Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпос­ницькі відносини, мав систему центральних і місцевих орга­нів державної влади.

Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго зберігався устрій старого державно­го удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У дру­гій половині XV ст. Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звіль­няв службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і коштами; керував міжнародними спра­вами; виконував судові функції тощо. По суті, він був монар­хом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний, чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі (двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи. Управ­лінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани радники». До нього входили особи з най­ближчого оточення князя, що пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося широ­ким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління, він керував зовнішньою і внутрішньою політи­кою. Але найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами радниками. Він не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, само­стійно витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою. Якщо ж думки панів радників роз­ходилися з поглядами князя, останній повинен був підко­ритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька уста­нова. Спочатку так називали з'їзди литовсько-руських фео­далів, а також литовського, українського та білоруського ли-царств, зокрема з'їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з'їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань, приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лави­цею. До другої палати (кола) входили нижчі державні уря­довці й лицарство (шляхта).

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перет­ворився на законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту, розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адміністративною реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і 13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти: Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінсь­кий, Туровський), Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське (Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський), Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське (Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський).

Кожен повіт об'єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості, стали основними адміністративно-терито­ріальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовря­дування сільських общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці (на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші). Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призна­чалися великим князем на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило, воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства. Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних податків, займалися питаннями організації вій­ська під власною корогвою, вирішували судові справи.

Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими адміністративними й судовими повнова­женнями.

Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об'єднувалися в більші військові одиниці — воєвод­ства під орудою воєводи. Головним командувачем війська був великий гетьман.

Більшість міст, розташованих у тих чи інших адміністра­тивно-територіальних одиницях України, належала феода­лам. Так, 1625 р. в Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х рр. XVII ст. налічувалося більше 1000 міст і містечок.

Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску міщан зростав опір міського населення, яке домагалося са­моуправління.

В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р. Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.— Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги.

Відповідно до Магдебурзького права в містах України ство­рювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверд­жував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали рад­ців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самовряду­вання виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів.

Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повно­важення. Бургомістр і ротмани розпоряджалися міськими до­ходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпе­чували функціонування міських служб.

Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням.

Зазначимо, що міста з Магдебурзьким правом існували майже в усій Європі (окрім Московії). Не було винятком з цього правила й Королівство Польське, державний лад якого майже нічим не відрізнявся від устрою Великого князівства Литовського. В Польщі найвищими представниками держав­ної влади й управління були: король, королівська рада і Сейм. А з 1386 р. тут утвердився принцип обрання глави держави. Повноваження короля (господаря) залишалися такими ж широкими, як і раніше, але тепер його влада врівноважувалася королівською радою і Сеймом.

Королівська рада — це постійно діючий дорадчий орган влади, що сформувався приблизно в XIV ст. До її складу вхо­дили: королівський (коронний) канцлер; його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і творив суд над придворними чиновниками й слугами; його заступник — надвірний маршал;

королівський підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій; воєводи; каште­ляни й католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися «великою».

У XIV ст. почав формуватися Сейм. Спочатку король про­водив наради з шляхтою і панами періодично. Пізніше ці наради стали постійними. На них делегувалися представники шляхти й панів. Таким чином, у XV ст. сформувався вальний (загальний) Сейм. До його складу входили член великої ради й депутати від шляхти. Згодом вальний Сейм поділився на дві палати: 1) Сенат, що виник з великої ради; 2) посольську ізбу, яка складалася з представників земської шляхти. Валь­ний Сейм скликався щорічно. Він вирішував питання, по­в'язані з податками, приймав різні законодавчі акти. А пізніше його основною функцією стало обрання глави держави.

Влада державних структур Королівства Польського поши­рювалася на землі Галичини й Західної Волині. У 30-х рр. XV ст. українські землі було поділено на три воєводства: 1) Руське, що складалося з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяницької; 2) Подільське (Західне Поділ­ля й Борщівський повіт) і 3) Белзьке (повіти Цішанівський, Равський, Белзький, Сокальський, частина Жовківського, Кам'янко-Струмилівського, Бродського і частина південно-західної Волині).

