в другій половині XVII—XVIII ст.

Козацька держава — Військо Запорозьке, що утворилася в процесі національно-визвольної боротьби українського на­роду в середині XVII ст., характеризується як станова. Соціаль­на диференціація в ній була такою ж, як і за часів Речі Пос­политої. Її основні суспільні верстви: шляхта, козацтво, духівництво, міщанство і селянство (посполиті).

За тією шляхтою, яка підтримувала повстання під прово­дом Б. Хмельницького, залишилися попередні права і приві­леї. Вони навіть були підтверджені «Березневими статтями» Б. Хмельницького й законодавчими актами його наступників.

Зазначимо, що значна частина української шляхти служи­ла державі й тому, перейшовши у козацький стан, була захи­щена ще й правом козацьким.

Козаки, які разом з частиною української шляхти будували державу, зайняли в ній становище організуючого і правлячо­го суспільного стану. Однак цей стан поступово диферен­ціюється (ділиться) на залежних і рядових козаків.

Заможне козацтво становило в основному керівну верству, старшину й ту шляхту, яка перейшла на бік повсталого народу. Представники тієї шляхти, що вже мала добру освіту або уря­довий досвід, посіли високі становища (Виговський, Тетеря, Богун, Нечай, Гуляницький, Зарудний, Жданович та ін.).

Спершу старшина складалася з козаків, які мали неабиякі організаторські здібності й значні військові заслуги. Їх шану­вали і обирали на керівні посади.

Пізніше на старшинські посади козаків почали призначати старшинська рада, гетьман або полковник. Як правило, це були родичі правлячої старшини.

Отже, за дуже короткий час старшина перетворилася на панівний стан. Доступ рядового козацтва до нього був обме­жений.

Той факт, що старшина нагромадила у своїх руках значні багатства (маєтності), ще більше підносив її над рядовим ко­зацтвом.

Власниками величезних маєтків були гетьмани, пол­ковники, генеральна старшина, сотники. Розглянемо кілька основних форм старшинського землеволодіння.

Одна з них — це так зване «зупольное владение», тобто володіння на правах повної приватної власності, коли землі підлягали купівлі-продажу, обміну, спадкуванню. Питома вага повної приватної власності в кінці XVII — першій половині XVIII ст. помітно зростала на законних підставах. Старшина домагалася в гетьманів грамот на право володіння, користування і розпорядження маєтностями із загальнодер­жавного земельного фонду. Частина старшини випрошувала грамоти на володіння у царя. Козацька держава, не маючи достатніх коштів, часто-густо платила старшині земельними володіннями або правом на промисли.

Іншу групу старшинських володінь становили тимчасові маєтності. Нерідко земельні володіння надавалися на невиз-начений термін з такими формулюваннями: «до ласки нашей рейментарской», «ку вспартю домови» тощо. Але здебільшого надавалися вони на період заміщення посади, «на уряд». Це були так звані «рангові маєтності». Кожна посада старшини — як генеральної, так і полкової чи сотенної — передбачала відповідні рангові маєтності.

Для деяких урядовців рангові володіння поступово перет­ворювалися на зупольні. Так, переяславський полковий суддя І. Берло, йдучи у відставку, одержав універсал полковника Томари, в якому зазначалося, що Берло «хочай й уряду судей-ства полкового переяславського на себе имеет, однак самое достоинство велит ему всякий показать ку его пожиткови рес-пект», тому «село Панфильї в сотне Яготинскойлежачое, якое й за уряду судействе мел во владение теперь ему ж... сим нашим ствержаем универсалом». Тож не дивина, що козацька старшина, зробившись невдовзі верствою великих земле­власників, «державців», певною мірою замінила колишніх панів. Уся подальша соціальна політика старшинської верстви була спрямована на те, щоб розширити й закріпити за собою землеволодіння, утвердити приватну власність і залежність

селянства.

Феодально-старшинське господарство базувалося на праці залежних селян, з яких складалася основна маса населення України.

На початковому етапі становлення козацької держави селяни були верствою вільних хліборобів. Вони підлягали адміністрації Війська Запорозького, обкладалися податками на користь держави.

Під час постійних воєн другої половини XVII ст. селянство за власним бажанням могло вільно переходити до козацького стану й користуватися його привілеями. І навпаки, козацтво в ці тяжкі часи часто переходило у стан вільних хліборобів.

