Внутрішня та зовнішня політика великокнязівської влади у період стабілізації та полі центризму київської русі (30-ті рр. Хі - перша третина хіі ст. ).

1.Криза князівської влади на Русі у першій чверті ХІ ст., що набула характеру війни між Володимировичами, завершилася першим з історичної точки зору династійним дуумвіратом князя Ярослава та його брата Мстислава.

Такому просторовому баченню взаємодії та співжиття відповідала й система поведінки самих князів. Так, Ярослав не завжди перебував у Києві, нерідко керував столицею із Новгорода за допомогою своїх мужів, посадників. Натомість Ярослав із Мстиславом спільно здійснювали ряд походів на заході та північному заході: 1030 р. -повернуто Белз, засновано м. Юр’єв (сучасне Тарту), 1031 р. було відвойовано Ченвенські землі, розпочато будівництво нової укріпленої лінії проти печенігів по р. Рось. Така суспільна та династійна ситуація продовжувалася до 1036 р., коли бездітний Мстислав помер у Чернігові, залишивши по собі недобудований Спаський собор і добру пам’ять.

2.Наступний період 18-річного правління Ярослава (1036 – лютого 1054 рр.), фактично, розкрито у концептуальній літописній статті 1037 р.: збудував місто велике, Золоті ворота, Софіївський собор, монастир св. Георгія та св. Ірини. Дана стаття дала підстави для численних дискусій та породила чимало міфів («бібліотека Ярослава») і метафор (Ярослава епоха «розквіту»). Реальніше можемо говорити про таке:

· діяльність князя посилює централізацію влади на Київському столі шляхом традиційного посадження синів у волостях, при цьому новим принципом стає призначення старших синів (Іллі, Володимира) у Новгород, політичне значення якого суттєво зростає;

· кодифікаційна діяльність Ярослава та реформа права забезпечили появу на Русі першого писаного кодексу давньоруського права – «Руська правда», що принципово відрізнялася від передуючих їй «Закону Руського» і «Устава земляного»;

· зовнішня політика Ярослава, на перший погляд виглядає дещо традиційною – боротьба з кочовим степом (печенігами, торками), воєнна кампанія проти Візантії (1043-1046 рр.). Безперечно, джерела дозволяють помітити «антивізантійські» жести Русі – обрання першого етнічного русича Іларіона київським митрополитом (1051 р.), воєнний конфлікт 1043 р., нарешті, візантійський ринок перестає бути головним і мало не єдиним для Русі. За Ярослава Володимировича принципово змінювався характер, напрями зовнішньої політики Русі, методи проведення її у життя (широка та результативна дипломатія матримоніального, сімейного типу). Корегування київським князем зовнішньополітичних відносин було викликано й економічними причинами – регламентацією та впорядкуванням даними продуктами й грішми, ринковою кон’юнктурою західних країн (Польщі, Угорщини, Німеччини).

· будучи учасником громадянської війни за батьківську спадщину, Ярослав доклав значних зусиль, щоб убезпечити власних синів від подібної перспективи. Під 1054 р. в ПВЛ вміщено текст «заповіту Ярослава». Вочевидь, що це не грамота з князівського архіву, а текст, складений самим літописцем близько 1093 р. У Заповіті проголошувалася ідея миру любові між братами, а також поділ Русі: старшому синові Ізяславу – Київ, Святославу – Чернігів, Всеволоду – Переяслав, Ігореві – Володимир, В’ячеславу - Смоленськ..

3. Другу половину ХІ ст. в історії руської держави традиційно називають добою тріумвірату Ярославичів. Проте, у сучасній науковій літературі стає поширеним визначення даного періоду як колективного сюзеренітету, оскільки у ньому динамічно поєднувалися класичні тріумвірати (1054-1068 рр. – Ізяслав, Святослав, Всеволод, надалі його розпаду і відновлення у 1069-1073 рр.) з дуумвіратами (1073-1076 рр. – Святослав і Всеволод; 1077 – 1078 рр. – Ізяслав і Всеволод; 1078 – 1093 рр. – Всеволод і його син Володимир Мономах; з 1093 р. – Святополк і Володимир). Сутністю їх стане: перманентний перерозподіл політичних володінь, гостра боротьба із солідарною опозицією князів-ізгоїв (Олег Гориславич, Борис Вячеславич, Ростислав і їх нащадки), половецький фактор як каталізатор між князівських взаємовідносин.

