Формування української козацької держави

(Війська Запорозького) в 1648—1657 рр.

Національно-визвольна боротьба українського народу, куль­мінацією якої була визвольна війна під проводом Б. Хмель­ницького, ліквідувала політичний режим Речі Посполитої в Україні. Це сталося внаслідок перемог повсталих мас під Жовтими водами, Корсунем та Пилявцями 1648 р.

Польща не була готовою до продовження війни. Ян Кази­мир, обраний королем, намагався схилити Б. Хмельницького до миру, обіцяючи розглянути скарги Війська Запорозького й створити таке становище, щоб козаки «не мали над собою ба­гато панів». Під час переговорів було досягнуто рішення про перемир'я. Король і гетьман повідомили про це своїми уні­версалами. Після цього Військо Запорозьке, повсталі козаки, міщанство і селянство повернулися в місця свого зосереджен­ня. Коли Б. Хмельницький заїхав наприкінці грудня 1648 р. до Києва, назустріч йому вийшла вся людність міста. Зустрічав гетьмана єрусалимський патріарх Паїсій разом з київським митрополитом і посадив Б. Хмельницького на санях поруч з собою, по праву руку. Вітали його київські студенти як спасителя і визволителя українського народу з польської не­волі. Патріарх вітав гетьмана титулом «світлійший князь».

У лютому 1649 р. до Переяслава прибула польська мирна комісія. З самого початку переговорів виявилася принципова розбіжність між Військом Запорозьким і представниками шляхетської Польщі. Б. Хмельницький виступив перед поль­ськими послами не лише як гетьман Війська Запорозького, а також як представник усього українського народу. Він заявив, що Україна відокремиться від Речі Посполитої. Б. Хмель­ницький виступив уже як незалежний володар: «Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновлад-цем, самодержцем руським».

Полковники, які брали участь в переговорах, підтримали ці заяви Хмельницького. Вони свідчили про те, що польська шляхта вже втратила в Україні свою могутність.

Польські посли повернулися, не виконавши поставлених перед ними завдань. Хмельницький передав королю вимоги:

1) скасування унії; 2) щоб київський воєвода «був руського народу і грецького закону»; 3) щоб київський митрополит мав місце в Сенаті; 4) вивести з Києва єзуїтів; 5) протестував про­ти призначення великим коронним гетьманом Вишневецько-го та ін.

Вимоги Б. Хмельницького й Війська Запорозького викли­кали збурення в польському стані, й король Ян Казимир роз­почав війну проти українського народу.

У новій війні з Польщею 1649 р. Б. Хмельницький планував розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з-під її влади. Але зрада кримсько-татарського війська під Зборо­вом не дала здійснити ці плани. У зборівських переговорах Б. Хмельницький був змушений визнати владу короля.

Згідно із Зборівським договором про мир три наддніпрян­ських воєводства — Київське, Брацлавське й Чернігівське — залишилися під владою адміністрації Війська Запорозького. В королівській «Декларації ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького» так визначалася територія, на якій мало пере­бувати Військо Запорозьке: «Від Дніпра почавши, з цієї сто­рони в Димері, Горностайполі, Коростишеві, Наволочі, Пог­ребищі, Прилуках, Вінниці, Брацлавщині, звідтіля від Брацлава до Ямполя, до Дністра... з другої ж сторони Дніпра в Острі, в Чернігові, Ніжині, Ромнах аж до московського кор­дону і Дніпра». З реєстрів Війська Запорозького 1649 р. видно, що прикордонними містами на заході, в яких стояли козацькі застави, були: Овруч, Каменобрід, Коростишів, Івниця, Бор-щагівка, Погребище, Прилуки, Садківці, Чернівці, Стіна, Ям-піль. Кордон з Польщею пролягав від Поділля по річці Мура-фа, а на Волині підходив до Случі. В тогочасних джерелах цей кордон мав назву «козацької лінії». Кордоном з Великим кня­зівством Литовським служила колишня межа воєводств Київ­ського та Чернігівського. Вона проходила на Правобережжі притокою Прип'яті, річкою Словесною, на Лівобережжі — вздовж річки Інуті, займаючи також Стародубський повіт, який раніше належав до Смоленського воєводства. З Мос­ковською державою Україна межувала по лінії давнього російсько-польського кордону. На півдні кордон з Молдавією проходив Дністром. Кордон з Туреччиною — «дикими по­лями», а з Кримом — нижнім Дніпром. Тут, на півдні, в період визвольної війни українське населення просувалося в основ­ному до лінії Рашків — Умань — Чигирин — Полтава. Після 1648 р. почала виявлятися ініціатива мас у справі заселення нових територій, у південній смузі було збудовано багато нових замків і укріплених містечок, які стали базою для освоєння незайманих степів.

