Місце і роль церкви в політичній системі Руси-України

 

Церква посідала визначне місце в політичній системі Руси-України. Про структуру дохристиянської (так званої старої української) церкви знаємо дуже мало. Відомо, що волхви (жерці) в умовах становлення державності відігравали провід­ну роль у суспільстві. Вони регулювали чи не всі основні ді­лянки громадського життя. Пізніше окремі їхні функції пере­брали царі й князі.

Із запровадженням християнства 988 р. князем Володи­миром як державної релігії на Русі було створено організаційну структуру, суголосну зі структурою державних органів. За­значимо, що управління християнською церквою здійснюва­лося на міцніших, ніж держава, засадах. Разом з тим князя на Русі мали за сакралізовану особу, тому церквою управляв він. Без згоди князя не призначалися вищі церковні ієрархи.

На чолі церкви з кінця IX ст. стояв митрополит київський, який призначався патріаршим синодом. Його посвята здій­снювалася константинопольським патріархом, а акт інтро­нізації відбувався в Києві за згодою великого князя.

На відміну від київських князів, старшинство яких в окремі періоди було номінальним, становище митрополитів залиша­лося непорушним. Їхня верховна влада над єпархіями Руси-України не піддавалася сумніву ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів.

У роки князювання Володимира Святославича і Ярослава Володимировича було створено єпископати в Білгороді, Нов­городі, Чернігові, Переяславі, Полоцьку, Юр'єві. Пізніше, в XII — XIII ст., з'явилися єпископати у Володимирі-Волин-ському, Суздалі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі, Рязані, Пе­ремишлі, Угровську. Всього до моменту вторгнення на руські землі орд Батия було засновано 15 єпископських кафедр. Ке­рували єпархіями, які в XII — XIII ст. територіальне набли­жалися до князівств, єпископи, що призначалися митропо­литом і великим князем частіше із представників київського духівництва. На території названих єпархій було збудовано близько 10 000 храмів. Протягом Х — XIII ст. для керівництва церквою був створений великий чиновницький апарат, який здійснював ідеологічне забезпечення існуючих суспільно-полі­тичної і соціальної систем Русі.

Значних зусиль докладали митрополити до збереження єд­ності держави, були головними примирниками міжусобиць.

Поряд з митрополитами активну участь у громадському й державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священнослужителі. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали посередниками й пос­лами.

Церква Київської Русі мала такий великий вплив, що ба­гато політичних питань було вирішено завдяки цьому. Вона брала участь в управлінні державою. За великого князя Воло­димира з'являється церковне судочинство. Церква регулює шлюбно-сімейні відносини, переслідує і карає за злочини проти церкви та релігії, за інші незначні злочини. Уступивши церковній адміністрації цілий ряд, здавалося б, суто адмі­ністративних функцій, князі зберегли за собою значні права участі у справах церкви. Таким, зокрема, було право великого київського князя на призначення єпископів, яке він розділяв з митрополитом.

Щоб церква залишилася економічно незалежною, князь Володимир Святославич призначає десяту частину доходів на її утримання. З часом це юридичне право на стягнення десятини ще більше розширилося і стало нормою соціально-економічних відносин між роботодавцями й працівниками. До XII ст. Руська православна церква перетворилася на найбільшого землевласника. Духівництво стало привілейо­ваним станом.

Таким чином, православна церква, запроваджена Воло­димиром Великим, стала важливою державною структурою, владним органом і власником значних земельних угідь, сіл, міст і майна. Вона була захищена законами і діяла як законо­творень. Тут-таки зазначимо, що і в умовах монгольського завоювання християнська церква залишалася такою ж впли­вовою і майже незалежною.

 

Суспільний лад Руси-України

На початку становлення державності суспільство Київ­ської Русі мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за «Руською правдою», поділялися на дві основні групи людей: 1) людей («людінов»), або вільних общинників; 2) «луччих мужів» (княжих мужів), до яких нале­жали дружинники (вони ж і бояри), місцеві князі, верхівка общини та ін. З другої групи формувався стан феодалів.

