоїли античну традицію. Купол церкви діаметром 34 метри, є одним з найбільших у світі. На протязі сотень років візантійські майстри прикрашали храм мозаїками. На жаль, більшість з них на сьогоднішній день втрачено, адже після захоплення мусульманами Константинополя, майже всі християнські символи були або знищені, або вкриті товстим шаром штукатурки. Декілька мозаїк, що залишилися, розчищені і дивують нас надзвичайною майстерністю, передають дух християнства. Константинопольська або Царгородська (Константинополь називали Цар-городом в багатьох країнах слов’янського світу), була зведена в 532-537 рр., за правління імператора Юстиніана.

Шедеврами романського зодчества Візантії є церкви Сергія і Вакха, Сан Віталі, мавзолеї Теодоріха, короля остготів, та візантійської принцеси Гали Плацидії. Всі вони знаходяться у місті Равенна в Італії, на березі Адріатичного моря, де певний час була столиця остготів, місце перебування візантійських імператорських родин. Равенна славиться також мозаїками, що прикрашають усі архітектурні споруди. Зокрема в Сан Віталі на них зображені імператор Юстиніан, імператриця Теодора і увесь їх придворний почет.

Мозаїки унікальні тим, що вони є першою християнською іконографією символів і святих християнства. Візантійці добре володіли мозаїчною технікою, запозиченою з Риму, але теми їхніх творів зовсім інші. В них з’являються перші християнські святі, апостоли, матір Божа, Ісус Христос, символічні зображення Святого Духа.

Надзвичайно цікавим і рідкісним є візантійський іконопис (ікона від грецьк. – образ) що завжди зображує святого. Перші ікони стали писати у Візантії в 6–ому столітті. Зважаючи на складну історію Візантії, війни з хрестоносцями і мусульманами, до нашого часу дійшла лише незначна частка ікон. Деякі – з Київської Русі. Візантійські купці, сановники, посли, інколи привозили в дар руським князям ікони.

В самій Візантії більшість ікон було знищено у 7- 8-ому століттях в період іконоборства – гострого суперництва між імператорами і церковними ієрархами, що тривав майже сто років.

В 9-ому столітті написання ікон було відновлено, але більшість наявних в світі ікон – твори вже наступних століть.

Унікальна колекція візантійських ікон доіконоборчого періоду експонується у Київському музеї Західного та Східного мистецтва ім. Ханенків. Це один з найбільших художніх скарбів України: чотири невеликі ікони 6-7-ого століття. Іоан Предтеча, святі Сергій і Вакх, Богоматір з немовлям, Мученик та мучениця –найбільш давні з усіх відомих християнських ікон. У 1850 році вони були випадково знайдені в монастирі святої Катерини в Синаї, дослідником православ’я у країнах сходу, архімандритом Порфирієм Успенським і привезені до Росії, а до колекції музею надійшли в 1940 р.

Напевне, мистецтво і архітектура є найбільшим внеском Візантії до світової культурної скарбниці. У теократичному суспільстві, про особливості якого вже було сказано в попередніх тезах, ні література, ні філософія, ні наука не досягли свого найбільшого розвитку. Хоча і тут були видатні імена, про які слід пам’ятати.

Культурні здобутки Європи

Переходячи до питання про культурні здобутки західної Європи треба наголосити на тому, що при усій схожості характерних рис і ментальності заходу і Візантії тут є багато особливостей, що надають європейській культурі яскравої виразності і популярності в наш час. На заході влада теократії та монархії ніколи не об’єднувалась і не набувала абсолютного впливу, бо часто конкурувала між собою. Альтернативою королівській владі завжди був папський престол. Всесилля феодалів намагались вгамувати церковні ієрархи і впливові богослови – так звані Отці церкви. Крім того постійно боролись за свої права вільні міські громади.

Різноманітність і багатовекторність західній цивілізації надавала також відсутність кордонів між державами, поступова інтернаціоналізація освіти на основі міжнародної мови латини. На етапі раннього феодалізму у 5-11-ому ст. західна Європа розвивалась переважно під впливом Візантії, її культура мало чим відрізнялась від останньої і не потребує особливого аналізу.

