Виникнення і розвиток державності у східних слов'ян

Суспільний лад слов'ян

 

Питання про прабатьківщину слов'ян ще остаточно не розв'язане. Як свідчать археологічні та інші дані, слов'яни уп­родовж першої половини І тис. н. е. населяли територію від Верхнього Придніпров'я та верхів'їв Сейму на північному сході до Дніпра і верхів'їв Пруту на південному заході й до верхів'їв Вісли на заході. В той час слов'яни, як і скіфи, пере­бували на останньому етапі первіснообщинного ладу, точніше на етапі його розкладу (І—VIII ст.).

Період первісно-общинних відносин у слов'ян, як бачимо, затягнувся. Насамперед це пояснюється тим, що серед них на­було великого поширення підсічне землеробство, яке вимага­ло спільних зусиль значної кількості людей.

Однак з поступовим переходом до рального землеробства розпочалася індивідуалізація виробництва, зростала продук­тивність праці, і тепер уже зі складу великих патріархальних сімей дедалі частіше виділялися малі сім'ї. Цей процес залежав від місцевих умов, тому відбувався нерівномірно.

У першій половині І тис. н. е. на зміну первісній великій родовій патріархальній общині приходить сусідська (ще кров-носпоріднена з нею) сільська територіальна община. Тож попе­редні родові зв'язки поступаються місцем новим — терито­ріальним.

Але це не означає, що кровноспоріднена система зовсім віджила. Старі й новоутворені роди продовжували спільно господарювати упродовж багатьох століть.

Типовими східнослов'янськими поселеннями середини І тисячоліття були неукріплені села. Сільські общини, як пра­вило, розселялися на чималих територіях. Якраз такий висно­вок випливає з повідомлення Прокопія Кесарійського про те, що анти (слов'яни) жили «в жалюгідних хатинах, розташо­ваних на значній відстані одна від одної».

Залежно від типу поселень деякі сільські общини VI—VIII ст. зводили й городища (гради) — укріплення, де тутеш­ня людність ховалася від нападників.

Хоч організація слов'янських общин залишалася родопле­мінною, в них відбувалося станове (майнове) розшарування. Описуючи суспільний лад антів (слов'ян), візантійські автори VI — початку VII ст. констатували не лише наявність у них ра­бів, а й работоргівлю. Рабовласництво в антів безперечно існу­вало у IV ст. н. е., коли цар (рекс) Бож очолював боротьбу про­ти готів. Як оповідає Прокопій Кесарійський, анти під час одного з набігів у Фракію багатьох римлян пограбували й обернули на рабів.

Спочатку рабів було небагато. Основними виробниками залишалися селяни. Але їхні господарства поступалися тим, де застосовувалася рабська праця. В сім'ях, що мали рабів, влас­ність зростала. Очевидно, в них примножувалась і земельна власність.

Наслідками розвитку станових відносин у східних слов'ян VII—VIII ст. були виокремлення ремесла й утворення міст (градів). У найдавніших градах, що зводились для захисту від нападників, жили й ремісники, які виготовляли знаряддя праці та зброю. Ремесло виникло на основі індивідуального виробництва, властивого сільським общинам. Нова система землеробства вимагала подальшого вдосконалення рального реманенту. Чимало археологічних культур середини І тися­чоліття свідчить, що в землеробській техніці досить часто використовувалися деталі, виготовлені із заліза. Доказом значного розвитку тогочасного ремесла є поховання цієї епохи, в яких знайдено зброю, цінні предмети тощо.

Археологічні матеріали свідчать і про те, що в середині І тисячоліття серед слов'янського населення були люди, які займалися лише військовою справою. Це — дружин­ники. Для них ратна служба була фахом. Вони становили привілейований (згодом панівний) прошарок тогочасного сус­пільства.

Аристократична верхівка східних слов'ян передфеодаль-ної доби створила дружинну організацію воїнів-профе­сіоналів. Дружинники помітно вирізнялися з-поміж населен­ня. Іноді вони жили в окремих, відведених для них місцях (укріпленнях чи градах). Провідники воїнів входили до ото­чення князя — головного командувача дружини. З цих людей пізніше сформувався стан бояр — великих землевласників-феодалів.