У цілому територія автономії, названа Військом Запо­розьким, займала 200 тис. кв. км. Її ще називали Україною, Старою Руссю, Руською землею. На цю територію забороня­лося вступати коронним військам.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, Б. Хмельницький почав створювати адміністрацію й розме­жовувати країну на територіальні одиниці — полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу в своїх районах. В «Актах Юго-Западной Руси» (т. III, с. 101) читаємо: «руські купці купують поташ у черкаських полковників і сотників, які володіють тими містами і повітами».

В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Біло­церківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київ­ський, Переяславський, Кропив'янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалась 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Кількість сотень у полках була неоднаковою. Найдрібнішим підрозділом у війську був курінь, до якого входило ЗО — 40 ко­заків на чолі з курінним отаманом.

1649 р. Б. Хмельницький разом зі старшиною розпочав ор­ганізацію фінансової системи, оподаткування населення. За­безпечувалася охорона торгівлі, створювалися суди.

Умови Зборівського договору перекреслили програму геть­мана домогтися створення незалежної держави. Козацька Україна отримала лише автономію у складі Речі Посполитої.

Однак і таке становище України не задовольняло польську корону. Було вирішено ліквідувати автономію Козацької рес­публіки, і влютому 1651 р. розпочалися проти неї військові дії. 20 травня 1651 р. сталася трагедія під Берестечком внаслідок зради кримського хана. Лише ціною великих зусиль І. Богуна й значних жертв вдалося вберегти козацьку армію від повного розгрому. Брацлавщину і Чернігівщину окупували польські війська, й сюди поверталася адміністрація Речі Посполитої.

Укладений 18 вересня 1651 р. Білоцерківський договір значно обмежив автономію Української держави:

— козацький реєстр — 20 тис. осіб;

— територія — Київське воєводство;

— столиця — м. Чигирин;

— запорозьке військо дотримується грецької віри;

— вимога поляків розірвати угоду з кримськими тата­рами;

— автономія у складі Речі Посполитої.

Лише здобуття у травні 1652 р. блискучої перемоги над польським військом під Батогом привело до відновлення вла­ди українського уряду над територією Брацлавського і Чер­нігівського воєводств, закріпивши умови Зборівського дого­вору.

У 1652— 1653 рр. козацько-старшинська влада в Україні зміцнювалася, зростали авторитет і сила її адміністрації.

Разом з тим уряд Б. Хмельницького розумів, що загроза відновлення польсько-шляхетського режиму в Україні зали­шається.

За таких умов гетьман домагається рішення Земського со­бору Московської держави про взяття Війська Запорозького «під високу царську руку» й допомогу у війні з Річчю Поспо­литою. 31 грудня 1653 р. московський цар оголосив війну Польщі й того самого дня московське посольство вирушило до Переяслава.

У січні 1654 р. в Переяславі було укладено попередній усний договір про умови переходу Війська Запорозького під владу царя Великого Московського князівства, а також про гарантії для Війська Запорозького.

Після цього уряд Б. Хмельницького підготував прохальні статті до московського царя Олексія Михайловича, які після деякої доробки були затверджені царем 27 березня 1654 р. й увійшли в історію як «Березневі статті» Б. Хмельницького.

Тому цей договір правомірно розглядали як акт воле­виявлення двох рівноправних сторін. Не сталося ні приєднан­ня, ні возьіз'єднання України з Московією. Це була військово-політична угода, яка лише незначною мірою обмежила між­народні відносини України.

Погодившись захищати Україну — Військо Запорозьке, в Москві з перших же кроків намагалися обернути протекторат на інкорпорацію. З цією метою московська влада використо­вувала вияви суспільного антагонізму.