Але згодом гетьманська влада почала обмежувати такі переходи. Наприкінці XVII ст. козацька верства вже нагадува­ла замкнуту касту, вступити до якої було непросто.

Та й становище селян істотно змінилося. Гетьманські універсали зобов'язували простих людей працювати на власників маєтків і обмежували їхню волю.

Селяни залишалися дрібними товаровиробниками. Вони володіли реманентом і були прикріплені до землі. За даними ревізій, можна визначити кілька груп селян, які відрізнялися одна від одної такими ознаками, як майновий стан, належність тощо. З-поміж них найчисельнішу групу ста­новили селяни військові (державні).

В Україні існувала й інша група селян — так званих підсусідків. Вони не мали власного господарства й жили у дворі заможнішого власника. Підсусідки, своєю чергою, поділялися на державних, козацьких і мужицьких (селян­ських). Підсусідство як соціальне явище набувало чимдалі більшого поширення. Селяни переходили в підсусідство з економічних мотивів: здавши в оренду або продавши свої зе­мельні наділи, вони уникали повинностей і податків з житла. Однак гетьманська влада видала ряд універсалів, які заборо­няли перехід у підсусідки.

Основний тягар податків лежав на плечах селян. У вільних військових селах було запроваджено загальний збір (так звану стацію), який стягувався почасти натурою, а почасти грішми. Існували й інші збори (показенщина), покухове, столове, на адміністрацію, на артилерійську прислугу, сторожів, музик тощо. Крім того селяни виконували різні повинності.

Але основною формою експлуатації селян була панщина. Кількість панщинних робіт неухильно зростала. Універсали зобов'язували селян виконувати всі роботи на свого пана (ко­зацького старшину). За ухиляння від цих обов'язків селян су­воро карали. Універсал І. Скоропадського 1721 р. наказував старшині пильно стежити за дотриманням законів, не допус­кати селянських переходів з одного полку в інший, із сотні в сотню без дозволу урядовців.

У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійсню­вався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Ро-зумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залиша­лося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 трав­ня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.

А два роки потому на Лівобережну Україну, як уже зазна­чалося, було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину в правах з російським дво­рянством.

Козацтво як окремий стан українського суспільства, основним обов'язком якого було несення військової служби, користувалося певними привілеями. Хоч козаки підлягали козацькій адміністрації і, за універсалами, на відміну від селян і міщан мали «зоставатися при своїх вольностях», вони також платили чимало зборів, зокрема на утримання військової адміністрації та обслуги, з тютюнових ділянок і пасік. Крім того, козаків залучали до будівництва й ремонту укріплень, шляхів і гребель, а за царювання Петра І—до найтяжчих зем­ляних та інших робіт на Неві (будівництво Петербурга). Ко­зацький стан був неоднорідним. Заданими ревізорів Київсько­го полку, в ньому 1723 р. із 3232 наявних козаків до категорії «ґрунтових й можних» належало 1677 осіб, до «негрунтовьіх й пеших» — 806, до «вдов можних» — 68, до «вдов мизер-ньіх» — 159, до «куренчиков» — 188, до «протекциональньк» — 122, до «в подданстве наидуючихся» — 170, до «боярско-слу-жащихся» — 14, до «спродавшихся своим державцем» — 33 особи. Як свідчить статистика, козацтво за своїм станови­щем наближалося до селянства. Старшина визискувала рядо­вих козаків, а розорених чи зубожілих примусово «перепису­вала» у селянство. Це було однією з найпоширеніших форм закабалення козаків. Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині та Лівобережжі й ліквідації Запорозької Січі козаків за указом Катерини II від 16 листопада 1781 р. було переведено на становище селян-однодворців. Вони сплачу­вали подушний податок і не мали права вільно міняти місце проживання.