Кожне воєводство на чолі з воєводою мало виборний земський суд. У землях і повітах керівництво здійснювали ста­рости.

Після Люблінської унії 1569 р. Річ Посполиту було поді­лено на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до неї входили українські землі) й Литву (Берестейщина і Пінщина) зі збереженням поділу на воєводства і повіти, а також апарату управління.

Литва втратила свою державність і лише стосовно місцевого управління, організації війська й судочинства збе­регла автономію. Як зазначає І. Крип'якевич «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що захо­валися під формами автономії у Великому князівстві Литовському... Весь розвиток життя йшов під великим наступом Польщі». Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського суспільства. Посилився національний і релігійний гніт, що призвело до зростання національно-визвольного руху.

 

Запорозька Січ: політичний

та адміністративно-територіальний устрій. Право

 

Започаткування і зміцнення козацтва протягом кількох десятиліть завершилися створенням унікальної військово-політичної організації — Запорозької Січі.

Дослідники її історії переконливо довели, що в межах так званих «вольностей» створилося своєрідне українське війсь­ко й утвердилися особливі суспільні відносини. Принцип військової демократії визначав фактично все — функціону­вання, управління, звичаєве право, побут тощо.

Початок дала фортеця, поставлена 1550 р. на острові Хортиця українським князем Дмитром Вишневецьким. Під його керівництвом значна частина земель нижче Дніпрових порогів, між Дністром і Доном, стала територією нового військово-політичного організму, названого Запорозькою Січчю.

Протягом свого 200-річного існування запорозькі козаки змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову (Підпільненську).

Проблема козацтва — одна з центральних в історії держав­ності українського народу періоду феодалізму, тому завжди перебувала в центрі уваги дослідників. Існують різні точки зору вчених. Найбільш вдалу оцінку козацтва дав М. Гру-шевський, який розглядав це питання в історичному роз­витку, трактував козацтво на першому етапі його існування як руйнівну стихійну силу, і лише пізніше — як певний сус­пільний стан, що став виразником національних інтересів свого народу і взяв на себе відродження державності України.

Запорозька Січ мала свій адміністративний поділ. Окремі райони тут називалися паланками. В останні роки існування Запорозької Січі було вісім паланок: Бугогардівська, Кодаць-ка, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська і Прогнойська. Паланки (від турецького «невелике укріплення»), як і Січ, мали фортифікаційні споруди, де пе­ребувала козацька залога. В основних паланках, слободах і зимівниках чи хуторах жили й господарювали одружені козаки та посполиті.

Верховна влада в Січі належала козацькій раді, в роботі якої брали участь усі приписані до куренів січовики. Рада збиралася щороку першого січня, щоб обрати січову старши­ну — кошового отамана, суддю, писаря і осавула. Це був уряд Запорозької Січі, юрисдикція якого поширювалася на всі паланки.

Влада кошового отамана — адміністративна, судова і на­віть духовна — була значною. Під час війни він командував усім запорозьким військом чисельністю понад 10 тис. осіб.

Суддя на Січі посідав після кошового отамана друге місце. За відсутності кошового він командував на правах наказного отамана. Суддя був також головним скарбником Січі. Важ­ливі посади в січовому уряді займали писар і осавули. За ролями, які вони відігравали, їх можна порівняти з першим міністром уряду й міністром внутрішніх справ.

Були на Січі й інші, не менш значні посади — пушкар, тов­мач тощо. Перший відав січовим арсеналом зброї, а також в'язницею, розташованою в пушкарні. Товмач, крім прямих своїх обов'язків бути перекладачем, займався делікатною «секретною» справою (щось на зразок контррозвідки).

У паланках функції глави уряду виконували полковники, що підлягали кошовому отаманові. Йому допомагали суддя, писар, осавул, а в слободах — слободські отамани.

