Культура як об’єкт наукового дослідження.





Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура як об’єкт наукового дослідження.



ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ «Історія української культури»

Культура як об’єкт наукового дослідження.

Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому в сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це збірне поняття, що об'єднує науку, мистецтво, мораль, релігію та інші форми людської творчості. У таких визначеннях міститься опис і перерахування елементів культури, як свідоцтв вдосконалення людського роду. Незважаючи на звичність і загальновживаним цих уявлень, все ж не можна не помітити їх обмеженості: у них спочатку присутня суб'єктивна оцінка культури.

Філософсько-наукове пізнання прагне розкрити сутність і соціальне призначення культури в цілому ряді визначень. Наприклад, культура - це: 1) надбіологіческій спосіб адаптації (пристосування) людської спільноти до мінливого природному середовищу; 2) форми і способи комунікації людей; 3) соціальна пам'ять людства; 4) нормативно-спадкоємне програмування суспільної поведінки людей; 5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку; 6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність. Незважаючи на видиме різноманітність, ці визначення принципово не суперечать одне одному, їх смисли взаємодоповнювані.

Якщо відволіктися від змісту культури, то її можна визначити як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки - це предмети, що виступають у ролі сигналів, носіїв значення. Сенс, або значення знаків встановлюється співтовариством в спільної практичної життєдіяльності. Навряд чи людство змогло б користуватися плодами культури, якби знакове відношення встановлювалося виключно індивідуально, без урахування інтересів великих і малих груп людей. Відповідно, більш точним буде визначення культури як сукупності знаків і знакових систем колективного та універсального призначення. Серед культурних знаків розрізняють знаки як би «природні», тобто виникли стихійно, поступово (звуки мови, позначення листи і рахунки та ін), і штучні, спеціально придумані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху ). Правила виникнення знаків і маніпулювання ними пізнавані, але не завжди усвідомлювані нами. Реальні зв'язку речей і процесів відображаються у взаємозв'язках знаків. Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, нагромаджується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безкінечний, культуру також визна-ділячи як спосіб організації і відбору знаків відповідно до їх значимості для майбутньої діяльності людей.

Значну роль в осягненні сутності культури відіграють і релігійно-філософські визначення, в яких вона постає як соборність, духовний зв'язок поколінь, як можливість подолання смертної природи людини, можливість перемоги добра над злом, добровільне виконання людьми їх моральних обов'язків, діяльну прояв любові до Бога.

Таким чином, культура - це багатогранне поняття, що означає історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними цінностях. Як об'єкт дослідження, культура вивчається цілим рядом наук історико-філологічного циклу, семіотикою (наукою про природу знаків), культурологією і культурною антропологією, соціологією, політологією, психологією, а також богослов'ям і філософією.

Структура культури.

Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів.

Загальнолюдська — це кращі ідеї, форми, зразки технологій, художньо-поетичної творчості, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття, світорозуміння, вироблені багатьма народами, поколіннями, на основі яких будується людська цивілізація, мета якої — гуманізм і всезагальне благо.

Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Національна культура відрізняється своєрідністю, неповторністю мистецтва, звичаїв, традицій, господарювання, мислення, духовної і моральної сфери життя й діяльності. Національна культура — продукт праці інтелектуальної еліти цієї нації.

Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.. Дуже часто ми зустрічаємо такі словостандарти, як матеріальна, духовна, фізична культура. Це поділ за різновидами діяльності, формами існування або родовою ознакою..

Матеріальна культура містить у собі весь штучно створений предметний світ, що оточує людину (світ зроблених речей, другу природу).