Чи не всі дружинники мали рабів і збагачувалися за допо­могою невільницької праці.

Отже, внаслідок соціально-економічного розвитку східних слов'ян у І—VIII ст. виникли два суспільно-економічні ук­лади: 1) дрібних вільних виробників, звичайних общинників-селян; 2) уклад рабовласницький. Вони обидва сформувалися в процесі розкладу первіснообщинного ладу на основі індиві­дуального господарства й приватної власності, тобто на тих нових засадах, які зруйнували архаїчну суспільну формацію.

Ці уклади всередині сільської територіальної общини сприяли появі трьох основних станів: 1) вільних селян-общин­ників; 2) рабовласників; 3) рабів.

 

Виникнення і розвиток державності у східних слов'ян

Східні слов'яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофео­дальної держави.

Закріплення території за племенами та їхніми союзами, захист її від чужинців стали важливим чинником набуття первіснообщинним суспільством навичок ведення війни. До­рослі члени патріархальної, а потім і сусідської общини були одночасно й воїнами.

Доки члени роду (племені) колективно господарювали у складі великих патріархальних сімей, доти в суспільстві не існувало значної економічної і соціальної нерівності, тож органи влади військової демократії обстоювали суспільні інте­реси, тобто були виразниками волі людності.

З подальшим розкладом первіснообщинного ладу й об'єд­нанням племен у союзи прискорився процес майнового роз­шарування, а отже, й становлення органів влади (силових структур), що сприяло виникненню держави.

 

Держава антів (слов'ян)

Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став діяти рішучіше й розі­п'яв їхнього короля (Кех'а) Божа із синами його і сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був правителем держави. В ті часи словом Кех нази­вали фараонів, царів, королів та інших глав держав.

Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.

Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й ава­рами, які здійснювали протекторат над слов'янами.

Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азов­ське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта пере­бували князі, які правили на місцях.

На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою дер­жави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також роз­в'язували внутрішні проблеми.

Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік міс­тить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дре­говичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них істо­рики-славісти вважають державними організаціями.

Який же державний устрій і яке право існували у слов'ян­ських князівствах з часу держави антів і до утворення Київсь­кої держави? Цього питання не прояснюють пізніші джерела, тож дати конкретну відповідь на нього неможливо. Зазначимо лише, що на території сучасної України у І—VIII ст. відбувався складний і суперечливий процес державотворення.

 

РОЗДІЛ II

Виникнення держави Русь

У «Повісті временних літ» її автор і упорядник, давньо­руський письменник і літописець Нестор запитував: «Звідки пішла Руська земля» і «хто в Києві почав першим князювати». У своїх судженнях про це дослідники не одностайні. А що, за літописним зведенням, руси у 60-х рр. IX ст. здійснювали походи на Візантію, то дату цю більшість істориків вважає початком становлення Русі з центром у Києві.

Нестор наводить переказ про те, що брати Кий, Щек і Хорив держали владу в княжіннях полян, древлян, дреговичів, словен, полочан. Період князювання цієї династії відноситься до VI — VII ст. У цей час виникло княжіння полян, пізніше назване «Руською землею», яке очолив князь Кий. Нестор пи­ше і про спробу Кия закріпитися на Дунаї. Отже, Кий об'єднав навколо Руської землі значну територію. Прокопій Кеса-рійський зазначає, що імператор Візантії Юстініан 1545 р. виря­див посольство до слов'ян для впорядкування кордонів між державами.

Таким чином, на підставі писемних свідчень можна зробити висновок, що державність у Руській землі було запо­чатковано десь у VI ст.

Процесові становлення державності й згуртуванню навко­ло Руської землі літописних древлян, дреговичів, кривичів, сіверян, радимичів, уличів та іншої людності сприяло засну­вання Києва. Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став головним полі­тичним центром східних слов'ян.

