Українська центральна рада : ідеологія і тактика.

Організаційним центром консолідації тих політичних сил, які виступали за створення авторитетної й дієздатної влади в Україні мирним демократичним шляхом стала Українська Центральна Рада, яка була утворена на зборах української інтелігенції в Києві між 3-11 березня 1917 р. і проіснувала до кінця квітня 1918 р..Її незмінним головою був професор-історик М.Грушевський, який мав за плечима вже чималий досвід політичної діяльності як в Західній Україні, так і в самій Наддніпрянщині.

Партійно-політичну базу УЦР формували в основному три партії –українських соціал -демократів (УСДРП), українських есерів (УПСР) та соціалістів-федералістів (УПСФ).

Незважаючи на окремі програмні розходження, УСДРП, УПСР та УПСФ зуміли домо-витись між собою щодо пріоритетів загальнонаціональної політики – демократична,феде-ративна перебудова Росії в союзі з російськоюдемократією, конституційне завершення цього процесу Всеросійськими Установчими Зборами, досягнення широкої національно- територіальної автономії України, внутрішні соціально-економічні реформи в ній спи-раючись на владу автономного парламенту й уряду. 1-м Універсалом УЦР (від 10 червня 1917 р.) проголошувалась автономія України, 111-м (від 20 листопада (7-го за ст.стилем)) визначалась її політична форма – Українська Народна Республіка (УНР) у добровільно-му, федеративному зв’язку з рештою частин Росії.

Таким чином, УЦР мусила діяти лише як громадське об’єднання, без якихось владних повноважень. Це потягло за собою доволі суперечливі наслідки.З одного боку, Рада уник-ла політичної відповідальності за діяльність все менш популярного Тимчасового уряду, могла поступово нарощувати свій масовий вплив, розбудовувати систему поширення цього впливу (мережу інструкторів- організаторів, Селянську спілку з її 15 тис. осеред-ків, більше 2 тис. “просвіт”, українські ради на фронтах і т.д.).

А після більшовицької революції в Петрограді (25-26 жовтня за ст.ст.) та створення Раднаркому в серйозну проблему для УЦР та Генерального Секретаріату В.Винниченка перетворилися й взаємовідносини з більшовиками та петроградським урядом.

Розчарування мас у політиці УЦР, їх перехід на нейтралістські, або й “пробільшовицькі” позиції, розвал українських частин дозволили більшовикам відносно швидко – наприк.січня 1918 р.– оволодіти переважною частиною української території, розчленувавши її на 5 державно- територіальних утво-рень (Кривдонбас, Одесько-Чорноморська республіка й т.п.).

Для подолання глибокої політичної кризи керівництво УЦР вдалося до політичних за-ходів у двох напрямках. По-перше, прискорення радикальних соціальних реформ (січневі закони про соціалізацію землі, про державний контроль над промисловістю, про 8-годин-ний робочий день та ін.). По-друге, до винесення конфлікту в Україні на міжнародний рі-вень, що потягло за собою й інтервенцію австро-німецького альянсу. Політичними підставами для цього стали ряд актів: проголошення незалежності УНР 1У Універсалом від 11 січня 1918 р., укладення сепаратного Брестського мирного договору з Четверним Союзом 9 лютого 1918 р. й офіційне звернення про допомогу регулярними військами Німеччини 13 лютого 1918 р.. Одночасно, керівництво УЦР привело до влади “пронімецький”уряд В.Голубовича. Однак, спроба суміщення в політиці УЦР двох складових – соціаль-них реформ та австро-німецької інтервенції - на ділі принесла наслідки, фатальні і для УЦР,і для українського народу.

Окупувавши на кінець квітня 1918 р. всю Україну, інтервенти ліквідували й сам режим УЦР, на їхнє переконання,- недієздатний в плані військово-економічної експлуатації України в інтересах союзників.

УТВЕРДЖЕННЯ РАДЯНСЬКО-КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ

В УКРАЇНІ (1919-1920 РР.).

На відміну від Радянської влади початку 1918 р.,яка являла собою коаліцію ліворади-кальних сил на чолі з більшовиками, весною 1919 р.і надалі вона являла собою режим партійної диктатури КП(б)У, формально здійснюваної через радянські установи.