Культура ґрунтів — елемент матеріальної культури, становлення якого розпочалось у найдавніші часи. Україна володіє найбільшими запасами чорноземних плодоносних ґрунтів, що свідчить про людське життя тут з доісторичних часів. Дослідники свідчать, що на цих землях зростало доісторичне населення Європи, тут сформувалась могутня трипільська землеробська цивілізація.. Наші пращури вшановували землю, поклонялись їй, здійснювали ритуали, пов’язані з сівбою, збиранням урожаю. Тобто з найдавніших часів на нашій етнічній території сформувався культ вшанування (згадайте дрібну пластику, фігурки родючості), поклоніння землі. Спочатку було висічне землеробство, рільництво (на Поліссі), потім осідле, яке потребувало механічної обробки, рихлення, боротьби з бур’янами, удобрення органікою, а нині й мінеральними добривами та мікроелементами. Важливе значення мала зміна посівів різних культур (сівозміни). Завдяки цій дбайливій роботі, плеканню землі її родючий шар збільшується, життя в ньому стає активнішим, зростає плодоносність.. Сьогодні всі вчені дотримуються думки, що неузгоджена зі здоровим глуздом людська господарська діяльність завдає найбільшої непоправної шкоди біосфері й усьому живому на Землі. У цьому найбільше і виявляється рівень культури.

Духовна культура охоплює всю сферу духовної діяльності людини. Вона поділяється на інтелектуальну, художню, педагогічну, правову, релігійну, моральну та інші культури. Серед інших форм культури духовна посідає провідне місце. Є різні підходи до її поділу. Серед них і такий:

• духовні якості людини;

• діяльність щодо реалізації цих якостей;

• духовні цінності, теорії, твори, ідеї, норми права.

Найчастіше духовну культуру визначають як багатофункціональну систему, багатошарове утворення, яке об’єднує в собі всю сферу духовної діяльності людини, духовної динаміки (процесу) і духовної статики (досвіду). У свою чергу, духовну культуру можна структурувати, поділивши на: науку, освіту, знання, філософію, літературу, право, мораль, звичаї, традиції, спосіб мислення, відносини між людьми, народами, державами, ставлення їх один до одного, держави до людини і людини до держави, ставлення до самого себе.

Екологічна культура передбачає взаємозалежність, безпечне взаємоіснування людини і природи (суспільства і природи), збереження біологічної рівноваги; урахування позитивного та негативного впливу природи на суспільство і водночас благоговійне ставлення до всього живого, зокрема, до людського життя як найвищої цінності (наприклад, учення Швейцера), коли метою людського існування стає всезагальне благо.

Професійна культура. Виділяють професійну культуру лікаря, військового, учителя, економіста, юриста..

Правова культура — забезпечує мирне унормоване функціонування і розвиток суспільства, держави, гарантує економічну, фізичну, соціальну безпеку громадянина, суспільства, фізичних і юридичних осіб, держав у міждержавних відносинах, включаючи механізм правотворчої діяльності.

Соціальні функції культури.

 

адаптаційна

пізнавальна

аксіологічна (ціннісна)

інформаційна

комунікативна (діалог культур)

нормативна

гуманістична

людинотворча (соціалізація особистості)

виховна

світоглядна.

 

 

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштовуватися до існуючих в суспільстві умов, оцінок і форм поведінки.

 

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.

 

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д.,

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М.Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

 

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

 

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища.

 

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі..

В культурології також виділяють три основні сфери культури:

 

- предмети матеріальної та духовної діяльності;

 

- суб’єкти, ті, хто створюють культуру та носії культури;

 

- національний характер, ментальність.

 

Культура східних слов’ян.

Період раннього середньовіччя для Центральної і Східної Європи — це час формування великих слов'янських об'єднань, зародження й утвердження слов'янських держав, формування слов'янських мов і національних культур.

Уже в V—VI ст. на території сучасної України сформувалось два великих слов'янських об'єднання — склавши та анти. Щодо останніх, то ще наприкінці XIX ст. М. Грушевський висловив гіпотезу, згідно з якою термін «анти» є тогочасною назвою українців.

Основою економіки антських племен було орне землеробство з відповідним набором реманенту: сохи, плуги із залізними наконечниками, серпи та кам'яні жорна для виготовлення борошна. Поряд з хліборобством існувало тваринництво у формі приселищного стада. Археологи знаходять також і ремісничі майстерні — залізоробні, ковальські, гончарні. Господарський поступ сприяв змінам у соціальній структурі тогочасного суспільства й зумовив зародження державної структури й формування перших політичних об'єднань, хоча і не досить досконалих.

Пізніше, за літописними даними, відомо вже 14 різних племенних груп, що об'єднуються в союзи — княжіння, створюючи передумови для виникнення східнослов'янської державності та розвитку культури.

