Українська національна революція (1648-1676рр.) та створення козацько-гетьманської держави.

Протягом січня 1648 р. - вересня 1676 р. в Україні тривала національно-визвольна революція, яка йшла в руслі інших європейських суспільно-політичних рухів. Наступав новий період історичного розвитку, який характеризувався створенням національних держав, формуванням буржуазних відносин. "Пробудження" Європи охопило й Україну, яка перебувала в складі Речі Посполитої.

Причинами національно - визвольної боротьби (повстання - війна -революція) були об’єктивні та суб’єктивні фактори: наростаюче закріпачення селянства в умовах фільваркової системи, невдоволення козацтва, міщанства, духовенства, дрібної шляхти соціально-економічним, суспільно-політичним і національно-релігійним становищем; „магнатерія” та слабкість влади короля, свавілля шляхти, зростання авторитету козацтва сприяли масовому народному виступу.

У ході революції можна виділити ряд етапів: I етап (лютий 1648 - серпень1657 рр.) характеризується найбільшим піднесенням національно-
визвольних змагань та соціальної боротьби під проводом Б.Хмельницького і
його сподвижників; II етап (серпень 1657- січень 1663 рр.) - включає добу
громадянської війни, що призвела до національної трагедії: територіальний поділ козацької України на Правобережну (під владою Польщі) і Лівобережну (під владою Росії). Гетьманували - І.Виговський (1657 -1659рр.) та Ю. Хмельницький (1659 -1663рр.). Ш етап (січень 1663 - вересень 1676рр.) - охоплює період боротьби за возз'єднання Української держави. Гетьманували - П. Тетеря, П.Дорошенко (Правобережжя); І. Брюховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович (Лівобережжя). Падіння гетьманства на Правобережжі стало поразкою 1 Української революції.

В становленні козацько-гетьманської держави важливе значення мали три договори: Зборівський, Білоцерківський, Переяславський.

Зборівський договір 1649 р. передбачав: надання Річчю Посполитою Україні території трьох воєводств - Київського, Чернігівського, Брацлавського; кількість козацького реєстру - 40 тис.; певні свободи релігійного, адміністративного та політичного характеру. Договір документально визначав статус автономії України в складі Речі Посполитої. Білоцерківський договір 1651р., був принизливим для України, оскільки територія обмежувалася лише Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис, відновлювалися магнатсько - шляхетські права, гетьману заборонялося вступати в міжнародні контакти.

Переяславська рада 1654р. козацької старшини і московського посольства досягла домовленості про протекторат царя російського. Правове і політичне становище та державницький статус України були визначені у 23 статтях, складених українською стороною та узгодженими і підписаними у Москві. "Березневі статті" 1654р. мають широкий спектр оцінок в науковій літературі: „васальна залежність України від Росії”, "приєднання", "об'єднання", "возз'єднання", "входження ", "військово-політичний союз", "автономія", "конфедерація", „полівасалітет" тощо.

Українсько - російський договір передбачав визнання за козацькою Україною створеного в межах її території політичного устрою, суду і судочинства, армії (6Отис. чол.), фінансової системи, адміністративного поділу, нової (без кріпацтва) моделі соціально-економічних відносин, невтручання у внутрішні справи. Обмеження в зовнішній політиці торкалися відносин з Річчю Посполитою та Туреччиною. Україна мала сплачувати данину до московської скарбниці, а Росія - надавати військову допомогу Україні проти її зовнішнього ворога.

Негаразди у зовнішній та внутрішній політиці прискорили смерть Б.Хмельницького, який помер у Чигирині 27 липня (6 серпня) 1657р., залишивши, як проблеми, так і здобутки.

