Формування станово-представницької монархії у Польщі (ХІУ-ХУІ ст.). Специфіка політичної та соціально-економічної моделі Речі Посполитої.

Казимир ІІІ, якого по праву називають Великим, завершив процеси об’єднання і централізації польських земель. Був закладений фундамент міцної монархії, де влада монарха поки практично нічим не обмежувалась.

Після смерті Казимира ІІІ у 1370 р., який по собі не залишив нащадків по чоловічій лінії, династія П’ястів у Польщі припинила своє існування. Королівський трон перейшов до Людовіка Анжуйського, сина угорського короля Карла Роберта та дочки Владислава Локетка Ельжбети. Зобов’язаний троном могутній малопольській знаті, Людовік не наважився проводити активну політику.

На з’їзді представників різних верств польського суспільства у місті Кошице 1374 р. був прийнятий Кошицький привілей, за яким Людовік зобов’язувався:

· звільнити землевласників від податків і повинностей, залишивши тільки на знак визнання вищої влади короля невеликий постійний податок у королівську скарбницю (по два гроша зі селянського лану);

· призначати довічно на земські посади, такі як воєвода, каштелян, підкоморій, суддя, тільки місцевих феодалів;

· не призначати на посади королівських старост іноземців;

· виплачувати жалування лицарям, що беруть участь у війнах за межами країни; зберігати привілеї, надані раніше всім станам королівства.

ХУІ ст. в історії Польщі прийнято вважати періодом переходу країни від станово-представницької монархії до режиму шляхетської демократії. Король, не знайшовши опори у боротьбі з магнатами з боку міст, починає шукати підтримки у середньої та дрібної шляхти, за що і поступився частиною своєї влади

Однак прихід до влади Сигізмунда I Старого змінив ситуацію. Король відсторонив від політичних справ Яна Ласького й у своїй політиці став спиратися на магнатів, спробувавши повернутися до традиційної манери дій. Король сам виступив ініціатором ряду реформ, що виражала його абсолютистські прагнення.

Важливе значення мало укладення у 1569 р. Люблінської унії між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Умови унії цього разу передбачали об'єднання сеймів двох країн, спільні вибори короля, введення єдиної монети, проведення загальної внутрішньої і зовнішньої політики. Українські землі включалися до складу земель Польського королівства. Велике князівство відтепер складалося з Білорусії і власне Литви. У ньому зберігалися окрема армія, скарбниця, судова система, традиційні державні і земські посади, старі закони. Шляхта, однак, наділялася тими ж правами, що і польська. Була розпочата церковна реформа.

Проте в 1570-х рр. країна знову потрапляє в політичну кризу.

В цілому процеси, що відбувалися в економіці як на сході так і на заході Європи, були подібні. Але польська економіка пішла іншим шляхом розвитку. Для цього часу в Польщі характерним є розвиток фільварково-панщинного господарства. Причинами його поширення були:

розгортання ринкових відносин в самій Польщі;

попит на польське зерно на Заході;

падіння вартості польсько монети і тим самим чиншу;

домінуючі соціально-політичні позиції польської шляхти;

нездатність королівської влади забезпечити баланс станових інтересів.

Фільварок – господарство при поміщицькій садибі -- складався внаслідок економічних, політичних і соціокультурних змін як в самій Польщі, так і Європі.

Зросло виробництво зерна. Феодальний фільварок був чітко зорі­єнтований на внутрішній і зовнішній ринки. Попит на хліб та іншу сільсько­господарську продукцію пред'являли торгово-ремісничі центри, навколо яких складалися свої локальні ринки.

Набагато більшим за внутрішній був зовнішній ринок. Польські дворяни чуйно реагували на попит, який до середини XVI ст. отримав додатковий стимул у вигляді так званої революції цін, небаченого підвищення вартості продуктів харчування та інших товарів в країнах Заходу через наплив до Європи золота й срібла із захоплених іспанцями американських колоній.

Фільваркова система господарства процвітала протя­гом першої половини XVI ст. У фільварку шляхта побачила свій жит­тєвий порятунок. З переходом до панщинно-кріпосної системи багато поміщиків отримали справді міцний ґрунт під ногами. Це допомогло середній шляхті зміцнити свої політичні позиції в державі, відчутно потіснити стару аристократію.

