Української автономної державності.

Головною проблемою теми є відповідь на питання, чому стала можливою ліквідація української державності і як відбувався цей процес? Вона включає розгляд наступних питань:

1. Україна після смерті Б.Хмельницького. Період “Руїни”.

2. Лівобережна Україна у складі Російської де6ржави. Наступ царизму на автономію України.

3. Ліквідація Гетьманщини і знищення української державності. Зруйнування Запорізької Січі.

Вивчення теми, необхідно розпочати із з'ясування причини політичної кризи та визначення наслідків розколу України для козацької державності.

Після смерті 27 липня 1657 р. Б.Хмельницького, козацька старшина, дбаючи, насамперед, про власні інтереси, намагалась загарбати землі селян і рядових козаків та перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угрупувань не гребували будь-якими засобами. Особливо небезпечно для долі України було те, що вони спиралася на збройні сили інших держав. У зв’язку з цим українські гетьмани нерідко перетворювались на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства.

Ще на початку 1657 р. смертельно хворий Б. Хмельницький, побоюючись, аби гетьманська булава не потрапила до рук Виговського, відомого своїми пропольськими симпатіями, примусив старшинську раду обрати на гетьманування свого сина Юрія. Але вже через місяць після смерті батька, обраний гетьманом 16-річний Юрій під тиском Виговського відмовився від гетьманства на його користь і повернувся до Києва продовжувати навчання в колегії.

Ставши гетьманом, І.Виговський поновив союз з Кримом і Туреччиною, розірвав стосунки з Москвою, сповістивши про це маніфестом європейські країни, та уклав договір зі Швецією, яка визнала незалежність України і обіцяла їй підтримку у боротьбі з московським урядом.

Народ вороже поставився до спроб Виговського повернутися під Польщу. Проти нього спалахнуло повстання, яке очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш. І.Виговський потопив повстання у крові за допомогою татар, віддавши їм на пограбування територію Полтавського полку.

У 1658 р. він підписав з Польщею Гадяцьку умову, згідно якої Україна переходила під владу Речі Посполитої як окрема держава зі своїм гетьманом під назвою Велике Князівство Руське. Сейм мав бути спільним для Польщі, Литви й України. Римо-католицька і православна церкви визнавалися рівноправними.

Ця угода з поляками була неоднозначно сприйнята різними верствами населення. Якщо старшина, яку лякав царський абсолютизм, все більше схилялася до Польщі, то козацтво і селянство, навпаки, вороже ставилися до цього союзу – їх лякали панщина, національний гніт, релігійні утиски.

Після підписання договору І.Виговський розпочав війну з Москвою і під Конотопом розгромив російські війська. Але продовжити її гетьман не зміг, бо в Україні проти нього почалося повстання, очолюване Іваном Богуном, якого підтримало Запоріжжя. Разом з російськими військами вони розбили загони Виговського. За цих обставин він зрікся гетьманської булави і втік до Польщі.

Об’єктивної оцінки діяльності Виговського до цього часу не має. Одні історики оцінюють його негативно, як людину, що створила умови розбрату в Україні (М. Костомаров, М. Грушевський), інші – вбачають в його особі діяча-патріота (Д. Дорошенко, В. Липинський та ін.).

Після втечі Виговського, старшинська рада вдруге обрала гетьманом Юрія Хмельницького, сподіваючись таким чином повернути прихильність російського уряду.

Отримавши гетьманську булаву, Ю.Хмельницький вирішив не тільки налагодили стосунки з Москвою, а й добитися від неї поширення прав для України, зокрема, заборони воєводам втручатися у внутрішні справи країни, свободи дипломатичних стосунків, приєднання північної Чернігівщини. У 1659 р. він підписав з царським урядом так звані “Нові статті”. Проте вони не тільки не давали Україні бажаних прав, але й істотно обмежували гетьманську владу. Згідно з ним гетьман вже не міг призначити старшину і усувати її з посад без дозволу царя, самостійно вирішувати питання про військові походи, мати зносини з іншими державами. “Нові статті” 1659 р. суттєво відрізнялися від “Березневих статей”, написаних Б. Хмельницьким у 1654 р., і проводили принцип підкорення України Москві. Отже, саме з гетьманування Ю. Хмельницького російське самодержавство розпочало політику обмеження автономії України.

Розуміючи, що російський уряд не збирається рахуватися з ним, Ю.Хмельницький під впливом пропольсько настроєної старшини уклав у 1660 р. з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким вся Україна мала перейти під владу шляхетської Польщі на правах, що були оговорені раніше Виговським у Гадяцькому договорі.

