Колективізація сільського господарства України.

За більшовицькою ідеологією колективне сільське гос­подарство повинно було замінити приватні селянські господарст­ва.

В кінці 20-х рр. головними мотивами колективізації стають:

1. Потреба додаткових фінансових джерел для індустріалізації.

2. Потреба робочих рук для новоствореної промисловості.

Перехід до політики суцільної колективізації почався у 1929 р. Періоди:

Період: 1929 – 1932 рр.

Початок насильницького створення колективних господарств. Кампанії по колективізації супроводжувалась усуспільненням не лише земель але і великої та дрібної худоби, птиці, що зустріло рішучий опір селянських мас. Перша хвиля розкуркулення: січень - початок березня 1930 р. Охопила 309 районів, де налічувалося близько 50 % селянських господарств. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5% від загальної кількості.

Однак масові заворушення різко загострили внутрішньополітичне становище радянської держави. Відновлення колективізації спричинило другу хвилю розкуркулення: вересень 1930 – 1932 рр. За це час за межі України було вислано близько 100 тис. родин. Загалом за роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селян­ських господарств.

В 1932 р. це призводить до голодомору, який продовжувався і в 1933 р. За приблизними підрахунками від голоду 1932-33 р. загинуло 4 - 5 млн. чол.

Поряд з опором населення перед радянським керівництвом виникає ціла низка інших труднощів, які гальмували колективізацію в Україні:

1. Проблеми управління колективізованим сільським господарством: відсутність на всіх рівнях компетентних управлінських кадрів.

2. Недолік кваліфікованих кадрів, здатних забезпечити механізацію українського села.

Внаслідок жорсткої каральної політики на к. 1932 р. владі вдалось провести колективізацію близько 70% усіх селянських господарст в.

Період: 1933 – 1937 рр.

В цей період було завершено колективізацію. Зломлене голодомором і репресіями селянство покірно вступає до колгоспів. За роки 2-ї п’ятирічки було:

- колективізовано більше 90 % господарств;

- проведено організаційно-господарче укріплення колгоспів і радгоспів;

- розширено мережу МТС і створено систему підготовки кадрів для механізації с. г. (в 1937 р. МТС обслуговують 97% колгоспів);

- введено новий Устав колгоспів (1935 р.), за яким земля навічно ставала колективною власністю;

Головним результатом суцільної колективізації стає створення цілісної системи масованої перекачування фінансових, матеріальних, трудових ресурсів з аграрного сектору в індустріальний. Новостворена система забезпечувала:

1) постачання продовольством і сільгоспсировиною по но­мінальним цінам;

2) значні фінансові надходження за рахунок численних податків;

3) організований набір промисловими підприємствами ро­бочої сили у селі;

4) пряме втручання партійно-дер­жавного апарату (райкомів, уповноважених) у процес виробництва.

Економічний результат колективізації - занепад аграрного сектору економіки (за 1929—1932 рр. скорочується поголів’я великої рогатої худоби на 1/3; різко падає річний валовий збір зерна). На к. 30-х років колгоспне сільське господарство досягає доколективізаційних показників, однак продуктивність і темпи розвитку галузі відставали від середньоєвропейських.

31. Політика коренізації в 20-30-ті рр.: суть, зміст, значення.

Щоб привернути на свій бік широкі прошарки національної інтелігенції та селянства радянської держави влада в 20-х роках намагалася забезпечити умови розвитку національних культур і мов. Така політика отримала назву коренізації. Основні її положення були прийняті на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) і включали:

- підготовку, вихован­ня та висування кадрів корінної національності;

- урахуваннянаціо­нальних факторів при формуванні партійного та державного апарату;

- організацію мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газетні журналів, книговидавничої справи на мовах корінних національностей;

- глибоке вивчення національної історії, відрод­ження і розвиток національних традицій і культури.

В Українській СРР коренізація мала два напрямки здійснення:

1) українізація;

2) створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншостей України.