 

Суспільний лад Руси-України

На початку становлення державності суспільство Київ­ської Русі мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за «Руською правдою», поділялися на дві основні групи людей: 1) людей («людінов»), або вільних общинників; 2) «луччих мужів» (княжих мужів), до яких нале­жали дружинники (вони ж і бояри), місцеві князі, верхівка общини та ін. З другої групи формувався стан феодалів.

Першими феодалами були князі, здебільшого власники зе­мель, сіл, містечок. На кінець Х ст. склалися великокня­зівський домен і домени місцевих князів. Маєтки князів постійно зростали за рахунок привласнення общинної землі різними шляхами (правовими й неправовими). Захоплюючи великі земельні простори, князі створювали там центри свого феодального володарювання — так звані міста-замки.

Київські князі не могли особисто управляти як слід усією своєю власністю, тому відразу ж після завоювання території вони жалували землі за службу своїм «мужам», родичам, дружинникам тощо. Жалування земель супроводжувалося роздаванням імунітетних прав. Пожалувані території перетво­рювалися на сеньйорії.

Нові власники, спираючись на свої озброєні дружини, управлінські й судові органи, здійснювали самостійну внутрішню і, якоюсь мірою, зовнішню політику.

Інакше кажучи, поряд з великими феодалами, якими були князі, виростав клас дрібніших феодалів. Нові власники — васали або бояри — ревно оберігали пожалувані землі. Пору­шення кордонів їхніх володінь вважалося на Русі найгрубішим порушенням законів. Чинне у XII — XIII ст. феодальне право створювало сприятливі умови для закабалювання чимдалі більшої кількості селян.

Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими власниками. Разом з тим ці власники могли жалувані або інші землі викупити й таким чином стати довічними власниками.

Найчисельнішою соціальною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами. Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів була вільною і платила князям, боярам та іншим власникам земель данину. Спочатку вони платили хутром, медом, а пізніше — грішми.

В процесі захоплення феодалами общинних земель та фор­мування феодальної вотчини (отчини або дідизни) смерди починають виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Смерди — найчисельніша категорія населення, яке виконувало відробітки й платило оброк.

Чисельним прошарком феодальне залежних людей у стародавній Русі були рядовичі. Вони перебували в тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» — договору.

Однією із категорій рядовичів були закупи. Так називали смердів, які, розорившись, потрапили в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд мусив брати у феодала (або навіть у вільного общинника) «купу», тобто позику грішми. За отриману «купу» закуп працював у госпо­дарстві феодала. Позикодавець мав право покарати закупа «за вину». В разі неповернення «купи» закуп перетворювався на раба або холопа.

Крім вищеозначеного джерела виникнення рабства у Київ­ській Русі були й інші: полон, народження від рабів, обернен­ня в рабство за втечу від свого господаря, крадіжка, розбій, одруження з рабинею без укладення договору з її феодалом (власником), продаж себе в рабство та ін. Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав (рабство було патріархальним). Рабів ще часто називають челяддю феодалів.

З розширенням феодальних господарств князі й бояри перетворювали рабів на феодальне залежних селян, оскільки праця останніх виявилася продуктивнішою. Вони наділяли рабів землею і давали їм сільськогосподарський інвентар. По­саджений на землю раб, крім своєї земельної ділянки, зобо­в'язаний був обробляти поля господаря.

Зазначимо, що з князівської челяді в XII — XIII ст. вирос­тали управлінці господарського двору й державних маєтків. За вірну службу князь таких рабів звільняв і наділяв землею. Такими слугами князя були тіуни (управителі господарством), чашники (прислужники на святкових обідах), стольники (приблизно те саме, що й чашники), конюші тощо. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги в основному вже були феодалами (боярами).

Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої — люди, які не мали засобів для ведення власного господарства. Ізгоєм міг стати будь-хто з будь-якого стану суспільства Русі. Але найчастіше на ізгоїв перетворювалися раби, які вику­пилися із рабства.

Окрему, значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Під захистом церкви перебували ізгої.

