Східні слов’яни в іу -на поч. Іх ст. : доба воєнно-політичних союзів і племінних княжінь. Полянська земля та заснування старокиївської династії.

На території України

Заселення території України давніми людьми відбулося в епоху палеоліту або давнього кам'яного віку, який датується часом від І млн. по 10 тис. до н.е. У палеолітичну добу йшов процес формування людського суспільства, основними етапами якого були первісне людське стадо, дородова община і родовий лад. В межах території України відомо понад 1000 палеолітичних стоянок давніх людей. Найбільш ранньою е стоянка Королеве на Закарпатті, яка датується часом в 1 млн. років до н.е., пізнішими е стоянки Лука-Врублівецька на Дністрі, Мізинська на Чернігівщині, Межиричська на Черкащині, Гінцівська на Полтавщині, Добраничівська на Київщині та ін.

У мезоліті або середньому кам'яному віці /10 - 6 тис. до н.е./ вста­новилися близькі до сучасних природнокліматичні умови та флора і фау­на. Мезолітична людність України адаптувалася до цих змін. Були ство­рені знаряддя для обробки дерева - долота, сокири, тесла; наконечники, леза крем'яних ножів; списи виготовлялися у вигляді вкладишів із тонких крем'яних пластинок. Однією з цікавих пам'яток епохи мезоліту е печера поблизу с. Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями мисливців, звірів, танцюючих чаклунів.

У неоліті, або новому кам'яному віці /VI-IV тис. до н.е./ людина зробила нові успіхи в техніці обробки каменю - крім простого оббивання камінь навчилися шліфувати, пиляти, свердлити. Однак сутність епохи неоліту визначив перехід від привласнюючи форм господарської діяльності - мисливства і збираль­ництва - до відтворюючих, якими є землеробство і скотарство. Англійсь­кий археолог Г.Чайлд назвав цей процес "неолітичною революцією". Адже саме завдяки землеробству і скотарству розкрилися небачені перспективи для збільшення кількості харчових ресурсів. На думку археолога Д.Я. Телегіна відмінності в характері господарювання в різних регіонах України свідчить про нерівномірність історичного розвитку неолітичного населення.

Від середини ІV тис. до н.е. до кінця III тис. до н.е. на території України триває доба енеоліту або мідно-кам'яного віку. Енеоліт - це час, коли землеробство та скотарство стали провідними галузями господар­ської діяльності, була відкрита технологія отримання міді методом плавлення руди в спеціальних печах. Зростає продуктивність праці, виникають передумови для регулярного обміну і появи майнового розшарування, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу.

Найбільш яскравою і відомою енеолітичною культурою України була відкрита у 1893 р. археологом В.Хвойкою поблизу с. Трипілля на Київщині культура, яка за місцем першознахідки названа Трипільською. Основою господарства трипільців було землеробство /спочатку мотичне, пізніше орне/, а також скотарство. Високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство /роз­писна кераміка/ та металургія міді. Особливо цікавим явищем трипільської культури є розписна кераміка: горщики, миски, келихи, великі посу­дини розмальовані червоною, чорною, білою фарбами. Проживали трипільці в селищах, а також поселеннях-гігантах, протомістах - Майданецьке, Доброводи, Тальянки, Чичеркозівка, Володимрівка та ін., які налічували по 10-15 тис. населення. Будинки - чотирикутні, багатокармні, зі стаціонарними глинобитними печами в середині. Ззовні будинки білилися вапном.

Причинами занепаду Трипільської культури вважаються: екологічна ка­тастрофа, зумовлена усиханням клімату, демографічна криза та вторг­нення войовничих скотарських племен ямної культури зі сходу та культу­ри кулястих амфор з північного заходу.

До інших землеробсько-скотарських племен мідного віку належали племе­на культур Гумельниця у Нижньому Подунав’ї, лендельської, лійчастого посуду та кулястих амфор на Заході України, розписної кераміки на За­карпатті.

Наступним етапом розвитку стародавнього населення України був брон­зовий вік, який тривав близько тисячі років / II тис. до н.е./. Він дістав свою назву за найменуванням цього сплаву /мідь плюс олово чи рідше - свинець або миш'як/. Бронза є сплавом твердішим ніж мідь, температу­ра його правління - 700-900° і отримати її можна було у спеціальних печах-горнах. З горнів розплавлену бронзу розливали глиняними ложечками-ллячками по формочках, зроблених з м'яких порід каменю.