Для реалізації політики українізації створюється комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. П. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, О. Шумський та ін. 1 серпня 1923 р. приймаються директива ВУЦВК про необхідність надання державної допомоги розвитку української мови.

Результати здійснення політики українізації:

- перехід на українську мову викладання освітніх закладів (кінець 1927 р. - 4/5 шкіл, більше 1/2 технікумів і понад 1/4 вузів);

- перехід на українську мову в діловодстві (52% республіканських наркоматів і відомств, 60% місцевих органів радянської влади, 42 % апарату КП(б)У;

- зросла питома вага українців у лавах парті ї (54%) та її керівних структур (50%);

- динамічно розвивається українська культура («культурне відродження 20-х»).

Результати політики розвитку національних меншостей:

- представництво представників нацменшин в держапараті УСРР на 1929 р складає 63, 8 %;

- в місцях компактного проживання неукраїнського населення створено окремі територіально-адміністративні округи (автономна Молдавська республіка, 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони);

- відкрито близько 950 національних шкіл.

В кінці 20-х на початку 30-х рр. політика коренізації в обох її проявах під тиском командно-адміністративної системи згортається. Українізація стає під­ґрунтям, на якому формується міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво» («хвильовізм», «шумськізм» «волобуєвщина»), а причетність до її реалізації стає підставою для репресій в партійному, державному апаратах та широких колах інтелігенції.

 

 

32.Формування тоталітаризму. Сталінізм і політико-ідеологічні процеси в УСРР у 1930-х.

В 20-х рр. в СРСР в цілому і в Україні зокрема закладаються основи тоталітарної системи влади, яка передбачала здіснення всеохопного контролю комуністичної партії над усіма сферами життя українського суспільства. Якщо в 20-х рр. головним мотивом існування такого режиму була боротьба з „внутрішньою і зовнішньою контреволюцією”, то в 30-х рр. до нього додається потреба в мобілізації всіх зусиль суспільства на проведення індустріалізації.

Ознаки тоталітаризму:

1. Утвердження панівної комуністичної ідеології.

- боротьба з конкурентними ідеологіями (антирелігійна кампанія і ліквідація в 1930 р. автокефальної церкви; ліквідація „Просвіт” в 1929-1930 рр.)

- формування „єдиноправильної лінії” в самій партії і боротьба з „ухилами” та внутріпартійною опозицією;

- насаджування комуністичної ідеології через органи цензури та партійного контролю в культурі та освіті;

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних сил.

- централізація і унітаризація РКП(б), в ході яких КП(б)У отримує права обласного осередку РКП(б);

- ліквідація партій, які співпрацювали з більшовиками в роки громадянської війни та утвердження радянської влади в Україні (Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів (лідери О.Шумський, Г.Гринько, П. Любченко) в 1920 р. самоліквідується і вливається в КП(б)У; Українська комуністична партія (лідери – А. Річицький, Ю. Лапчинський) припиняє існування в 1925 р.);

- боротьба з нелегальними осередками опозиційних партій (репресії і самоліквідація в 1924 р. організацій РСДРП (меншовиків) в Україні);

- законодавче закріплення монополії на владу РКП(б)

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення контролю партії та держави над суспільним життям (перехід громадських організацій під юрисдикцію НКВС).

5. Встановлення контролю партапарату над економікою України.

- згортається неп, як поєднання ринкових механізмів функціонування економіки і державного регулювання;

- формується адміністративно-командна система управління економікою.

Збереження такої системи влади було неможливим без насилля. Здійснення насилля і терору було пов’язане з такими чинниками:

- з потребою усунення реальних та потенційних противників тоталітарної системи влади;

- з формуванням сприятливої для існування системи атмосфери страху, соціальної апатії, послуху;

- з боротьбою за особисту владу і формуванням культу особи Й. Сталіна.