Запорозьке військо поділялося ще й на курені. Їх було 38. Свої назви вони отримали здебільшого на згадку про міста України, з яких прибули на Січ козаки, що заклали курінь. Назви деяких куренів походили від імен славних козаків, наприклад Пашківський, Кущевський, Кисляківський, Іва-нівський або Канівський, Батуринський, Корсунський, Уманський та ін. Кожен курінь обирав курінного отамана й кухаря.

Закон (право) на Січі віддзеркалював традиції козацького життя. Писаних законів там не було. А відомих на той час Литовських статутів і польського права січовики не визна­вали. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим козацьким правом. Суворість цього права Д. Яворницький пояс­нює трьома причинами: 1) на Січ приходили люди сумнівної (невідомої) долі; 2) козаки постійно перебували у бойовій го­товності; 3) відсутність пом'якшувального впливу жінок.

Покарання за провини були досить суворими, особливо за вбивство. Охороняв норми закону й права кошовий суддя. В польових або складних умовах діяла норма звичаєвого ко­зацького права для тих, хто вчинив злочин. Двоє козаків мали право судити одного. Їхній вирок виконувався негайно.

У Запорозькій Січі існувало й багато інших звичаєвих пра­вових норм: приводити жінку в Січ суворо заборонялося; страшенним злом у межах козацького співтовариства вважа­лася крадіжка, що каралася смертю. Для козаків був харак­терним пріоритет суспільного над особистим.

Отже, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, ски­дався на справжню політичну аномалію на тлі безмежного панування феодальних відносин та абсолютизму. Проста, але життєздатна система законодавчих (Загальновійськова рада) і виконавчих (кошова старшина) органів влади грунтувалася на демократичних засадах. Вона стала зразком для майбутньої гетьманської держави в Україні.

 

 

Судова система України в XIV - першій половині XVII ст.

 

Судова система в Україні XIV—XVII ст. була безпосередньо пов'язана з класовим і становим ладом суспільства. Її основу визначали такі засади: залежність суду від адміністрації, зро­щення з нею, становий принцип побудови судових установ тощо.

Магнати й велике панство судилися в королівському і сей­мовому судах, а шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й ут­ворювала.

Крім вищезазначених судів, у повітах створювалися так звані громадські («замкові») або старостинські суди, які могли судити шляхту й простих громадян. Головними суддями в них виступали воєводи, каштеляни і старости. Гродські (кримі­нальні) суди поділялися на вищі й нижчі.

Спеціальним судово-адміністративним органом для роз­гляду спорів про межі земельних володінь феодалів був підко-морський суд.

З утворенням кріпосницької системи виникли доменіальні або панські суди. До їхньої компетенції відносилися справи кріпосних селян та інших залежних станів.

На великокнязівських і королівських землях довго існу­вали так звані копні (громадські) суди для сільської громади (колишні «вервні суди»). Після Люблінської унії 1569 р. копні суди було замінено вотчинними судами феодалів.

Копні суди мали тісний генетичний зв'язок зі старим вічевим зібранням. У літописах та інших джерелах копа часто називається вічем. Населення певної території укладало своєрідний союз для самозахисту від злочинних елементів і боротьби з ними. Той, хто виявив злочин або сам став його жертвою, скликав «копу», тобто віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які повинні були прийти самі чи надіслати за­ступників, щоб чинити слідство й суд.

Компетенція копного суду була досить широкою. До неї належали чи не всі кримінальні й цивільні справи, що ви­никали серед населення. До суду могли звертатися всі стани суспільства. Він передавав справу до вищої інстанції — гро­мадського суду. Туди ж можна було апелювати на вироки коп­ного суду.

Найбільший розквіт практики копних судів, як про це свідчать джерела, припадає на XVI ст.

В українських землях литовсько-польської доби тривалий час зберігався обвинувачувально-змагальний процес, основні риси якого набули закріплення ще в давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати всі докази, подати їх судові й підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії судового процесу позивач мав право відмовитися від позову або обвинувачення й укласти мирову угоду. Однак при вчиненні найтяжчих злочинів слідство і суд були обов'яз­ковими незалежно від заяви сторін.

