Державний устрій Руси-України

 

На початку державотворення в Київській Русі переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період її розвитку залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше оповідають літописці про кінець IX — XII ст., коли в Русі верховна влада зосереджувалася в ру­ках великого князя київського.

За часів князювання Аскольда (Оскольда) — останнього з династії Києвичів — відбулося кілька походів на греків (860 р., 863 р., 866 р., 874 р.), результатом яких стали вигідні для Русі договори.

Влітку 860 р. Аскольд запровадив у Русі християнство. Створюється митрополія, починається будівництво церков, переклад біблійних книг, іконописання.

Переворот 882 р. поклав кінець державотворенню Асколь­да. Олег, регент малолітнього Ігоря Рюриковича, підступно вбиває правителів Києва і захоплює місто. Державний пере­ворот, як зазначає О. Пріцак, привів до зміни династій на київському троні й зробив у подальшому більш безпечним торговий шлях «із варяг у греки». Київ та кияни підтримали державний переворот 882 р. й вітали Олега як реставратора старої слов'янської язичницької віри.

Якщо обов'язки перших київських князів були порівняно простими й полягали в управлінні землею полян (на місцях правили князі-васали), організації ополчень, командуванні військом, підкоренні нових земель, визначенні розмірів і зби­ранні данини (полюддя), то при Володимирі Святославичу (завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у скла­ді Русі) та Ярославі Володимировичу (зробив Київську Русь могутньою державою, за що народ прозвав його «Мудрим») князівські функції ускладнилися. Це було зумовлено такими обставинами: 1) з територій приєднаних княжінь, де раніше Порядкували васали, сформувався великокнязівський домен, тому великому князю київському доводилося господарювати в ньому; 2) ускладнилися форми феодального панування й підлеглості в межах усієї держави, а також військово-брганізаційні функції князя. Якщо раніше він один формував дружину, то тепер це робили для себе й осілі на землях дружинники князя, які перетворилися на феодалів. За обставин, що склалися, формування народного ополчення та війська з розрізнених загонів вимагало від великого князя значних організаційних зусиль, розробки стратегії і тактики.

У XI — XII ст. князі, відмовившись від експансії, пере­йшли до захисту завойованих або добровільно приєднаних зе­мель. Вони зміцнювали кордони свого краю фортифікацій­ними спорудами, а необхідні для цього величезні кошти й людські ресурси брали із земель залежних феодалів. Але чимало з них, отримавши імунітетне право, протидіяли цим заходам. До подолання опору залучалися новостворені дер­жавні структури. Князеві слуги-васали (посадники, воєводи, тіуни) справляли податки з місцевих феодалів та удільних князів, вільних селян і міщан, контролювали митну справу, виконували інші доручення. Згодом з кола цих наближених формувався апарат державних (двірських) управлінців.

У Київській Русі з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі чимдалі більше уваги приділялося забезпеченню охо­рони іноземних купців, фінансовій справі, правовому регулю­ванню.

Особливого значення набувало судочинство. Якщо на по­чатку державотворення князь особисто творив суд, то в XI— XII ст. цим також займалися уповноважені ним слуги, а вели­кий князь судив лише населення головного міста й управителів удільних земель. З наданням імунітетного права місцевим кня­зям і феодалам вони також розглядали судові справи.

За князювання Ярослава Мудрого було складено збірник законів давньоруського феодального права — «Правду Ярос­лава», предметом захисту якого були, зокрема, життя і честь дружинної знаті й княжого двору. Згодом цей збірник поряд з «Правдою Ярославичів», «Локоном вірним» та «Уроком мостникам» увійшов до Короткої, Найдавнішої (XI ст.), редакції «Руської правди».

Найважливіші рішення великий князь приймав лише після ради з дружиною чи боярами. Серед інших обговорювалися питання зовнішньої політики (оголошення війни, укладення миру або союзу з іншими державами), а також внутрішньо­політичні проблеми (прийняття нових законів, розгляд деяких судових справ тощо).

Слід зазначити, що рада з дружиною чи боярами — це не якийсь особливий інститут державної влади, а елемент вій­ськової демократії, що глибоко вкорінився в Русі.

Якщо запропоновані князем шляхи розв'язання тієї чи іншої проблеми не знаходили підтримки на раді, він виносив її на всенародне обговорення (віче). Віче також скликалося в містах з ініціативи самих народних мас чи бояр (дружинників) з метою заміни князя, захисту від нападників тощо.