Б. Хмельницький бажав від Московської держави одного:

швидкої і суттєвої допомоги для об'єднання всіх українських земель в одну самостійну і незалежну державу.

Різні бачення перспектив союзу України й Московії вик­ликали суперечності. Розчарувавшись у московській протек­ції, Б. Хмельницький шукає інших сил для підтримки в бо­ротьбі проти Речі Посполитої. Але не знаходить їх. Ця обставина та інші негаразди довели гетьмана до паралічу. Б. Хмельниць­кий помер 6 серпня 1657 р.

 

Становлення органів державної влади й управління

в період Національно-визвольної війни

1648 —1657 рр.

 

На закріпленій правовими засадами українській території Б. Хмельницький у ході Національно-визвольної війни ство­рював органи влади й управління. У цьому йому допомагала сильна старшинська група, що здійснювала керівництво пов­стансько-визвольним рухом.

З названих угруповань Б. Хмельницький створював дер­жавний апарат управління. Прототипом його були установи, що вже існували в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві. Вся влада належала козацькому війську. В найвищому органі влади — раді мали право брати участь усі козаки, кожен міг виступати й голосувати. Але фактично козацьку раду пізніше підмінила рада старшин.

Рада обирала гетьмана та інших старшин, усувала їх з посад, вирішувала головні політичні військові й господарські справи, здійснювала судочинство. До складу старшинської ради входили насамперед полковники й генеральна старши­на. Іноді рада була розширеною. Як учасники весняної ради 1652 р. згадуються сотники, а ради 1654 р. в Корсуні — чернь (тобто рядове козацтво). Відомі також випадки, коли в раді брали участь «голови міст і сіл». Це свідчить про значущість громадських органів самоврядування та їхніх керівників. Щоб здобути підтримку цих людей, старшина залучала їх до своїх рад. Отже, рада почала перетворюватися на загальнодержавну установу.

Раду старшин скликав гетьман листами. Розсилав їх війсь­ковий писар. Інколи заздалегідь складався порядок нарад. Рада старшин була обов'язковою установою, яку гетьман му­сив шанувати. Проте в останні роки життя Б. Хмельницький скликав раду рідше й не всі справи державного життя виносив на її розгляд. Дехто з козацької старшини скаржився в Моск­ву, що гетьман сам, без контролю вирішує фінансові справи, й вимагав від московських бояр спонукати його «зібрати пол­ковників, осавулів і всю старшину й зробити раду». Та хоч би там як, а більшість дослідників вважає старшинську раду го­ловним органом влади на території держави — Війська Запо­розького.

Крім вищезазначених повноважень старшинська рада ви­рішувала питання війни і миру, встановлення дипломатичних відносин та ін.

Поряд із старшинською радою у Війську Запорозькому діяла постійна вища адміністрація, посади в якій посідала військова або генеральна старшина. Під час війни це був штаб гетьмана. За нових обставин він почав здійснювати не лише військові, а й цивільні та управлінські повноваження. Не маємо точних відомостей, хто призначав генеральну старши­ну, мабуть, гетьман за згодою старшинської ради. До гене­ральної старшини відносилися: обозний, два осавули, два судді та писар.

Генеральний обозний керував усіма господарськими спра­вами (обозом, озброєнням, харчуванням), а якщо не було гетьмана, то виконував його функції. Йому допомагав цілий відділ виконавців (урядовців): осавул, хорунжий, економ, гар­матний, писар, отамани та ін. Фактично посада обозного від­повідала посаді військового міністра в ряді країн тодішньої Європи.

Генеральні судді вирішували судові справи, головним чином ті, що подавалися самому гетьманові. Судив суддя переважно сам за участю судового писаря.

Генеральні осавули організовували військову раду й брали участь у прийомі іноземних послів.