Проти Слободищенської угоди виступили Лівобережні полки, які розпочали війну з поляками. Однак Польща розбила російські війська на Волині й окупувала Правобережжя. У результаті Україна була поділена на дві частини: Лівобережжя залишилося під Москвою, а Правобережжя стало автономною частиною Польщі. Ю. Хмельницький зрікся гетьманства і постригся у ченці.

Тепер обидві частини України мали своїх гетьманів, кожен з яких прагнув об’єднати їх в залежності від власної політичної орієнтації. Взаємною боротьбою старшинських угрупувань скористалися турки і татари, посиливши свої напади на українські землі.

Гетьманом Правобережної України завдяки підтримці татар став Павло Тетеря. Інтереси гетьмана і польського короля щодо Московії збігалися: перший прагнув за допомогою польських військ поширити свою владу на Лівобережжя і таким чином возз’єднати Україну, другий хотів відібрати у царя Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. Разом з польським військом він розпочав наступ на лівобережні українські землі, дійшов до Глухова, але був розбитий. Після провалу наступу Тетеря повернувся на Правобережжя, де зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це викликало посилення народних виступів на Правобережній Україні. Втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі.

На Лівобережжі, що перебувало під впливом Московії, постійно йшла боротьба серед старшини за владу. Найбільш яскравим представником доби Руїни був колишній кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький – авантюрист і демагог, що створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий прихильник Москви, який вважав царя за єдиного володаря України.

Він був першим з українських гетьманів, що відвідав Московію, де й підписав у 1665 р. так зв. Московські статті, які значно обмежували політичні права України, посилювали її залежність від московського уряду, і проголошували українські землі володінням російських царів. За зраду національних інтересів І.Брюховецький отримав боярство.

Занадто промосковська діяльність гетьмана викликала обурення українців. Побоюючись повстання, він змінив орієнтацію і звернувся до Туреччини з пропозицією прийняти Україну під свій протекторат на умовах васальної залежності. Султан дав згоду й на Україну посунули татари. Це викликало хвилю повстань, у ході яких в червні 1668 р. в с. Будищі на Полтавщині Брюховецького замордували власні козаки.

У середині 1660-х років Україна внаслідок між старшинських усобиць опинилася перед повною катастрофою. ЇЇ фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. У цих обставинах безладу й зневіри знайшовся лідер, мета якого полягала в об’єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро Дорошенко, дід якого був колись кошовим на Запоріжжі.

Обраний гетьманом після втечі П.Тетері, П.Дорошенко розпочав свою діяльність із стабілізації внутрішнього становища на Правобережній Україні, яка на той час втратила 65-70% свого населення. З цією метою він провів ряд важливих реформ: 1) відновив скликання козацьких рад; намагаючись тим самим зміцнити єдність суспільства, 2) щоб не бути заручником козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне наймане військо з так зв. сердюків; 3) для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету; 4) вживав заходи для утвердження козацького типу господарства і ліквідації шляхетського землеволодіння; 5) проводив колонізацію спустошених окраїн Правобережжя.

У зовнішній політиці П.Дорошенко спочатку демонстрував свою лояльність до Польщі і добивався від неї виведення з українських територій польських залог, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення всіх прав і вольностей Війська Запорізького.

Однак він розумів, що примирення з Польщею є тимчасовим тактичним кроком, тому у пошуках союзників для подальшої боротьби з Московією й Польщею, гетьман розпочав діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною – про політичний протекторат.

Восени 1666 р. Дорошенко, отримавши звістку про зміст московсько-польських переговорів, які проходили у с. Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували Українській державі вже міжнародним поділом, став на шлях відкритого розколу з Польщею. Він намагався звільнити все Правобережжя, щоб де-факто вивести його за рамки Андрусівських переговорів, і таким чином перетворити на базу для боротьби за об'єднання розшматованої України. Перемога П.Дорошенка у війні з Польщею була близька, але на заваді стала недолуга політика І.Сірка, який відмовився визнати його гетьманом України і разом із запорожцями напав на Крим.

Зазнавши невдач з Польщею, П.Дорошенко розпочав переговори з Московією про перехід під її протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій у наступних питаннях: 1) сприяння реальному об’єднанню українських земель;2) вивід московських воєвод з України; 3) відмова від збору податків на українських землях; 4) підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького; 5) визнання його гетьманом обох боків Дніпра. Але Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч з об’єднаною Україною і воліла дотримуватися Андрусівського перемир'я.