Міське населення України в другій половині XVI— XVII ст. було дуже строкатим. Значну його частину, навіть у великих містах, становили селяни, які повністю або частково вели сільське господарство. Інша група населення — міщани — заробляла на життя промислами, ремеслом, торгівлею, як, зрештою, і козаки, що осіли в містах. Ремісники об'єднували­ся в цехи, а купці, що займалися оптовою і великою роздріб-. ною торгівлею,— в гільдії. Ці дві групи населення були привілейованими. Кожна з них ще поділялася на окремі про­шарки, підгрупи. Ремісники міста збиралися на свій сход, який обирав на три роки спільну для всіх цехів ремісницьку управу — ремісничого старосту й двох його товаришів (за­ступників). Система цехового управління підлягала магістра­там і ратушам. Ремісники сплачували податки й виконували повинності. Увесь тягар цих податків і повинностей лежав на плечах підмайстрів, учнів і наймитів (робітників), які підпо­рядковувалися майстрам, що керували цехами. Подібне ста­новище склалося і в купецькому середовищі. Поряд з пред­ставниками зазначених груп проживали козацька старшина, шляхта й духівництво — нечисельна група, що завершувала соціальну піраміду міщан і багато в чому визначала поведінку всього міського населення.

Суспільний устрій України другої половини XVII— XVIII ст. був нерозривно пов'язаний з попереднім періодом її со­ціального розвитку. Разом з тим він мав свої особливості. Місце литовсько-польських феодалів (панів і магнатів) посіла козацька старшина — від гетьмана до отамана. Найбільшими землевласниками були гетьмани, полковники, генеральна старшина, а також вище православне духівництво. Важливу роль серед панівного класу відігравала українська шляхта. Такі давні українські роди, як Борозни, Рубці, Ворони, Хмелевські, та багато інших в кінці XVII— XVIII ст. зберігали привіле­йоване становище й примножували свої земельні володіння.

Право України в другій половині XVII—XVIII ст.

В означений період гетьманська влада, суди, громади й суспільні верстви Війська Запорозького використовували велику кількість джерел права — різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням. Наприклад, порядок виборів і заміщення сотенної та полкової адміні­страції, судочинства, а також заїмка землі, користування лісами, продаж і купівля різного майна тощо значною мірою регулювалися звичаєвим правом. Царський уряд зобов'язу­вався берегти звичаєве право і гетьману та старшині наказував діяти і судити «по давнім правам і обичаям». Суди, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї.

Важливим джерелом права було конституційне законодав­ство — українське й російське. Договірні статті між геть­манським урядом і царським становили основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська Запорозького. Кожен з цих документів називався ім'ям гетьмана, який підписував його, або місцем, де документ було прийнято: Пе­реяславські, чи «Березневі статті» Б. Хмельницького; другі Пе­реяславські, або Ю. Хмельницького (1659 р.); Московські, чи І. Брюховецького (1665 р.); Глухівські, або Д. Многогріш­ного (1669 р.); Коломацькі, чи І. Мазепи (1687 р.); Решети-лівські, чи І. Скоропадського (1709 р.), і, нарешті, «Решитель-ньіе (конфирмованньїе) пунктьі» Д. Апостола (1728 р.). Ці правові документи визначали загальні положення адміністративно-політичного устрою Лівобережної України. Їх якоюсь мірою можна назвати конституціями. Статті підтверджували авто­номне становище України в складі Російської держави, але поряд з цим вони фіксували владу російського царизму. На початку XVIII ст. в Україні поступово поширюється мос­ковське законодавство.

Основною формою поточних правових актів гетьмансько­го уряду були листи й універсали, які регулювали різні сфери суспільного життя, встановлювали право володіння і спадку­вання землі та іншого майна, обов'язки селян, міщан, козаків стосовно старшинської адміністрації і власників маєтків, порядок несення служби, а також судочинства. Наприклад, універсал К. Розумовського (1752 р.) визначив порядок за­снування і діяльності (статус) Новгород-Сіверського магіст­рату: а) виборність бурмистра та інших урядників; б) здій­снення магістратом судових функцій на основі Магде­бурзького права; в) право мати свою міську печатку; г) право збирати податки й витрачати кошти відповідно до того ж таки Магдебурзького права.

Крім універсалів і листів гетьмани видавали так звані ордери. Вони відрізнялися від універсалів лише тим, що за їхньою допомогою вирішувалися конкретні питання сус­пільно-політичних відносин. Так, ордером 1755 р. К. Розу-мовський заборонив іноземним та іногороднім купцям за­йматися роздрібною торгівлею, а ордерами 1752 і 1760 рр. визначив порядок розгляду апеляційних справ у Генерально­му суді. Серед актів гетьманської влади звертають на себе увагу інструкції, що встановлюють порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових орга­нів, права й обов'язки чиновників, порядок виконання рішень вищих органів влади. Як приклад наведемо «Інструкцію судам» 1730 р. Д. Апостола. Її метою було встановлення поряд­ку в судах полкових, сотенних і сільських. Узявши за основу закони литовсько-польської держави, гетьман визначав чіткішу структуру судових органів, місце й порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Отже, гетьманські універ­сали, листи, декрети, інструкції та інше регулювали загальні й конкретні сторони суспільно-економічного і державного життя у Війську Запорозькому.