Генеральний писар виконував переважно адміністративні функції, очолював гетьманську канцелярію — центральну установу адміністрації. 1657 р. в ній працювало 12 канце­ляристів. Люди з освітою і знанням мов, вони були одночасно перекладачами (драгоманами). У військовій канцелярії роз­глядалися всі найважливіші справи адміністративного і військового характеру: звіти й листування полкової і сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих громадян. На різноманітність діловодства вказують гетьманські універ­сали, які готувала канцелярія: були тут накази старшині у військових справах, призначення полковників, мобілізаційні накази, затвердження і надання маєтків козацькій старшині, шляхті, духівництву, підтвердження прав міст, торговельні справи, як, наприклад, встановлення мита і надання привілеїв окремим купцям, проїзні універсали для послів та ін.

Інакше кажучи, гетьманська адміністрація охоплювала широке коло питань, виявляючи у вирішенні справ становий характер. Крім того, в адміністрації гетьмана було по два ге­неральних бунчужних і генеральних хорунжих, які викону­вали найважливіші його доручення, церемоніальні дії. До ге­неральних старшин відносився і гетьманський підскарбій, що відав фінансами.

Кожен із генеральних старшин крім своїх функцій викону­вав важливі доручення гетьмана як військового, так і ци­вільного характеру. Фактично старшина виконувала функції міністрів. Іноземні посли, наприклад, генерального писаря називали канцлером. Але генеральна старшина не перет­ворилася на справжній уряд, не розвинула своїх функцій виконавчої влади. Причиною цього було те, що Б. Хмельни­цький, зосередивши владу в своїх руках, не дозволяв поміч­никам діяти самостійно. Навіть дрібні справи він вирішував особисто. Так, коли 1649 р. царський посол Г. Унковський поскаржився на «обидьі» на кордоні, гетьман одразу ж наказав писарю І. Виговському підготувати наказ прикордонній старшині й сам продиктував його зміст (див.: Українська РСР в докум. і матер. Т. III. С. 170). Ще один приклад. Надаючи 1653 р. універсал цехові музик на Лівобережжі, гетьман у власноручній дописці висловлював жаль, що це далеко «жебим я сам могу вселякую пересторогу межи вами учинить», і наказав музикам бути послушними цехмістеру.

Наведені та інші приклади свідчать про те, що управління Україною зосереджувалося в руках гетьмана. Він очолював державний апарат, адміністрацію і різні гілки влади: скликав загальну раду й раду старшин, керував ними, брав участь в обоговоренні й винесенні рішень ради і виконував ці рішення;

за його підписом виходили найважливіші розпорядження, накази; брав участь у судочинстві й розглядав скарги на нижчі суди; організовував фінанси; очолював військо; за участю старшинської ради починав війну; вів переговори з іншими державцями й організовував дипломатичні зносини з іно­земними державами. Б. Хмельницький тримав у руках важелі господарсько-фінансової політики. Владі гетьмана підлягали крім війська всі стани країни: шляхта, козаки, міщани, селяни й духівництво. Гетьман брав під свою опіку монастирі й щедро наділяв їх маєтностями.

Як уже зазначалося, Б. Хмельницький сам вважав себе одновладцем і самодержцем. Маси українського народу визнавали його таким і в усьому покладалися на нього. Ко­зацькі сотники й отамани, високо підносячи владу гетьмана, в листуванні з російськими воєводами титулували його «госу­дарем», тобто незалежним володарем; деякі з них починали свої листи словами: «Божиею милостию великого государя на-шего Богдана Хмельницкого, пана гетьмана всего Войска За-порозкого».

Таким чином, верховна влада періоду визвольної війни у Війську Запорозькому належала гетьманові. Але в своїй пра­вовій основі вона вважалася обмеженою Козацькою, а пізні­ше — старшинською радою. Адміністративний апарат (гене­ральна старшина) був слухняним виконавцем рішень і дій гетьмана.

Крім центральних органів влади й управління у Війську За­порозькому існували місцеві уряди. Адміністративно-терито­ріальними одиницями — полками й сотнями — керували полковники і сотники.