Поряд із сільським господарством, яке займало чільне місце в господарському житті феодального суспільства, в XI— XIII ст. у Русі розвивалося ремесло, яке концентрувалося в містах. На кінець XII ст., за літописами, на Русі існувало понад 200 міст. У цих містах розвинулися різні види ремесел. Со­ціальний склад міст був неоднорідним.

Міські ремісники давньої Русі поділялися на майстрів і під­майстрів. Вони становили значну частину міського населення.

Важливою і також впливовою групою міського населення були купці.

Крім ремісників і купців у містах жили бояри, духівництво, феодальне залежні люди (смерди, холопи, закупи тощо).

Отже, суспільство Русі було досить структурованим. Усі стани підлягали вищим і місцевим органам влади й управ­ління. Відносини між ними регулювалися правом.

 

Суспільний лад в Україні

Державний устрій України

РОЗДІЛ IV

Судова система

Судочинство у Війську Запорозькому (Україні) грунтува­лося на давніх звичаях Запорожжя. «Де б наше козацтво не перебувало,— хоч би й три козаки,— два одного мають судити»,— зазначалося в пунктах «Декларації ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького», надану королем після битви під Зборовом. Те саме повторювалося у т. зв. «Берез­невих статтях» 1654 р., схвалених московським царем Олек­сієм Михайловичем (див.: АЮЗР. Т. X. С. 24).

У період становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли козацькі суди. На Запорожжі суд відбувався на загальній військовій раді, в якій брали участь усі козаки. Однак із занепадом «чер­нецької» (загальної) козацької ради і зростанням ролі стар­шинської ради судочинство також почало переходити до рук старшини. Судову владу мали всі керівники вищої і місцевої адміністрацій.

Найвищий суд діяв при гетьманові. До його складу входили два генеральних судді та судовий писар. Це був Генеральний суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і со­тенних суддів, а також деякі справи, з якими прохачі звер­талися безпосередньо до гетьмана. В «Актах Юго-Западной Руси» є багато відомостей про такі апеляції. Інколи гетьман посилав окремі (тимчасові) судові комісії для розгляду справ великого значення. Так, 1656 р. на вимогу російського уряду київський полковник Антін Жданович був «посланий от его милости пана гетьмана для вьіслушанья сьіску в разньїх делах», а саме: «... хто й чинит разоренье й царського величес-тва людям всяким неправду й грабеж, таковьіх сьіскивать й покаятся, горлом карати й наказание чинити всякое» (див.:

АЮЗР. Т III. С. 519). У цьому листі гетьмана визначено такі юридичні повноваження, які може мати найвищий суд, і такі ж міри покарання (навіть за крадіжку) — страта тих, хто кривдив московських (царських) людей. Далі в збірнику зга­даних актів зазначається, що А. Жданович розглянув чимало справ: причини, з яких військова застава залишила Новий Бихів; випадок присвоєння І. Нечаєм титулу білоруського полковника; непорозуміння, що виникли між козаками й російськими військовими частинами; факти різних розбоїв і грабежів та інші. Слідство й суд тривали цілий місяць у Ніжині, Борзні, Чаусах, Могильові. Деяких винних покарав або виправдав сам А. Жданович, а інші справи він передав на суд гетьмана чи полковників. З документів випливає, що навіть з найвищими повноваженнями і правами А. Жданович не міг або не мав морального права довести справу власно­ручно.

Козацькі (старшинські) суди різних інстанцій займали найзначніше місце в судочинстві. Вони охоплювали справи, які до 1648 р. належали «гродським» судам, і виявляли тенденцію розширювати коло своєї компетенції. Фактично замість станового, складалося загальне судочинство. Козаць­кий (старшинський) суд судив не лише козаків, а й шляхту, селян та міщан.

Разом з тим існували й шляхетські суди, які діяли за рішенням Зборівського договору. Ці суди залишалися й після союзу Війська Запорозького і Московії, про що зазначалося в «Березневих статтях»: «Суди й земские й градские через тех урядников, которьіх они сами себе добровольно оберут, исправленьї бьіть имеют, как те прежде сего» (див.: АЮЗР. Т. X. С. 447). А що над ними стояла козацька адміністрація, то вони занепадали, а їхні повноваження переходили до ко­зацького суду.