Доба бронзи в межах України характеризується наявністю великої кіль­кості археологічних культур: катакомбної, багатоваликової кераміки, зрубної, сабатинівської, білозерської в степовій смузі; шнурової кера­міки, тшинецько-комарівської, білогрудівської в Лісостепу; марьянівської і бондарихінської у Лівобережному Поліссі; Ноа, станівської, отоманської в Карпатах і на Закарпатті. Розвивалися й ідеологічні уявлення. Так, з широким використанням у господарстві коня серед племен індоіранського походження степової сму­ги України поширюється його культ. В поховальному ритуалі кінь стає посередником між світом живих і царством мертвих.

Завершити виклад питання слід висновком про те, що в епоху бронзи відбувся дальший розвиток продуктивних сил тогочасного населення Ук­раїни, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснооб­щинного до станово-класового, що археологічно фіксується наявністю скарбів коштовностей в багатьох похованнях, наявністю у частині багатих поховань атрибутів сильної вождівської влади - скіпетрів, жезлів, булав.

 

2. Формування цивілізованого суспільства - доба раннього залізного віку на території України

На початку І тис. до н.е. епоха міді-бронзи змінилась залізним віком; початковий його період називається раннім залізним віком, який тривав приблизно до початку V ст. н.е. Його головною рисою було добування та широке використання заліза для виготовлення різних знарядь праці і зброї. Залізні вироби за міцністю і гостротою перевершували вироби з усіх інших матеріалів - каменю, кістки, рогу, міді і бронзи.

На зміну напівосілим скотарям-землеробам попередніх епох прийшли численні кочові племена, які протягом багатьох століть визначали історичний розвиток на степових обширах Євразії.

Першим кочовим народом в українських степах були кіммерійці /Х- початок VІІ ст. до н.е./. Цей етнонім донесли нам писемні джерела -ассирійські, лідійські, грецькі, а археологи визначили коло його пам'­яток. Кіммерійці сформувались на ґрунті білозерської культури пізньої бронзи, вели типово кочовий спосіб життя, залишивши після себе похо­вання курганного типу і належали до іраномовних етносів.

Провідне місце в господарстві кіммерійців належало табунному конярст­ву, що забезпечувало верховими кіньми воїнів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер у поемі "Ілліада" називає їх "дивними гіпомологами-млекоідами", тобто тими, хто доїть кобилиць. З ремесел і відомі залізоробне і залізообробне, бронзоливарне, ткацьке керамічне та ін.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було й ство­рення антропоморфних статуй, на яких висікались зображення різноманіт­ного військового спорядження.

Подальший розвиток кіммерійського суспільства був перерваний навалою скіфів.

Скіфська доба в стародавній історії України тривала від середини VII ст. до н.е. по III ст. до н.е. Фахівці виділяють в ній два етапи - архаїчний / VІІ - VІ ст. до н.е./ та класичний /V - ІV ст. до н.е./. Для першого етапу характерна орієнтація скіфів на зв'язки з державами Передньої Азії, а для другого - з античними державами Північного При­чорномор'я.

Поряд з численними археологічними пам'ятками вивчення історії скіфів вивчення історії скіфів є писемні твори античних авторів, зокрема "Істо­рія" Геродота.

Найдавніші згадки про скіфів датовані 70-ми рр. VІІ ст. до н.е. і міс­тяться в ассирійських джерелах. Царі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з мідійцями і вавілонянами, а потім скіфи чверть століття самі панували у Передній Азії.

Важливою подією в політичній історії Скіфії після її формування була скіфо-перська війна 513 або 512 рр. до н.е. Готуючись до завоювання Греції персицький цар Дарій І вирішив спочатку приборкати скіфів, щоб уникнути удару в свій тил. Зібравши велику армію він перейшов Дунай і почав заглиблюватися в глиб Скіфії. Заманюючи армію персидського царя Дарія І у глиб своєї території і нападаючи на її окремі загони, уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу і відкинули військо агресорів за Дунай. Сам Дарій І ледь не потрапив у полон до скіфів.