У 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми П.Дорошенка. У результаті антимосковського повстання, яке гетьман підтримав своїм виступом, більша частина Лівобережжя була звільнена від московських військ, і козацька рада обрала П.Дорошенко гетьманом возз’єднаної України.

Однак Польща не збиралася миритися з втратою українських земель і розпочала наступ. П.Дорошенко змушений був повернутися на Правобережжя, залишивши замість себе наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного. Але невдовзі він отримав з Лівобережжя звістку про перехід більшості старшин на чолі з Д.Многогрішним на бік Москви.

Це змусило П.Дорошенка звернутися за допомогою до Туреччини, яка оголосила Польщі війну. Потерпівши поразку, Польща відмовилась від прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією. Окупувавши Поділля, турки грабували міста, забирали людей у полон, обертали храми на мечеті. Спустошливі війни, грабіжницька політика турецького уряду, масове переселення козаків на Лівобережжя, відштовхнули народ від Дорошенка, який зрікся булави на користь Лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

Туреччина не допустила об’єднання України під владою Самойловича і поставила гетьманом Правобережжя Ю. Хмельницького. Але він не спромігся створити міцної влади, щоб протистояти туркам. Разом з турецькою армією Юрій був змушений брати участь у походах проти козацьких військ Лівобережжя і навіть розорити давню батьківську столицю – Чигирин. Зазнавши невдач у планах загарбання України, турецький уряд позбавив Юрія у1681 р. гетьманства, але в 1685 р. чомусь знову призначив його на цю посаду. 3 невідомих історикам причин через

півроку потому турки стратили його в Кам’янці-Подільському.

У 1685 р. між Росією й Польщею був підписаний “ Трактат про вічний мир”, який став завершенням Андрусівського перемир’я. Ним остаточно було затверджено поділ України між двома державами.

Зверніть увагу, що розподіл країни був величезною політичною катастрофою для української державності.

Причинами, що сприяли занепаду української козацької держави були: 1) внутрішні протиріччя серед старшинських угрупувань і боротьба за владу; 2) протиріччя між старшинською верхівкою і низовим козацтвом; 3) зовнішній тиск з боку Росії, Польщі та Туреччини; 4) відсутність у гетьманів чітко окреслених цілей, досвіду та відповідних інститутів для ефективного правління всіма верствами українського суспільства. Розглядаючи статус Лівобережжя у складі Російської держави, знайдіть відповідь на одне з головних питань – чому стала можливою ліквідація української державності і як відбувався цей процес.

Події періоду 1687-1764 рр. пов’язані з остаточним входженням Лівобережної України до складу Росії і різким загостренням колоніальної політики російського самодержавства, спрямованої на скасування автономії України та знищення української державності

Царський уряд відразу ж після Переяславської Ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У 1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687р. обмежили її політичну та економічну самостійність. Всі справи, пов’язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув повністю контролювати діяльність органів козацького управління. Перехід гетьмана І.Мазепи до шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана І.Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. Восени 1722 р. була створена Малоросійська колегія – ще одна структура, що відстоювала інтереси Росії на українській території.

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції на чолі з Павлом Полуботком сурово покарав. Уся влада належала Малоросійській колегії. Лише з 1728 р. українцям дозволили обирати нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол, який одразу ж взявся за відновлення втраченої автономії (призначив на полковничі посади своїх прихильників, ухвалив закони, що упорядковували старшинське землеволодіння, вжив заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини, впорядкував українську торгівлю, підпорядкував гетьманській владі Київ, добився повернення запорожців тощо).

Після смерті Д.Апостола імператриця Анна Іоанівна знову заборонила вибори гетьмана, а відання українськими справами було передано “Правлінню гетьманського уряду”. Тільки в 1750 р. в часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, Україні дозволили обрати нового гетьмана. Ним став брат Олексія – Кирило Розумовський. Він домігся права здійснювати самостійну зовнішню й фінансову політику (скасував внутрішні митні кордони та кордон між Україною й Росією), провів судову реформу, відновив з’їзди старшин, намагався реформувати козацьке військо, виношував плани виношував плани відкриття університету та шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

З приходом до влади Катерини ІІ було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини (1764 р.), а її управління передано до Малоросійської колегії.

Розгляньте причини союзу І.Мазепи зі шведами та визначити чим була викликана невдача його планів.

