Музика та театральні видовища Київської Русі.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Музика та театральні видовища Київської Русі.



Народні ігри, відомі в Київській Русі ще з часів сивої давнини, протягом XIII—XVI ст. збагачуються новими засобами сценічної виразності й поступово набирають більш розвинутих форм театрального видовища. Якщо в обрядах (весілля, похорон, свято Івана Купала тощо) були наявні тільки зародки театральності, то в народних іграх, зокрема в трудових піснях, танках (хороводах), веснянках, гаївках вже більш помітні початки народної драми, пантоміми, балету, що сприяло переростанню ігор у драматичні побутові сценки, у фарс або комедію. Найбільш поширеними були ігри «Мак», «Льон», «Зайчик», «Перепілка», «Соболь», «Млин», «Піп і смерть», «Коза», «Кострубонько», «Ворон», «Мати і дочка», «Сміх», «Гуси», «Просо», які мали конкретний сюжет, традиційні персонажі, реквізит і елементи декораційного оформлення, спеціально підготовлених виконавців.

У народних іграх широко застосовувалася імітація трудових процесів (оранки, сівби, збирання врожаю) і поведінки тварин (звірів, птахів) з допомогою таких експресивних сценічних засобів, як слово, рух, міміка. Використовувалися також маски, примітивний грим. Наприклад, фарбування обличчя, прикріплення вус та бороди з клоччя або вовни. Передавалися поняття й мовними знаками, образами. Так, вбрана в барвистий одяг дівчина символізувала весну, сивий дід — мороз, жінка в масці, білій сорочці й з косою в руці — смерть.

Драматична дія народних ігор, поєднана з діалогом, співом, пластичними рухами, танками, жестами, мімікою, перерядженням, містила в собі зародки театру, які, проте, не розвинулися.

На другу половину XIII — першу половину XVI ст. припадає період дальшого розвитку такого явища в історії театру, як діяльність скоморохів — народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників. Скоморошество виникло й розвинулося на Русі разом з народними святковими іграми та деякими обрядами задовго до об'єднання східнослов'янських племен у давньоруську державу. Про побутування у Давній Русі скоморошества як своєрідного поєднання елементів театрального, музичного, танцювального й циркового мистецтва свідчать билини київського циклу і зображення скомороших сцен на фресках Софійського собору в Києві (ХІ—ХIII ст.)

Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях тощо. Мандрівні об'єднувались у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи й далекі країни. Наприклад, великий італійський поет Л. Аріосто у своїй поемі «Шалений Орландо» (пісня XI, строфа 49), яку він писав протягом 1507—1532 pp., згадує про «руських або литвинів» (тобто українців і білорусів), які водили ведмедів по ярмарках.

Комедійні сцени, іноді імпровізовані, скоморохи розігрували на майданах, посеред вулиць, на ярмарках просто неба, обходячись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися, накладали на обличчя маски, грим.

Джерелом мистецтва скоморохів була народна творчість. Вони виступали не тільки виконавцями, а й творцями усної поезії, музичного і танцювального фольклору. Народ любив скоморохів не тільки за те, що вони своїми розважальними виступами давали йому естетичну насолоду, а й за демократичний зміст їхнього мистецтва. Нерідко у гострій, сатиричній формі вони висміювали церковників і світську знать.

Уже зовнішній вигляд скоморохів, їх короткополий одяг (що вважалося тоді гріхом), маски під час виступів (хоч церква й боролася з «москолудством» уже з XI ст.), «бісівська» поведінка, не кажучи вже про опозиційний щодо церкви й світської влади зміст їхнього мистецтва, викликали незадоволення духовних і світських феодалів.

Десь наприкінці XVII ст. внаслідок посилення репресій і появи шкільного театру скоморошество зникає. Однак традиції синкретичного мистецтва скоморохів дожили на Україні до XIX ст.

З прийняттям християнства Київська Русь перейняла й елементи так званого церковного театру. Із небагатьох зразків релігійної драми, що існували у візантійському православному культі, в Київській Русі, а згодом і на Україні, був відомий аж до початку XX ст. один — «Умовеніє ніг», пов'язаний з Великоднем. Зміст названого дійства грунтувався на євангельському оповіданні про тайну вечерю, під час якої Христос нібито умив ноги своїм учням. Розігрувалася ця сцена у страсний четвер посеред церкви. Роль Христа виконував архієрей, ролі апостолів — дванадцять священиків.

Такий зразок церковного дійства є поодиноким свідченням не виявленої до кінця у православному богослужінні тенденції звертання до масових видовищ. Православний культ відзначався консерватизмом і не допускав гіпертрофії видовищних елементів, характерної для католицької обрядовості, та досить вільної інтерпретації релігійних сюжетів, властивої протестантській церкві.

Таким чином, протягом другої половини XIII — першої половини XVI ст. існували різні зародкові форми театральних видовищ, які увійшли складовими елементами у театральне мистецтво наступного періоду.