Міські суди за Магдебурзьким правом зберігали свою ком­петенцію. Їх підтримували гетьманські універсали, «статті» й царські привілеї. Б. Хмельницький навіть розширював їхні повноваження. Наприклад, в універсалі від 26 листопада 1656 р. він передав до міського суду справи свавільних козаків, «ко-торьіе бьі без понимания нашего з пірначами наїхавши, вьі-мьісльї якиє починити міли... теди ми каждого такого, яко своєврльника, тому ж маєстратови києвскому, ідо нас не одсилаючи, строго карати позволяєм» (див.: АЮЗР. Т. V. С. 95).

Б. Хмельницький запроваджував окремі суди для інозем­ців. Наприклад, своїм універсалом від 2 травня 1657 р. він повідомляв про надання права грецьким купцям мати суд у Ніжині. Іншими універсалами дозволялося монастирям і цер­квам створювати свої внутрішні суди. Разом з тим церковні суди не могли розглядати справ різних соціальних верств української держави. Церковний суд поширювався лише на внутрішні справи духівництва.

Отже, в умовах Національно-визвольної війни 1648— 1657рр. суд і судочинство у Війську Запорозькому були нерозривно пов'язані з усією системою управління. Як уже зазначалося, економічне й політичне панування переходило до українських феодалів — козацької старшини, шляхти й вищого духів­ництва.

Державна влада й управління, а також судова система, що сформувалися в період Національно-визвольної війни, зали­шалися на належному рівні аж до ліквідації гетьманського управління монархічною владою Російської імперії 1764 р.

Офіційно держава називалася Військом Запорозьким, а її голова мав титул гетьмана Війська Запорозького. Згодом цей титул замінили іншим: «Гетьман Війська Його Царського Пресвітлого Величества Запорозького обох берегів Дніпра». Україну ж перейменували на «Малу Росію» і назву цю включили до царського титулу: «Всия Великая й Мальїя Руссии самодержец». Але поряд з назвою офіційною серед на­роду широко вживалася давня назва: «Україна». Вживалася вона й у законодавчих актах уряду Б. Хмельницького.

Право періоду Національно-визвольної війни

1648—1657 рр.

На той час на території України залишалися чинними основні джерела права, що діяли раніше, до 1648 р.: польське право, Литовські статути, Магдебурзьке право, Холмське право, «Саксонське зерцало», т. зв. кормчі (церковні) книги, звичаєве козацьке право. Неузгодженість у використанні цих джерел давала змогу впливовим чи спритним людям «повер­тати» хід справ у вигідне для них русло. Нерідко довільно тлу­мачилися юридичні норми. Інколи суд, не бажаючи карати винного за німецьким правом, застосовував норми Литовсь­кого статуту або звичаєвого права, наприклад, щоб полегшити вирок. Робилося це, як правило, в інтересах козацької стар­шини чи шляхти.

В умовах становлення Української держави дія правових джерел розширюється. До третього Литовського статуту вно­сяться нові положення, що зміцнюють становище козацької старшини.

Право Війська Запорозького закріплювало становлення Української держави. Передовсім цим правом регулювалися полково-сотенні відносини, система козацького судочинства. Йдеться про універсали (листи) Б. Хмельницького. Це розпо­ рядчі акти вищої на той час влади, загальнообов'язкові для всього населення. Згідно з універсалами (їх часто видавали й полковники) відбувалися зміни в суспільно-політичному та економічному ладі України. Універсали регулювали широке коло стосунків (наприклад, поземельних — роздача земель старшині у власність чи користування, адміністративних — призначення на посади та ін.). У той період Україна вперше укладає міжнародні угоди. Це робить гетьман як голова уряду.

В умовах становлення Української гетьманської держави розвивається право власності. В цей час козацькій старшині роздаються за службу по «рангу» маєтки. Таким чином, було оформлено новий стан умовної земельної власності — рангові маєтки (землі).