4.Рішення Любецького з’їзду 1097 р. багато хто з істориків вважає етапними в історії Руської держави. Любецький з’їзд утвердив принцип «отчинного» заміщення князівських столів і володіння землями. Отже, отчинний порядок – поліцентризм, фактично, поклав початок автономізації окремих волостей (найперше, трьох центрів Києва, Чернігова, Переяслава) і серйозно підривав саму ідею одноосібної монархії, вів до послаблення її централізації.

5.Перша третина ХІІ ст. невід’ємна від політичного впливу на давньоруське суспільство двох великих київських князів. Батька та сина, Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) і Мстислава Володимировича (1125 – 1132 рр.). При цьому у новітніх дослідженнях О. Толочка, А. Горського, М. Котляра констатується твердження, що у процесі централізації держави Мономаха дотримувався й отчинності (принаймні, у зміщенні київського стола), розуміючи тепер родове старшинство власної родини – Мономашичів.

Таким чином, характерною особливістю державної влади на Русі у другій половині ХІ – першій третині ХІІ ст. було сумісне, колективне правління старших Ярославичів, воно здійснювалося у формі тріумвіратів і дуумвіратів, що, при всьому егоїзмові та міжусобній боротьбі, загалом сприяло збереженню єдності Руської держави та послабленню половецької загрози. Правління Володимира Мономаха та Мстислава забезпечило централізацію держави та єдиновласної монархії.

8. Південно-Західна Русь у період феодальної роздробленості (40-і рр.XII – середина XIV ст.). Велике Галицько-Волинське князівство: етапи суспільно-політичного розвитку.

У ХІІ ст. Русь увійшла добу політичного розвитку, який у дореволюційній історіографії було прийнято називати «удільним періодом», а у радянській – «періодом феодальної роздробленості». Зрозуміло, що обидва ці терміни – умовні та віддзеркалюють процес виокремлення князівств-земель.

Що ж змінилося у ХІІ ст., якщо оперувати поняттями тодішньої історичної епохи?

Доба політичного дроблення давніх держав – це загально історична закономірність розвитку ранньосередньовічної Європейської цивілізації. Відмінність руської історії полягала насамперед у тому, що після монгольського завоювання Русь як єдина та якісно нова держава не відродилася.

Хронологічно початок удільної роздробленості дослідниками визначається по-різному: від другої половини ХІ ст. і Завершується на поч. 40-х рр. ХІІІ ст., коли внаслідок завоювання руських земель монгольськими ордами хана Батия закінчується й історія Давньоруської держави.

Причини феодальної роздрібненості:

поглиблення та розширення феодального землеволодіння, коли земельні майнові інтереси удільних князів і бояр стають, фактично, тотожностями;

динамічне кількісне збільшення правлячої династії та її політичне перманентне дроблення (Мономашичі, Святославичі, Ростиславичі і т.п.), коли князівська психологія стає сепаратиською;

бурхливий розвиток давньоруських міст (бл. 100 – П. Толочко, понад 300 – М Тихомиров) і перетворення їх у адміністративно-політичні осередки князівств;

Вступ Давньоруської держави в епоху роздробленості зовсім не означав її розпаду. На думку Б. Рибакова, новий етап історичного розвитку Русі точніше називати не періодом роздробленості, а початком розвинутого феодалізму.

Одним із головних осередків державності у Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство, яке в XIII ст. об'єднувало лише етнографічні українські землі й охоплювало 90% населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

Територія, на яку поширювалася в різні часи влада галицько-волинських князів, становила 320-330тис.кв.км. На той час могутнє Угорське королівство мало 400тис.кв.км., Польське Королівство-200-250тис.кв.км., Володимиро-Суздальське князівство (ядро Московської держави),- до 300 тис. кв.км.

Спеціалізація міст, зумовлена державними потребами: одні - важливі торгові й ремісничі центри (Львів, Перемишль, Володимир), інші - мали суто оборонні функції, решта - адміністративно-фіскальні. Письмові джерела фіксують 22 види ремісничих спеціальностей, археологічні - до 60. Зовнішня торгівля велася з Польщею, Литвою, Німецьким орденом, Візантією, Угорщиною, Чехією, Саксонією, Фландрією, що вносило в соціально-політичний і економічний устрій князівства нові риси.