Музика

У другій половині ХIII — на початку XIV ст., як і раніше, співці та музиканти зосереджувалися при князівських дворах, а церковна вокальна музика культивувалася при монастирях і єпископських кафедрах. Деякі співці складали спеціальні пісні — «хвали» на честь бойових подвигів князів і дружинників. З ними мусили рахуватися у феодальних колах, і вони займали досить-таки незалежне становище. Так, згаданий у Галицько-Волинському літописі «словутний» співець Митуса навіть наважився відмовитись служити князю.

Професійна музика другої половини XIII — першої половини XVI ст. залишалася майже виключно церковною.

Розвиток народної творчості, основного на той час виду музично-поетичного мистецтва, збагатив і музичну культуру. Протягом XIII—XVI ст. продовжують розвиватися народнопісенні жанри, пов'язані з самобутніми традиціями східних слов'ян періоду Київської Русі: пісні (ігрові, трудові, обрядові та величальні), якими супроводилися давньоруські народні свята річного землеробського кругу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрівок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танків та ігор, що відображають різні трудові процеси, наприклад, сіяння проса у хороводній грі «А ми просо сіяли» або маку — у веснянці «Мак». Літньо-осінній цикл пісень включав купальські пісні та ігри, а також жниварські пісні, де звеличувалась людська праця, оспівувався врожай як наслідок цієї праці.

Поряд з календарними розвивалися різноманітні жанри родинно-обрядових та побутових пісень: весільні, голосіння, колискові та ін. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, відчувається поступовий процес виникнення й розвитку рис, типових для української музики. Крім того, з'являються нові жанри, що відбивають тогочасне життя і побут українського народу, зокрема козацтва. Це насамперед дума та історична пісня, що стали мистецькими пам'ятками героїчної визвольної боротьби українського народу.

Перша згадка про думи, як жанр, що виконувалися козаками в супроводі кобзи, відноситься до 1506 р. (у хроніці польського історика XVI ст. С. Сарницького). Думи створювались і виконувалися кобзарями — безпосередніми учасниками бойових походів і народних повстань. Стиль виконання дум відзначався різноманітністю, емоційною насиченістю, експресивністю вислову. Імпровізаційна мелодекламація супроводжувалася грою на кобзі-бандурі або лірі. Для поетичного тексту дум характерний нерівноскладовий рядок, сам мелодійний наспів має вільну метроритмічну будову, речитативний склад.

Кобзарі, бандуристи та інші музиканти користувалися великою пошаною серед українського народу; запрошували їх і до панських маєтків та до дворів великих феодалів. Популяризували вони українську музику і за межами України. Так, наприкінці XIV — на початку XV ст. при дворі польських королів у Кракові було чимало українських музикантів: лірник, кілька гуслярів, тимпаніст Білява, лютністи Ходько, Подолян та ін.

Формування жанру історичної пісні припадає на XV—XVI ст. До нас, однак, дійшли пісенні зразки в пізніших варіантах. Історичні пісні за своїм змістом та ідейною спрямованістю мають багато спільного з думами. Проте форми художнього викладу тут трохи інші. Пісні цього типу мають строфічну будову, де мелодія здебільшого наспівна, протяжна, повторюється з незначними варіантними змінами у всіх куплетах.

Переважна більшість пісенних жанрів належала до хорової музики, в якій віками складалися й розвивалися традиції багатоголосого народного співу, якому властиві вільне введення голосів, зміна кількості останніх, злиття їх на певних вузлових моментах в єдиний звук (унісон) з наступним розгалуженням тощо.

Жартівливі, гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні своїми джерелами пов'язані з мистецтвом скоморохів. Вони свідчать про здорове, оптимістичне світосприймання трудящого люду України і поряд з тим викривають соціальну нерівність та несправедливість, висміюють лицемірну мораль панівних класів, представників світської і духовної влади.

З мистецтвом скоморохів пов'язаний розвиток різноманітних видів інструментальної музики. Особливо поширеними в той час були гудок (триструнний смичковий інструмент), гуслі, лютні, різноманітні сопілки, бубни з брязкальцями й дзвіночками, волинка. В козацькому середовищі перевага надавалася таким музичним інструментам, як сурми, бубни, литаври (тулумбаси), ліри, бандури, кобзи, цимбали.

Великого поширення набули танцювальні жанри інструментальної музики і найбільше серед них — гопак і козачок. Вони користувалися неабиякою популярністю у багатьох народів, їх мелодії потрапили у ряд західноєвропейських органних і лютневих нотозбірок того часу, наприклад, до органної табулатури Яна з Любліна (1540), італійської лютневої табулатури Сантіно Тарсі да Парма та ін. Є відомості про те, що названі танці виконувалися на весіллі польського короля Сигізмунда І з італійською принцесою Боною Сфорнею (1518). Можна назвати ще цілий ряд фактів, які засвідчують тісні контакти і взаємозв'язки української і польської культури. Наприклад, видатний теоретик і композитор XV — початку XVI ст. Себастіан з Фельшина (під Перемишлем), що вважається батьком польської музики, був за походженням українець і називав себе «роксолянус». Під впливом української думи в ранній польській літературі з'явився термін «дума» — на визначення ліричної поезії з історичним підкладом.

Різноманітні жанри музичного фольклору та самобутній стиль народного виконавства послужили грунтом для виникнення й удосконалення професійної музичної творчості.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 285; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.022 с.)