Полковники поряд з військовими обов'язками виконували адміністративні завдання на своїй території. Полковник роз­поряджався усім земельним фондом свого полку, який скла­дався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Він надавав ці землі насамперед тим, хто за свою службу не одержував грошової винагороди. Рядові козаки отримували невеликі наділи, приблизно такого ж розміру, як у середніх селян. Перед полковниками ставилося завдання дбати про порядок у земельних справах, тобто оберігати велике земле­володіння від «свавільних» селян і козаків. Цей бік діяльності полковників найбільше виявляв характер нової адміністрації як машини в руках панівного стану для придушення опору своїх соціальних супротивників. Полковники організовували також фінансову справу на підлеглій їм території, керували збором податків до військового скарбу, надавали в оренду підприємства і збирали орендну плату. Інакше кажучи, вони, були головними представниками військової та адміністративної гетьманської влади на території полку й виконували до­ручення гетьмана та старшинської ради. Полковники вирішу­вали багато справ цілком самостійно і на території полку мали великий авторитет. Щоправда, інколи вони намагалися про­тидіяти гетьманові. Так, чернігівський полковник С. Побо-дайло після Білоцерківського миру 1651 р. здійснював власну політику щодо шляхти, не хотів виводити війська з Черні­гівщини й підтримував антишляхетські рухи.Таку ж роль відігравав у своєму полку ніжинський полковник І. Золота-ренко.

На території сотень адміністративні обов'язки виконували сотники, в окремих містах і селах — отамани. Цікаво, що по­ряд з отаманами, які виконували лише військові функції, виникли окремі «городові» отамани з самою тільки цивільною владою. Під час війни городові отамани набули особливого значення. Коли військова старшина вирушала на війну, на місцях залишалися городові отамани «для порядку». В одному документі 1657 р. їхню роль визначено так: «Во всяком городе отаман городовой єсть первьім урядником, где наместника нет, й должньї отамана спушать сотник й все козаки» і далі до­дано: «...таков порядок єсть во всех городах наших й в самом Чигирине, столице войска Запорожского» (див.: Актьі, относя-щиеся к истории Юго-Западной Руси (АЮЗР). Т. XV. С. 41).

Таким чином, уже в ході визвольної війни 1648— 1657 рр. нова козацька адміністрація зайняла місце колишнього шля­хетського управління.

У містах, особливо великих, зберігся старий устрій, вста­новлений на основі Магдебурзького права. Але він був част­ково порушений. Оскільки частина міщан стала козаками й перейшла під юрисдикцію військової старшини, козацька адміністрація намагалася взяти в свої руки керівництво всією міською людністю. Міський же патриціат зі свого боку праг­нув узяти під контроль козацтво. Ця ситуація призводила до нестабільності в містах і потребувала частого втручання геть­мана, який спрямовував суспільне життя міщан, селян і коза­ків у правове русло. Він робив це за допомогою козацького суду.

 

Судова система

Судочинство у Війську Запорозькому (Україні) грунтува­лося на давніх звичаях Запорожжя. «Де б наше козацтво не перебувало,— хоч би й три козаки,— два одного мають судити»,— зазначалося в пунктах «Декларації ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького», надану королем після битви під Зборовом. Те саме повторювалося у т. зв. «Берез­невих статтях» 1654 р., схвалених московським царем Олек­сієм Михайловичем (див.: АЮЗР. Т. X. С. 24).

У період становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли козацькі суди. На Запорожжі суд відбувався на загальній військовій раді, в якій брали участь усі козаки. Однак із занепадом «чер­нецької» (загальної) козацької ради і зростанням ролі стар­шинської ради судочинство також почало переходити до рук старшини. Судову владу мали всі керівники вищої і місцевої адміністрацій.

Найвищий суд діяв при гетьманові. До його складу входили два генеральних судді та судовий писар. Це був Генеральний суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і со­тенних суддів, а також деякі справи, з якими прохачі звер­талися безпосередньо до гетьмана. В «Актах Юго-Западной Руси» є багато відомостей про такі апеляції. Інколи гетьман посилав окремі (тимчасові) судові комісії для розгляду справ великого значення. Так, 1656 р. на вимогу російського уряду київський полковник Антін Жданович був «посланий от его милости пана гетьмана для вьіслушанья сьіску в разньїх делах», а саме: «... хто й чинит разоренье й царського величес-тва людям всяким неправду й грабеж, таковьіх сьіскивать й покаятся, горлом карати й наказание чинити всякое» (див.:

