Давньоруська писемність, освіта, література.

Визначне місце в середньовічній духовній культурі займає давньоруська література. Необхідною умовою для її виникнення був розвиток писемності і освіти. Питання про те, чи мали слов’яни писемність у дохристиянську добу, з нашої точки зору, не є надто суттєвим. Можливо так, а можливо і ні. Відома сьогодні «Велесова книга», сприймається крупними вченими скептично, вочевидь, що у IX столітті наші предки вже володіли невпорядкованим письмом. Як пише болгарський письменник початку X століття Чорноризець Храбр, слов’яни «не имеху книг, но чертами и резами читеху і гадаху». В згадуваний час з Візантії через Болгарію русичі отримують перші абетки - глаголицю і кирилицю. Вони були створені Візантійськими місіонерами Кирилом і Мефодієм на основі грецького уставу доповненого слов’янськими літерами. Мові русичів більш відповідала кирилиця, яка на протязі X ст. поступово вдосконалюється і розповсюджується, а також використовується в освіті і при написанні літературних творів. Цікаво, що Русь, отримавши писемність пізніше багатьох європейських народів, швидко опанувала її і всього за декілька десятків років створила перші визначні літературні твори. Крім того, на Русі був досить високий, порівняно з Європою, відсоток писемних людей. У Києві писемні графіті - написи на стінах, збереглись у багатьох церквах, де молились не тільки знатні, але і прості люди, є вони і на предметах побуту – посуді, керамічних плитах, предметах домашнього вжитку. Зокрема збереглись такі написи: «княжо есть, давидова чара», «мстиславова корчага», «Ярополче вино». Графіті на стінах Софії Київської, знайдені в час реставрації у XX столітті,сповіщають про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода, містять текст мирних угод між князями, покаянні написи, зокрема «господи помози рабі твоїй Олісаві», «господи помози рабу твоєму Стефану, грешившему паче всіх і ділом, і помишлєнієм» (останній напис, знайдений недавно на стінах Михайлівського собору Видубицького монастиря). На півночі Русі у Новгороді, Старій Ладозі, Смоленську прийнято було писати на березовій корі-бересті. На сьогодні, новгородськими археологами знайдено понад 700 берестяних грамот - тут і листи, і фінансові документи, і, навіть, освідчення у коханні.

Система освіти Русі нагадувала європейську – початкові, церковні або монастирські школи, школи вищого типу - при Києво-Печерській лаврі або в Новгороді для дітей місцевої аристократії. Тут, так само, оволодівали семи вільними мистецтвами. Щоправда, до створення університетів справа не дійшла з вже згадуваних причин.

Були на Русі і бібліотеки. На жаль, жодної з них після монголо-татарської навали не збереглось, але відомо, що у бібліотеці Ярослава Мудрого у Софійському соборі було декілька сотень томів. За підрахунками вчених Русь володіла книжковим фондом щонайменше у 130 -140- тис.томів. Існували і майстерні по переписуванню книг при монастирях і дворах найкрупніших князів. Книга була дуже коштовною річчю, на її створення йшли цілі роки, треба було виготовити пергамент, довгий час переписувати її, оздоблювати, ілюструвати. Ось як пишуть про книжну мудрість літописи і література: «Велика ж є користь від вчення книжного», «Книги - це ріки, що напувають всесвіт», «а ще же поищеже в книгах мудрості прилежно, то обрящеже велику пользу душі своїй». Багато книжок було перекладено з грецької і латинської мови, великої популярності набули збірки висловів античних вчених, зокрема Аристотеля, Платона, а також християнських богословів. Створювались так звані апокрифи (від грецького Apokryphos - таємниця, вигадка) – твори, де дійсні події і герої переплітались з легендами. Офіційна церква не визнавала їх, вважала єретичними.

Найдавнішою і найкоштовнішою книгою, яка дійшла до нашого часу в оригіналі, є «Остромирово Євангеліє» (1057 р.) створене у Новгороді. Збереглось також 2 «Ізборники» (Вибране) 1073 і 1075 р., які належали князю Святославу, сину Ярослава Мудрого. Найбільшу цінність становить оригінальна література, створена літописцями і письменниками Русі. Таких творів до нашого часу дійшло близько 150. Одним із перших є «Слово про закон і благодать» 30 – 40-рр. XI ст., митрополита Іларіона, сподвижника князя Ярослава. Цей твір за висловом Дмитра Лихачова, написаний у стилі «монументального історизму», поєднує релігійну проповідь з політичним трактатом. Звертаючись до померлого князя Володимира, батька Ярослава, Іларіон закликає його встати з могили і побачити ту благодать, яка зійшла від Господа на його рідну землю і місто Київ, завдяки невтомному піклуванню князя. Твір спрямований проти зазіхань Візантії на культурну та політичну гегемонію на Сході. В ньому проводиться думка про рівність всіх християнських народів і держав.