Проте, вже з кінця 11-ого століття ситуація починає змінюватись. Аналізуючи причини досить стрімкого злету західної культури, вчені вважають його головними причинами економічний підйом, збільшення народонаселення,зростання міст і торгівлі, а також завершення християнізації Європи. Цей час для простоти і виразності ми можемо назвати епохою готики. Вище згадувалось, що гуманісти під терміном Goticum розуміли грубе, варварське мистецтво. Але у науці кінця 19-ого, а особливо 20-ого століття з готикою асоціюють витонченість і майстерність, що відрізняла західну Європу від Візантії, або давньоримського стилю, його неповторність, незапозиченість із жодної попередньої культури. Найбільш характерний прояв готика знайшла в архітектурі. Новий архітектурний стиль виник на початку 12-ого століття у Франції. Французький дослідник архітектури Огюст Шуазі писав:

«Історія готики – це історія нервюри, аркбутана і контрфорса». Тобто готика – конструктивна система, яка використовує нові матеріали і нові конструкції.

Порівнюючи готичну і романську конструкції, можна сказати, що остання базувалася лише на масивності матеріалів, в той час як готика –втілення інженерної думки, математичного розрахунку мас та об’ємів, ваги і міцності. Складне плетиво нервюр, стрільчастих арок, міцні контрфорси і аркбутани, давали можливість зодчим значно збільшити як простір так і висоту будівлі. Виникає також і особлива естетика витонченості, тендітності, дематеріалізації форм.

Готичний собор, на відміну від романського, весь осяяний світлом з великих вікон і вітражів, в ньому сотні скульптур, акустика його дивовижна, своїми шпилями він ніби хоче досягнути неба. Людина, що перебуває в цьому фантастичному просторі під час молитви у супроводі органу, переживає надзвичайний емоційний стан піднесення,містичного відсторонення від усього земного. Таким чином готичний собор є символом самої безкінечності, його художнім образом, що виражає не тільки будівничий розрахунок, не тільки раціональну конструкцію, а ірраціональне, містичне прагнення людської душі до невідомого і загадкового. Ось як поетично висловився про готику видатний російський поет Йосип Мандельштам:

«Кружевом, камень, будь

И паутиной стань,

Неба пустую грудь

Тонкой иглою рань.»

Готичний собор став не тільки символом західноєвропейського середньовіччя, але його найбільшим дивом. Практично в усіх великих містах західної Європи були зведені готичні собори. Кажуть, що вони могли вмістити все населення Європи. Уявимо, що в місті, де жило 20-30 тисяч людей було декілька соборів, а найбільший з них міг вмістити майже половину міста. Відомими всьому світу є паризький Нотр Дам, Реймський собор - місце коронації королів Франції, найбільший в світі Міланський собор, який може вмістити 10 тисяч людей, собор у французькому місці Страсбург, шпиль якого сягає висоти в 142 метри. Самим знаменитим за красою вітражів є собор у французькому місті Шартр, де більше двох тисяч квадратних метрів вітражного скла. Відомий всім і Кьольнський собор в Німеччині, зведення якого почалось у дванадцятому столітті, а останні роботи завершились аж у 19-ому. Вражають витонченістю та розмірами собори Англії. У Кентербері довжина собору перевищує 150 метрів і з одного кінця храму ледь видно протилежний. Дивовижна акустика у старовинному соборі університетського Кембріджа. Навіть маленьку співочу капелу добре чути у будь-якому місці приміщення. Звук огортає тебе і підносить до неба. Витонченість і містика характеризують не лише готичну архітектуру і інтер’єри, але властиві усьому середньовічному декоративно - ужитковому мистецтву, видатними витворами якого були коштовні іконостаси, предмети церковного культу: дарохранительниці, хрести, релікварії (шкатулки для цінних реліквій, що виготовлялись із кістки, дерева), знамениті ліможські емалі, кольорове скло вітражів. Готичні лінії простежувались у вбранні феодалів, меблях, інтер’єрах.

В епоху готики феодальна аристократія Європи сформувала свій особливий стиль життя, який ми можемо назвати куртуазною культурою. Куртуазність (в перекладі з французького придворність) –- комплекс моральних та естетичних норм придворного життя, які, в основному, носять не церковний, а світський характер. Куртуазність оспівувала культ благородного рицаря і прекрасної дами. Саме ці дві постаті знаходяться в центрі куртуазної культури. Якщо дама повинна була втілювати ідеали благочестя, моральної чистоти, то рицар був символом сміливості, вірності своєму обов’язку, служіння справедливості. Крім мистецтва володіння зброєю потрібно було вміти поводити себе. Був розроблений цілий комплекс ритуальних дій, манер, яких треба було дотримуватись.

