Культура в протистоянні тоталітаризму.

Протягом майже всього ХХ ст. культура зазнавала найвідчутніших втрат і деформацій внаслідок панування тоталітарних режимів. Тоталітаризм, особливо у першій половині століття, був притаманний не лише окремим країнам і культурам — він став невід`ємним елементом людської психології та свідомості. У найдовершених формах він існував у гітлерівській Німеччині в 30-40-ті рр. та в сталінському Радянському Союзі. В СРСР протистояння культури тоталітаризму тривало до початку 90-х років, і хоч тоталітарна система і влада зазнали нищівної поразки, її рудименти досить стійкі й донині.

Досвід і уроки протистояння культури тоталітаризму в Україні мають і сьогодні неабияке значення для суспільства.

На рубежі 20-30-х років ситуація в українській культурі стала докорінним чином змінюватися і головною причиною тому була зміна політичного курсу партійного керівництва в напрямку відновлення адміністративно-командних методів, та побудови жорстоко-тоталітарної моделі суспільства. Документи та факти історії переконливо свідчать, що сталінський “великий перелом” 1929р. з подальшими голодомором і репресіями заздалегідь готувався та випробовувався і на “культурному фронті”. Процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва, непівська система, з його точки зору, не спрацьовувала і потребувала зміни. Щоб розібратись у всьому тому культурному розмаїтті, що вирувало в 20-х роках, влада прагнула до його уніфікації, інстинктивно відбираючи собі в союзники ті творчі об’єднання, спілки та групи внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче – на ідеологічних і вульгарно-соціологічних, фактично ж - робила вибір між неординарністю і талантом і сірістю в бік останньої. Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 рр., в ході якої порушувались важливі питання культурного будівництва в Україні, зокрема місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур та ін. В центрі дискусії опинилась сама неординарна постать в літературі – М.Хвильовий (1893-1933). Письменник комуніст, учасник революції і громадянської війни, він був одним із не багатьох хто не побоювався в своїй творчості чесно відображати історичну правду, з сумнівом і тривогою спостерігав процес переродження омріяного ним комунізму в тоталітаризм, з в’їдливою іронією і сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника за підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, проти так званої “червоної халтури” і особливо його полемічний заклик: “Геть від Москви” з орієнтацією на “психологічну Європу”, який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Незважаючи на цькування з боку парткритики письменник не склав зброї, свої думки він відстоює в блискучих полемічних статтях “Думки проти течії”, “Камо грядеші” (Куди йдеш?), публікує гостро-критичний роман “Вальдшнепи” у 1926р.

Тоталітарне суспільство відчувало свою уразливість перед словом правди, тому, як відомо, була конфіскована цензурою друга частина “Вальдшнепів” надрукована в шостому номері журналу “Вапліте” у 1927р., заборонений був і памфлет “Україна чи Малоросія?” який став відомим лише у 1990р. Задушлива атмосфера що була створена навколо М.Хвильового, врешті призвела до його зламу – він пробує йти на компроміси, думати і діяти як всі, але сила таланту і особистості робили неможливими пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933р. обірвав життя М.Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження 20 століття.

Спрямовуючи гостроту свого удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала що саме ця верства є найбільш впливовою силою здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме сьогодні як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли у тюрмах і таборах ГУЛАГу, але і значна частина тих хто зазнав репресій і утисків на довгий час припинив творчу працю. Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був зфабрикований владою процес СВУ (Спілки Визволення України), до лав цієї “підпільної” організації, яка ніколи в природі не існувала, каральні органи зарахували крупних вчених Всеукраїнської академії наук, віцепрезидента ВУАН С.Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, видатного діяча УАПЦ В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін., всього 45 нібито керівників СВУ.

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. В 1934-1935рр. засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М.Перетц, член-кореспондент Є.С.Шабліовський. У 1936-1937рр. загинули в таборах геолог, академік ВУАН, її віце президент Н.І.Світальський, генетик, академік І.І.Агол, математик, академік М.П.Кравчук, філософ, академік С.Ю.Семковський. Ще у 1931р. змушений був припинити роботу у Києві М.С.Грушевський, його заарештовують звинувачуючи у справі так званого “Українського національного центру”. Всесвітній авторитет ученого не дав можливості владі просто знищити його, М.Грушевський змушений був виїхати до Москви у фактичне заслання.

В літературі удар спрямовується проти творчих об‘єднань що відстоювали відносну свободу творчості – ВАПЛІТЕ та Неокласикам. Після провокаційного вбивства партійного лідера С.Кірова, в грудні 1934р. було заарештовано і розстріляно Г.Косинку, Д.Фальківського, О.Влизька, К.Буревія. Жертвами репресій стали М.Куліш, О.Досвітній, О.Вишня, В.Підмогильний, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Слісаренко, М.Семенко, В.Поліщук. За підрахунками істориків в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. В Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л.Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту М.Бойчук, загинули і його учні “бойчукісти” І.Падалка, В.Седляр. Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. З середини 30-х рр. в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. В творчості талановитих письменників, яким вдалось вціліти в період репресій зростають застійні явища.

З викриттям “культу особи Сталіна” і початком так званої “відлиги” настає період змін. На хвилі загальної демократизації суспільства відроджується духовне життя України, в ньому виразно починають прозрівати національні риси.