Моральним кодексом середньовіччя, втіленням християнської духовності стало «Повчання» князя Володимира Мономаха (1053 – 1125 рр.). Звертаючись до своїх дітей, а також до інших князів Русі, Мономах закликає їх припинити чвари і міжусобиці, свято виконувати всі заповіді і невтомно працювати на благо країни. Чи не актуальне сьогодні звернення до синів: «Що вмієте хорошого не забувайте, а чого не вмієте учіться… Лінивість же всьому матір і що, хто вміє то забуде, а чого не вміє тому не навчиться... Брехні ж оберігайтеся і пияцтва, і блуду, бо від того і душа гине, і тіло. Куди не підете, де не зупинитесь, напувайте і нагодуйте бідного. Хворого відвідайте, покійника проводіть. Не пропустіть людину, не привітавшись, добре слово не мовивши…» Високим християнським гуманізмом проникнуті ті рядки твору, в яких князь розмірковує про світ і людину, як боже створіння:

«Что есть человькъ, яко помниши и?» «Великий еси, господи, и чюдна дьла твоя, никак же разумъ человьческъ не можеть исповьдати чюдес твоихъ; - и пакы редемъ: велий еси, господи, и чюдна дьла твоя, и благословено и хвалио имя твое и вькы по всей земли». Иже кто не похвалить, ни прославляеть силы твоея и твоих великых чюдес и доброт, устроеных на семь свьть: како небо устроено, како ли сонце, како ли луна, како ли звьзды, и там и свьт, и земля на водах положена, господи, твоимъ промислом! Звьрьє розноличнии и птица и рыбы украшено твоимъ промислом, господи! И сему чюду дивуемъся, како ли персти создавъ человька, како образи розноличнии въ человьчьскыхъ лицих, - аще и весь миръ совокупить, не вси въ одинъ образ, но кый же своимъ лиць образом, по божии мудрости».

Останній рядок можна так перекласти: «І чому диво, тобто образ у людини, ми дивуємось, що він із праха створив людину і як, які різні образи людей і які різні їх обличчя. Скільки людей не зібрати, але кожний має свій образ, кожен має своє обличчя по мудрості.». Взагалі, XII століття - час найвищого піднесення давньоруської літератури. Справжня доба класики, коли дух Русі гартувався у боротьбі з диким половецьким степом, звучали патріотичні заклики до єдності перед лицем ворога. Незважаючи на феодальну роздробленість, Київ в цей час продовжує залишатись центром духовності і тяжіння патріотичних сил. Тут, близько 1213 року, була створена «Повість минулих літ» літописця Нестора. Літописи, зразки оригінальної літератури, що за свідченням дослідників почали створюватись на Русі, щонайменше, за пів століття до Нестора. Але «Повість» не лише хроніка подій, а твір високого духовного змісту, в якому Руська земля розглядається як єдине ціле, а Київ - як його центр. Крім того - це синтетичний твір, що включає і історичні свідчення життєпису князів, повчання, житія, описи явищ природи. Вершиною давньоруської літератури київської доби є «Слово о полку Ігоровім» (інша назва «Слово про Ігорів похід»), написане в 1185 року невідомим письменником, що, напевне,був безпосереднім учасником цього походу. Безумовно, твір є шедевром не лише давньої Русі, а всієї середньовічної європейської культури. Яскраві образи, поетична мова, патріотична спрямованість не зовсім характерні для періоду феодальної роздробленості, що викликало у деяких дослідників здивування і, навіть, скепсис стосовно того, що твір є оригінальним. Так звана «школа скептиків» у XIX столітті вважала його підробкою, а автором когось із відомих письменників кінця XVIII століття. Цікава історія знайдення «Слова». У 1790-х роках, його Список, тобто копію XVI століття знайшов відомий колекціонер давньоруських літописів Мусін-Пушкін в одному із монастирів у Ярославлі. В свою чергу, з рукопису зробили кілька копій, одну із яких урочисто піднесли імператриці Катерині II. Під час нашестя Наполеона у великій московський пожежі 1812 року всі рукописи Мусіна-Пушкіна згоріли, лишились лише копії.