Кримінальне право спрощується шляхом вилучення з ньо­го положень про замахи на королівську (великокнязівську) владу й магнатсько-шляхетський порядок управління. На­томість з'являються нові види злочинів — зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської ад­міністрації, ненадання допомоги під час бою. Міри покарання в роки війни були дуже суворими. Зрадників страчували — всіх без винятку. Але траплялося й так, що смертна кара за рішенням суду замінювалася штрафом.

Підписані 27 березня 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницько­го фактично являли собою конституцію козацької держави. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

— в Україні зберігалися адміністративно-військовий уст­рій, поділ на полки і сотні, гетьмансько-старшинська адмі­ністрація на чолі з гетьманом;

— залишилося в силі традиційне судочинство, в яке царсь­ким воєводам не дозволялося втручатися;

— реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чо­ловік;

— стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

— гетьманові на булаву надавалося Чигиринське ста­роство;

— не дозволялося відбирати в козаків, а після їхньої смерті у вдів і дітей маєтків та землі, що ставали їхньою власністю;

— гетьманові надавалося право приймати іноземних пос­лів, слід було повідомляти про справи, з якими вони прибу­вали в Україну, але при цьому без царського указу забороня­лося вести переговори з Туреччиною і Річчю Посполитою;

— Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів «й во всем бьіти в... послушании на веки».

Крім того, Олексій Михайлович надав Жалувану грамоту Війську Запорозькому, в якій ще раз стверджувалося про збе­реження суспільного ладу України, порядку управління й суду, які склалися до 1654 р.

Грамота московського царя наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому «бьіть под нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав й вольностей нарушати не велели». Главою України залишався виборний гетьман як «верхний владця». Але потрібно було не лише сповіщати царя про результати виборів на підданство і вірність йому, а й отримати від нього клейноди, що означало правове підтвердження виборів.

Таким чином, «Березневі статті Б. Хмельницького» й Жа­лувана грамота Війську Запорозькому закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Але тут-таки цар підписав статті, які передбачали збереження державного суве­ренітету України.

Наступні події (аж до самої смерті Б. Хмельницького) свідчать, що Українська держава як до союзу з Московією, так і після нього залишалася незалежною. І, як слушно зазначає А. Яковлів у книзі «Українсько-московські договори в XVII— XVIII віках», васальна залежність надавала відношенням між державами вигляду тільки зовнішньої підпорядкованості. По суті ж ця підпорядкованість була номінальною і навіть фік­тивною. Хід подій після 1654 р. доводить, що саме як номіна­льну залежність, як її форму, а не зміст розглядав угоду 1654 р. гетьман Б. Хмельницький.

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. частина України в складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств отримала протеговану московсь­ким царем незалежність. Однак фактичними діями московсь­кий уряд намагався обмежити й ліквідувати українську незалежність.

 

Й управління в Україні

у другій половині XVII—ХУЛІ ст.

Період історії гетьманської України дослідники оцінюють як складний і драматичний. Після смерті Б. Хмельницького Україна пережила анархію, міжусобиці, інтервенцію та інші негаразди — Руїну. Несподівана і навіть шкідлива для Украї­ни політика наступних гетьманів призвела до її поділу між Московією, Річчю Посполитою і Кримом, а в другій половині XVIII ст.— до ліквідації державності.

Упродовж 60 — 80-х рр. XVII ст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія фактично поділилася за своєю орієнтацією на різні партії — промосковську, про-польську, прошведську, протурецьку. Кожна з груп хотіла бачити при владі свого гетьмана. Це спричинило занепад України, названий «Руїною», та обмеження її автономії з боку московського й інших урядів.

Після спроби гетьмана І. Виговського розірвати союз з московським царем і повернути Україну до складу федера­тивної Речі Посполитої як Великого князівства Руського на основі Гадяцької угоди, укладеної 1658 р., піднялася нова хвиля боротьби.