До української громадськості повертається частина духовної спадщини “розстріляного відродження” – твори О.Влизька, О.Досвітнього, М.Драй-Хмари, В.Еллана, Г.Косинки, М.Куліша, відбувається політична реабілітація М.Йогансена, В.Підмогильного, Є.Плужника, М.Семенка, М.Філянського та ін. Камертоном високої духовності звучать написані в роки відлиги кіноповісті О.Довженка “Зачарована Десна”, “Повість полум‘яних літ”, “Поема про море”. Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам‘яті, демонструють новий загальнолюдський вимір творчості митця.

Кінець 50-х – 60-і роки – час розквіту ліричної творчості М.Рильського, П.Тичини, М.Бажана, В.Сосюри, А.Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М.Вінграновського, В.Коротича, І.Драча, Л.Костенко та ін.

Однак «хрущовська культурна відлига», що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед в загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих “затятих націоналістів” – насправді найяскравіші імена української культури – М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки ХХ, а й попередніх століть. Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням вже не тільки зовнішнього але і “внутрішнього цензора”. Але на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, що не засвоївши правил конформізму стала формувати нову тенденцію розвитку її культури – шлях до незалежності. Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на рубежі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, але і мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь –поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об‘єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем що постали перед суспільством в переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І.Дзюбу, І.Світличного, Є.Сверстюка, І.Драча, М.Вінграновського, В.Симоненка, Л.Костенко, В.Шевчука, Є.Гуцала, А.Горську, П.Заливаху, Л.Семикіну, Г.Севрук, В.Кушніра, В.Зарецького. Як пише у своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні “юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм..”[9]. Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді “Супутник”, що був заснований наприкінці 1959р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В.Зарецького та А.Горської на вул.

Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури.

У 1962р. було утворено клуб творчої молоді “Пролісок” у Львові, активістами якого були Михайло Косів, брати Михайло і Богдан Горині та ін. Невеликі творчі об‘єднання та клуби починають діяти також у Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську. Справжньою душею шістдесятництва, його совістю поет Василь Симоненко (1935-1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитись над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки. Передчасна смерть, В. Симоненка у віці лише 28 років, усвідомлювалась шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, його друзі у грудні 1963р. з допомогою студентів медінституту організували і провели в інститутському клубі вечір пам‘яті В.Симоненка. В своєму виступі на вечорі критик І.Дзюба наголошував на тому, що Симоненко, насамперед, поет національної ідеї. 1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стає на відверто дисидентські позиції, частина ж в тій чи іншій мірі схиляється до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу в вестибюлі Київського держуніверситету, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т.Шевченка. В цій монументальній роботі, авторами якої були А.Горська, П.Заливаха, Л.Семикіна, Г.Севрук та ін., постає образ гнівного Кобзаря, що пригортає покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримає книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: “Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово”. Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А.Горську і Л.Семикіну виключили з спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою, за вказівкою партійно-державних органів був залитий бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (стіна пам‘яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А.Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік Лаври “прикрасила” гігантський металевий монумент Матері–Батьківщини. З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України віддало наказ каральним органам на арешт його активістів. Однак на подив влади частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем‘єрі фільму “Тіні забутих предків” С.Параджанова в кінотеатрі “Україна” пролунали виступи І.Дзюби, В.Чорновола та В.Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П.Шелесту та В.Щербицькому надіслав І.Дзюба, до якого він додав об‘ємну (понад 200 сторінок) роботу “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Мужній вчинок І.Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

Публіцистичну, культурну, політичну вартість роботи “Інтернаціоналізм чи русифікація” неможливо переоцінити, ряд її положень актуальні і в наш час. Головна мета, яку поставив перед собою автор книги – довести владі, що її культурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтернаціоналізму, згубна для українців і насправді веде до русифікації. І.Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про звуження використання української мови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як звинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто стояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та людської совісті.

Книга І.Дзюби була видана в багатьох країнах світу, та в Україні про неї знали лише декілька десятків людей. Вперше, невеликим тиражем вона була надрукована в журналі “Вітчизна” у 1990 р., а окремим виданням вийшла лише у 1998 р. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати його перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з членів спілки письменників, позбавивши права на творчість.

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть із найтолерантнішими діячами культури, стала організована у 1968 р. кампанія проти роману О.Гончара “Собор”. Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв‘язку поколінь, історичної пам‘яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили “ідейно порочним, шкідливим та пасквільним”. Навіть в тяжкі, застійні для української культури 70-і роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство, наприкінці 70-х – початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості і безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йде на поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний В.Земляк за талановитий роман “Лебедина зграя”, в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М.Стельмаха “Чотири броди”. У 80-і роки дізнають визначення проза А.Дімарова, поезія А.Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л.Костенко “Маруся Чурай”, що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини.

Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М.Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе “Катастрофічна помилка Маркса”, “Шлях до хаосу”, роман “Орлова балка”. Вже перебуваючи в ув‘язненні написав цикл віршів “Я вільний”, передав на волю збірки лірики “Прозріння”, “За гратами”. Світу стають відомими написані в неволі геніальні вірші з книги І.Ратушинської “Сірий колір надії”, збірка В.Стуса “Зимові дерева”, “Палімпсести”. Ідею відродження національної культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є.Сверстюк, В.Мороз, М.Осадчий, І.Дзюба.

Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного краху.