В довоєнний період Україною прокотилося три хвилі репресій:

1. 1929-1931 рр. – розкуркулення і депортації українського селянства, боротьба з „шкідниками” та „саботажниками”(„шахтинська справа” і „Харківський центр” 1928 р.); боротьба з „націоналістичною контреволюцією” (Спілка визволення України, Український національний центр ін.), перші чистки парт- і держапаратів (1929-30 рр. „вичищено” 11 % - 40 тис. чол.)

2. 1932-33 рр. – штучний голод в Україні, «постишевський» терор (репресій зазнали діячі української культури пов’язані з українськими визвольними змаганнями 1917-20 рр.), репресії після вбивства Кірова („Об’єднання українських націоналістів” 1934 р.,)

3. 1936-38 рр. – доба „Великого терору”: масові арешти і розстріли української інтелігенції (розстріл в урочищі Сандормох (Карелія) 1111 в’язнів), репресії командного складу Червоної армії (44 тис. чол. - 100% командування корпусів, 98% - дивізій, 70% - полків, 80% - батальйонів), „чистки” КП(б)У (кількість членів партії в Україні зменшилась на 266 тис.).

Радянський тоталітаризм належить до найжорстокіших і антигуманних рполітичних режимів в історії людства.

 

 

33. „Українське питання” напередодні та початковому етапі другої світової війни.

В другій половині 30-х років українське питання знову висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.

Українське питання — це пи­тання про геополітичне майбутнє українських етнічних земель. Розчленування України між чотирма державами суперечило як нормам моралі так і нормам міжнародного права (принципу національного самовизначення). Співвідносно становище українського народу було яскравим прикладом несправедливості і нелегітимності Версальсько-Вашингтонської системи.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського пи­тання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

Після приходу до влади в Німеччині А. Гітлера, нове керівництво розпочинає підготовку до війни. Щоб приховати європейський напрямок агресії в напівофіційних заявах керівники Німеччини проголошують своїм головним геополітичним інтересом – українські землі. Така демонстративна позиція Гітлера в українському питанні досягла свого результату. Західні держави притримуються політики «умиротворення» - задоволення вимог Німеччини заради збереження миру.

Характерним прикладом політики „умиротворення” є Мюнхенська домовленість (29— 30 вересня 1938 р.). Англія і Франція погодилась на розчленування Чехословаччини і передачу Німеччині Судетської області. В ході вирішення Чехословацької проблеми українське питання повернулось несподіваним ракурсом.Українське Закарпаття під впливом Німеччини виокремилось в автономний край Закарпатську Русь-Україну (28 жовтня 1938 р.).

Гітлер майстерно використав українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, але і з потенційними союзниками. Для західних держав Закарпатська Україна проголошувалась німецькою пропагандою зародком майбутньої пронімецької „Великої України”, яка постане після радянсько-німецької війни. Румунія і Польща, реагуючи на пропаганду намагались запобігати перед німецьким урядом, щоб ліквідувати Карпатську Україну, розділивши її між собою і таким чином створивши „інтернаріум” – санітарний кордон навколо СРСР з міцних держав.

Коштом українських земель Німеччина прихилила на свій бік і Угорщину. 2 листопада 1938 р. за рі­шенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпат­ська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км² своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів.

На рубежі 1938—1939 рр. в черговий раз змінились акценти у зовнішньополітичному курсі Німеччини. Прагнучи до війни але пам'ятаючи уроки Першої світової Гітлер вирішив убезпечити себе від війни на два фронти. Шукаючи зближення з СРСР, німецьке керівництво в черговий раз використовує українську карту:

Німеччина запропонувала Радянському Союзу польську Західну Україну.

23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про нена­пад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол. Він містив положення, про розподіл „сфер інтересів” СРСР і Німеччини. В «сферу інте­ресів» СРСР увійшов в тому числі і Західноукраїнський регіон.

Пакт Молотова-Ріббентропа і таємний протокол до нього розв'язував руки лідеру третього рейху для почат­ку Другої світової війни.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Виконуючи таємні домовленості, СРСР 17 вересня 1939 р. окупував Східну Галичину і Західну Волинь.