Тривалий час в тлумаченні причин походження слов'янських народів, у тому числі й українського, перевага надавалась міграційним процесам; роль і значення аборигенного чинника замовчувалась або зводилась до нуля. Всі набутки слов'ян на терені культури розглядали як випадкове явище.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину. Тільки в І тис, н. е. українські землі майже шість століть були ареною наступального руху різних народів. Проте, як зазначає Н. Полонська-Василенко: «...хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв'язок між ...носіями старої та нової культури... від неолітичної трипільської культури до Української держави»*.

Реміснична та побутова культура східних слов'ян. Знахідки залишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства східних слов'ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало значну роль у житті слов'ян.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і потребувала додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

З VIII ст. у слов'янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, з'являються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишались здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім'ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

Характерним для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

 

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-, но, були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.

Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на базі матеріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає «грім», з грецької — «вогонь». Вирази «Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий — руйнував.

Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Аадом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Аель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім'ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберігалось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен — присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля — сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля людини; сова — як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов яни вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.

Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов'ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної із зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під

Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

Полемічна література.

Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання.

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (пол. O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

Література ХVІІІ ст.

Українська музика ХІХ ст.

У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону.

Найбільші міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів - мали свої музичні традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60- 70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки демократичне мистецтво, література, наука.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.

Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Його "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п'єси були написані мовою, близькою й зрозумілою для народу. Вони розповідали про долю простих людей. Це були перші паростки нової демократичної культури. Дуже важливо відзначити, що ці твори включали у себе значну кількість пісень: п'єси ставились з музикою. Котляревський узагальнив багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори.

Отже, для розвитку української музичної культури XIX сторіччя виняткового значення має опора на народну музику і демократичне спрямування. Як бачимо, фольклорні засади слугували формуванню навіть таких професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса.

Освіта в Україні ХІХ ст.

Архітектура УРСР.

У 20-30-х рр.. інтенсивно реконструювалися міста за заздалегідь розробленим планам, були висунуті прогресивні пропозиції по плануванню житлових кварталів, типізації споруд, розгорнуто будівництво шкіл, клубів, палаців культури, лікарень і поліклінік. В архітектурі використовувалися форми народного зодчества (селище Харківського тракторного заводу, 1924, архітектор В. К. Троценко), українського бароко (сільськогосподарська академія в Києві, 1923-30, архітектор Д. М. Дяченко), класицизму (будівлі Ради Міністрів УРСР, 1934 -39, архітектори І. А. Фомін, П. В. Абросимов, і Верховної Ради УРСР, 1936-39, архітектор В. І. Заболотний, - обидва в Києві). У Харкові був створений ансамбль площі Дзержинського (1925-35, архітектор С. С. Серафимів та ін), забудований будівлями в стилі конструктивізму. Небаченого розмаху набуло промислове будівництво, примітним зразком якого став комплекс Дніпрогесу імені В. І. Леніна (1927-32, архітектори брати Весніни, Г. М. Орлов, Н. Д. Коллі, С. Г. Андрієвський, інженер І. ​​Г. Александров та ін.) Після Великої Вітчизняної війни 1941-45 проведена велика робота по відновленню зруйнованих міст (Севастополь, Тернопіль, вулиця Хрещатик у Києві); із другої половини 50-60-х рр.. українські архітектори широко використовували типові проекти, а з 70-х рр.. - Типові блоксекціі і конструкції збірного домобудівництва. Створені також проекти планування міст-заповідників (Луцька, Кам'янця-Подільського та ін) з виділенням охоронних зон для пам'яток архітектури. У житлових районах великих міст створюються різноманітні просторові композиції забудови, які збагачуються поєднанням будівель різної поверховості та посиленням пластичної виразності обсягів: масиви Русанівка (1965-72, архітектори В. Є. Ладний, Г. С. Кульчицький), Березняки (1971, архітектори С . Б. Шпільт, В. М. Гречина та ін), Оболонь (1980-і рр.., Г. С. Кульчицький, З. Г. Хлєбніков та ін) - все в Києві; "Перемога" у Дніпропетровську (1982 , архітектори Н. П. Розанов, О. Г. Хавкін, Є. Б. Яницький). Функціональна чіткість планування, лаконізм форм, застосування монументально-декоративних композицій (мозаїчні панно, майоліка і т. д.) характерні для громадських споруд 60-80-х рр..: Готель "Тарасова гора" у Каневі (1961, архітектори Н. Б. Чмутіна, Є. В. Гусєва, А. А. Зубок), кіноконцертний зал "Україна" у Харкові (1963, архітектор В. С. Васильєв та ін), Палац культури "Україна" в Києві (1970, архітектори Е. А . Маринченко, І. Г. Вайнер, П. Н. Жилицького), аеровокзал в Борисполі (1966, архітектор А. В. Добровольський та ін), оперний театр в Дніпропетровську (1974, архітектор Б. П. Жежерін). Ще більші масштаби отримують промислове і сільське будівництво.