Святом куртуазності був рицарський турнір, який супроводжували змагання поетів-трубадурів або труверів (співців рицарської слави). В куртуазній культурі виникає і своя література. Куртуазна поезія середньовічного заходу – перший у європейській культурі прорив в царину інтимних переживань і почуттів, які були вже більш глибокі та більш інтимні, ніж лірика античності. Хто не знає сьогодні імен знаменитих любовних пар епохи середньовіччя Ланселот і Гвіневера, Тристан і Ізольда, Паоло і Франческа, Ромео та Джульєтта. Куртуазні поети оспівують любов безнадійну, заборонену, не здійсненну. Дійсно, рицар, який відправлявся в хрестовий похід, інколи на довгі роки, даючи клятву вірності прекрасній дамі, можливо вже не мав жодного шансу зустрітись з нею. Це була високо піднесена, ідеальна любов, яка скоріше носить характер релігії, культу краси. Перша куртуазна поезія склалась в місцині Прованс на півдні Франції в 11-ому столітті. Згодом поетів, які не тільки складали, а ще й співали вірші, стали називати трубадурами.

В епоху куртуазної культури виникає такий жанр як рицарський роман. У 12-ому столітті з’являються перші рицарські романи. Відоме ім’я Кретьєна де Труа, автора п’яти романів про подвиги короля Артура. Він розповідає про рицарів Круглого столу легендарного короля, називає імена Івейна, Ланселота, Парсифаля. На початку дванадцятого століття здійснюються записи середньовічного епосу у Франції, який пізніше отримав назву «Цикл пісень про рицаря Роланда». Маркграф Бретонії Роланд був племінником Карла Великого – імператора Священної Римської імперії, що жив на початку 9-ого століття. Він віддав своє життя за сеньйора, і залишався вірним своєму обов’язку і своєму володарю до останньої хвилини.

В Німеччині на початку 12-ого століття виникає цикл романів, який має назву «Сказання про Нібелунгів». В Іспанії в середині 12-ого століття створюється цикл пісень про рицаря Сіда.

На рубежі 11-12ого століть у західній Європі відбуваються суттєві зрушення у розвитку освіти. Якщо романську добу можна цілком справедливо назвати часом неосвіченості і неписемності в Європі, то розвиток міст і торгівлі в часи готики неодмінно викликали потребу в освічених людях. В системі освіти існували початкові, церковні або монастирські школи, де вчили в основному азбуку та церковні молитви, а також школи більш високого типу – єпископські, де здебільшого вчились діти багатих, хоча також траплялись і діти з бідних сімей, що вчились на кошт єпископства. На цій ступені освіти вивчали сім вільних мистецтв або латиною «тривіум і квадріум», що означає три шляхи пізнання і чотири шляхи пізнання. Сім вільних мистецтв входили в навчання ще за доби античності, але в добу середньовіччя вони дійсно визначали ступінь освіченості людини. Тривіум складався з предметів гуманітарного циклу граматики (уміння писати), риторики (уміння говорити) і діалектики (уміння дискутувати і доводити свої думки). До квадріуму входили арифметика, геометрія, астрономія і музика.

Найвищу ступінь середньовічної освіченості давали університети (лат. Universitas - сукупність дисциплін, які є основою наукового знання). Одним з перших європейських університетів був Болонський, створений в 1158 році, на основі болонської юридичної школи. У ньому було чотири факультети: артистичний (підготовчий), де вдосконалювались знання набуті в єпископських школах, а також три вищих факультети: юридичний, медичний, теологічний. Такі саме факультети були в більшості європейських університетів. В 1200 році починає діяти паризький університет, відомий як «Сорбонна», у 13-ому столітті- Оксфордський і Кембриджський університети в Англії, Неапольський – в Італії. Серед знаменитих закладів 14 ст.- Празький, Краківський, Кельнський університети. Наприкінці 15-ого століття в західній Європі вже налічувалось 65 університетів.

Багато назв і термінів сучасної вищої освіти перейшли до нас із латинського середньовіччя. Так, слово студент походить від латинського studere – ретельно займатися. Слово магістр також характеризувало одну з ступенів вищого навчання (між іншим магістром ставав лише один з двадцяти студентів). Бакалавр, так само, ступінь, яка прийшла до нас із середньовіччя. Бакалавром ставав один з трьох студентів. Інші або не встигали довчитися, або не мали коштів, для того щоб платити за навчання та складати іспити.