АЮЗР. Т III. С. 519). У цьому листі гетьмана визначено такі юридичні повноваження, які може мати найвищий суд, і такі ж міри покарання (навіть за крадіжку) — страта тих, хто кривдив московських (царських) людей. Далі в збірнику зга­даних актів зазначається, що А. Жданович розглянув чимало справ: причини, з яких військова застава залишила Новий Бихів; випадок присвоєння І. Нечаєм титулу білоруського полковника; непорозуміння, що виникли між козаками й російськими військовими частинами; факти різних розбоїв і грабежів та інші. Слідство й суд тривали цілий місяць у Ніжині, Борзні, Чаусах, Могильові. Деяких винних покарав або виправдав сам А. Жданович, а інші справи він передав на суд гетьмана чи полковників. З документів випливає, що навіть з найвищими повноваженнями і правами А. Жданович не міг або не мав морального права довести справу власно­ручно.

Козацькі (старшинські) суди різних інстанцій займали найзначніше місце в судочинстві. Вони охоплювали справи, які до 1648 р. належали «гродським» судам, і виявляли тенденцію розширювати коло своєї компетенції. Фактично замість станового, складалося загальне судочинство. Козаць­кий (старшинський) суд судив не лише козаків, а й шляхту, селян та міщан.

Разом з тим існували й шляхетські суди, які діяли за рішенням Зборівського договору. Ці суди залишалися й після союзу Війська Запорозького і Московії, про що зазначалося в «Березневих статтях»: «Суди й земские й градские через тех урядников, которьіх они сами себе добровольно оберут, исправленьї бьіть имеют, как те прежде сего» (див.: АЮЗР. Т. X. С. 447). А що над ними стояла козацька адміністрація, то вони занепадали, а їхні повноваження переходили до ко­зацького суду.

Міські суди за Магдебурзьким правом зберігали свою ком­петенцію. Їх підтримували гетьманські універсали, «статті» й царські привілеї. Б. Хмельницький навіть розширював їхні повноваження. Наприклад, в універсалі від 26 листопада 1656 р. він передав до міського суду справи свавільних козаків, «ко-торьіе бьі без понимания нашего з пірначами наїхавши, вьі-мьісльї якиє починити міли... теди ми каждого такого, яко своєврльника, тому ж маєстратови києвскому, ідо нас не одсилаючи, строго карати позволяєм» (див.: АЮЗР. Т. V. С. 95).

Б. Хмельницький запроваджував окремі суди для інозем­ців. Наприклад, своїм універсалом від 2 травня 1657 р. він повідомляв про надання права грецьким купцям мати суд у Ніжині. Іншими універсалами дозволялося монастирям і цер­квам створювати свої внутрішні суди. Разом з тим церковні суди не могли розглядати справ різних соціальних верств української держави. Церковний суд поширювався лише на внутрішні справи духівництва.

Отже, в умовах Національно-визвольної війни 1648— 1657рр. суд і судочинство у Війську Запорозькому були нерозривно пов'язані з усією системою управління. Як уже зазначалося, економічне й політичне панування переходило до українських феодалів — козацької старшини, шляхти й вищого духів­ництва.

Державна влада й управління, а також судова система, що сформувалися в період Національно-визвольної війни, зали­шалися на належному рівні аж до ліквідації гетьманського управління монархічною владою Російської імперії 1764 р.

Офіційно держава називалася Військом Запорозьким, а її голова мав титул гетьмана Війська Запорозького. Згодом цей титул замінили іншим: «Гетьман Війська Його Царського Пресвітлого Величества Запорозького обох берегів Дніпра». Україну ж перейменували на «Малу Росію» і назву цю включили до царського титулу: «Всия Великая й Мальїя Руссии самодержец». Але поряд з назвою офіційною серед на­роду широко вживалася давня назва: «Україна». Вживалася вона й у законодавчих актах уряду Б. Хмельницького.

Право періоду Національно-визвольної війни

1648—1657 рр.

На той час на території України залишалися чинними основні джерела права, що діяли раніше, до 1648 р.: польське право, Литовські статути, Магдебурзьке право, Холмське право, «Саксонське зерцало», т. зв. кормчі (церковні) книги, звичаєве козацьке право. Неузгодженість у використанні цих джерел давала змогу впливовим чи спритним людям «повер­тати» хід справ у вигідне для них русло. Нерідко довільно тлу­мачилися юридичні норми. Інколи суд, не бажаючи карати винного за німецьким правом, застосовував норми Литовсь­кого статуту або звичаєвого права, наприклад, щоб полегшити вирок. Робилося це, як правило, в інтересах козацької стар­шини чи шляхти.

