Обмеження та ліквідація державної влади

Й управління в Україні

у другій половині XVII—ХУЛІ ст.

Період історії гетьманської України дослідники оцінюють як складний і драматичний. Після смерті Б. Хмельницького Україна пережила анархію, міжусобиці, інтервенцію та інші негаразди — Руїну. Несподівана і навіть шкідлива для Украї­ни політика наступних гетьманів призвела до її поділу між Московією, Річчю Посполитою і Кримом, а в другій половині XVIII ст.— до ліквідації державності.

Упродовж 60 — 80-х рр. XVII ст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія фактично поділилася за своєю орієнтацією на різні партії — промосковську, про-польську, прошведську, протурецьку. Кожна з груп хотіла бачити при владі свого гетьмана. Це спричинило занепад України, названий «Руїною», та обмеження її автономії з боку московського й інших урядів.

Після спроби гетьмана І. Виговського розірвати союз з московським царем і повернути Україну до складу федера­тивної Речі Посполитої як Великого князівства Руського на основі Гадяцької угоди, укладеної 1658 р., піднялася нова хвиля боротьби.

Зазначеною угодою передбачалася перебудова Речі Пос­политої Польської на федерацію трьох самостійних держав — Польщі, Литви й України. За договором Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського мала стати вільною і незалежною державою — Великим князів­ством Руським (українським). Українське військо повинне було складатися з 30-ти тисяч козаків і 10-ти тисяч найманців. Також передбачалося, що всі найвищі урядові посади нале­жатимуть українцям.

Невдовзі розпочалося втручання іноземних держав у справи України. Так, московський уряд послав проти І. Ви­говського майже 150-тисячне військо під командуванням князя О. Трубецького. Армія під проводом гетьмана І. Ви­говського зустріла ворогів під Конотопом, де 29 червня 1659 р. царське військо зазнало повного розгрому. Російський істо­рик С. Соловйов так описав його наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув протягом одного дня, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію. Цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалоб­ному вбранні й Москву охопила паніка... Ходили поголоси, що цар збирається перебратися до Ярослава за Волгу і що Виговський наступає прямо на Москву». Всю Україну було визволено.

Однак помилкою І. Виговського було те, що він не вигнав усі московські залоги з міст України й не зумів заручитися підтримкою більшості українського народу. Внаслідок цього гетьманську булаву за допомогою московського війська отри­мав Юрій Хмельницький.

Статті підписаного ним 17 жовтня 1659 р. нового Переяс­лавського договору зазначали, що гетьман з усією Україною залишається у вічному підданстві московського царя та його наступників. Гетьмана вже не можна було переобирати без згоди царя. Царським воєводам з військами надавалося право розквартировуватись у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлавіта Умані, й ці війська мали утримуватися за рахунок місцевого населення. Козацькі залоги повинні були залишити Білорусь і ряд українських міст.

Дев'ятою статтею договору гетьманові заборонялося мати стосунки з іноземними державами, окрім тих, які цар сам визначить. Ці статті значно обмежували автономію України, інші ж зберігали попередні права гетьманського уряду, стар­шини й козаків.

Переяславський договір і Гадяцький трактат стали юри­дичною основою для загарбання України Московською дер­жавою, з одного боку, й Польщею — з другого. Тривала війна цих двох держав, а також Туреччини за Україну закінчилася укладенням навесні 1686 р. польсько-московського «Вічного миру», за яким Київ відійшов до Гетьманщини, а все Право­бережжя забрала Польща. Проте в міру зміцнення феодаль­них суспільних відносин вибори гетьмана перетворювалися на формальну справу. Вже з кінця XVII ст. вищі адмі­ністративні посади займали особи, призначені гетьманом або царським урядом. Усі справи, пов'язані з Україною, вирі­шувалися через Малоросійський приказ (1662— 1722 рр.)

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий істо­ричний етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687— 1764 рр.). Царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, призначати гетьманські вибори й затверджувати новообраного гетьмана. Наприклад, 7 липня 1687 р. під час повернення козацького війська з кримського походу старшинська верхівка, невдово-лена діями І. Самойловича, подала царю чолобитну з прохан­ням змістити його. Наслідки не забарилися. Вже 22 липня 1687 р. надійшла царська грамота про усунення гетьмана.

