В останній третині ху111 ст. Та українські землі.

 

Міжнародне становище українських земель в останній третині ХУ111 ст. визначалося масштабними геополітичними змінами на європейському континенті, які охопили у т.ч. і його східну та південну частини. Йдеться про виникнення т.зв. “пентархії” (влади п’яти великих держав) в особі Англії, Франції, Прусії, Росії та Австро-Угорщини. Зворотньою стороною народження “пентархії” стали - хронічна криза кількох колишніх лідерів Європи – Швеції, Речі Посполитої, Османської імперії та Іспанії,- перерозподіл їхніх колишніх територій, сфер впливу та ресурсної бази між новими володарями Європи.

Першорядним чинником стала політико-територіальна експансія Російської імперії, зміцнілої завдяки структурним та адміністративним реформам Петра 1. Закріпивши за собою Лівобережну Україну та Запоріжжя. та перетворивши Річ Посполиту в контрольованого сателліта (з поч.ХУ111 ст,), імперія Романових уже з 30-х рр. ХУ111 ст. розпочала енергійне просування на Південь з виходом до узбережжя Чорного моря.

Вирішальні зміни сталися в останній третині ХУ111 ст. Переможна для Росії шестилітня війна проти Османської імперії (1768-1774 РР.) й укладений за її результатами Кючук-Карнайджійський мирний договір та наступна переконлива перемога над турками у війні 1787-91 рр., закріплена у Яському мирному договорі – принесли Росії всю територію Північного Причорномор’я від гирла Дністра до Півн.Кавказу.

Цими анексіями плани Росії в Причорномор’ї, однак, не вичерпувались: вони йшли значно далі – аж до повного витіснення турків з Європи і заволодіння протоками Босфор і Дарданелли, що давало б вихід до Середземного моря. Тим самим, формувався один з “вузлів” європейської нестабільності на майбутнє.

Перемоги й приєднання територій у Причорномор’ї стали можливими не тільки завдяки загальній перевазі Росії на Османською імперією – військовій, організаційній, техніко-економічній. Серйозне значення мав і ще один чинник - дипломатична підтримка деяких держав “пентархії” – спочатку Прусії, а на пізніших етапах – і Австро-Угорщини.

За першою з цих конвенцій – 1772 р. - Австро-Угорщина отримала українську Сх. Галичину по р.Збруч. Для того, щоб територіально з’єднати цей край з закарпатськими територіями уряд Марії-Терезії у 1775 р. нав’язав ослабленій поразкою Туреччині угоду про передачу Буковини Австро-Угорщині.

Таким чином, три західноукраїнські території - Сх.Галичина, Півн.Буковина та Закарпаття до закінчення першої світової війни (1918 р.) перебували в складі імперії Габсбургів.

За “другим поділом Польщі” (1793 р.) Росія отримала українське Правобережжя – Київщину,Волинь та Поділля. Рішенням “таємної конференції” 23 грудня 1794 р. до Росії відійшла ще й західна частина історичної Волині – Холмщина.

Таким чином, разом з причорноморськими територіями Росія контролювала в сукупності понад 4/5 всіх українських земель.

Припинення військових дій, стабілізація, впорядкування управління українськими землями, елементарні гарантії безпеки населення та майна – все це мало позитивний вплив на динаміку народонаселення, зростання працересурсного, культурно-економічного потенціалуукраїнських земель. Значна частина їх – степи Півд.України,

Півн.Буковина, Закарпаття, південно-східна Галичина – практично вперше в історії України були стабільно заселені та освоєні в господарському відношенні.

Слід, однак, врахувати й інший бік проблеми – держави “пентархії”, переділюючи між собою величезні території мало рахувалися з їх етнічним складом населення, історико-культурними зв’язками і жодним чином – з їхнім волевиявленням (принцип “національ-

го самовизначення” ще був чужим і незнайомим тодішнім феодальнии монархам). А це в перспективі створювало потужні бар’єри на шляхах національного розвитку європейських народів, включаючи й українців.

 

18. ІМПЕРСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УРЯДІВ РОСІЇ ТА АВСТРІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕР. ПОЛ. Х1Х СТ..

Оскільки,в результаті поділів Польщі та анексії територій колишньої Османської імперії,українські етнічні землі були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями, ключового значення в їхньому подальшому розвиткові набула національно-регіональна політика обох імперій. Вона мала цілий ряд спільних рис – у цілях такої політики (імперська стабільність, експлуатація регіональних ресурсів в загальноімперських цілях), у її механізмі (імперська централізація), у політичній основі–такою являвся союз правлячих династій(Романових та Габсбургів) з місцевими феодальними елітами в регіонах при умові імперської лояльності останніх.

У Російській імперії “малороси-хохли” посідали 2-е за чисельністю місце в етнічній ієрархії, займали стратегічно важливий регіон з виходом до чорноморсько-середземноморської та центрально-європейської систем комунікацій, до того ж,- достатньо розвинений і значимий в економічному плані. До того ж, “малороси” вважалися настільки близькими до “великоросів” в культурно-релігійному відношенні, що офіційно трактувались як невід’ємна частина “єдиного російського народу”з певними чисто етнографічними відмінностями.

Тому, уже з катерининської епохи уряд Російської імперії взяв курс на політико-адміністративну асиміляцію українських земель(не слід її плутати з культурно-мовною,яка в силу різних причин ніколи не проводилась в Україні повною мірою).

Вона включала:

А) поширення на українських землях російської адміністрації та адміністративного поділу на губернії та повіти. Їх територія формувалася в основному під кутом зору податкових інтересів казни (кількісна рівномірність платників податків). Окрім цих інституцій, в українських регіонах,- подібно до решти прикордонних у Росії,будувався ще один “поверх” у цій адміністративній вертикалі – генерал-губернаторства, які здій- снювали найвищу військово-поліцейську владу в кількох суміжних губерніях

Б) Скасування залишкових елементіві польсько-литовського права й поширення російського законодавства в повному обсязі. Затвердження в 1833 р. Повного зводу законів Російської імперії, впровадження його на всій державній території, скасування залишків магдебурзького права й Великого Литовського статуту (1840 р.) завершили цей процес.

В) Завершення (протягом першої половини Х1Х ст.(до 1835 р.)) інтеграції колишньої козацької старшини до російського дворянського стану (всього 28 тис. осіб), аналогічні намагання інтегрувати татарсько-ногайську знать (з 1793 р.), та польську шляхту(з 1794-95 рр.). Новонавернені дворяни, натомість, здобували, нічим не обмежені можливості для кар’єри.

Разом з тим, пріоритети поточної політики царської адміністрації різнились в усіх трьох основних українських регіонах – “Південно-Західному краї” (Правобережжя), “Новоросії” (Південь) та Малоросії (Лівобережжя).

Що ж стосується ще одного українського регіону–Лівобережжя-Малоросії, то царський уряд вважав його вже надійно інтегрованим до імперської системи і проводив тут толерантну та лояльну політику, позбавлену якихось різких коливань та кроків. Про це свідчив сам факт правління тут ген-губернатора М.Рєпніна-Волконського (1818-33 рр.), прихильника козацько-полкового устрою, який мав зв’язки з колишньою козацькою старшиною. Новим елементом політики в регіоні було свідоме протиставлення” малоро-сійського патріотизму” полякам. Після переселення малоросійських козаків на Кубань (на поч.30-х рр.) було поставлено крапку й на “козацькому питанні” – більше ніхто не ставив його у попередній площині (повернення полкового ладу).

На територіях Австро-Угорщини,населених “русинами”-“рутенами”у цій державі, дещо різнилися навіть механізми регіональної політики. Оскільки територія “дунайської імперії”формувалась значною мірою за рахунок угод між династією та місцевою феодальною знаттю, то вплив центрального уряду тут був слабкішим, а позиції місцевих еліт навпаки–сильнішими.Це стосується, насамперед Угорсько-го королівства, яке користувалося широкою внутрішньою автономією, оскільки мадьяри - поруч з німцями, - вважалися “історичним,державним народом” в імперії Габсбургів.

Доля українського Закарпаття, яке входило до цієї провінції, мало залежала від імперського уряду, а переважно – від імперського намісника (палатина) в Будапешті та інших угорських інституцій. Тут збереглися ще середньовічні адміністративно-територіальні структури –комітати (жупи), які управлялися місцевим дворянством. Вони поділялися на округи. ”Руське”(“рутенське”) населення переважало в комітатах Унг, Берег, Марамарош та Угоча.

Сх. Галичина та Півн.Буковина в серпні 1786 р. були об’єднані у складі іншої провінції - Королівства Галіції та Лодомерії (це вульгаризований варіант назви Галицько-Волин-ського князівства. Керована урядом намісника у Львов і (Лемберзі), ця провінція поділя-лась на округи. Особливістю регіональної побудови влади тут, як і в Угорщині, була наявність сейму – органу представництва інтересів шляхти та верхівки духовенства.

Віддалене східне прикордоння,населене “русинами”цікавило Габсбургів переважно у військово-стратегічному плані – як плацдарм для впливу на нижнє Подунав’я та зручний рубіж для розмежування з Росією (по карпатській лінії). Тому, активна регіональна полі-тика тут здійснювалась лише на короткому відрізкові у 70-80-і рр. Х1Х ст., коли імперією управляли Марія-Терезія та її більш сміливий син і наступник Йосиф 11(від його імені цю політику часом називають“йозефізмом

Однак, після смерті Йосифа 11 (у 1790 р.) інтерес Габсбургів до “Галіції та Лодомерії” практично впав і вони залишались осторонь імперських пріоритетів. До того ж, гранично ослаблена після антинаполеонівських воєн Австрійська імперія просто не володіла ресурсами для активної регіональної політики. Перша пол. Х1Х ст. в історії західноукраїнських земель – це час згортання реформ “йозефізму” й відновлення основних елементів колишньої феодальної системи.