У судово-процесуальній практиці застосовувалися доно­си, катування, захист тощо. В цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним. Судова система над­звичайно важливого значення надавала доказам. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («полічне»), клятва тощо.

Суттєву роль у здійсненні правосуддя відігравали возні, призначені воєводою на пропозицію земського (повітового) суду й шляхти. За дорученням суду або на прохання сторін возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди тощо. В разі необхідності возний забезпечував явку відповідача до суду. Фактично він був виконавцем рішення суду.

Крім возного литовсько-польські суди мали й інших уря­довців, як-от: вижі — урядові оглядачі, що підтверджували факт порушення права; ув'язчі, які вели справу на користь позивача й за це отримували платню (ув'язчиє); кати, що після присуду виконували вироки.

Загалом судова система в литовсько-польський період була досить розвинутою. Але ця розвиненість служила інтересам панівного стану. Судова система й державна влада в умовах феодально-кріпосницького ладу іншими і не могли бути.

 

Право України в умовах перебування її

в складі Великого князівства Литовського,

Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

 

У вищезазначених умовах в Україні діяла досить строката система права. Її первісною базою було право Київської Русі.

Особливу роль серед джерел права України відігравала «Руська правда». Вона мала значний вплив на розвиток пра­вових систем Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Керуючись здобутками своїх попередників, ко­ролі й господарі видавали нові закони, продиктовані обста­винами суспільно-політичного і економічного розвитку.

У законотворчій діяльності великі князі литовські важ­ливого значення надавали привілеям (назва законодавчого акта), які стосувалися панів і шляхти. Привілеями закріп­лювалися у власність або довічне володіння землі, госпо­дарські замки й волості, гарантувалася недоторканність особи, роздавалися посади і титули. Привілеї поділялися на дві категорії: 1) привілеї земські; 2) привілеї обласні.

Привілеї земські надавалися як окремим особам, так і окремим інституціям, головним чином церквам і монас­тирям, окремим станам (шляхті, міщанам, духівництву тощо). В основному це були виняткові права. Наприклад, великі князі привілеями створювали привілейовану військову верст­ву (шляхту) на початку лише з литовців-католиків (привілей Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р.). Але в ході боротьби з княжим сепаратизмом великі князі змушені були опиратися також на українсько-білоруський елемент. Привілеї Сигіз-мунда 1432 і 1434 рр. надали українській шляхті ряд пільг, звільнили її від натуральних податків. Привілей Казимира IV Ягеллончика 1447 р. дав право «княжатам, панам, лицарям і боярам» виїжджати за кордон «для набуття ліпшого щастя або задля лицарських вчинків».

Привілеї обласні (їх ще називали уставними) надавалися окремим землям, що мали якесь особливе значення. Така територія перетворювалася на автономну одиницю й ставала федеративною частиною держави. Обласні привілеї оформ­лялися так званими «земськими уставними грамотами». Такою грамотою після Люблінської унії вінницький староста Калиновський дістав пустиню «Умань». 1580 р. канівський і черкаський староста отримує уставну грамоту на просторі землі в середній Полтавщині. Подібних привілеїв на воло­діння з імунітетним правом було десятки і сотні.

Поряд з привілеями історія литовсько-польської доби знає договори, як наприклад, договори про союз Литви з Польщею 1385 р. і 1569 р., договори князя Вітовта з великим князем Тверським та ін., що регулювали міжнародно-правові від­носини.

В другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першим збірником литовсь­кого права був судебник Казимира IV Ягеллончика (в оригі­налі — Лист), затверджений сеймом 1468 р. у Вільно. Він містив 28 статей: постанови карного права, охоронні права міщан, маєткове право та ін.

В основу судебника було покладено місцеве звичаєве право й судово-адміністративну практику. Тому його вважають ко­дексом кримінального і кримінально-процесуального права, який захищав насамперед феодальну власність. Разом з тим у ньому є положення про однакову відповідальність за кри­мінальний злочин як пана, так і залежних отчичів (невіль­ників або кріпаків). За дітей до семи років відповідали їхні батьки.