Але для сучасної науки встановити оригінальність «Слова» не є проблемою. Цьому шедевру присвячена величезна література, до нього в свій час звертались Пушкін, Жуковський, М.Шашкевич, Т. Шевченко, І.Франко, його вивчають філологи, лінгвісти, історики і, навіть, астрономи, що підтверджують факт сонячного затемнення, про яке йдеться у творі. Слово написано давньоруською церковнослов’янською мовою, в якій, як говорять філологи, було дуже багато українізмів. Згодом, ці українізми були, значною мірою, вилучені переписувачами 15 -16 століть вже доби московської Русі. Але краще всього вслухаємось у звучання давньоруської мови Слова про Ігорів похід:

“Слово о пълку Игоревь,

Игоря, сына Святъславля, внука Олєгова”:

 

Не льпо ли ны бяшетъ, братие начяти старыми словесы трудныхъ повьстии о пълку Игоревь, Игоря Святъславлича? Начати же ся тъе пьсни по былинамь сего времени, а не по замышлению Бояню!

Боянъ бо вьщии, аще кому хотяше пьснь творити, то растькашется мыслию по древу, сьрымъ вълкомь по земли, шизымъ орломъ подъ облакы, Помняшеть бо, рече, първыхъ временъ усобицъ. Тогда пущашеть десять соколовь на стадо лебедьи, которыи дотечаще, та преди пьснь пояше старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарьза Редедю предъ пълкы Касожьскыми, красному Романови Святъславличю. Боянъ же, братие, не 10 соколовь на стадо лебедьи пущаше, нъ своя вьщиа пръсты на живая струны въскладаше, они же сами княземъ славу рокотаху».

А ось як звучать ці рядки в поетичному перекладі Максима Рильського:

 

 

«Чи не гоже було б нам, браття,

Розпочати давніми словами

Скорбну повість про Ігорів похід.

Ігоря Святославовича?

А зачати нам отую пісню

По сьогоденних бувальщинах,

Не по намислу Бояновім.

Боян-бо наш віщий,

Як хотів кому пісню творити,

Розтікався мислю по дереву,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом попід хмарами.

Спогадає перших днів усобиці –

Випускає він десять соколів

А на зграю лебединою:

 

Котру сокіл доганяє,

Та перша пісню зачинає –

Чи старому князю Ярославові,

Чи Мстиславові хороброму,

Що зарізав Редедю

Перед полками касозькими,

А чи красному Роману Святославовичу.

Боян же, браття, не десять соколів

Напускав на зграю лебедину, -

Накладав він на живі струни

Віщі персти свої

І самі вони славу князям рокотали

Після прийняття християнства на високий рівень підноситься архітектурне і образотворче мистецтво Русі, в якому органічно поєднуються місцеві традиції і візантійські впливи. В дохристиянські часи на Русі існували багаті традиції дерев’яного зодчества. З дерева зводились стіни міст, палаци бояр і князів, житло городян. Під час прокладання лінії метро на Подолі в Києві 1970-80 роках, археологи відкрили чимало дерев’яних зрубів будинків домонгольської доби. Давня версія про те, що прості люди жили у вбогих халупках була спростована. Знайдені будинки складались з одного, а інколи з двох поверхів, за простором не поступались сучасним квартирам, а часто і переважали їх.

Першою кам’яною спорудою Русі вважається Десятинна церква, зведена князем Володимиром у 980-996 роках. Вона стала останнім притулком киян, що боронили місто від монголо-татарів у 1240 році і була повністю зруйнована. Археологічні розкопки, що постійно ведуться на цьому місці, виявили план споруди, залишки її фундаментів, фрагменти мозаїк і фресок. Муровані споруди Русі ми можемо віднести до вже відомого романського стилю. Тут так само як у Візантії застосовується базилікальна, хрестово купольна система, більшість храмів трьохнефні, окремі – п’ятинефні.