В третій чверті ХУІ ст. сільськогосподарське виробництво досягло апогею. Після цього темпи розвитку аграрного сектора спали. Щоб компенсувати падіння цін на зерно і збільшити свої прибутки шляхта почала збільшувати фільваркову запашку і забирати землю у селян. Розширення запашки вимагало нових робочих рук. Вихід був знайдений у збільшенні днів панщини. Проте до середини ХУІІ ст. кризові тенденції ще не набули незворотного характеру. Польська економіка залишалася в цілому здоровою. Справжня криза розпочалася після потрясінь „потопу” і селянсько-козацьких війн першої половини – середини ХУІІ ст.

 

5.0.Московська держава у ХУІ – на початку ХУІІ ст.: концепція політичної влади, дві кризи державності, соціальні наслідки опричнини та смутного часу.

На кінець ХУ- початок ХУІ ст. завершення процес об’єднання руських земель навколо Москви в єдину державу. Основу територію Московської держави складали Володимиро-Суздальська, Новгородсько-Псковська, Смоленська, і Муромо-Рязанська землі, а також частина Чернігівського князівства. Загострення внутрішньої ситуації і посилення зовнішньої небезпеки змусили найбільш далекоглядних політичних діячів шукати вихід у посиленні державної централізації. В результаті у 1547 р. відбулося вінчання на царство Івана ІУ. Вперше в історії московський князь наділявся титулом царя, що за тогочасним поняттями різко підносило його над всією титулованою російською знаттю й урівнювало в становищі з правителями сусідніх держав. З приходом до влади навколо Івана утворюється оточення наближених до нього осіб – Обрана рада. Склад обраної ради відображала компромісний характер внутрішньої політики здійснюваною Іваном ІУ. Поряд з особами незнатного походження до ради входили представники знаті і придворної адміністрації. Не будучи офіційною державною установою,

Іван ІУ згортає попередню реформу і започатковує нову, яка увійшла в Термін „опричнина” походить від давньоруського слова „пріч”, „опріч”. В Давній Русі опричниною називали ту частину землі, яку по смерті князя виділяли його вдові „опріч всіх уділів”. Ця вдовина опричнина після смерті княгині заново ділилася між синами. Вдовина частина, таким чином, виділялася опріч всього князівства, опріч всієї землі виділялася і територія царської опричнини.

Опричнина -- це своєрідна реформа, що не мала цілісної програми, спрямована на утвердження самодержавної влади, яку проводив Іван ІУ жорстокими терористичними методами.

Періодизація опричнини:

1660-1684 – опричнина в широкому розумінні;

1564-1572 – опричнина у вузькому значенні;

Серпень 1560- грудень 1564 – перехідний період ( Смерть Анастасії, ліквідація „Обраної Ради”, втеча А. Курбського).

Грудень 1564- червень 1566 – перший етап опричнини (Від’їзд Івана УІ у Олександрову слободу, впровадження опричнини, перші опричні страти, опричнина набуває чіткого антикнязівсько-боярського спрямування).

Червень 1566-осінь1572 – другий етап опричнини (опричнина носить масовий терористичний характер, охоплює практично всі верстви населення, починаються репресії проти церкви з метою ліквідації її самостійності, страти боярина Івана Федорова, усунення і вбивство митрополита Філіпа Количева, страта князя Володимира Старицького та його сім’ї, опричний погром у Новгороді 1570 р., масові страти на Красній площі в Москві, вбивство царевича Івана, похід Давлет-Гірея, спалення Москви й указ про ліквідацію опричнини).

Осінь 1575 - березень 1584 – третій етап опричнини (удільний етап опричнини, перебування Симеона Бекбулатовича на московському престолі, існування опричнини у вигляді двору, смерть Івана ІУ).

Система опричного управління значною мірою копіювала систему управління земщини. На думку О. Зиміна, особливо важливу роль у формуванні опричного апарату зіграв „Государів палац”, що ввійшов в опричнину зі своїми закладами. Але він зазнав суттєвої реорганізації. Склад його фактично був сформований заново із осіб, які досить ретельно перевірялися.

Він мав традиційну структуру і поділявся на три палаци – ситний, кормовий, хлібний.

По смерті Івана Грозного і його синів влада опинилася в руках Бориса Годунова, якого на земському соборі 1598 р. було проголошено царем. Будучи талановитим політиком, Годунов намагався відновити стабільність. Але династична криза, що співпала з розрухою й голодом, запустінням центральної частини руських земель, що стало наслідком внутрішньої політики Івана Грозного, політика уряду, направлена на посилення закріпачення селян, розкол суспільства, що полягав у численних протиріччях між боярством, дворянством і служивим людом, породження глибокої кризи духовності поклали початок другої кризи Московської держави під назвою „Смута”.