25 липня над річкою Коломак відбулася козацька рада (близько 2 тис. осіб) в оточенні московських полків під ору­дою князя Голицина. Ця рада обрала новим гетьманом Івана Мазепу, гетьманство якого тривало понад 20 років. Він, як і його попередники, заприсягнув цареві на вірність і підписав (складені передоднем) нові статті з 22 пунктів, що в основному повторювали зміст укладених раніше договорів (І. Брюховець-кого, Д. Многогрішного, І. Самойловича).

Козаки закріпили за собою такі права і привілеї: звільнення від усіх податків і натуральних повинностей, подальше воло­діння своїми грунтами, сіножатями, лісами, млинами і т. д. У тих-таки Коломацьких статтях підтверджувалися права київських і ніжинських міщан, зазначені в попередніх догово­рах, а також положення про те, що гетьман не може скидати з посад генеральну старшину, не порадившись з царем. Старшині ж заборонялося самостійно переобирати гетьмана. Не дозволялося козацькому урядові вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами.

Наміри Петра І реформувати козацькі полки, перетво­ривши їх на регулярні московські військові підрозділи, запро­вадити рекрутські набори, реорганізувати структури цент­рального й місцевого управління в Гетьманщині, замінити старшинські уряди губернаторською формою правління пере­конали І. Мазепу в необхідності скористатися силою шведів для встановлення незалежності й самостійності України. Під час його переговорів із шведським королем Карпом XII було домовлено, що Україна залишатиметься цілком незалежним князівством під довічним гетьманським правлінням, вклю­чатиме відвойовані в Московії землі, які з давніх часів нале­жали українському народові, й перебуватиме в союзі зі Шве­цією, а король не користуватиметься ані титулом, ані гербом українського князівства. Однак поразка шведів під Полтавою у липні 1709 р. поклала край далекосяжним планам україн­ського гетьмана й шведського короля.

Іван Мазепа помер у жовтні 1709 р. в еміграції у Бендерах (Туреччина). 5 квітня 1710р. під час обрання на козацькій раді гетьманом Пилипа Орлика було прийнято Конституцію Української держави. Цей важливий історичний документ під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» регулював відносини між гетьманом і коза­ками. Традиційні гетьманські статті базувалися раніше на згоді між монархом і гетьманом.

Конституція Пилипа Орлика не лише проголошувала не­залежну Українську державу республікою, а й закладала під­валини поділу влади, юридичне закріплювала систему ви­борів посадових осіб. Конституція складалася зі вступу й 16 ста­тей. Вона передбачала встановлення національного суверенітету й визначення державних кордонів, забезпечення прав людини, створення правового суспільства на засадах єдності і взаємодії трьох гілок влади — законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала збиратися тричі на рік— Різдво, Великдень і Покрову), виконавчої (гетьман, дії якого обмежувалися законом, що виклю­чало монархічну форму правління) і судової, підзвітної і контро­льованої. Конституція закріплювала ще не знані у тогочасній Європі засади демократичного суспільства.

На жаль, у зв'язку з низкою об'єктивних причин цю першу в світі державну конституцію не було реалізовано. Після поразки Карла XII під Полтавою і втечі І. Мазепи до Туреч­чини царський уряд ще більше обмежив гетьманські повнова­ження. 1709 р. було запроваджено посаду царського резиден­та, який наглядав за діяльністю гетьмана та його оточенням. Став ним стольник Ізмайлов. Він, за інструкціями царя, мав стежити за тим, щоб в Україні не було зради, щоб іноземних послів гетьман приймав разом з резидентом, щоб без дозволу царя гетьман не переміщав полковників і генеральну стар­шину, не позбавляв і не надавав маєтностей.

По усуненню шведської загрози Петро І продовжив полі­тику ліквідації автономії України.

Формально устрій у Гетьманщині залишався без змін. Фактично ж цар намагався усе прибрати до своїх рук. Нехту­ючи основні права України й гетьмана, він почав сам призна­чати полковників, а 1715 р. однією зі своїх грамот запровадив новий порядок призначення на посади в уряді полкової старшини й сотників. Провідна роль у цьому відводилась царській адміністрації. Тож у три північних полки — Старо-дубський, Чернігівський і Ніжинський — отримали призна­чення московці. Крім того, Петро І заходився роздавати вели­кі земельні маєтності, конфісковані в прихильників І. Мазепи, своїм генералам та вельможам. Останні запроваджували в набутих володіннях кріпосне право, якого Україна на той час іще не знала.