Не всі сьогодні знають, що перші університети утворювались за зразком церковних братств. Як викладачі так і студенти тут були переважно монахами. Навіть пізніше, коли університети перетворились у суто світські заклади в них продовжували дотримуватись багатьох традицій церковних орденів. Скажімо, Кембрідж –не зовсім університет у нашій нинішній уяві. По-перше в місті Кембрідж немає одного університету. Там є близько десяти коледжів, кожен з яких нагадує монастирську споруду, за високими стінами якої живуть студенти-братчики. Тут є їдальня, келії, де по двоє живуть студенти, невелика бібліотека і обов’язково церква, де моляться і святкують. На територію коледжу заборонений вхід стороннім. Біля воріт стоїть охорона. Для гостей призначені спеціальні години. Коледж має свої святині, своїх почесних вихованців – випускників минулих літ. Крім того в місті є велика загальностудентська бібліотека. А на лекції і практичні заняття до знаменитих вчених можна приходити з різних коледжів в певну аудиторію або зал. Звичайно, студенти зовсім не були монахами. Після занять і у вихідні дні вони збирались у міських парках, трактирах. Інколи ці гуляння супроводжувались пиятикою (при наявності грошей). Були випадки, коли місцеве населення повставало проти студентів, що не давали спокою вночі. Ворогуючі сторони інколи брались до дрючків. Такі бійки доводилось розбороняти навіть міській владі або й королю чи церкві.

В середньовічній літературі чимало згадок про студентське життя, зокрема у англійського письменника Джефрі Чосера в його Кентерберійских оповіданнях. Є вони і, в так званій, поезії вагантів- бродячих бідних поетів, серед котрих було чимало студентів. Широко відома сьогодні одна така студентська пісня. Ось декілька її куплетів в російському перекладі

«Во французской стороне,

на чужой планете,

предстоит учиться мне

в университете.

До чего ж тоскую я –

не сказать словами…

Плачьте ж, милые друзья,

горькими слезами!

На прощание пожмем

мы друг другу руки,

и покинет отчий дом

мученик науки.

 

Ну, так будьте же всегда

живы и здоровы.

Верю, день прийдет, когда

свидимся мы снова.

Всех вас вместе соберу,

если на чужбине

я случайно не помру

от своей латыни,

если не сведут с ума

римляне и греки,

сочинившие тома

для библиотеки,

если те профессора,

что студентов учат

горемыку школяра

насмерть не замучат,

если насмерть не упьюсь

на хмельной пирушке,

обязательно вернусь

к вам, друзья, подружки!»

До Вагантської поезії відносять і старовинний студентський гімн часів середньовіччя. Ніхто не знає хто і коли, в якому університеті склав його. Багато разів він переписувався, вдосконалювався, але, вочевидь, має відношення до давніх середньовічних часів. Цей гімн під назвою «Гаудеамус», і сьогодні залишається загальновизнаним студентськім гімном. Ось як звучать два куплети на латині:

«Gaudeamus igitur Vivat Academia, vivat profesores

Juvenes dum sumus! Vivat membrum guodlibet

Post jucundam juventutem Vivat membra quaelibet

Post molestam senectutem Semper sint in flore! (2p.)»

Nos habebit humus (2p.)

Спробуємо перекласти рядки гімну українською мовою, намагаючись зберегти віршовану форму.

«Будемо веселитися Слався Академія, славтесь професори,

доки молоді ми Хай живе уся громада

(Адже) Після юності приємної Кожен з нас нехай живе

Після старості тужливої Будемо ж цвісти ми (2р.)»

Будемо в землі ми (2р.)

Що можна сказати про середньовічну науку? Звичайно, що в світі, де панувала релігійна догматика, схоластика визначала підпорядкованість розуму вірі, наука не набула значного розвитку. Не було наукових уявлень про будову світу, обмежені знання з історії, географії, фізики і математики, натомість процвітали псевдонауки, серед яких провідними є алхімія і астрологія. Алхімічний період в історії науки тривав, між іншим, на протязі усього середньовіччя, аж до самого XVI століття. Основна задача алхімії – здобуття, так званого, філософського каменя, який би міг дозволити людині виділити золото з простих природних речовин і матеріалів. Алхімією займались мислителі, вчені багатьох країн. Відомо що і Роджер Бекон і Альберт Великий, які жили в кінці XII на початку XIII ст., написали великі алхімічні трактати, в яких своєрідно поєднувались хімічні експерименти, філософські доктрини, медичні, теологічні, магічні і містичні заклинання. Слабка експериментальна база, відсутність дослідницьких знань не дозволяла досягти чого-небудь серйозного в алхімії. Такою самою «наукою» можна назвати і астрологію, яка намагалась за допомогою спостереження за зірками, передбачити майбутнє світу, долю людей. Вісім речей намагалися знайти всі допитливі люди і вчені середньовіччя. Це: згаданий вже філософський камінь, еліксир вічного життя, засіб розм’якшення скла, вічне світло, гіперболу увігнутого дзеркала, градус довжини, квадратуру кола, і знаменитий вічний двигун (Perpetum mobile).