Судебник Казимира містить значний масив тих самих пра­вових положень, що й «Руська правда».

З «Руською правдою» тісно пов'язаний ще один збірник права — Литовський статут. Наголошуючи на спорідненості «Руської правди» з литовським правом (зокрема в галузі цивільного, кримінального і судово-процесуального права), М. Максимейко, М. Ясінський та інші дослідники зазнача­ють, що навіть зміст Литовського статуту поділяється на ті самі розділи, що й «Руська правда».

Разом з тим це не просто інша назва. Значні зміни, що відбулися в соціально-економічному житті, потреби уза­конити їх спонукали уряд Великого князівства Литовського сконцентрувати в одному правовому збірнику новітні досяг­нення литовсько-руського правотворення. На початку XVI ст. литовсько-руська шляхта зініціювала розробку нового право­вого збірника, який мав закріпити їхнє панівне становище. На сеймі 1514 р. шляхта подала великому князю прохання ук­ласти новий писаний збірник права. 1522 р. вона повторила це прохання.

Новий збірник був потрібний і самому князю для зміц­нення політичної єдності держави.

Упродовж років новий збірник права розроблявся юрис­тами великокнязівської канцелярії, обговорювався на кіль­кох Сеймах. Віденський Сейм 1528 — 1529 рр. затвердив під­готовлений збірник, що увійшов в історію як перший (т. зв. Старий) Литовський статут 1529 р. Не вийшовши друком, він переписувався з оригіналу та копій для практичного користу­вання. Тому в обігу було багато списків Литовського статуту, які збереглися до нашого часу і в яких зустрічаються розбіж­ності, правки і додатки.

Цей перший Литовський статут мав 13 розділів, поділених на 264 артикули, що містили норми державного, адміністра­тивного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галу­зей права. Унікальність цього статуту полягає в тому, що його кодифікаторам внаслідок копіткої роботи вдалося роз­робити таку систему права, яка стала однаково прийнятною в усіх кутках величезної держави. Сюди було включено значний масив положень «Руської правди», норм звичаєвого права, низку положень німецького й польського права, в тому числі з «Саксонського зерцала» та Магдебурзького права, а також привілеї: Ягайла 1387 р., Городельський Ягайла та Вітовта 1413 р., Сигізмунда 1432 р., Земський 1447 р., Олександра 1492 р., судебник Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та інші правові до­кументи.

Найсуттєвіше у цьому збірнику законів було те, що шляхті гарантувалася низка прав. Її не дозволялося карати «безправ­но», тобто без судового публічного процесу. За шляхтою за­безпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини. Шляхтичі викликалися на суд лише за повістками. Відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася ін­дивідуально. Якщо шляхтич обвинувачувався у злодійстві, але краденої речі в нього не знаходили, він міг очиститися при­сягою. Шляхтич отримував право апеляції на суд воєводи чи старости безпосередньо до князя. Він мав свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані звільнялися від усяких податків і повинностей на користь князя та адміністрації.

У Литовському статуті 1529 р. визначався критерій належ­ності до шляхетського стану. Ним було визнано принцип дав­ності. До шляхетського стану входили ті бояри, які давно, кількома поколіннями, належали до боярства й користу­валися боярськими правами. В окремих випадках закон визначав, що шляхетське походження можна підтвердити певною кількістю свідків — шляхтичів, які це робили під присягою. В інших випадках шляхетське звання надавалося рішенням господаря.

Складне економічне й політичне становище Литовської держави у першій половині XVI ст., вимоги шляхти внести зміни до статуту примусили князя прийняти рішення про до­опрацювання збірника. З цією метою було створено комісію. Статут збагатився значною кількістю юридичних доповнень, прийнятих литовськими Сеймами після 1529 р., закріпив соціально-економічні й політичні зміни, що відбувалися в державі, визначив становище великого князя (господаря), захистив привілеї магнатів, зафіксував ширші права і воль-ності шляхти. Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під найбільшим тиском волинської шляхти, то його в другій редакції ще називають Волинським. Статут набув чинності 1566 р. Це був значний крок вперед у законодавчій діяль­ності. За Литовським статутом 1566 р. в Литовській державі створювалися нові гродські (кримінальні) й земські суди, а також апеляційні юридичні установи в окремих землях. Усім землевласникам заборонялося самовільно захоплювати чужу землю.