Ще одним і чи не найсуттєвішим обмеженням автономії України було створення 29 квітня 1722 р. І Малоросійської ко­легії — органу управління Військом Запорозьким. Ця колегія складалася з шести російських офіцерів і президента-брига­дира С. Вельямінова. Офіційно необхідність у ній мотивува­лася різними непорядками в управлінні Україною і насиль­ствами старшини над народом. Насправді ж причина реформи полягала у здійсненні московським урядом політики центра­лізації. За царським указом, гетьман і генеральна старшина мали діяти лише через С. Вельямінова. Їм було заборонено розсилати універсали.

Колегія пильно наглядала за всіма грошовими й нату­ральними зборами, які за час її функціонування зросли в чотири рази, а після смерті гетьмана І. Скоропадського вона та призначені російські коменданти правили Україною без­контрольно.

Здирство, немилосердні побори та знущання російської адміністрації викликали невдоволення і численні скарги та бунти. Козацька старшина на чолі з наказним гетьманом П. По­луботком намагалася протидіяти сваволі, але Петро І, нехту­ючи її протести, продовжував задумане. І лише його смерть та загроза як війни з Туреччиною, так і вибуху антиросійських настроїв в Україні примусили царський уряд скасувати тяжкі податки, обмежити владні повноваження Малоросійської ко­легії і дозволити обрання гетьмана.

В лютому 1728 р. гетьманом було обрано Д. Апостола. Він подав до Верховної таємної ради Російської імперії прохальні статті стосовно потреб Війська Запорозького. На їх основі 22 серпня 1728 р. царський уряд розробив «Решение учинен-ное по его императорского величества указу в Верховном Тай-ном Совете на поданное прошение Войска Запорожского обоих сторон Днепра Гетьмана — господина Апостола». Ці статті увійшли в історіографічний обіг як «Решительнме пун- ктьі гетьману Даниилу Апостолу». Доки існувала Гетьманщи­на, вони залишалися її основною конституцією.

Головними пунктами цієї конституції були такі: 1) гетьман не має права вступати в дипломатичні зносини з чужими дер­жавами; 2) у разі приїзду в Україну іноземних послів гетьман зобов'язаний пересилати дипломатичну пошту до Петербурга;

3) з Кримом і Польщею гетьман може зноситися лише у справі регулювання кордонів, одначе з відома царського резидента при гетьманському дворі; 4) чисельність найманого війська обме­жується трьома полками (крім реєстрових козаків); 5) гетьман підлягає з військового погляду російському генерал-фельд­маршалу; 6) дозволяється старшині зі свого середовища оби­рати полковників і генеральних урядовців з наступним затвер­дженням царським урядом.

Низка пунктів стосувалася регулювання економічного життя, судоустрою та інших питань.

Отже, відновивши гетьманський уряд, царизм продовжу­вав пильно контролювати гетьмана й старшину, суттєво обме­жуючи їхні повноваження.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. московський уряд замість Гетьманату створює нову адміністрацію — так зване «Прав­ління гетьманського уряду» в складі шести осіб — трьох великоросів і трьох українців. Це «правління» очолив генерал-ад'ютант князь Шаховський. За указом воно мало дотриму­ватися «Решительньїх пунктов» та всіх інших інструкцій. Указ указом, а московські урядовці розгорнули нову кампанію щодо ліквідації самобутнього життя українців, нехтуючи місцеві закони і звичаї.

1740 р. померла цариця Анна, з ім'ям якої пов'язують кри­зовий період не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Це був період панування німців на чолі з фаворитом цариці жорстоким Біроном. Анна залишила престол своїй племін­ниці Анні Леопольдівні під регентурою Бірона. Але його не­вдовзі усунули, а з ним і саму Анну Леопольдівну. Цього разу імператрицею стала Єлизавета — дочка Петра І. Її вступ на престол означав кінець біронівщини.