До правових документів (.джерел) гетьманської влади відносяться акти Генеральної військової канцелярії у формі універсалів та указів. Вони були підзаконними актами, за до­помогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади.

Перехід Війська Запорозького під протекцію московських царів зумовив проникнення, а потім і поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні» укази, поста­нови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний вплив в Україні мав перший в історії Московії систе­матизований кодекс законів «Соборное уложение» 1649 р., який юридичне завершив закріпачення селянства (скасу­вавши «заповітні» й «урочні літа») і визначив коло питань, що стосувалися кримінального та цивільного права, судочинства. Керуючись цим кодексом, царський уряд окремими актами вимагав від гетьманів повернення московським землевлас­никам селян-утікачів, а в разі неможливості, сплачувати позивачам великі штрафи. Безпосередньо для судочинства Гетьманщини мали значення петровські укази з питань кримінального права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від 3 листопада того ж року. Першими передбачалося покарання крадіїв, що скоїли злочин уперше чи вдруге, у вигляді «битья плетьми й отдаче на поруки». Це скасувало відповідне положення Литовського статуту, за яким крадіж­ка речі понад 4 копи каралася смертю. Розбійників, що не скоїли вбивства, карали вириванням ніздрів і засилали на довічну каторгу. Статут призначав за це також смертну кару. Указ «О форме суда» поширювався в Україні відповідно до постанови Малоросійської колегії з початку 1724 р. Крім пет-ровських указів широко застосовувалися укази Єлизавети Петрівни 1760, 1761 рр. про заміну смертного вироку вічною каторгою. В означений період в Україні діяло кілька сотень різних правових джерел Московії та Російської імперії: це ука­зи про єдиноуспадкування (1714 р.), Табель про ранги (1722 р.), указ 1763 р. про остаточне закріпачення селянства та ін.

Поряд з поточними законами Війська Запорозького і Російської імперії залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування: Литовські статути, «Сак­сонське зерцало», сеймові постанови, князівські й королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить універсал І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. або «Інст­рукція судам» 1730 р. Д. Апостола. Петро І навіть видав указ про переклад «правних книг», «з польського діялекту на наше русское наречие» з метою ліквідувати ті розбіжності, які існу­вали в литовсько-польських, а відтак і в українських та російських законах. Але ця справа загальмувалася і лише після смерті Д. Апостола з ініціативи князя Шаховського (голови Правління гетьманського уряду) було укладено «Процес краткий приказной, вьіданньгй при резиденции гетманской, 1734 года», який увібрав у себе ті джерела права, що використовувалися в Україні. Це був новий збірник правових норм, який складався із вступу, параграфів, додатку й харак­теристики порядку винесення вироків. Посилання на статут містять 9 параграфів. Крім того, у збірнику відчувається вплив російського законодавства. «Процес краткий...» започаткував плідну кодифікаційну роботу. 1743 р. було підготовлено ко­декс «Права, по которому судится малороссийский народ» і «Суд і розправа в правах малоросійських, обширно на разньїх местах показанная, а зьіде в един краткий й ясньїй ексцерпт в прекращение горькой в судах волокитьі, собранная, в полез-ное же употребление малороссиянам списанная року от Рож-дества Христова 1750 18 октоврия», складений українським юристом Федором Чуйкевичем протягом десятиріччя, почи­наючи від означеної дати 18.Х.1750 р. В «Суді і розправі» було найбільше систематизовано юридичні норми, які закріп­лювали право власності українських державців на землю та маєтки, залежність селян. Чуйкевич обгрунтував ідею віднов­лення старих судів в Україні (земських, гродських, підкомор-ських, доменіальних та ін.).

