Масова культура і постмодерн.

Феноменом другої половини ХХ ст. стало формування і поширення масової культури. В прямому розумінні це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною[11].

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після ІІ світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда. Масова культура приваблює, насамперед, так звані маргінальні верстви (від лат. margo — край) — людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. В ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов`язково виступає у ролі продукту, споживання якого повинно приносити прибуток. Для вивчення попиту на нього сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину — соціології, психології, менеджменту, політології. Одночасно не лише вивчаються, але і формуються культурні потреби і бажання мас. Сьогодні існує досить розгалужена система індустрії масової культури яка включає в себе такі підрозділи як:

засоби масової інформації;

система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

індустрія здоров`я (формування іміджу здорового способу життя);

індустрія дозвілля, про включає в себе туризм, книговидання, популярну музику та ін.

масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса).

Важко та і не потрібно перерахувати усі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він продукт сучасної масової культури?

По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман, або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов’язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру у розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок “бальзаківського” віку — мелодрама, для чоловіків — бойовик, для домогосподарок — “мильна опера” (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х рр. супроводжувала реклама мила та пральних порошків). Хочеш розважитись — комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня — трилер (від англійського trill — тремтіти), для інтелектуалів — детектив та кросворд.

По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим, без надмірної філософії та модернізму. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких — ерос, страх, агресивність. Все це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій спрощеній формі, як у сотнях сучасних романів та серіалів.

Характерною рисою масовості подекуди стає вульгарність — банальні істини, прості почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найбільш одіозним, пародійним виразом є так званий КІТЧ (від нім. kitsch — несмак). У 60 — 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Зокрема матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад — сучасна телевізійна реклама).

У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існувало. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки (згадаймо соцреалізм). В такій художній культурі мало уваги приділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу.

Батьківщиною сучасної масової культури є США. Тут виникли шоу-бізнес, бестселер( анг л,best sell-кращий продаж), Голівуд, Діснейленд та численні інші феномени маскультури, що сьогодні заполонили увесь світ. Історичні та культурні умови розвитку Сполучених Штатів дійсно сприяли поширенню масової культури, адже суспільство складалося тут як безнаціональне з численних емігрантів-маргіналів. У США не існувало традицій народної культури, не склався повноцінний фольклор. Услід за американськими дітлахами, нова генерація українців швидше прилучається до Мікі-Мауса, черепашок ніндзя, Гарі Поттера, ніж до героїв народних казок.

Європейські інтелектуали вже не перший рік б’ють тривогу з приводу експансії американської масової культури. Йдеться, однак, скоріше не про культуру взагалі, а про рівень творів. В масовій культурі є чимало значущих, навіть видатних творів, які необхідно пропагувати. Чудовим прикладом є творчість «The Beatles». На концерті легендарного бітла Пола Маккартні, що відбувся на Майдані Незалежності в Києві 14 червня 2008 року, були присутні понад двісті тисяч українців, сотні тисяч заповнили майдани Донецька, Дніпропетровська, Одеси… Що об’єднало цих людей різних поколінь, різної культури і поглядів? Напевне, заклик до миру, до любові, яку не можна купити, надія, що в новому світі люди зможуть подолати релігійну обмеженість, національну ворожнечу, бідність і хвороби.

У багатьох країнах із добре розвиненою ринковою економікою, незважаючи на панування масової культури, цілком успішно розвивається культура елітарна та народна. Отже, як ми бачимо, масова культура, як і цивілізація, може нести потенційну небезпеку бездуховності, але під контролем суспільства, його духовної еліти, вона може об’єднати людей, трансформуватись в праобраз нової культури глобалізованого світу.

Кінець століття визначається рядом дослідників культури як епоха постмодернізму, або постмодерну. У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, відносно мало і літератури з цих питань. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений. На нашу думку, терміном постмодернізму слід користуватись в аналізі усіх значних явищ культури, що виникли після модернізму (звідси і назва) і в результаті розвитку модернізму, однак суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю у контекст масової культури.