Найдавнішими після Десятинної були Спаський собор у Чернігові і Софія Київська, збудовані в 30 - 40-х роках XI століття. Софія, так само, як «Слово о полку Ігоровім», належить до шедеврів світової культури, є однією з трьох пам’яток України, що перебуває під охороною ЮНЕСКО (інші – Києво-Печерська Лавра і центр міста Львова). Храм має 5 нефів, 13 бань-куполів відповідно до числа апостолів на чолі з Ісусом Христом. Храм призначався не лише для церковних потреб, а був резиденцією Ярослава Мудрого, місцем зустрічі послів, підписання важливих угод. В ньому містилась бібліотека, відкриті галереї для прогулянок і відпочинку. Величезний внутрішній простір церкви, якій не було в той час рівних на сході Європи, а розписували її фресками і оздоблювали мозаїками кращі митці з Константинополя. При Ярославі у храмі було 640 квадратних метрів мозаїк, сьогодні вціліло лише 260, але збереглось саме велике диво - фігура богоматері Оранта (та що молиться з піднятими вгору руками)заввишки 5.5 метрів, це найбільша давньоруська мозаїка. Своєю поставою та одягом Оранта нагадує візантійську царицю. Одягнена у голубий хітон, золотий плащ с капюшоном. Мозаїка створювалась із шматочків різнокольорового скла - смальти, виготовлення якої було складним хімічним процесом, таємницю якого знали візантійці. Для того, щоб створити ефект мерехтіння світла і переливів одягу, майстри, за свідченням дослідників надавали мозаїкам 12 відтінків голубих, 35 відтінків зелених, більше 40 жовтого і коричневого кольору. Одяг Оранти містить також 25 відтінків золотих і срібних смальт. Всі мозаїки і фрески собору створені з урахуванням законів освітлення, ефекту сприйняття фігур тими, хто стоїть внизу храму. Крім канонічних, розроблених у Візантії, біблійних сюжетів у фресках чимало світських зображень – сім’я князя, княгиня Ольга на іподромі в Константинополі, сцени князівського полювання, танцюристи, музиканти, скоморохи…

Серед інших шедеврів давньоруської архітектури, що дійшли до нашого часу, київська Кирилівська церква середини XII століття, Троїцька надбрамна церква у Печерській лаврі, Михайлівська церква Видубицького монастиря (1070-1088 рр.). У фрагментах, руїнах або після реконструкції ми можемо бачити сьогодні Золоті Ворота, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церкву Богородиці на Подолі, оспівану в «Слові..», Михайлівський золотоверхий монастир. Серед давньоруських споруд України велику цінність мають чернігівські Борисоглібський собор і П’ятницька церква, храм Василя в Овручі.

На жаль, мистецтво Русі майже деперсоніфіковане, Візантійська традиція, більш ніж у Європі, робила майстра лише виконавцем волі господньої і тому приховувала його ім’я. Ми знаємо лише по уривкам літописів ім’я легендарного зодчого Петра Милоніга, що працював у Києві і Чернігові, лаврського монаха Аліпія, який, за літописом: «ікони писати хитр був дуже». В Києво-Печерському Патерику розповідається, що сам Володимир Мономах придбав ікону Аліпія для церкви Богородиці в Ростові і заплатив за неї утричі більше, ніж іншим іконописцям. З Києвом пов’язана і одна з найкращих візантійський ікон XII століття, так звана Володимирська Богоматір. Вона була привезена з Константинополя і зберігалася у Вишгороді, резиденції князя Андрія Боголюбського, сина Юрія Довгорукого. Згодом князь переніс свою резиденцію в місто Володимир на Клязьмі. Біля нього він знайшов ландшафти схожі на київські, місцеві річки назвав київськими іменами - Либідь, Ірпінь, Трубіж. А ікону, як пише літопис «взя нощею без отче повеления». В оточенні князя була створена легенда, що ікона постійно переміщувалась з місця на місце (не знала спокою) доки не опинилась на Клязьмі. «Пригоди» ікони на цьому не закінчились. Вона зцілювала хвороби, рятувала від смерті. Її везли літом на санях, а там де коні стали, як вкопані і три дні не рушали з місця і був збудований храм - Успенський собор міста Володимир. Доводилось бути на Клязьмі, милуватись її краєвидами, широким полем йти до церкви Спаса на Нерлі - окраси заміської резиденції Боголюбського. Зведена у XII столітті, можливо київськими майстрами, вона є вінцем давньоруської архітектури, ідеальним образом гармонії між небом і землею.

Що ж до Володимирської ікони, то у 1345 році вона була перенесена у Москву, і саме тоді сталось нове диво - від самих стін міста відступив хан Тамерлан, а у 1521 році ікона збавила Москву від нашестя іншого завойовника - хана Мехмет-Гірея. Світ Русі ще не знав подібної святині. Сьогодні вона у Третьяковській галереї. Автор шедевру не відомий але це, безперечно, кращий візантійський майстер. «Найдавнішою піснею материнства» назвав її великий знавець іконопису Ігор Грабар. Марія пригорнула до себе дитину і пестить її щокою, але сумні очі мадонни, вона ніби передчуває майбутні страждання сина. Образ скорботи, переданий з такою силою, яка сотні років не залишає байдужим людство.