Музика.

Термін «радянська музика» відносять до музичного мистецтва і культури багатьох народів, що опинилися в XX столітті під радянською владою. Її відправною точкою вважаються події жовтневого перевороту 1917 року, після якого однією з державних задач стало «прилучення трудящих до основ музичної культури». Таким чином епоха радянської музики охоплює період з кінця 1917 до розпаду СРСР у 1991 році.

1917—1932

1918 року на підставі Декретів Ради народних комісарів у ведення держави увійшли Московська та Петроградська консерваторії (12 липня), а згодом і інші навчальні заклади, концертні установи, театри. Розповсюдження отримали концерти і лекції для широкого кола слухачів, «народні консерваторії» тощо. Створюються різні форми організованого аматорського музикування, зокрема таке специфічне явище як оркестри народних інструментів.

В роки громадянської війни більшовицький рух знайшов відображення у низці масових пісень, зокрема «По долинам и по взгорьям», «Смело мы в бой пойдём», у ряді пісень А.Давиденка, С. та Дм. Покрасса, які пізніше складали вагому частину репертуару самодіяльних і професійних колективів.

В той же час доля музикантів, що починали працювати у «дореволюційні» роки склалася по-різному. Так, С.Рахманінов вважав, що за ломкою старого устрою «мистецтва, як такого бути не може» і 1917 року іммігрував за кордон. В імміграції опинились також І. Стравінський (з 1910) та С. Прокоф'єв (з 1918 по 1934). Знайшли свій порятунок в еміграції і ряд вихідців з України, зокрема бандурист Василь Ємець (з 1920) та піаніст Володимир Горовиць (1925). Трагічно склалася доля М.Леонтовича, убитого чекістом 1921 року.

1920-ті роки пройшли під знаком багатоманіття творчих шукань. В радянській Росії найвпливовішими були дві творчі організації — Російська асоціація пролетарських музикантів, що виступала за «демократизацію» радянської музики на основі масової пісні та Асоціація сучасної музики, що виступала за високий професіоналізм і пропагувала твори як радянських так і зарубіжних композиторів того часу. На цей же період припадають ранні твори Д.Шостаковича, відмічені революційною тематикою і, в той же час, експериментаторським хистом (наприклад симфонії № 2 «Жовтню», і № 3 «Першотравнева»). В Україні в ці роки діяло Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, в цей час були написані ранні твори Л. Ревуцького і Б. Лятошинського. Напрямок "радянського джазу" розвивав Леонід Утьосов.

Становлення композиторської школи відбулося в ряді радянських республік, зокрема це творчість Паліашвілі в Грузії та Спендіарова у Вірменії. В різних містах Радянського Союзу відкривалися нові театри, концертні та освітні музичні установи.

1932—1958

1932 рік став переламним в історії радянської музики, відкривши епоху жорсткого ідеологічного тиску і репресій інакомислячих. Видана 23 квітня Постанова ЦК ВКП про перебудову літературно-художніх організацій ліквідовувала усі існувавші на той момент в СРСР творчі організації, вбачаючи в них «небезпеку… відриву від політичних завдань сучасності…», створюючи натомість централізовані творчі спілки, серед яких — Спілка композиторів СРСР. Подібно іншим радянським мистецьким союзам, Спілка композиторів ставила перед своїми членами за мету «утв



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 262; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.212.120.195 (0.017 с.)