Згідно Конституції УСРР, ухваленої 111-м Всеукраїнським з’їздом Рад в Харкові 10 березня 1919 р.,в “державі диктатури пролетаріату та найбіднішого селянства у формі Рад” могла припинятися всяка політична діяльність, що суперечила інтересам комуністичної революції.Це поставило поза законом як партії Директорії, так і загальноросійські– від меншовиків,есерів та правіше.Правда, кільком партіям було дозволено брати участь у Радах, користуватися “пільгами” легальності– лівим есерам-борби-стам, українським есерам-боротьбистам та деяким дрібнішим групам Виключно важливу роль в його становленні зіграла всебічна підтримка РРФСР. Виходячи з курсу ЦК РКП(б) на “революційне злиття України з Росією”та військово-політичної ситуації, що складалась, з кінця травня 1919 р. радянські республіки уклали “воєнно-економічний союз”.

В умовах громадянської війни “війського-економічний союз” мав рацію в тому сенсі, що дозволяв централізувати ресурси радянських республік та командування військовими силами – перед лицем хоч і численних, але розєднаних противників. Він зіграв важливу роль в перемозі РКП(б)-КП(б)У. Утвердження радянсько-комуністичного режиму в Україні було складним і тривалим процесом.

Компартія фактично не змогла виробити відповідної українським реаліям і достатньо переконливої для мас соціально-економічної політики.

Подібно до РРФСР у такій якості впроваджувався “воєнний комунізм” -–прискорена націоналізація засобів виробництва, торгівлі й банків, обмеження ринкових відносин та їх заміни централізованим управ-лінням, плануванням виробництва та адміністративним розподілом продукції.

Складовою частиною стала й т.зв.“продрозверстка”, запроваджена 12 квітня 1919 р.– система централізованої конфіскації Для цієї “битви за хліб”з РРФСР прибуло більше 70 робітничих “продзагонів”; виділялися й військові частини.

Сумарними наслідками такої політики стала глибока політична криза: Криза поглиблювалася поразками на фронтах з травня 1919 р. - проти Добровольчої Армії А.Денікіна та Директорії.

Цю кризу уряду УСРР вдалося частково подолати лише на поч. 1920 р.. Перш за все, завдяки слабкості й взаємній ворожнечі своїх воєнно-політичних противників – білогвардійців, петлюрівців та Польщі.

В результаті контрнаступу Червоної Армії протигом грудня 1919- поч.лютого 1920 р. основні сили білогвардійців були розбиті. Їх залишки – 30-тисячна Російська армія барона П.Врангеля, яка ще контролювала Крим – вже не мали самостійного військово-політичного значення.

Потім – настала черга Польщі, лідер якої маршал Ю.Пілсудський діяв самостійно, уникаючи якихось угод з білогвардійцями. Контролюючи Сх.Галичину та Зах.Волинь, польський лідер прагнув встановити на решті території Між Польщею й Директорією (яка фактично нікого вже не представляла) від 21 та 24 квітня 1920 р., поляки визнавали правоздатність петлюрівського уряду, зобов’язалися надати йому військову та фінансову допомогу, отримавши за це українські території по рр. Збруч та Горинь(з 11 млн.населення) та економічні пільги в майбутній петлюрівській державі:. Саме наявність цих договорів дала підстави Ю.Пілсудському розпочати 25 квітня 1920 р. наступ без формального оголошення війни –адже остання виставлялась в якості “дружньої союзної допомоги.”

Сама ж радяно-польська війна виявилась скоробіжною навіть за мірками того часу –обидві сторони просто не могли дозволити собі більш тривалої кампанії, знаходячись на грані виснаження.

18 жовтня в латвійській столиці Ризі розпочалися мирні переговори, що їх результат мав серйозний вплив на хід української міжвоєнної історії.

Утвердження комуністичного режиму протягом 1920 р. почасти пояснювалося й корективами його політики, наміченими в постанові 8-ї конференції РКП(б) “Про Радянську владу на Україні”, прийнятій на поч. грудня 1919 р.. Правляча партія проголошувала свою підтримку принципу незалежності України)що в принципі гарантувало збереження УСРР на майбутнє), української мови та культури, політику союзу з т.зв. “середнім селянством” -, що тягло за собою пом’якшення продовольчої та земельної політики.

Водночас, “чистка” КП(б)У від внутрішньої опозиції, чекістські заходи проти антикомуністичного підпілля та повстанців об’єктивно зміцнювали правлячий режим у внутрішньому плані. Тому, всупереч кризовим явищам в економіці та численним проявам масового невдоволення, цей режим наприк.1920-1921 рр. виглядав консолідованим і дієздатним.