Перемога над Дарієм І сприяла етнополітичній консолідації скіфів, виникненню державного утворення Велика Скіфія. Вздовж берегів Меотіди /Азовського моря/ до Танаїсу /Дону/ та степовому Криму кочували царські скіфи; в степах на схід від Борисфена /Дніпра/ проживали скіфи-кочовики, на пів­ніч від них, в Лівобережному Лісостепу - скіфи-землероби. Поблизу Оль­вії у Південному Побужжі - калліпіди або еліно-скіфи, північніше від них - алазони. Кочові скіфи розводили коней, дрібну і велику рогату худобу, а лісо­степові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, яч­мінь, горох, гречку, овес. Розвивались різні промисли, ремесла, особли­во обробка чорних і кольорових металів, бронзи, виробництво кераміки, ткацтво та ін.

Влада правителів Великої Скіфії поступо­во трансформується з виборної у спадкову. За своїми функціями - підтри­мання відносин залежності і панування, зміцнення статусу царя, накопи­чення в руках верхівки величезних багатств - це вже була політична організація і скіфське суспільство у своєму розвитку досягло стадії цивілізації. Найбільшої могутності Велика Скіфія досягла у ІV ст. до н.е. за правління царя Атея, який навіть карбував власну монету. Занепад цієї могутності почався наприкінці ІV ст. до н.е. Скіфів витісняють нові кочові племена. Центр скіфської державності переміщується у Крим, де протягом II ст. до н.е. - початку III ст. н.е. існувало пізньоскіфське царство, відоме з праць Страбона як Мала Скіфія. Зеніту своєї могутності Кримська Мала Скіфія досягла в ІІ ст. до н. е. за часів правління царів Скілура та Палака.

Релігія скіфів була язичеською. Основними богами були: папай - воло­дар неба; Табіті - богиня домашнього вогнища; Гойтосір - бог Сонця та інші. Ховали своїх померлих скіфи під курганами. Особливо величними є царські кургани Чортомлик, Товста Могила, Огуз, Гайманова Могила.

Сарматський період в стародавній історії України тривав з III ст. до н.е. по III-ІV ст. н.е. Термін сармат в перекладі з давньоіранське мови означає "оперезаний мечем", і сармати, подібно кіммерійцям та скіфам були іраномовними племенами. Про них писали античні автори: Діодор Сицілійський, Страбон, Помпоній Мела, Агріппа, Аппіан та ін. Масове переселення сарматських племен на територію сучасної України починається з кінця II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють території між Доном і Дніпром, а надалі проникають в Побужжя Подністров'я і Нижнє Подунав'я, довго і вперто воюючи з Римом. Війна і грабіжництво у них вважалися не тільки звичайною, а й престижною справою.

Побут сарматів є характерним для кочовиків. Античні автори згадують сарматські вози, намети; чоловіки носили короткі каптани, шаровари, м'які чоботи, жінки одягали довгі сукні з рукавами до зап’ястя, поверх сукні носили халат.

Сарматське суспільство було ранньокласовим, характеризувалося наявні­стю майнового розшарування, виділенням панівної верхівки при збережен­ні колективної власності на землю. Кількість рабів у сарматів незнач­на. Певною особливістю суспільного ладу у сарматів була наявність пережитків матріархату, високий соціальний статус жінки.

Головним предметом культу у сарматів, як і у скіфів, був меч як уособлення богу війни. Шанували вони й Велику богиню, яка одночасно вважалася і покровителькою коней.

В середині III ст. н.е. сарматів в українських степах потіснили войовничі германські племена готів, а остаточно витіснили кочівники-гунни в останній чверті ІV ст. н.е.

Яскравою сторінкою стародавньої історії України було існування античних держав у Північному Причорномор'ї / друга половина VІІ ст. до н.е. - кінець ІV-V ст. н.е./, які виникли як результат освоєння греками узбережжя Середземного і Чорного морів внаслідок "Великої грецької колонізації.” Так, про­тягом другої пол. VІІ - V ст. до н.е. виникли: Борисфеніда і Ольвія в Південному Побужжі, Тіра у Нижньому Подністров'ї, Херсонес у півден­но-західному Криму, Пантікапей, Феодосія, Мірмекій, Пормфій, Тірітака, Німфей на Керченському півострові.

Тисячолітня історія античних держав у Північному Причорномор'ї по­діляється на два великі періоди, кожний з яких, в свою чергу, склада­ється з трьох етапів.