До імператриці, яка, подорожуючи Україною 1744 р., за­їхала до Києва, звернулася козацька старшина з проханням відновити гетьманство. Це прохання ще раз засвідчила укра­їнська старшинська делегація, перебуваючи в Петербурзі.

Уряд Єлизавети врахував його: після смерті 1746 р. президента правління гетьманського уряду Бібікова наступників на його місце вже не призначали. В Україні верховодило гетьманське правління.

Царською грамотою 1747 р. було оголошено про обрання гетьмана, але Україні ще три роки довелося чекати цієї події. Врешті, 1750 р. в Глухові урочисто обрали гетьманом Кирила Розумовського, брата фаворита цариці Олексія Розумов-ського.

Кирило Розумовський домігся певних успіхів у відновленні державницьких традицій в Україні. Козацька старшина набу­ла значних прав в управлінні Військом Запорозьким, почали регулярно скликатися загальні збори старшини для вирі­шення найважливіших питань, було здійснено судову рефор­му, започатковану ще Д. Апостолом, розпочалося реформу­вання козацького війська.

Разом з тим К. Розумовському не вдалося відновити фінан­сову автономію Війська Запорозького. Навпаки, царський уряд своїм наказом 1754 р. зобов'язав гетьмана подавати відомості про прибутки й видатки українського державного скарбу. Годі було гетьманському урядові домогтися і права вільних зносин з чужоземними державами. Козацьке військо мусило брати участь у війнах, які вела Російська імперія.

1761 р. померла цариця Єлизавета. За короткого царюван­ня її наступника, Петра III, сина голштинського герцога, в Україні не відбулося жодних змін.

Невдовзі шляхом палацового перевороту престол Російсь­кої імперії посіла нова цариця Катерина II — німецька кня­зівна з Ангельт-Цербсту. Прихильниця жорсткого централіз­му, вона заповзялася якнайшвидше скасувати всякі автономії та партикуляризми у межах Російської імперії. Наміри Кате­рини II були викладені в таємній інструкції генерал-прокуро­рові Сенату князеві Вяземському: «Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушувати ці привілеї було б дуже незручно; але ж не можна вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, було б явним дуренством. Ці провінції, як і Смоленщину, треба легкими спонуканнями допровадити до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки у лісі».

Розуміючи наміри Катерини II, українська старшина зіні-ціювала рух за встановлення спадкового гетьманства з роду Розумовських. Довідавшись про це, імператриця примусила К. Розум овського зректися гетьманства. Наприкінці 1764 р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що геть­ман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію і Сло­бідська Україна, яка охоплювала пізніше територію Харків­ської губернії та південні повіти Курщини й Воронежчини. Саме слово «слобода» вказує на те, що це були райони ук­раїнської колонізації.

Ця територія мала автономію і складалася з 5 козацьких полків: Острозького, Харківського, Сумського, Охтирськогой й Ізюмського. Козацький полк був військовою адміністратив­ною організацією на чолі з полковником, наділеним військо­вою адміністративною і судовою владою.

1765 р. Катерина II ліквідувала полковий устрій Слобо­жанщини. Разом з тим було ліквідовано самоуправління краю, замість 5 козацьких полків створено 5 гусарських полків, а з колишніх полків-провінцій організовано Слобідсько-Україн-ську губернію. Слобожанщина перетворилася на звичайну російську провінцію.

Замість гетьманського уряду знову було запроваджено Малоросійську колегію (вже другу) на чолі з президентом гра­фом П. Румянцевим. Останній спрямував увесь свій органі­заторський хист і енергію на реалізацію політики Катерини II в Україні. Він здійснив відомий «Генеральний опис» Лівобе­режної України, вжив низку заходів стосовно обмеження се­лянських переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в практиці судочинства. Інакше кажучи, робилося все для скасування відмінностей у держав­ному устрої та суспільному ладі Російської імперії, України та інших імперських провінцій. Але війна з Туреччиною, що не­вдовзі розпочалася, відсунула на якийсь час справу ліквідації автономного устрою України.

Після російсько-турецької війни П. Румянцев продовжив «реформи» в Україні. 1781 р. було ліквідовано полково-со-тенний устрій. Він поділив Гетьманщину на три губернії чи намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом становили «Малоросійське генерал-губернаторство».