Отже, західноєвропейська культура, навіть в епоху темних віків, розвивалася по висхідній. Після тривалої кризи у 500 років, пов’язаної з занепадом античної культури, вона в XI ст. виявила здатність до прогресу. Культурна еволюція в XIV ст. привела до Ренесансу, а від нього - до культури Нового часу.

 

 

Культура слов’ян і Русі

Дуже важливою, з нашої точки зору, є проблема місця і ролі давньоруської культури у тодішньому середньовічному світі. Пропонується записати декілька тез під заголовком культура Русі в світі Середньовіччя.

- Початком нашої середньовічної історії була епоха великого переселення народів, що зруйнували Римську імперію, поділили Європу, і закріпили за собою відвойовані або власні автохтонні землі.

На рубежі 6 століття утворюється східнослов’янська етнічна спільнота, яка з того часу стрімко консолідується в культурному відношенні (мова, звичаї, вірування, обряди).

- Феодальне суспільство формується у східних слов’ян переважно на економічних чинниках. Виникають міста, як центри ремесла і торгівлі, зростає майнове і соціальне розшарування. Східні слов’яни створюють досить потужну військову організацію - основу політичної ієрархії. Київ, що виник у VI ст., стає одним із найбільших міст, центром місцевих язичницьких культів, потужним культурним осередком.

- Cередньовічна цивілізація східних слов’ян до приходу династії Рюриковичів і завоювання Олегом Києва (882 р.) не зазнавала відчутного впливу Європи або Візантії. Пам’яті про античність, як і її пам’яток у східних слов’ян не існувало. Зв’язки зі світом цивілізації здійснювались переважно шляхом із Варяг у Греки по Дніпру. Військові походи за здобиччю і торгівля з Візантією поступово у X ст. зумовили візантійський вектор культурного впливу на східних слов’ян.

- Інтенсивні культурні стосунки з Візантією відбувались у Русі в X-XII ст., час найвищої потужності і розквіту імперії, що одразу задало слов’янам досить високий рівень їх власного розвитку. Цим можна пояснити стрімкий культурний зліт Русі по прийнятті християнства. Енергія нашої молодої нації (етносу) з її живим, щирим світосприйняттям, силою зв’язку з природою добре накладалась на досвід і традиції Візантії.

- Християнство досить органічно увійшло в життя наших предків. Відтіснивши язичництво, воно не порушило багатьох народних традицій і обрядів. Провідниками християнської віри виступали владна верхівка і заможні верстви, що відчували перевагу феодального ієрархічного ладу, стрижнем якого була релігія.

- Чи не позначились на Русі певні негативні наслідки іноземної культурної експансії? Форми візантійського феодально-бюрократичного устрою, православної монархії, безперечно могли перетворити Київ, як пізніше Москву на Третій Рим, привести до застійних явищ у культурі.

Однак, напередодні свого занепаду, внаслідок монголо-татарської навали, культура Русі все ще перебувала на підйомі, і нам не судилося побачити ті чи інші альтернативи її подальшої еволюції.

- Після 1240 року стрижень нашого феодального суспільства був зламаний, зруйновані не тільки культурні пам’ятки і центри, але втрачена духовна еліта, розпалась духовна єдність споріднених східно- слов’янських етносів. Українці, зокрема, опинились в складі і, водночас, на периферії середньовічної західноєвропейської цивілізації, яка, намагалась їх асимілювати, долаючии культурну та релігійну ідентичність.

Історія східних слов’ян і Русі, їх традиції, звичаї, язичницькі вірування, обряди, так само, як і матеріальна культура, добре відома студентам зі школи. Надзвичайно цікавий матеріал для доповідей і рефератів на семінарах можна знайти у книжках Рибакова, Огієнка, Брайчевського, Толочка. В лекції хотілося б зосередити увагу на тих пам’ятках давньоруської культури, які мають загальносвітове значення, є символами української духовності.