Згідно спадковості, наступним гетьманом був обраний в квітні 1657р. 16-річний син Б.Хмельницького Юрій, але в жовтні гетьманування перейшло до І.Виговського. Внаслідок наступальної політики російського уряду на автономію України, І.Виговський орієнтується на Польщу, підписує договори з Кримом і Швецією. Проти гетьмана формується опозиція (лідери Я.Барабаш і М.Пушкар), яку підтримує Москва. Повстання проти І.Виговського закінчилося битвою під Полтавою (червень 1658р.) в якій жертвами громадянської боротьби стало 50 тис. людей.

„Сонцем Руїни” став П.Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в 1665р. Реалізуючи ідею соборності України він здійснив ряд заходів: відмовився від орієнтації на Польщу; заручився підтримкою татар для витіснення поляків із Правобережжя; добився шляхом об’єднання козацько-татарсько-турецьких військ восени 1667р. визнання суверенітету гетьманату на Правобережжі; здійснив похід на Лівобережжя та проголосив себе у 1668р. гетьманом обох берегів Дніпра. Поява на землях України турків з їх руйнівними та загарбницькими діями на Поділлі підірвали авторитет П.Дорошенка. В 1676р. він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана І.Самойловича.

Українські землі зазнали територіального розподілу між ними: Туреччина приєднала – південну Київщину, Брацлавщину, Поділля; Росія – Лівобережну Україну та Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверщину. Опісля, Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією, а Польщі відходили Північна Київщина, Волинь та Галичина.

Після тривалої „Руїни” та агонії козацької держави, самоуправління зберігалося лише на Лівобережжі. Гетьмани йшли не тільки на поступки, а й намагалися відстоювати свою автономістичну політику. Так, ще І.Брюховецький (1663-1668рр.) відкрито виступив проти Москви й очолив антимосковське повстання. Наступний гетьман Д.Многогрішний в 1669р. в Глухівських статтях добивається зменшення чисельності російських воєвод в Україні, збільшення козацького реєстру до 30 тис. осіб, утримання найманого війська, збирання податків лише козацькою старшиною, участі українських делегатів у дипломатичних справах Москви. Водночас він вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережжя під протекторат Туреччини. Це і стало причиною його арешту в 1672р. та заслання. Гетьманом Лівобережжя при сприянні Росії став І.Самойлович (1672-1687рр.), який був проголошений в 1674р. гетьманом усієї України й здійснив похід на Правобережжя проти П.Дорошенка. Невдоволена козацька старшина подала в Москву донос на І.Самойловича, звинувативши його в зраді Росії.

Отже, попри зовнішні, внутрішні проблеми полягали в боротьбі між козацькою старшиною, яка загостриться в результаті заміни династичного принципу гетьманської влади виборним, республіканським. Це приведе до спалаху громадянської війни, кризи державності, періоду „Руїни".

14. Україна за часів гетьманування І. Мазепи. Посилення інкорпораційних процесів у складі Російської імперії (кінець XVII- 20-рр. XVIII ст.).

Після періоду "Руїни" та кризи козацької держави, самоуправління зберігалося лише на Лівобережжі, оскільки Правобережжя перетворилося в провінцію Речі Посполитої. Після усунення І.Самойловича (гетьманував 1672-1687рр.) булава на Лівобережжі дісталася І.Мазепі. Гетьманував І.Мазепа впродовж 21 років (1687-1709рр.) в умовах обмеження автономних прав України: розширювалася російська присутність; гетьман без дозволу царя не міг зміщувати з посад козацьку старшину; в Батурині розташовувався московський стрілецький полк; Війську Запорозькому заборонялися контакти з іншими державами;

Однак, своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. На його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії і отримала ряд нових корпусів, збільшила до 2 тисяч склад студентів.

Головною метою І.Мазепи було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель - Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. Ідеальною моделлю, західноєвропейським зразком для І.Мазепи було утворення станової держави типу Речі Посполитої. Заволодівши 20 тис. маєтків, І.Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи, а роди козацької старшини, духовенства перетворювали державні землі на вотчини, поступово закріпачуючи селян і козацьку голоту.