В губерніях запроваджувались загальноросійські адміністра­тивні й судові установи. Кожна губернія складалася з повітів.

Українська козацька старшина зберігала свої привілеї, захищені імперським законодавством. З травня 1783 р. Кате­рина II видала наказ, за яким усі селяни України прикріплю­валися до того місця, де вони були записані після останньої ревізії, тобто за господарями-дідичами.

1785 р. на Лівобережну Україну було поширено дію «Жалу­ваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину й шляхту в правах з російським дворянством. Звичайно ж, україн­ські поміщики не стали чинити опору румянцевським реформам.

Секуляризація монастирських земель 1786 р. завдала удару українському духівництву, а разом з тим культурним устано­вам і правовим інституціям.

Поряд з обмеженням і скасуванням Війська Запорозького (Гетьманщини) царський уряд заповзявся ліквідувати Запо­розьку Січ.

Після приєднання кошового отамана Січі Костя Гордієнка до союзу Карла XII і Мазепи Петро І наказав зруйнувати Січ, розташовану над річкою Чортомлик. Населення (головним чином, козаків) було по-варварському покарано.

Та частина козаків, що перейшла у підданство Кримського ханства й Туреччини, заснувала спочатку Задунайську Січ, а після Прутського миру (1711 р.) — Олешківську Січ (у пониззі Дніпра, неподалік нинішнього Херсона). Нестерпне кримсь­ко-турецьке підданство тривало 23 роки, протягом яких запо­рожці не раз просили російський уряд узяти їх під свою опіку. Однак цариця Анна Іоанівна через них не бажала псувати стосунків з Польщею і Туреччиною. І лише 31 серпня 1733 р. після смерті польського короля Августа II вона надіслала за­порожцям грамоту про свою протекцію.

2 вересня 1734 р. запорозька старшина на чолі з Іваном Ма-лашевичем у Білій Церкві заприсягнула на вірність цареві, підписавши відповідний документ і отримавши привілей (право жити за своїми старими звичаями, порядкувати на своїй землі тощо). Таким чином було створено Нову Січ.

Але царський уряд не дотримав свого слова. Він почав зводити на Запорожжі низку фортифікаційних споруд, а з 50-х рр. — активно заселяти ці землі вихідцями з Австрійської імперії — сербами. На захід від Дніпра з'явилася Ново-Сербія, а на схід — Слов'яно-Сербія.

Насильницькі дії переселенців примусили запорожців 1763 р. прийняти рішення про захист своїх угідь. Петербург зрозумів це як бунт і 1764 р. заснував Новоросійську губернію. До неї увійшли Ново-Сербія, Слов'яно-Сербія та Українська лінія, тобто нові воєнізовані поселення на запорозьких землях від Синюхи до Сіверського Дінця.

Після переможного завершення російсько-турецької вій­ни царський уряд вирішив знищити Нову Січ як вогнище визвольної боротьби в Україні. Він віддав наказ генералові Те-келі, війська якого вирушили з Дунаю на Волгу для придушен­ня селянської війни під проводом Омеляна Пугачова, зайняти Нову Січ, заарештувати козацьку старшину на чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським і оголосити про розпуск Війська Запорозького. В кінці травня — на початку червня 1775 р. царські полки з усіх боків оточили Січ, обеззброїли запорож­ців і захопили січову фортецю. Скарбницю, клейноди, части­ну архіву й артилерію Січі було відправлено до Петербурга. Так закінчилося 40-річне існування Нової Січі.

Українське козацтво розпалося на три гілки. Втікачі на Дунай утворили Задунайське козацтво. Запорожці, що зали­шилися на колишніх січових землях, увійшли до Чорноморсь­кого козачого війська. На північних землях України жили на­щадки городового козацтва.

З ліквідацією залишків автономії України, починаючи із середини XVIII ст., її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід'ємною і характерною частиною його національного розвитку.

Так було знищено автономію Гетьманщини, її права, воль-ності й привілеї, неодноразово підтверджені «царським сло­вом і урочистими» договорами. Україна, включена у XVIII ст. до Російської імперії, перестала існувати як незалежна дер­жава.