Невдовзі становище Великого князівства Литовського ще більше ускладнилося. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. воно втратило свій державний суверенітет. З утворенням нової дер­жави — Речі Посполитої Польської, в якій панівне становище захопила польська аристократія, виникла необхідність у при­веденні литовсько-руського законодавства у відповідність до польських законів.

За дорученням короля Стефана Баторія цю роботу успіш­но ^виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомогла йому комісія, до якої увійшли визначні тогочасні правознав­ці. В результаті копіткої роботи з'явилася третя редакція статуту, яку було затверджено й надруковано 1588 р. згідно з привілеєм уже нового короля Сигізмунда III. Цей статут най­більший за розмірами. Його 10 розділів містили 488 артикулів. Перші 4 розділи були присвячені публічному праву. В них мовилося про особу князя (господаря), про злочини проти магістрату, про бунт, про земську оборону, про вольності шляхти, про устрій судів і процесуальне право. Шість на­ступних розділів стосувалися постанов цивільного права, тлу­мачили кримінальне право — від найтяжчих злочинів до на­йменших провин. Статут остаточно оформив закріпачення основної частини сільського населення.

У процесі підготовки до проекту Литовського статуту було внесено артикули про те, що великий князь під присягою за себе й своїх нащадків зобов'язується не порушувати території Литовської держави, прилучити до неї області, від неї відторг­нуті. І взагалі в проекті статуту низка артикулів суперечила постановам Люблінської унії. Тому польський Сейм його не затверджував.

З 1592 р. шляхта знову почала домагатися перегляду стату­ту. Зважаючи на це, було підготовлено й видано нову редакцію третього Литовського статуту польською мовою (перші три писалися руською, тобто давньоукраїнською). Багато артику­лів цієї редакції доповнювалися так званими конституціями (рішеннями вального Сейму Речі Посполитої). Відтоді зміст Литовського статуту змінювався. Кожен Сейм додавав до нього нові конституції. Чинність цих редакцій статуту (його стали називати «Новим Литовським статутом») поширювала­ся на всі землі Речі Посполитої.

Таким чином, третій Литовський статут як кодекс права став першорядним юридичним збірником і багато в чому пе­ревершив тодішні західноєвропейські кодифікації. Науково доведено, що московське «Уложеніє» 1649 р. було складено під впливом цього статуту.

Прийняття литовських статутів певною мірою обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Перший Литов­ський статут, наприклад, дозволяв суддям за відсутності «пи­саної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Це положення повторювалося і в наступних редакціях.

Крім вищезазначених джерел права, що діяло в Україні, слід назвати Литовську метрику. Так називався державний архів Великого князівства Литовського, яким відав канцлер. До Литовської метрики передавалися на зберігання всі офіційні акти, що видавалися від імені держави й регулювали різні сфери суспільного життя. Документи Литовської метрики охоплюють період з 1386 по 1749 р., тобто з часу унії Литви з Польщею і до приєднання значної частини Речі Посполитої до Російської імперії. На превеликий жаль, знач­на частина правових джерел Литовської метрики втрачена. Деякі з них обробили й довели до сучасників Пташицький, Бершадський, Леонтович та ін. (див.: Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998).

У XIV — першій половині XVII ст. в Україні діяли або мали вплив чужоземні джерела права, зокрема німецькі, польські, угорські та ін. Найбільше відомі дві категорії збірників німець­кого права в перекладі польською Павла Щербича Гроїцького (Зресшит Захопиш) і Бартоломія Гроїцького (Роггасіеіс 5а,с1о\у у 8рга^ гпісуакісЬ ргауа таеаеЬиг5кіе§о). Здебільшого ці кодекси називають збірниками Магдебурзького права, оскільки вони були книгами права, які регулювали міське життя. Магде­бурзьке право мало чітко виражений становий характер, що виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного стану (магнатам, шляхті, купецтву, верхівці реміс­ників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні нижчих верств городян.