У зовнішній політиці І.Мазепа відмовився від орієнтації на Польщу, Туреччину, Крим. До того ж гетьман був близьким другом Петра І, який посів російський престол в 1689р. і розпочав проводити значні реформи, що певною мірою сприяли розвиткові господарства та виробничих відносин „окраїнних областей".

Щирим прихильником Москви І.Мазепа залишався доти, поки Петро І не почав нехтувати основами української автономії. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа забезпечив 11 літніх та 12 зимових походів, які принесли Україні матеріальні збитки, людські втрати, різке збільшення податків,справедливе невдоволення та антигетьманські настрої. У 1705р. гетьман І.Мазепа розпочинає таємні переговори з польським королем С.Лєщинським, а навесні 1708р. уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, сподіваючись на захист державності України.

Восени 1708р. шведи вступили на Лівобережжя. І.Мазепа з 15 тис. козаків, 8 тис. запорожців на чолі з К. Гордієнком перейшли на їх бік. Під тиском російського царя гетьманом був обраний І.Скоропадський (1708-1722рр), а І.Мазепа підданий анафемі. 27 червня 1709 р. під Полтавою відбулася вирішальна битва Північної війни, яка завершилася поразкою Карла XII та І. Мазепи. Гетьман залишив Україну разом з своїми прибічниками (3-5 тис.) і оселився на території Молдови в м. Бендери, де він у вересні 1709 р. помирає.

Вирішальну роль у поразці І.Мазепи та її політичних наслідках для України відіграла соціальна політика гетьмана, відірваність від життєвих потреб народу, тривалий конфлікт з С.Палієм - фастівським полковником, організатором визвольного руху на Правобережній Україні, а також утаємниченість та несподіваність переходу на бік шведів. Російський цар Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти І. Мазепи, оголосивши його зрадником (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та залякавши населення України репресіями, розгромом Батурина (вирізано 6 тис. жителів), зруйнуванням Запорозької Січі.

Отже, Україна за часів гетьманування І.Мазепи переживала досить складний і суперечливий період: боротьба за українську державність, недалекоглядна соціальна політика, наступ російського централізму, пошук нових зовнішньополітичних орієнтирів та інкорпорація до складу Росії.

 

 

15. Спроби збереження та причини і фактори втрати української козацької державності у XVIII ст.

 

В намаганнях зберегти українську державність важливе місце належить П. Орлику, який був обраний (в еміграції) після І.Мазепи гетьманом України (1710-1742рр.). Моделюючи майбутній устрій України, він створює проект під назвою "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького." Уперше в Європі було вироблено принципи вільної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення та демократичних засадах суспільного життя.

За період правління гетьмана Д.Апостола (1727-1734рр.) внутрішнє становище України стабілізувалося: припинилися зловживання влади і старшини; старшина отримала підтвердження на свої маєтності; міщани -нову можливість для заняття ремеслом, промислами, торгівлею; наведено порядок у фінансах, податковій системі, сформовано бюджет.

Після смерті Д.Апостола у 1734р. вибори нового гетьмана знову були заборонені. Поширювала свою діяльність на території Гетьманщини "Таємна канцелярія". У 1750р. гетьманом Лівобережжя став 22-річний К.Розумовський, брат О.Розумовського, з яким російська імператриця Єлизавета була у таємному шлюбі, оскільки він походив з українського козацького роду.

К.Розумовський спробував реформувати українські військові частини, уніфікувати зброю, обмундирування, а також створити систему шкіл з військовою наукою для козацьких дітей, намагався заснувати університет в Батурині, який перетворювався на столицю європейського зразка. У 1760 р. запроваджено новий порядок судочинства.

У 1763р. українська старшина, подає імператриці Катерині II чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських, що фактично виводило б Україну з підпорядкування імператриці, а сам гетьман одержував усі атрибути монаршої влади. В листопаді 1764р. вийшов царський маніфест про скасування чину Гетьмана.