Щодо законів, які діяли в Лівобережній Україні XVIII ст., збереглися цікаві свідчення в «Зкстракте из книги Статута прав малороссийских» 1767 і 1786 рр. Так, в «Зкстракте» 1767 р. зазначалося, що Малоросія «судится особенньїми правами, которьге именуются: 1-я книга статут, притом порядок прав трибунальних; 2-я книга зерцало саксонов, или право саксон-ское й магдебургское; в той же книге право гражданское маг-дебургское й право хелминское, в пяти книгах или главах состоящие; 3-я книга порядок прав гражданских, в четьірех частях состоящая, й притом артикульї права магдебургского; процесе, т. е. артикули, вьібранньїе из прав цесарских; устав платежа у судах права магдебургского; прибавление к книге порядок й до артикулов права магдебургского». Цей збірник було складено за дорученням президента Малоросійської ко­легії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородька (майбутнього канцлера Росії). В ньому вже простежується поділ права України на окремі його галузі.

Як і в попередні періоди історичного розвитку України, на першому місці перебувала галузь цивільного права. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву влас­ності. В умовах Національно-визвольної війни уже розпочав­ся процес перерозподілу земель. Козацька старшина, реєстрове козацтво захоплюють земельні ділянки, освоюють і займають пустки. Але невдовзі уряд Б. Хмельницького зупинив цю анархію, оголосивши всі вільні землі, крім тих, на яких жили селяни й козаки до 1648 р., власністю Війська Запорозького. Військовій адміністрації було надано право в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці розпоряд­жатися державною землею. Кожен із представників влади (сотник, полковник і гетьман) мали право продавати, наділяти чи, навпаки, відчужувати землю. Важливим джерелом одер­жання землі стали пожалування земельних володінь переваж­но за службу (ранг). Рангова земельна власність набула знач­ного поширення. Як у російському, так і в українському праві існували два основних різновиди феодальних володінь на землю: 1) земля, одержана «на вічність» (у власність),— вот­чина; 2) рангова — на зразок маєтків, що вважалися тимча­совими. Рангове землеволодіння набуло значного поширення в другій половині XVII ст. Земля на ранг (на військову посаду) надавалася за рішенням гетьманів, полковників і сотників у межах їхніх повноважень. У XVIII ст. землею на ранг старшина наділялася і від царського уряду. Рангові земельні володіння поступово зближаються з правовим режимом вотчин. Пере­хідним ступенем до цього була передача рангових земель на основі права спадщини за умови, що нащадки нестимуть службу. В 1731— 1764 рр. кількість рангових земель ско­ротилася вдвічі у зв'язку з їх частковою передачею у власність. Пізніше рівність рангових і вотчинних земель було закріплено юридичне. Після ліквідації гетьманського полково-сотенного устрою на українську старшину поширюються усі права росій­ського дворянства.

У Правобережній Україні право власності на землю нале­жало лише феодалам. Тут тривалий час зберігався майорат — система спадковості, коли нерухоме майно переходить нероз­поділене до старшого в роді або до старшого із синів помер­лого. Майоратні маєтки вилучили з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дрібнити між на­щадками. Ця система, що бере свій початок з попереднього періоду розвитку України, зберігала велике феодальне земле­володіння. Значна частина земельних володінь польських магнатів в Україні перейшла в користування козацьких і селлнських сімей на правах «займанщини». «Займанщина» — право першого загарбання залишених земель, що не потра­пили до володінь козацької старшини чи української шляхти.

З правом власності тісно пов'язане зобов'язальне право. Добре розроблена система угод обслуговувала торгово-гро­шові стосунки, що розвивалися. Найбільшого поширення набули договір купівлі-продажу як нерухомого, так і рухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укла­дення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася ще й царськими грамотами. У Право­бережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою (заклад, застава нерухомості з метою отримання довгострокової позики).

Особливий розділ зобов'язального права — регулюван­ня шлюбно-сімейних відносин переважно нормами звичає­вого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16, а юнак — 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватись ро­дичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. За звичаєвим правом згода тих, хто одружував­ся, була не обов'язковою. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського благословіння, а інколи й спад­щини. Офіційний розрив шлюбу траплявся рідко, але в разі розлучення подружжя в присутності свідків і священно­служителя укладало так звані розлучні листи, в яких зумовлю­валися спільні права та обов'язки сторін.