Перший період тривав від другої половини VІІ ст. до н.е. до середини І ст. до н.е., називався грецьким або еллінським. Він характеризувався самостійним існуванням грецьких колоній, їх тісними політичними, економічними, культурними зв’язками з материком Грецією

Другий період історії античних держав Північного Причорномор’я називається римським /друга половина І ст. до н.е. – 70-ті рр. ІV ст. до н.е./ Цей період характеризується входженням Тіри, Херсонесу, Ольвії до складу римської провінції Нижня Мезія, встановленням римського протекторату над Боспором.

На Керченському ж півострові у 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство - держава з монархічною формою правління.

Більшість населення Ольвії, Тіри, Херсонесу, в містах Боспору становили греки. Соціально-майновий стан населення античних держав Північного Причор­номор'я був строкатим: це вільні громадяни різного майнового достатку, вільновідпущенники, раби.

Товарний характер сільського господарства і ремесла зумовлювали протягом усього часу існування античних держав у Північному Причорномор'ї розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Внутрішня зосереджувалась у межах міст та їхніх сільськогосподарських округ; проводилась як у грошовій так і в натуральній формі. Зовнішня торгівля велася з Афіна­ми, Корінфом, Фівами, Геракле, Понтійською, Римом, навколишніми і від­даленими народами. Для потреб торгівлі кожна держава карбувала власну монету.

Релігія була грецькою, політеїстичною, тобто поклонялися багатьом богам: Зевсу, Аполону, Артеміді, Афіні, Діонісу. З III ст. н.е. спочатку на Боспорі, а пізніше і в Херсонесі починає поширюватись християнство.

Вплив античної цивілізації на місцеве населення спричинив поміт­не прискорення темпів історичного розвитку населення Криму, Північно-Західного Причорномор'я, Нижнього і, навіть Середнього Подніпров'я, на тривалий час визначив південний вектор його цивілізаційної орієнта­ції. В подальшому це сприяло тісним контактам першої східнослов'янсь­кої держави - Київської Русі зі спадкоємницею греко-римського світу Візантійською імперією.

 

В УКРАЇНІ (1919-1920 РР.).

На відміну від Радянської влади початку 1918 р.,яка являла собою коаліцію ліворади-кальних сил на чолі з більшовиками, весною 1919 р.і надалі вона являла собою режим партійної диктатури КП(б)У, формально здійснюваної через радянські установи.

Згідно Конституції УСРР, ухваленої 111-м Всеукраїнським з’їздом Рад в Харкові 10 березня 1919 р.,в “державі диктатури пролетаріату та найбіднішого селянства у формі Рад” могла припинятися всяка політична діяльність, що суперечила інтересам комуністичної революції.Це поставило поза законом як партії Директорії, так і загальноросійські– від меншовиків,есерів та правіше.Правда, кільком партіям було дозволено брати участь у Радах, користуватися “пільгами” легальності– лівим есерам-борби-стам, українським есерам-боротьбистам та деяким дрібнішим групам Виключно важливу роль в його становленні зіграла всебічна підтримка РРФСР. Виходячи з курсу ЦК РКП(б) на “революційне злиття України з Росією”та військово-політичної ситуації, що складалась, з кінця травня 1919 р. радянські республіки уклали “воєнно-економічний союз”.

В умовах громадянської війни “війського-економічний союз” мав рацію в тому сенсі, що дозволяв централізувати ресурси радянських республік та командування військовими силами – перед лицем хоч і численних, але розєднаних противників. Він зіграв важливу роль в перемозі РКП(б)-КП(б)У. Утвердження радянсько-комуністичного режиму в Україні було складним і тривалим процесом.

Компартія фактично не змогла виробити відповідної українським реаліям і достатньо переконливої для мас соціально-економічної політики.

Подібно до РРФСР у такій якості впроваджувався “воєнний комунізм” -–прискорена націоналізація засобів виробництва, торгівлі й банків, обмеження ринкових відносин та їх заміни централізованим управ-лінням, плануванням виробництва та адміністративним розподілом продукції.

Складовою частиною стала й т.зв.“продрозверстка”, запроваджена 12 квітня 1919 р.– система централізованої конфіскації Для цієї “битви за хліб”з РРФСР прибуло більше 70 робітничих “продзагонів”; виділялися й військові частини.