Зазначеною угодою передбачалася перебудова Речі Пос­политої Польської на федерацію трьох самостійних держав — Польщі, Литви й України. За договором Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського мала стати вільною і незалежною державою — Великим князів­ством Руським (українським). Українське військо повинне було складатися з 30-ти тисяч козаків і 10-ти тисяч найманців. Також передбачалося, що всі найвищі урядові посади нале­жатимуть українцям.

Невдовзі розпочалося втручання іноземних держав у справи України. Так, московський уряд послав проти І. Ви­говського майже 150-тисячне військо під командуванням князя О. Трубецького. Армія під проводом гетьмана І. Ви­говського зустріла ворогів під Конотопом, де 29 червня 1659 р. царське військо зазнало повного розгрому. Російський істо­рик С. Соловйов так описав його наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув протягом одного дня, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію. Цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалоб­ному вбранні й Москву охопила паніка... Ходили поголоси, що цар збирається перебратися до Ярослава за Волгу і що Виговський наступає прямо на Москву». Всю Україну було визволено.

Однак помилкою І. Виговського було те, що він не вигнав усі московські залоги з міст України й не зумів заручитися підтримкою більшості українського народу. Внаслідок цього гетьманську булаву за допомогою московського війська отри­мав Юрій Хмельницький.

Статті підписаного ним 17 жовтня 1659 р. нового Переяс­лавського договору зазначали, що гетьман з усією Україною залишається у вічному підданстві московського царя та його наступників. Гетьмана вже не можна було переобирати без згоди царя. Царським воєводам з військами надавалося право розквартировуватись у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлавіта Умані, й ці війська мали утримуватися за рахунок місцевого населення. Козацькі залоги повинні були залишити Білорусь і ряд українських міст.

Дев'ятою статтею договору гетьманові заборонялося мати стосунки з іноземними державами, окрім тих, які цар сам визначить. Ці статті значно обмежували автономію України, інші ж зберігали попередні права гетьманського уряду, стар­шини й козаків.

Переяславський договір і Гадяцький трактат стали юри­дичною основою для загарбання України Московською дер­жавою, з одного боку, й Польщею — з другого. Тривала війна цих двох держав, а також Туреччини за Україну закінчилася укладенням навесні 1686 р. польсько-московського «Вічного миру», за яким Київ відійшов до Гетьманщини, а все Право­бережжя забрала Польща. Проте в міру зміцнення феодаль­них суспільних відносин вибори гетьмана перетворювалися на формальну справу. Вже з кінця XVII ст. вищі адмі­ністративні посади займали особи, призначені гетьманом або царським урядом. Усі справи, пов'язані з Україною, вирі­шувалися через Малоросійський приказ (1662— 1722 рр.)

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий істо­ричний етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687— 1764 рр.). Царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, призначати гетьманські вибори й затверджувати новообраного гетьмана. Наприклад, 7 липня 1687 р. під час повернення козацького війська з кримського походу старшинська верхівка, невдово-лена діями І. Самойловича, подала царю чолобитну з прохан­ням змістити його. Наслідки не забарилися. Вже 22 липня 1687 р. надійшла царська грамота про усунення гетьмана.

25 липня над річкою Коломак відбулася козацька рада (близько 2 тис. осіб) в оточенні московських полків під ору­дою князя Голицина. Ця рада обрала новим гетьманом Івана Мазепу, гетьманство якого тривало понад 20 років. Він, як і його попередники, заприсягнув цареві на вірність і підписав (складені передоднем) нові статті з 22 пунктів, що в основному повторювали зміст укладених раніше договорів (І. Брюховець-кого, Д. Многогрішного, І. Самойловича).

Козаки закріпили за собою такі права і привілеї: звільнення від усіх податків і натуральних повинностей, подальше воло­діння своїми грунтами, сіножатями, лісами, млинами і т. д. У тих-таки Коломацьких статтях підтверджувалися права київських і ніжинських міщан, зазначені в попередніх догово­рах, а також положення про те, що гетьман не може скидати з посад генеральну старшину, не порадившись з царем. Старшині ж заборонялося самостійно переобирати гетьмана. Не дозволялося козацькому урядові вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами.