Державний апарат складали: князь, боярська дума, тисяцькі(намісники), урядовці-дворецькі, княжий печатник, стольник. Особливістю державно-політичного устрою Галицько-Волинської Русі була князівсько-боярська боротьба. Влада галицько-волинських князів була спадковою. Між Романовичами понад 100 років не відбувалися міжусобні війни. Військо - добре організоване, дисципліноване, складалося з „дружини" і „воїв". Існували у князівстві власні гроші - „гривні кун". Використовувалася символіка: герб, печатка, жезл (булава), прапор тощо. З ХІУ ст. гербом утверджується зображення золотого лева на синьому щиті. Прапор - синє полотнище із зображенням лева. Культура галицько волинської доби сприяла формуванню української мови і культури, зміцненню її зв'язків з культурою інших народів.

Отже, за всіма ознаками Велике Галицько-Волинське князівство відповідало категоріям держави. Водночас, суспільно-політичний розвиток пройшов якісно відмінні етапи:

Перший етап - утворення і становлення (1199-1205). Об'єднання Волинського і Галицького князівства Романом Мстиславовичем, який прагнув подолати удільну роздробленість. У 1202 р. він висунув проект „Доброго порядку" на Русі, що передбачав централізацію влади і федерацію Давньоруської держави (на основі 7 великих князівств).

Другий етап - тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238), позначений майже 40-річною боротьбою бояр та іноземним втручанням.

Третій етап - об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординською залежністю (1238-1264рр.). Навесні1238р. князь Данило Романович відновив внутрішню єдність земель, розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену. У 1239 р. заволодів Києвом, усунув смоленського князя Ростислава і посадив намісника Дмитра. В умовах навали орд Батия, князь домовлявся про антиординський союз з правителями Угорщини і Польщі, а галицькі бояри запросили на стіл представника Чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля. В 1245 р. в битві під м. Ярославом на Сяні князь Данило розгромив князя Ростислава разом з військом його союзників.

В 1256 р. закладено місто Львів. Зметою створення міжнародної антиординської коаліції налагоджує зв'язки з Папою римським Інокентієм ІУ. У 1253 році князь коронувався в Дорогочині, однак обіцяна допомога для організації хрестового походу проти монголо-татар не надійшла. Князь Данило розриває зв’язки і зважується на самостійні дії: в 1254р. його війська звільняють Пониззя від монгольського намісника; в 1255 р. здійснено похід проти болохівців, які добровільно співпрацювали з ординцями; намагається поширити владу на Київську землю; розгромив загони Куремси на Волині. Орда хана Бурундая в 1259 р., під загрозою знищення краю, змусила Данила зруйнувати укріплення ряду фортець. У нескореному Холмі в 1264 р. князь Данило Романович помер.

Четвертий етап - стабільність та піднесення (1264-1323 рр.) Спадкоємці Данила Галицького, зберігаючи політичну цілісність князівства на чолі з князем Васильком, володіли окремими її землями. На 1289 р. всі галицько-волинські землі об'єднуються під владою Лева і відносно мирно розвиваються.Наступник Лева - князь Юрій І (1301-1315рр.) зміцнює позиції, ставши „королем Русі та князем Володимирії". Наступниками Юрія І стали його сини - Андрій та Лев II (1315-1323 рр.). Їх дуумвірат зберіг єдність держави, налагодив союзницькі відносини з Польщею, Тевтонським орденом проти Литви та Орди. У битві з військом хана Узбека в 1323 р. молоді князі загинули. Династія Романовичів закінчилася.

П'ятий етап - поступовий занепад (1323-1340), припадає на князювання Болеслава - сина мазовецького князя Трайдена та Марії Юріївни. Невдоволені бояри отруїли його в 1340 році. Престол перейшов до його зятя - литовського князя Любарта, сина Гедиміна, який почав приєднувати до Литви руські землі.

Шостий етап – агонія (1340-1380рр.), введений нещодавно до наукового обігу Н.Яковенко. Період завершення розподілу держави Романовичів між Польщею і Великим князівством Литовським. Упродовж короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужинців: Галичина - під Польщею, Волинь - під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.