Інколи в історичній літературі віче зображається як постійно діючий орган держави. Насправді це не так. Віче скликалося для вирішення окремих питань у сфері еконо­мічного, політичного та культурного життя і було методом тиску на супротивну сторону.

Жоден з великих князів київських не мав абсолютної політичної влади. На початку державотворення князі прилу­чених земель залишалися на них владцями, визнаючи зверх­ність великого князя.

Але згодом на зміну усталеному порядкові прийшов інший — великий князь, усунувши представників місцевих княжінь, передавав владу в цих землях членам своєї родини (так званий «родинний сюзеренітет»). Вважають, що таку систему відно­син влади започаткував Святослав Ігорович, посадивши 970 р. своїх синів Ярополка, Олега й Володимира відповідно в Києві, древлянській землі та Новгороді. А завершив процес сюзере­нітету в Київській Русі Володимир Святославич, порозсаджу­вавши своє чисельне потомство у головних політичних цент­рах держави.

Діяльність великого київського князя Володимира (980 — 1015) була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Він завершив тривалий процес формування державної території. З метою посилення велико­князівської влади й ліквідації широкої автономії давньо­руських земель Володимир здійснив адміністративну, вій­ськову, релігійну й судову реформи.

Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію «племінних князівств» і запровадження нового адміністра­тивно-територіального поділу — уділи, що визначилися нав­коло найбільших міст (Києва, Чернігова, Переяслава, По­лоцька, Володимира-Волинського, Ростова, Новгорода та ін.), ставали великокнязівськими доменами. Врядувати в уділах Володимир призначав своїх синів або довірених осіб — посадників, яким належала військова, адміністративна й су­дова влада на місцях. Вони підпорядковувалися великому князю київському й «вірою і правдою» виконували його волю.

Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Володимир роздавав маєтки з правом експлуатації населення і обов'язком відбувати військову службу.

Внаслідок релігійної реформи Володимира в Русі близько 988 — 989 р. було утверджено як державну релігію — христи­янство. Язичництво віджило своє і не відповідало вимогам часу. Християнство ж у візантійсько-православному варіанті сприяло зміцненню державної єдності Київської Русі, а також розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма країнами Європи й Азії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Було запозичено норми візантійського права, об'єднані у збірниках «Номоканонах».

Суть родової влади полягала в іманентному (внутріш­ньому) співволодінні територією держави всіма представ­никами роду. Великий князь як головний владця наділяв (уділяв) землю своїм синам, створюючи таким чином систему удільного землеволодіння. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не пере­давалася у спадок, а поверталася в розпорядження київського князя.

Період князювання Ярослава Мудрого (1019 — 1054) поз­начився новим піднесенням Русі та Києва. Він уживав енергійних заходів щодо зміцнення держави, захисту кордо­нів, приділяв постійну увагу посиленню впливу християнства. Ярослав розширив церковні привілеї, широко розгорнув будівництво храмів, церков, монастирів. За його правління значно зміцніли міжнародні зв'язки Київської Русі, зокрема, з Швецією, Францією, Угорщиною, Польщею, Грецією, Німеччиною та іншими країнами.

У другій половині XI ст. в Київській Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав великий київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова — переяславський, до Переясла­ва — волинський і т. д. Такий порядок престолонаступництва розладжував увесь княжий дім, що призводило до непоро­зумінь, конфліктів, збройних сутичок (міжусобних війн).

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл пере­ходив до старшого сина, а той змінював систему уділів, що незрідка призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Мудрий у заповіті поділив владу між своїми трьома старшими синами — Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволо­дом. Вони утворили своєрідний тріумвірат, що вершив усі справи на Русі.

Як зазначав М. С. Грушевський, відносини сюзеренітету — васалітету в умовах феодальної роздробленості набувають ознак сімейно-родових відносин. Вищезгаданий спосіб управління державою виявився в цілому життєздатним у період феодальної роздробленості. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного й соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату — Всеволода Ярославича, великого князя київського, система «родинного сюзеренітету» поступилася місцем принципові вотчини. Це сталося на Любецькому з'їзді 1097 р. Зібравшись у місті Лю-бечі, нащадки Ярослава Мудрого проголосили принцип, за яким кожен князь мав володіти успадкованими землями й не зазіхати на володіння інших князів.

Поділ великокнязівського домену дав поштовх політич­ному поділові Русі на окремі князівства-держави. Так, у пів­денно-західній її частині виникли Київське, Чернігівське, Пе­реяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке князівства.