Наміри Петра І реформувати козацькі полки, перетво­ривши їх на регулярні московські військові підрозділи, запро­вадити рекрутські набори, реорганізувати структури цент­рального й місцевого управління в Гетьманщині, замінити старшинські уряди губернаторською формою правління пере­конали І. Мазепу в необхідності скористатися силою шведів для встановлення незалежності й самостійності України. Під час його переговорів із шведським королем Карпом XII було домовлено, що Україна залишатиметься цілком незалежним князівством під довічним гетьманським правлінням, вклю­чатиме відвойовані в Московії землі, які з давніх часів нале­жали українському народові, й перебуватиме в союзі зі Шве­цією, а король не користуватиметься ані титулом, ані гербом українського князівства. Однак поразка шведів під Полтавою у липні 1709 р. поклала край далекосяжним планам україн­ського гетьмана й шведського короля.

Іван Мазепа помер у жовтні 1709 р. в еміграції у Бендерах (Туреччина). 5 квітня 1710р. під час обрання на козацькій раді гетьманом Пилипа Орлика було прийнято Конституцію Української держави. Цей важливий історичний документ під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» регулював відносини між гетьманом і коза­ками. Традиційні гетьманські статті базувалися раніше на згоді між монархом і гетьманом.

Конституція Пилипа Орлика не лише проголошувала не­залежну Українську державу республікою, а й закладала під­валини поділу влади, юридичне закріплювала систему ви­борів посадових осіб. Конституція складалася зі вступу й 16 ста­тей. Вона передбачала встановлення національного суверенітету й визначення державних кордонів, забезпечення прав людини, створення правового суспільства на засадах єдності і взаємодії трьох гілок влади — законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала збиратися тричі на рік— Різдво, Великдень і Покрову), виконавчої (гетьман, дії якого обмежувалися законом, що виклю­чало монархічну форму правління) і судової, підзвітної і контро­льованої. Конституція закріплювала ще не знані у тогочасній Європі засади демократичного суспільства.

На жаль, у зв'язку з низкою об'єктивних причин цю першу в світі державну конституцію не було реалізовано. Після поразки Карла XII під Полтавою і втечі І. Мазепи до Туреч­чини царський уряд ще більше обмежив гетьманські повнова­ження. 1709 р. було запроваджено посаду царського резиден­та, який наглядав за діяльністю гетьмана та його оточенням. Став ним стольник Ізмайлов. Він, за інструкціями царя, мав стежити за тим, щоб в Україні не було зради, щоб іноземних послів гетьман приймав разом з резидентом, щоб без дозволу царя гетьман не переміщав полковників і генеральну стар­шину, не позбавляв і не надавав маєтностей.

По усуненню шведської загрози Петро І продовжив полі­тику ліквідації автономії України.

Формально устрій у Гетьманщині залишався без змін. Фактично ж цар намагався усе прибрати до своїх рук. Нехту­ючи основні права України й гетьмана, він почав сам призна­чати полковників, а 1715 р. однією зі своїх грамот запровадив новий порядок призначення на посади в уряді полкової старшини й сотників. Провідна роль у цьому відводилась царській адміністрації. Тож у три північних полки — Старо-дубський, Чернігівський і Ніжинський — отримали призна­чення московці. Крім того, Петро І заходився роздавати вели­кі земельні маєтності, конфісковані в прихильників І. Мазепи, своїм генералам та вельможам. Останні запроваджували в набутих володіннях кріпосне право, якого Україна на той час іще не знала.

Ще одним і чи не найсуттєвішим обмеженням автономії України було створення 29 квітня 1722 р. І Малоросійської ко­легії — органу управління Військом Запорозьким. Ця колегія складалася з шести російських офіцерів і президента-брига­дира С. Вельямінова. Офіційно необхідність у ній мотивува­лася різними непорядками в управлінні Україною і насиль­ствами старшини над народом. Насправді ж причина реформи полягала у здійсненні московським урядом політики центра­лізації. За царським указом, гетьман і генеральна старшина мали діяти лише через С. Вельямінова. Їм було заборонено розсилати уніве