Першими феодалами були князі, здебільшого власники зе­мель, сіл, містечок. На кінець Х ст. склалися великокня­зівський домен і домени місцевих князів. Маєтки князів постійно зростали за рахунок привласнення общинної землі різними шляхами (правовими й неправовими). Захоплюючи великі земельні простори, князі створювали там центри свого феодального володарювання — так звані міста-замки.

Київські князі не могли особисто управляти як слід усією своєю власністю, тому відразу ж після завоювання території вони жалували землі за службу своїм «мужам», родичам, дружинникам тощо. Жалування земель супроводжувалося роздаванням імунітетних прав. Пожалувані території перетво­рювалися на сеньйорії.

Нові власники, спираючись на свої озброєні дружини, управлінські й судові органи, здійснювали самостійну внутрішню і, якоюсь мірою, зовнішню політику.

Інакше кажучи, поряд з великими феодалами, якими були князі, виростав клас дрібніших феодалів. Нові власники — васали або бояри — ревно оберігали пожалувані землі. Пору­шення кордонів їхніх володінь вважалося на Русі найгрубішим порушенням законів. Чинне у XII — XIII ст. феодальне право створювало сприятливі умови для закабалювання чимдалі більшої кількості селян.

Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими власниками. Разом з тим ці власники могли жалувані або інші землі викупити й таким чином стати довічними власниками.

Найчисельнішою соціальною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами. Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів була вільною і платила князям, боярам та іншим власникам земель данину. Спочатку вони платили хутром, медом, а пізніше — грішми.

В процесі захоплення феодалами общинних земель та фор­мування феодальної вотчини (отчини або дідизни) смерди починають виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Смерди — найчисельніша категорія населення, яке виконувало відробітки й платило оброк.

Чисельним прошарком феодальне залежних людей у стародавній Русі були рядовичі. Вони перебували в тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» — договору.

Однією із категорій рядовичів були закупи. Так називали смердів, які, розорившись, потрапили в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд мусив брати у феодала (або навіть у вільного общинника) «купу», тобто позику грішми. За отриману «купу» закуп працював у госпо­дарстві феодала. Позикодавець мав право покарати закупа «за вину». В разі неповернення «купи» закуп перетворювався на раба або холопа.

Крім вищеозначеного джерела виникнення рабства у Київ­ській Русі були й інші: полон, народження від рабів, обернен­ня в рабство за втечу від свого господаря, крадіжка, розбій, одруження з рабинею без укладення договору з її феодалом (власником), продаж себе в рабство та ін. Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав (рабство було патріархальним). Рабів ще часто називають челяддю феодалів.

З розширенням феодальних господарств князі й бояри перетворювали рабів на феодальне залежних селян, оскільки праця останніх виявилася продуктивнішою. Вони наділяли рабів землею і давали їм сільськогосподарський інвентар. По­саджений на землю раб, крім своєї земельної ділянки, зобо­в'язаний був обробляти поля господаря.

Зазначимо, що з князівської челяді в XII — XIII ст. вирос­тали управлінці господарського двору й державних маєтків. За вірну службу князь таких рабів звільняв і наділяв землею. Такими слугами князя були тіуни (управителі господарством), чашники (прислужники на святкових обідах), стольники (приблизно те саме, що й чашники), конюші тощо. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги в основному вже були феодалами (боярами).

Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої — люди, які не мали засобів для ведення власного господарства. Ізгоєм міг стати будь-хто з будь-якого стану суспільства Русі. Але найчастіше на ізгоїв перетворювалися раби, які вику­пилися із рабства.

Окрему, значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Під захистом церкви перебували ізгої.

Поряд із сільським господарством, яке займало чільне місце в господарському житті феодального суспільства, в XI— XIII ст. у Русі розвивалося ремесло, яке концентрувалося в містах. На кінець XII ст., за літописами, на Русі існувало понад 200 міст. У цих містах розвинулися різні види ремесел. Со­ціальний склад міст був неоднорідним.

Міські ремісники давньої Русі поділялися на майстрів і під­майстрів. Вони становили значну частину міського населення.

Важливою і також впливовою групою міського населення були купці.

Крім ремісників і купців у містах жили бояри, духівництво, феодальне залежні люди (смерди, холопи, закупи тощо).

Отже, суспільство Русі було досить структурованим. Усі стани підлягали вищим і місцевим органам влади й управ­ління. Відносини між ними регулювалися правом.