Сумарними наслідками такої політики стала глибока політична криза: Криза поглиблювалася поразками на фронтах з травня 1919 р. - проти Добровольчої Армії А.Денікіна та Директорії.

Цю кризу уряду УСРР вдалося частково подолати лише на поч. 1920 р.. Перш за все, завдяки слабкості й взаємній ворожнечі своїх воєнно-політичних противників – білогвардійців, петлюрівців та Польщі.

В результаті контрнаступу Червоної Армії протигом грудня 1919- поч.лютого 1920 р. основні сили білогвардійців були розбиті. Їх залишки – 30-тисячна Російська армія барона П.Врангеля, яка ще контролювала Крим – вже не мали самостійного військово-політичного значення.

Потім – настала черга Польщі, лідер якої маршал Ю.Пілсудський діяв самостійно, уникаючи якихось угод з білогвардійцями. Контролюючи Сх.Галичину та Зах.Волинь, польський лідер прагнув встановити на решті території Між Польщею й Директорією (яка фактично нікого вже не представляла) від 21 та 24 квітня 1920 р., поляки визнавали правоздатність петлюрівського уряду, зобов’язалися надати йому військову та фінансову допомогу, отримавши за це українські території по рр. Збруч та Горинь(з 11 млн.населення) та економічні пільги в майбутній петлюрівській державі:. Саме наявність цих договорів дала підстави Ю.Пілсудському розпочати 25 квітня 1920 р. наступ без формального оголошення війни –адже остання виставлялась в якості “дружньої союзної допомоги.”

Сама ж радяно-польська війна виявилась скоробіжною навіть за мірками того часу –обидві сторони просто не могли дозволити собі більш тривалої кампанії, знаходячись на грані виснаження.

18 жовтня в латвійській столиці Ризі розпочалися мирні переговори, що їх результат мав серйозний вплив на хід української міжвоєнної історії.

Утвердження комуністичного режиму протягом 1920 р. почасти пояснювалося й корективами його політики, наміченими в постанові 8-ї конференції РКП(б) “Про Радянську владу на Україні”, прийнятій на поч. грудня 1919 р.. Правляча партія проголошувала свою підтримку принципу незалежності України)що в принципі гарантувало збереження УСРР на майбутнє), української мови та культури, політику союзу з т.зв. “середнім селянством” -, що тягло за собою пом’якшення продовольчої та земельної політики.

Водночас, “чистка” КП(б)У від внутрішньої опозиції, чекістські заходи проти антикомуністичного підпілля та повстанців об’єктивно зміцнювали правлячий режим у внутрішньому плані. Тому, всупереч кризовим явищам в економіці та численним проявам масового невдоволення, цей режим наприк.1920-1921 рр. виглядав консолідованим і дієздатним.

 

 

Індустріалізація.

Новий економічний курс повинен був вирішити низку завдань:

1) забезпечити економічну самодостатність СРСР;

2) зміцнити обороноздатність країни;

3) створити матеріально-технічну базу для модернізації промисловості і сільського господарства;

4) підвищити матеріальний добробут і куль­турний рівень трудящих.

Однак побудова нових і модернізація старих промислових підприємств вимагала значних коштів. Від початку найважливішими проблемами стають питання термінів та джерел фінансування індустріалізації.

Остаточний варіант плану був прийнятий на ХVI партконференції (квітень 1929) і передбачав поступове нарощування індустріального потенціалу держави. Однак документ так і залишився на папері, оскільки вже у листопаді 1929 р. у Сталін проголосив курс на різке форсування індустріа­лізації («великий перелом»). Радянський Союз активно закуповував за кордоном обладнання і техніку для нових промислових підприємств (1931 р. радянські закупки становили 1/3 світового експорту машин і обладнання, у 1932 р. — близько 1/2).

Етапи індустріалізації:

1. 1926 – жовтень 1928 рр. – початок індустріалізації. Зросли капіталовкладення в промисловість, розпочалась реконструкції старих виробничих фондів, будуються нові, в основному дрібні та середні підприємства. Закладено Дніпрогес.

2. 1928 – 1932 рр. – перша п’ятирічка - форсована індустріалізація. Посилено фінансування промислового сектору України. (20% союзних капіталовкладень, 400 з 1500 підприємств); будуються і реконструюються великі промислові об’єкти З метою забезпечення фінансування індустріалізації влада розпочинає колективізацію і розкуркулення.