Спадкове право як окремий інститут цивільного права також було нерозривно пов'язане з правом власності. Право спадкування розрізнялося за законом і заповітом. Майно мали право отримувати як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна визначав закон. Якщо законних спадкоєм­ців не було або вони не прийняли спадщину в установлений термін, майно визнавалося вимороченим і передавалося до скарбниці. В міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей. У Правобе­режній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося, дочки отримували лише четверту частину батьківського май­на, все інше розподілялося поміж синами. Майно матері сини й дочки успадковували в рівних частинах. При успадкуванні за заповітом вимагалося дотримуватись низки формальностей.

В означений період розвивалося кримінальне право. Зако­нодавство гетьманського уряду під кримінальним злочином розуміло дію, що спричинила шкоду і збиток не лише життю, здоров'ю, майну, честі окремої особи, а й «шкоду та збиток державі». Розрізняли злочини навмисні, необережні та випад­кові, хоч чітких термінологічних визначень цих форм вини ще не існувало. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час військового походу розглядалося як обста­вина, що обтяжує вину. Разом з тим, як і раніше, зберігалося притягнення до кримінальної відповідальності та покарання без вини. Одним з найнебезпечніших злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст. поняття її розширюється. Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не лише України, а й Російської держави. До небезпечних злочинів відносили також казнокрадство, хабарництво і т. п., які набули значного поширення серед посадових осіб України.

Класифікували злочини за такими видами: злочини проти управління і суду; проти громадського порядку; проти особи. Центральне місце серед злочинів проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважало­ся вбивство батьків, немовлят, козацької старшини, за на-ймом. Система покарань за злочини була досить складною. Головна мета покарання — залякування. Тому покарання здійснювалися прилюдно. Одночасно метою покарання були:

запобігання, відплата, заподіяння муки злочинцю; відшкоду­вання збитків. Допускалася множинність покарань.

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобе­режній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.

Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти: четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю); підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовували до матерів-діто­вбивць.

Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До пер­ших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних най­тяжчим покаранням вважалося биття палицею, батогом та ін.

З обмеженням гетьманського управління в Україні став поширюватися новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на зумовлений термін).

Широко застосовувався і такий вид покарання, як закову­вання в колодки, кайдани або прикуваннядо стовпа, гармати, воза тощо.

Переважали різні майнові покарання. Штрафи в урядових документах Гетьманщини називалися «вина». При цьому вони поділялися на «вину рядову», «панскую», «до шкатульї вой-сковой», «вину злодейскую» та ін.

'Матеріальна компенсація моральної шкоди називалася нав'язкою.

Перелічені покарання могли бути як основними, так і до­датковими. Від покарання звільнювали розумово відсталих осіб або тих, хто мав фізичні вади, осіб похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, хлопчиків до 16 років, дівчат до 13, старих людей. На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків відносно людей доброї слави. Наприклад, від пока­рання стратою на прохання полтавчан було звільнено відому народну піснярку Марусю Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого.

У XVII— XVIII ст. в Україні існував самосуд. Так, 18 червня 1668 р. під час повстання козаків самосудом було страчено гетьмана І. Брюховецького. Позасудівській розправі піддали велику групу козацької старшини, що воювала проти Росії на боці Карла XII.

За судовою практикою, яка склалася на середину XVII ст., усі жителі України вважалися правоздатними. Судовий процес був переважно гласним. Процес існував у двох основних фор­мах: обвинувачувально-змагальний і слідчий (інквізиційний).

Результати судового процесу завершувалися судовою поста­новою — «декретом». У XVIII ст. судовий вирок у криміналь­них справах став називатися «мнение». А постанова за цивіль­ними справами — «решение». Судові постанови приймалися більшістю голосів членів суду. Сторона, не згодна з рішен­нями, могла клопотати про їх відміну. Це робилося шляхом подання скарги або апеляції.

Право, закони і суд Війська Запорозького, з одного боку, були демократичними, бо випливали з інтересів усіх станів, а з іншого — вищі стани приймали такі правові акти, які часто робили старшину й шляхту непідсудними. Як уже зазначало­ся, право і суд періоду Гетьманщини мали яскраво виражений становий характер.

І насамкінець додамо, що суспільний, державний устрій і право України у другій половині XVII— XVIII ст. були пере­важно феодально-демократичними. Наявні правові джерела, система управління й суду закріплювали і захищали цей устрій.

 

[1] Термін “Руськая”,”русский” офіційно почали вживатися за Петра І (ХVІІІ ст.).