Розпочата Росією в 1700 р. війна зі Швецією не відповідала інтересам українського народу. Окрім того, Петро І виношував плани ліквідації гетьманства та козацького устрою України: централізація управління і автономія були несумісні. У своїх планах І.Мазепа виходив з того, що незалежно від наслідків російсько-шведської війни Україна втратить свою автономію. Якщо перемогу одержать Петро І та польський король Август ІІ, то Україна знову буде поділена по Дніпру. А якщо перемогу одержать Карл ХІІ і його союзник С.Лещинський, - то вся Україна буде віддана Польщі і про автономію можна буде забути. Тому гетьман розраховував ще до закінчення війни підписати договір з Швецією, який врятує Україну. Невдача планів І.Мазепи була пов’язана з відсутністю єдності серед козацької старшини, настороженістю українців щодо шведів-протестантів, невдоволенням народу політикою гетьмана. Мазепа не міг своєчасно підготувати громадську думку, знаючи про доноси на нього царю, він не довіряв навіть найближчому оточенню. Народ же сприймав шведів як ще одного з численних загарбників. Закінчуючи вивчення теми, дайте оцінку наслідків Полтавської битви для України.

 

Термінологічний словник

Абсолютизм (необмежений). – форма державного правління, за якої верховна влада повністю належить монархові та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.

Андрусівське перемир'я – угода між Росією і Польщею за спиною України, підписана 1667 р. Згідно цієї угоди Українська козацька держава поділялась на дві частини по Дніпру: Лівобережна залишалася у складі Росії, Правобережна, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі. Запорізька Січ була під владою обох держав. Тим самим було санкціоновано роз'єднання української держави.

“Вічний мир” – договір 1686 р. між Російською державою й Річчю Посполитою, який остаточно поділив Українську державу на 2 частини: Правобережна Україна залишалася під владою польського короля, Лівобережна Україна і Запорізька Січ - під владою російського царя.

Гетьман (від польського - командир). – в Україні виборний голова козацького війська, наділений вищою цивільною і військовою владою.

Гетьманщина – назва козацької держави на Лівобережній Україні від середини ХУП- до кінця ХУІІІ ст.

Коаліція – с оюз, об'єднання на добровільних засадах для досягнення спільної мети. Тимчасовий воєнно-політичний союз двох або кількох держав, укладений для спільних дій.

Малоросійська колегія – орган Російської імперії, заснований указом Петра І в травні 1722 р. для управління Гетьманщиною. Припинила свою діяльність у 1727 р. Друга Малоросійська колегія, створена за наказом Катерини II, існувала в період з 1764 до 1796 рр.

Наказний гетьман – титул заступника гетьмана козацької України, якого він призначав з-поміж досвідченої старшини.

Опозиція – протидія, опір певній політиці; організація, партія чи особа, що виступають проти панівної думки системи влади.

Політична орієнтація (від франц. - звернений на схід) – певні уявлення про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Руїна – історіографічна назва трагічного занепаду української козацької держави у другій половині ХУІІ ст. та страхітливого спустошення й знелюднення Правобережної України. В історіографічну науку це поняття було введено українським істориком М.Костомаровим.

 

Питання для самоконтролю:

1. Чому період 1663-1687 рр. називають Руїною?

2. Охарактеризуйте внутрішню і зовнішню діяльність Гетьманату за правління І. Мазепи?

3. Які елементи демократичного устрою передбачені в Конституції П. Орлика 1710 р.?

4. Якими засобами здійснювалась інкорпорація України в державну структуру Російської імперії?

5. Назвіть причини ліквідації Запорозької Січі.

6. За допомогою яких методів царський уряд добився ліквідації автономії України?

Тестові завдання:

1. Періодом «руїни» в історії України називають:

а) 50-70-ті роки ХVII ст.;

б) 60-80-ті роки ХVII ст.;

в) 70-90-ті роки ХVII ст.

2. На «чорній раді» біля Ніжина у 1663 р. гетьманом Лівабережжя було обрано:

а) Якима Сомка;

б) Василя Золотаренка;

в) Івана Брюховецького.

3. Яку назву мала угода, укладена в 1686 р. між Річчю Посполитою та Московською державою:

а) Андрусівське перемир’я;

б) Бахчисарайський договір;

в) «Вічний мир».

4. Після зруйнування Петром І Старої (Чортомлицької) Січі в 1708 р. козаки-запорожці заснували:

а) Хортицьку Січ у російських володіннях поблизу сучасного Запоріжжя;

б) Олешківську Січ у татаро-турецьких володіннях;

в) Нову Січ у російських володіннях на р.Підпільній.

5. Замість гетьмана, посада якого була скасована Катериною ІІ, управляти Малоросією почала(о):

а) Генеральна військова канцелярія;

б) Малоросійська колегія;

в) Правління гетьманського уряду.