Вся повнота влади зосередилася в руках II Малоросійської колегії (1764-1782 рр.). У червні 1775р. згідно царського Маніфесту була знищена Запорозька Січ. У 1781р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділили на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (згодом Малоросійське генерал-губернаторство). В 1782р. запроваджені російські адміністративні та податкові установи.

В липні 1783р. було ліквідовано й козацтво як соціальний стан, а 10 полків реорганізовано в регулярні кавалерійські, пізніше - карабінерні війська. У травні 1783р. юридично запроваджено кріпосне право і на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Автономія України була ліквідована, вона стала провінцією Росії.

Провінцією Речі Посполитої стала Правобережна Україна ще в кінці
ХVIII ст. Визвольну боротьбу правобережного козацтва в 1700 – 1704 рр. очолив Семен Палій. Повстанці звільнили від шляхти Київщину, Черкащину, Поділля, але рух був придушений польсько-російськими військами.

Соціальне напруження викликало хвилю повстань, відомих, як гайдамацький та опришківський рух. Учасниками гайдамаччини були незаможні селяни-кріпаки, робітники з ґуралень, млинів, фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. У другій половині ХУШ ст. гайдамаччина переростає у жорстке національно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина і охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Боротьбу очолили в 1768р. Максим Залізняк, Іван Гонта та інші. Учасників аналогічних рухів на території Галичини, Закарпаття, Буковини називали опришками („нищівники"). Народним месником в 1738-1745рр. був Олекса Довбуш, якого порівнюють з Робін Гудом. Австрійський уряд придушив рух лише в І пол. XIX ст.

Отже, спробам зберегти державну незалежність України перешкоджали: експансія порубіжних держав; міжнародні угоди про територіальний розподіл (на кінець ХУШ ст. українські землі опинилися в складі двох імперій - Російської та Австрійської); внутрішня боротьба між козацькою старшиною; суперечності соціально-політичного і економічного характеру; різні геополітичні орієнтири; низький рівень національної свідомості тощо. Однак, вплив козацько-гетьманської держави на майбуття України ніколи не припинявся.

 

16. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIV – XVIII ст.

В культурному розвитку України спостерігалися неоднозначні, суперечливі процеси: збереження етнічної ідентичності та запозичення європейських духовних надбань.

Долаючи труднощі, українці зберегли освіту, науку,віру, мову, звичаї народу, збагачуючись впливами інших культур. Так, шкільництво в монастирях та при церквах збереглося і в мон­гольські часи. Пізніше стали відомі школи при Красноставській церкві (1550р.), в Пересопницькому монастирі (1596 р., заснована княгинею О.Чарторийською-Горностай).

Вивчати рідну мову, крім грецької та латинської,українці отримали можливість, коли князь К.Острозький відкрив у 1576 р. Острозьку колегію - перший у Східній Європі Вищий навчальний заклад. На чолі цього «триязичного ліцея» стояв Герасим Смотрицький. У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської і Лаврської шкіл утво­рено Києво-Могилянську колегію, а митрополит Петро Могила уклав її статут, за яким студентські конгрегації отримали значне самоуправ­ління. На вакаціях спудеї та бурсаки несли знання в народ.

Сотні українських студентів у середині XIV - середині XVII ст. здобули освіту в європейських університетах: Краківському (протягом XV-XVI ст. його закінчили 800 вихідців з України), Празькому, Болонському, Падуанському, Лейденському та ін. Так, у списках Падуанського (Італія) університету XVII ст.. було понад 2000 тис. українців. Деякі з них стали визначними вченими: у XV ст. ректором Болонського університету був перший український доктор медицини, філософії й астрономії Юрій Дрогобич (Котермак); магістром Краківсько­го університету - Павло Русин, який започаткував гуманістичний напрям в українській та польській поезії; Станіслав Оріховський – видатний філософ, який вперше обґрунтував ідеї гуманістичної політики і свободи, визначивши їх засади, - закон, законопослух і правопорядок

Прогресивну роль у розвитку освіти, науки та літератури відіграло друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Кракові Швайпольт Фіоль. До 1491 р. він надрукував кирилицею «Тріодь» та «Часослов». У 1574 р. Іван Федоров, отримавши матеріальну допомогу від львівських міщан-ремісників і купців надрукував у Львові «Апостол» і „Буквар”, а в 1581 р. в Острозі „ Острозьку біблію.” Братські друкарні згодом виникли у Луцьку, Новгород-Сіверському, Києві тощо.