В умовах становлення Української держави дія правових джерел розширюється. До третього Литовського статуту вно­сяться нові положення, що зміцнюють становище козацької старшини.

Право Війська Запорозького закріплювало становлення Української держави. Передовсім цим правом регулювалися полково-сотенні відносини, система козацького судочинства. Йдеться про універсали (листи) Б. Хмельницького. Це розпо­ рядчі акти вищої на той час влади, загальнообов'язкові для всього населення. Згідно з універсалами (їх часто видавали й полковники) відбувалися зміни в суспільно-політичному та економічному ладі України. Універсали регулювали широке коло стосунків (наприклад, поземельних — роздача земель старшині у власність чи користування, адміністративних — призначення на посади та ін.). У той період Україна вперше укладає міжнародні угоди. Це робить гетьман як голова уряду.

В умовах становлення Української гетьманської держави розвивається право власності. В цей час козацькій старшині роздаються за службу по «рангу» маєтки. Таким чином, було оформлено новий стан умовної земельної власності — рангові маєтки (землі).

Кримінальне право спрощується шляхом вилучення з ньо­го положень про замахи на королівську (великокнязівську) владу й магнатсько-шляхетський порядок управління. На­томість з'являються нові види злочинів — зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської ад­міністрації, ненадання допомоги під час бою. Міри покарання в роки війни були дуже суворими. Зрадників страчували — всіх без винятку. Але траплялося й так, що смертна кара за рішенням суду замінювалася штрафом.

Підписані 27 березня 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницько­го фактично являли собою конституцію козацької держави. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

— в Україні зберігалися адміністративно-військовий уст­рій, поділ на полки і сотні, гетьмансько-старшинська адмі­ністрація на чолі з гетьманом;

— залишилося в силі традиційне судочинство, в яке царсь­ким воєводам не дозволялося втручатися;

— реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чо­ловік;

— стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

— гетьманові на булаву надавалося Чигиринське ста­роство;

— не дозволялося відбирати в козаків, а після їхньої смерті у вдів і дітей маєтків та землі, що ставали їхньою власністю;

— гетьманові надавалося право приймати іноземних пос­лів, слід було повідомляти про справи, з якими вони прибу­вали в Україну, але при цьому без царського указу забороня­лося вести переговори з Туреччиною і Річчю Посполитою;

— Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів «й во всем бьіти в... послушании на веки».

Крім того, Олексій Михайлович надав Жалувану грамоту Війську Запорозькому, в якій ще раз стверджувалося про збе­реження суспільного ладу України, порядку управління й суду, які склалися до 1654 р.

Грамота московського царя наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому «бьіть под нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав й вольностей нарушати не велели». Главою України залишався виборний гетьман як «верхний владця». Але потрібно було не лише сповіщати царя про результати виборів на підданство і вірність йому, а й отримати від нього клейноди, що означало правове підтвердження виборів.

Таким чином, «Березневі статті Б. Хмельницького» й Жа­лувана грамота Війську Запорозькому закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Але тут-таки цар підписав статті, які передбачали збереження державного суве­ренітету України.

Наступні події (аж до самої смерті Б. Хмельницького) свідчать, що Українська держава як до союзу з Московією, так і після нього залишалася незалежною. І, як слушно зазначає А. Яковлів у книзі «Українсько-московські договори в XVII— XVIII віках», васальна залежність надавала відношенням між державами вигляду тільки зовнішньої підпорядкованості. По суті ж ця підпорядкованість була номінальною і навіть фік­тивною. Хід подій після 1654 р. доводить, що саме як номіна­льну залежність, як її форму, а не зміст розглядав угоду 1654 р. гетьман Б. Хмельницький.

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. частина України в складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств отримала протеговану московсь­ким царем незалежність. Однак фактичними діями московсь­кий уряд намагався обмежити й ліквідувати українську незалежність.