3. 1933-1937 рр. – друга п’ятирічка - уповільнення індустріалізації. Зменшуються капіталовкладенння в українську промисловість (закладено 1000 підприємств з 4500 союзних); будуються переважно середні та малі підприємства. Найбільші новобудови: Харківський турбінний, Новокраматорський завод важкого машинобудування, азотний.

4. 1938-1941 рр. – третя п’ятирічка – згортаня індустріалізації. Спад виробництва, репресії серед міністрів, директорів та інженерів.

Спорудження тисяч нових заводів протягом одного десятиріч­чя вивело Україну на рівень великих індустріальних країн: напере­додні війни республіка зайняла 2 місце в Європі за виплавкою чавуну, 3 місце за виробництвом сталі, 4 місце у світі за видобутком вугілля.

Наслідки індустріалізації.

1. Змінилась структури народного господарства України.

- зросла доля промисловості, що перетворило економіку Україну з аграрної в індустріально-аграрну;

- змінилося на користь першого співвідношення між виробництвом засобів виробництва (група А - машинобудування, чорна металургія, та кам'яновугільна промис­ловість), і предметів споживання (група Б);

- зросла питома вага великої промисловості в порівняні з дрібною (92,5 % на 1938 р.)

Ліквідовано безробіття.

Період: 1929 – 1932 рр.

Початок насильницького створення колективних господарств. Кампанії по колективізації супроводжувалась усуспільненням не лише земель але і великої та дрібної худоби, птиці, що зустріло рішучий опір селянських мас. Перша хвиля розкуркулення: січень - початок березня 1930 р. Охопила 309 районів, де налічувалося близько 50 % селянських господарств. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5% від загальної кількості.

Однак масові заворушення різко загострили внутрішньополітичне становище радянської держави. Відновлення колективізації спричинило другу хвилю розкуркулення: вересень 1930 – 1932 рр. За це час за межі України було вислано близько 100 тис. родин. Загалом за роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селян­ських господарств.

В 1932 р. це призводить до голодомору, який продовжувався і в 1933 р. За приблизними підрахунками від голоду 1932-33 р. загинуло 4 - 5 млн. чол.

Поряд з опором населення перед радянським керівництвом виникає ціла низка інших труднощів, які гальмували колективізацію в Україні:

1. Проблеми управління колективізованим сільським господарством: відсутність на всіх рівнях компетентних управлінських кадрів.

2. Недолік кваліфікованих кадрів, здатних забезпечити механізацію українського села.

Внаслідок жорсткої каральної політики на к. 1932 р. владі вдалось провести колективізацію близько 70% усіх селянських господарст в.

Період: 1933 – 1937 рр.

В цей період було завершено колективізацію. Зломлене голодомором і репресіями селянство покірно вступає до колгоспів. За роки 2-ї п’ятирічки було:

- колективізовано більше 90 % господарств;

- проведено організаційно-господарче укріплення колгоспів і радгоспів;

- розширено мережу МТС і створено систему підготовки кадрів для механізації с. г. (в 1937 р. МТС обслуговують 97% колгоспів);

- введено новий Устав колгоспів (1935 р.), за яким земля навічно ставала колективною власністю;

Головним результатом суцільної колективізації стає створення цілісної системи масованої перекачування фінансових, матеріальних, трудових ресурсів з аграрного сектору в індустріальний. Новостворена система забезпечувала:

1) постачання продовольством і сільгоспсировиною по но­мінальним цінам;

2) значні фінансові надходження за рахунок численних податків;

3) організований набір промисловими підприємствами ро­бочої сили у селі;

4) пряме втручання партійно-дер­жавного апарату (райкомів, уповноважених) у процес виробництва.

Економічний результат колективізації - занепад аграрного сектору економіки (за 1929—1932 рр. скорочується поголів’я великої рогатої худоби на 1/3; різко падає річний валовий збір зерна). На к. 30-х років колгоспне сільське господарство досягає доколективізаційних показників, однак продуктивність і темпи розвитку галузі відставали від середньоєвропейських.

31. Політика коренізації в 20-30-ті рр.: суть, зміст, значення.