Своєрідного розвитку зазнало мистецтво. Так, на добу XIV-XVI ст. припало створення українського стилю дерев'яних церков. Поєднання замків і храмів у готичному стилі простежується у церкві с.Сутківці та вежах Дерманського монастиря (XV ст.). Найкращою із збережених пам'яток готики є Вірменська церква у Львові 1363 р. Тут збереглися і шедеври доби ренесансу: Чорна кам'яниця (XVI ст.), будинок Корнякта, ратуша, перебудована 1624 р., каплиці Боїмів та Трьох королів. Лука Пряшів збудував у 1541 р. Луцький замок, а Амвросій Прихильний - синагогу. Архітектурний слід залишили також італійські зодчі.

Отже, попри всі випробування, український народ розвивав самобутню національну культуру, на яку позитивний вплив справляв і розвій західноєвропейського ренесансу. Культурний розвиток впливав на етнічну свідомість народу, який на 1600 р. досяг чисельності 5,3 млн. чол. На цей час поряд із церковною назвою Мала Русь, в документах поширились і назви «Україна», «Україна Руська».

В середині XVII–XVIII ст. помітний відбиток на розвиток культури наклала українська революція 1648-1676рр., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель в складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва.

На Україні майже на століття раніше, ніж у Московії, виникли виші школи - Острозька і Київська колегії - центри української куль­тури XVII ст. Якщо братські школи і колегії на Правобережжі під тиском католиків занепадали, то Києво-Могилянська академія за­лишилася одним із провідних вузів. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання (12років), яка за змістом не поступалася європейським університетам.

Філософську думку розвивали Інокентій Гізель (XVII ст.), Георгій Кониський, Стефан Яворський (кінець XVII - поч. XVIII ст.). Видатні філософські твори Григорія Сковороди («Діалог», «Наркісс» та ін.) не втратили свого значення дотепер, як «філософія серця»

«Першою історією України», за визначенням М.Грушевського, став виданий 1764 р. І.Гізелем «Синопис». Знаменною подією було і видання 1661 р. «Киє­во-Печерського патерика». На початку XVIII ст. поширилися козацькі літописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка. Наприкінці XVIII ст. була створена «Історія русів», яка відстоювала самобутність і давність українського народу та мала великий вплив на суспільну думку в XIX ст.

В архітектурі та образотворчому мистецтві України із XVII ст. спо­стерігається перехід від канонів середньовіччя до національних форм. Народні мотиви чітко проступають у розписах церков чесного Хрес­та у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) у дерев'яних храмах тієї пори.

Українська музика кінця XVII-XVIII ст., як і інші види мистецтва, позитивно впливала на російську. Теоретичні основи партерного співу, який отримав у Росії назву «київського», узагаль­нив у «Граматиці мусикійській» композитор М.Дилецький. У Львові (1700 р.) вперше у Східній Європі видано «Ірмологіон» - нотну грамоту. У Глухові в 1737 р. відкрито першу в імперії музичну школу.

Назважаючи на втрату державності у XVIII ст., духовне життя народу живилося ідеями ренесансу і козацького демократизму. Україна переживала культурне піднесення і стала своєрідним доно­ром російської науки, літератури і мистецтва. Наприкінці XVIII ст. національна еліта започаткувала перший, фольклорно-історичний етап визвольного руху, а пам’ять про козацько- гетьманську державу та Запорізьку Січ допомогла започат­кувати нову добу національного відрод­ження.