До запровадження німецького права в Королівстві Поль­ському було власне право, яке поширювалося в Україні. До таких збірників права відноситься насамперед Вислицький статут 1374 р., оголошений Казимиром Великим. У ньому закріплювалися норми цивільного й кримінального права. Джерелом цих норм було стародавнє польське звичаєве право. Чимало норм регулювали процесуальне право (про статус суддів, про свідків), характеризували різного роду злочини й кару за них (про вбивство, про крадіжку, про розбій та інше). Ця пам'ятка цікава тим, що багато статей¹ за своїм змістом збігається з «Руською правдою».

Ще одна пам'ятка польського права — Статут Вартський (1420 — 1423 рр.), виданий королем Владиславом-Ягайлом Ольгердовичем. Як і попередній, він являв собою збірник норм старого звичаєвого права. На відміну від Вислицького поширювався і руською (давньоукраїнською) мовою під на­звою «Статут короля Володислава» 1420 — 1423 рр. Серед за­конодавчих актів Королівства Польського особливого значен­ня набули т. зв. Генріхові артикули 1573 р., видані за часів короля Генріха Валуа. Ці артикули стосуються повноважень королівської влади не за принципом успадкування, а за прин­ципом виборності. Влада короля обмежувалася. Він повинен був мати при собі 16 сенаторів, без згоди яких не мав права приймати рішень, мусив звітуватися перед Сеймом, давати.четверту частину прибутків на утримання війська (наймано­го), названого пізніше кварцяним.

Вищезазначені та інші джерела містили різні галузі права: право власності, зобов'язальне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право.

Основним правовим інститутом, як і в попередні періоди, у XIV — першій половині XVII ст. залишалося право влас­ності. І в польському, і в литовському праві поняття власності виникло досить давно. В Королівстві Польському для визна­чення власності вживали терміни «дідизна», «дідівщина», що означали володіння, отримане в спадщину «від дідів». Пізніше їх витіснило поняття «власність», хоч деякий час зустрічалося і таке поняття, як «отчина». Об'єктами права власності були:

маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножатні, озера, річки, продукти виробництва тощо. Важливого значення при цьому набув поділ власності на рухоме й нерухоме майно. До останнього, за польським правом, належало все те, що було пов'язане із землею. За правом литовським до нерухомого майна відносили маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухо­мого — «інші всякі добра й пожитки». Головна увага в законах приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розмежовувалися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські й церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки поділялися на кілька кате­горій: «вотчина» або «дідизна», тобто одержані в спадщину (родові) володіння; вислужені або надані в користування («держання») на визначених умовах, наприклад «до волі панської»; надбані внаслідок купівлі-продажу. Право роз­поряджатися цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним цілком вільно, то відносно маєтків, отриманих іншим шля­хом, існували певні обмеження. Земельна власність усіх видів вважалася недоторканною. Але якщо великокнязів­ські піддані, що втекли «до землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, то їхні маєтки переходили до господаря (князя). Діти злочинця також втрачали право на нерухоме майно. Своє право на частку батьківського володіння втра­чали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька або одружилися з іноземцем. Право володіння, користування і розпорядження майном підтверджувалося грамотою чи давністю часу.

На початку XV ст. набуло поширення так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що переда­валися для забезпечення боргу кредитору.

Право володіння землею супроводжувалося обов'язком для володільця відбувати військову повинність. Ця норма закріплювалася в усіх трьох Литовських статутах. Шляхтич, який відмовлявся від служби, втрачав право на володіння землею.

Ґрунтовна правова регламентація стосувалася питань, пов'язаних з успадкуванням, тому спадкове право виділялося в самостійний правовий інститут. У литовсько-польському праві розрізнялося успадкування за законом, за заповітом і на основі звичаю.