Щоб привернути на свій бік широкі прошарки національної інтелігенції та селянства радянської держави влада в 20-х роках намагалася забезпечити умови розвитку національних культур і мов. Така політика отримала назву коренізації. Основні її положення були прийняті на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) і включали:

- підготовку, вихован­ня та висування кадрів корінної національності;

- урахуваннянаціо­нальних факторів при формуванні партійного та державного апарату;

- організацію мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газетні журналів, книговидавничої справи на мовах корінних національностей;

- глибоке вивчення національної історії, відрод­ження і розвиток національних традицій і культури.

В Українській СРР коренізація мала два напрямки здійснення:

1) українізація;

2) створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншостей України.

Для реалізації політики українізації створюється комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. П. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, О. Шумський та ін. 1 серпня 1923 р. приймаються директива ВУЦВК про необхідність надання державної допомоги розвитку української мови.

Результати здійснення політики українізації:

- перехід на українську мову викладання освітніх закладів (кінець 1927 р. - 4/5 шкіл, більше 1/2 технікумів і понад 1/4 вузів);

- перехід на українську мову в діловодстві (52% республіканських наркоматів і відомств, 60% місцевих органів радянської влади, 42 % апарату КП(б)У;

- зросла питома вага українців у лавах парті ї (54%) та її керівних структур (50%);

- динамічно розвивається українська культура («культурне відродження 20-х»).

Результати політики розвитку національних меншостей:

- представництво представників нацменшин в держапараті УСРР на 1929 р складає 63, 8 %;

- в місцях компактного проживання неукраїнського населення створено окремі територіально-адміністративні округи (автономна Молдавська республіка, 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони);

- відкрито близько 950 національних шкіл.

В кінці 20-х на початку 30-х рр. політика коренізації в обох її проявах під тиском командно-адміністративної системи згортається. Українізація стає під­ґрунтям, на якому формується міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво» («хвильовізм», «шумськізм» «волобуєвщина»), а причетність до її реалізації стає підставою для репресій в партійному, державному апаратах та широких колах інтелігенції.

 

 

32.Формування тоталітаризму. Сталінізм і політико-ідеологічні процеси в УСРР у 1930-х.

В 20-х рр. в СРСР в цілому і в Україні зокрема закладаються основи тоталітарної системи влади, яка передбачала здіснення всеохопного контролю комуністичної партії над усіма сферами життя українського суспільства. Якщо в 20-х рр. головним мотивом існування такого режиму була боротьба з „внутрішньою і зовнішньою контреволюцією”, то в 30-х рр. до нього додається потреба в мобілізації всіх зусиль суспільства на проведення індустріалізації.

Ознаки тоталітаризму:

1. Утвердження панівної комуністичної ідеології.

- боротьба з конкурентними ідеологіями (антирелігійна кампанія і ліквідація в 1930 р. автокефальної церкви; ліквідація „Просвіт” в 1929-1930 рр.)

- формування „єдиноправильної лінії” в самій партії і боротьба з „ухилами” та внутріпартійною опозицією;

- насаджування комуністичної ідеології через органи цензури та партійного контролю в культурі та освіті;

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних сил.

- централізація і унітаризація РКП(б), в ході яких КП(б)У отримує права обласного осередку РКП(б);

- ліквідація партій, які співпрацювали з більшовиками в роки громадянської війни та утвердження радянської влади в Україні (Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів (лідери О.Шумський, Г.Гринько, П. Любченко) в 1920 р. самоліквідується і вливається в КП(б)У; Українська комуністична партія (лідери – А. Річицький, Ю. Лапчинський) припиняє існування в 1925 р.);

- боротьба з нелегальними осередками опозиційних партій (репресії і самоліквідація в 1924 р. організацій РСДРП (меншовиків) в Україні);

- законодавче закріплення монополії на владу РКП(б)

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення контролю партії та держави над суспільним життям (перехід громадських організацій під юрисдикцію НКВС).

5. Встановлення контролю партапарату над економікою України.

- згортається неп, як поєднання ринкових механізмів функціонування економіки і державного регулювання;

- формується адміністративно-командна система управління економікою.

Збереження такої системи влади було неможливим без насилля. Здійснення насилля і терору було пов’язане з такими чинниками:

- з потребою усунення реальних та потенційних противників тоталітарної системи влади;

- з формуванням сприятливої для існування системи атмосфери страху, соціальної апатії, послуху;

- з боротьбою за особисту владу і формуванням культу особи Й. Сталіна.