Постмодерн — широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе у собі відбиток модерністського розчарування у результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого боку — авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його у широку палітру сучасної культури.

У книзі А.Тойнбі “Вивчення історії” (1947 р.) постмодерн трактується як кінець західного панування в релігії та культурі. Провідні західні політологи визначають його як наслідок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі. Більш-менш широкої популярності термін постмодернізму набув після виходу у світ книги Ч.Дженкса “Мова постмодерністської архітектури” (1977 р.). Автор визначає нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій. Не вступаючи у конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне — парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофовану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою філософською відмінністю постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до так званого універсального гуманізму, що обіймає усе живе — людину, природу, всесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси релігійний, культурний, екологічний екуменізм.

Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння — ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, в сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, в якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, але освідчуються у коханні). В наш час “немає нічого живого та святого”, що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Одним із головних принципів постмодерну стала “культурна опосередкованість”, або коротко — цитата. “Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані”, — помітив філософ С.Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат, складають культурний багаж сучасної людини. В американському студентському анекдоті розповідається про студента філолога, який уперше прочитавши шекспірівського “Гамлета” був розчарований: “Нічого особливого, набір відомих крилатих слів та виразів”.

У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва — концептуалізм (від англ. concept — ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з`явився в США та Англії у 1967 р., важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб`єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводжуючи їх пояснювальними текстами - цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом. Характерною може бути творчість Е. Воргола, якого відносять до лідерів поп-арту - течії, спорідненої із концептом. (Виставка цього видатного американського художника, батьки якого були вихідцями з України, з великим успіхом пройшла у Києві в травні 2000 р.). Зображуючи “Знак Долара”, тиражовані портрети Мерилін Монро, “Пляшки кока-коли”, виставляючи у музейному залі піраміди консервних бляшанок супу Кемпбелл, Е. Воргол ніби іронізує над “священними коровами” — символами західної цивілізації.

У СРСР прийоми постмодернізму використовувалися угрупуваннями і художниками, які не визнавали радянської дійсності - так звані нонконформісти (О.Рабін, А.Зверєв, Г.Брускін, Д.Краснопєвцев, О.Целков), представниками соцарту, що створювали пародію на соцреалізм (Е. Булатов, В. Комар, О. Меламід та ін.).

Виникнення українського постмодерну пов’язують із постчорнобильською і посттоталітарною епохою. Для літератури цього часу характерна іронія по відношенню до класики, карнавальне блазнювання на її, так званих, руїнах. Промовисті і назви нових літературних гуртів – «Пропала грамота», «Нова дегенерація», «Бу Ба Бу». Серед модних українських авторів постмодерністської прози О. Забужко, Ю. Іздрик, Ю. Андрухович. В їх творчості елітне межує з масовим, розмиті грані між літературою і філософією. Це чудові стилісти, цікаві оповідачі, які, за словами одного з критиків, є забавкою для інтелектуалів, в той час як більшість молоді скоро буде читати комікси, або і зовсім розучиться читати.

Постмодерністське, концептуальне мистецтво як українців (В. Цаголов, О. Гнилицький, А. Савадов, О. Тістол) так і зарубіжних «зірок» (О. Кулик, Д. Херст) останніми роками широко пропагується в Пінчук Арт-центрі, але складається враження, що, в основному, воно вичерпало свій інтелектуальний і новаторський потенціал. Провідні сучасні майстри стають подібними до колишніх метрів академізму — вони добре знані та матеріально забезпечені, але виставки постмодерністського мистецтва в світі вже не збирають широкої публіки. Мистецтву, щоб воно було живим, потрібні — конфлікт, щирість, емоція. Культурний плюралізм, що сьогодні існує у світі, веде митця в основному шляхом гонитви за успіхом і грішми. Більшість видатних діячів культури називають це явище трагедією свободи творчості і ставлять справедливе запитання: а що ж далі? І тут, слід прислухатись до слів патріарха культури Д. Лихачова: “Мистецтво на рубежі ХХІ століття не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди народжує нове”.