В довоєнний період Україною прокотилося три хвилі репресій:

1. 1929-1931 рр. – розкуркулення і депортації українського селянства, боротьба з „шкідниками” та „саботажниками”(„шахтинська справа” і „Харківський центр” 1928 р.); боротьба з „націоналістичною контреволюцією” (Спілка визволення України, Український національний центр ін.), перші чистки парт- і держапаратів (1929-30 рр. „вичищено” 11 % - 40 тис. чол.)

2. 1932-33 рр. – штучний голод в Україні, «постишевський» терор (репресій зазнали діячі української культури пов’язані з українськими визвольними змаганнями 1917-20 рр.), репресії після вбивства Кірова („Об’єднання українських націоналістів” 1934 р.,)

3. 1936-38 рр. – доба „Великого терору”: масові арешти і розстріли української інтелігенції (розстріл в урочищі Сандормох (Карелія) 1111 в’язнів), репресії командного складу Червоної армії (44 тис. чол. - 100% командування корпусів, 98% - дивізій, 70% - полків, 80% - батальйонів), „чистки” КП(б)У (кількість членів партії в Україні зменшилась на 266 тис.).

Радянський тоталітаризм належить до найжорстокіших і антигуманних рполітичних режимів в історії людства.

 

 

33. „Українське питання” напередодні та початковому етапі другої світової війни.

В другій половині 30-х років українське питання знову висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.

Українське питання — це пи­тання про геополітичне майбутнє українських етнічних земель. Розчленування України між чотирма державами суперечило як нормам моралі так і нормам міжнародного права (принципу національного самовизначення). Співвідносно становище українського народу було яскравим прикладом несправедливості і нелегітимності Версальсько-Вашингтонської системи.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського пи­тання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

Після приходу до влади в Німеччині А. Гітлера, нове керівництво розпочинає підготовку до війни. Щоб приховати європейський напрямок агресії в напівофіційних заявах керівники Німеччини проголошують своїм головним геополітичним інтересом – українські землі. Така демонстративна позиція Гітлера в українському питанні досягла свого результату. Західні держави притримуються політики «умиротворення» - задоволення вимог Німеччини заради збереження миру.

Характерним прикладом політики „умиротворення” є Мюнхенська домовленість (29— 30 вересня 1938 р.). Англія і Франція погодилась на розчленування Чехословаччини і передачу Німеччині Судетської області. В ході вирішення Чехословацької проблеми українське питання повернулось несподіваним ракурсом.Українське Закарпаття під впливом Німеччини виокремилось в автономний край Закарпатську Русь-Україну (28 жовтня 1938 р.).

Гітлер майстерно використав українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, але і з потенційними союзниками. Для західних держав Закарпатська Україна проголошувалась німецькою пропагандою зародком майбутньої пронімецької „Великої України”, яка постане після радянсько-німецької війни. Румунія і Польща, реагуючи на пропаганду намагались запобігати перед німецьким урядом, щоб ліквідувати Карпатську Україну, розділивши її між собою і таким чином створивши „інтернаріум” – санітарний кордон навколо СРСР з міцних держав.

Коштом українських земель Німеччина прихилила на свій бік і Угорщину. 2 листопада 1938 р. за рі­шенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпат­ська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км² своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів.

На рубежі 1938—1939 рр. в черговий раз змінились акценти у зовнішньополітичному курсі Німеччини. Прагнучи до війни але пам'ятаючи уроки Першої світової Гітлер вирішив убезпечити себе від війни на два фронти. Шукаючи зближення з СРСР, німецьке керівництво в черговий раз використовує українську карту:

Німеччина запропонувала Радянському Союзу польську Західну Україну.

23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про нена­пад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол. Він містив положення, про розподіл „сфер інтересів” СРСР і Німеччини. В «сферу інте­ресів» СРСР увійшов в тому числі і Західноукраїнський регіон.

Пакт Молотова-Ріббентропа і таємний протокол до нього розв'язував руки лідеру третього рейху для почат­ку Другої світової війни.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Виконуючи таємні домовленості, СРСР 17 вересня 1939 р. окупував Східну Галичину і Західну Волинь.

 

 

Економічна сфера.

В сільському господарстві: