Розподіл кредитів та навчального часу за видами занять

САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ

Серед усіх видів навчальної роботи важливе місце належить самостійній підготовці студентів. Вона включає в себе пошуки і підбір літератури, роботу над обраною літературою, написання рефератів, доповідей, повідомлень, наукових статей тощо. Метою цих рекомендацій є вироблення у студентів навичок самостійної роботи, розвиток інформаційної культури, формування навичок підготовки публікації наукових доробків.

Підбір літератури і робота з нею. При самостійній роботі студентів з підготовки до практичних занять доводиться використовувати велику кількість літератури – як тієї, що є в списках до кожної теми, так і тієї, яку радить лектор безпосередньо під час лекції чи консультації. Тому під час вивчення історії України в студентів повинен випрацьовуватися раціонально-критичний підхід до різноманітної історичної літератури.

Слід враховувати те, що з часом деякі теоретичні матеріали стають застарілими. З іншого боку, слова, сказані десять, сто чи тисячу років тому, ще можуть мати важливе значення.

Пошук літератури за запропонованою темою.

Ця частина роботи може здійснюватись різними шляхами. Робота з тематичними та алфавітними каталогами в бібліотеці дозволяє виділити основні ґрунтовні публікації за запропонованими темами. В цьому випадку студент може відшукати як відомі з списку літератури видання, так і нові надходження за темою, що відображені у відповідальному каталозі. Крім цього, доцільною є робота з профільними періодичними виданнями. В галузі історії України – це „Український історичний журнал” („УІЖ”). В останніх номерах журналу можна відшукати перелік статей, що публікувались протягом року і потім з ними ознайомитись. Дуже популярним джерелом інформації в останні роки стає світова інформаційна мережа. Певні матеріали можна взяти через тематичний пошук в Інтернеті.

Одним із різновидів самостійної роботи студентів є реферування літератури за запропонованими темами. Без цієї форми роботи не можливо а ні написання реферату, а ні самостійна підготовка до семінарських занять. Реферування літератури складається з тематичного переліку різноманітних джерел та їх проблемного групування. Студент має виділити головні проблеми, що висвітлюються в літературі та рівень їх висвітлення.

Реферування літератури за темою складається з певних етапів.

Обробка літератури. Передбачає проблемне сортування матеріалу. Студент має визначити ті проблеми, які отримали більше освітлення в літературі і ті, що менше. І зробити висновки.

Щоб глибоко зрозуміти зміст книги, потрібно вміти раціонально її читати. Попередньо переглянувши книгу, можна вирішити, чи варто її читати (попередній перегляд включає ознайомлення з титульною сторінкою книги, анотацією, передмовою, змістом).

При ознайомленні зі змістом необхідно виділити глави, розділи, параграфи, що являють для вас інтерес, швидко їх переглянути, знайти місця, що відносяться до теми (абзаци, сторінки, параграфи) і ознайомитися з ними загалом.

Наступний етап роботи з книгою – прочитати виділені місця в швидкому темпі. Мета швидкого читання – визначити, що є цінного в кожній частині, до якого питання чи доповіді реферату має відношення та чи інша інформація і що з нею робити, як застосувати, чим доповнити.

Сформулюємо такі рекомендації з методики читання:

- якісно усвідомити і чітко зафіксувати мету читання: до якого саме питання потрібна дана інформація, її характер;

- оперативно змінювати швидкість читання, сповільнюючи його на тій інформації, що прямо стосується мети, і збільшуючи на читанні інших частин;

- зосереджено працювати над текстом. Це забезпечить його глибоке розуміння;

- уміти визначити структуру тексту;

- розуміти зміст прочитаного.

Дуже корисним може бути знання основних елементів, з яких складається апарат книги.

До характерних елементів книги відносяться інформація про автора і назва книги, її типи чи жанри, вихідні дані, анотація. Ця інформація розташована, звичайно, на титульній сторінці, її звороті, на останній сторінці книги, допомагає скласти попередню думку про книгу.

Передмова книги ознайомлює читача з подіями епохи, іншими працями автора, а також містить довідково-інформаційний матеріал. Якщо книга наповнена коментарями й примітками, то не слід нехтувати і цими елементами апарата.

Наукові книги і статті мають у своєму апараті списки літератури, що підвищують інформаційну цінність видання і дають читачам можливість підібрати літературу з певної теми. Якщо книга наповнена коментарями й примітками, то не слід нехтувати і цими елементами апарата. Багато наукових книг і статей мають у своєму апараті списки літератури, що підвищують інформаційну цінність видання і дають читачам можливість підібрати додаткову літературу з певної теми. Таким чином, науково-довідковий апарат, при вмілому його використанні, сприяє більш глибокому засвоєнню змісту книги.

Окремий етап вивчення книги – ведення запису прочитаного. Існує кілька форм ведення записів – план (простий і розгорнутий), виписки, тези, анотація, резюме, конспект.

План як найбільш коротка форма запису прочитаного являє собою перелік питань, розглянутих у книзі чи статті. Планом, особливо розгорнутим, зручно користуватися під час підготовки тексту власного виступу, статті на яку-небудь тему. Кожен пункт плану розкриває одну зі сторін обраної теми, а всі його пункти охоплюють її в цілому.

Складнішою зробленою формою записів є тези – стислий виклад основних положень тексту у формі твердження чи заперечення. Тези складаються після попереднього ознайомлення з текстом, при повторному його прочитанні. Вони слугують для збереження інформації в пам’яті і є основою для дискусії.

Анотація – короткий виклад змісту – дає загальне уявлення про книгу, брошуру, статтю.

Резюме коротко характеризує висновки, головні підсумки.

Найпоширенішою формою записів є конспект. Бажано розпочинати конспектувати після того, як весь матеріал прочитано й складено його план. Основну тканину конспекту становлять тези, доповнені міркуваннями й доказами. Конспект може бути текстуальним, вільним чи тематичним. Текстуальний конспект створюється з уривків оригіналу – цитат, зі збереженням логіки й структури тексту. Вільний конспект – це викладання матеріалу в зручному для читача порядку (наприклад, думки, розкидані, по всій книзі, зводяться воєдино). У тематичному конспекті за основу береться тема чи проблема, він може бути складений по декількох джерелах.

Економію часу при конспектуванні дає використовування різного роду скорочень, абревіатур.

При написанні самостійних робіт студенту часто доводиться стикатись з основними принципами оформлення літератури.

Бібліографічне оформлення самостійних робіт. Кожна наукова праця – монографія, наукова стаття, реферат, курсова, дипломна робота – в обов’язковому порядку мають супроводжуватися бібліографічними списками використаних джерел і літератури.

Існують такі види бібліографічних списків:

- прикнижкові – що вміщуються у видання після основного тексту перед допоміжними покажчиками;

- списки літератури до окремих розділів – після основного тексту під рубриками „До розділу...”, „До глави...”;

- пристатейні – розміщуються після тексту статті.

Правила складання бібліографічного опису для списків літератури.

Основним структурним елементом кожного списку літератури є бібліографічний опис, що являє собою сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами і достатні для загальної характеристики та ідентифікації видання. Правила складання бібліографічного опису регламентовані міждержавним стандартом ГОСТ 7.1-84 „Библиографическое описание документов”.

Приклади бібліографічного опису окремих видів документів.

Книга одного автора:

Король В.Ю. Історія України: Навчальний посібник. – К., 2005.

Книга двох і більше авторів:

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навчальний посібник. – К., 2002.

ІІ. Опис книг за назвою:

Книга без зазначення автора:

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. – К., 2001.

ІІІ. Опис багатотомних видань:

Видання в цілому (всі томи):

Словник української мови / Зібр. ред. журн. „Київ.старовина”; упоряд. з дод.влас.матер. Б.Грінченко. – Репринтне видання: У 4 т. – К., 1958-1959.

Окремий том багатотомного видання:

Рильський М.Т. Зібрання творів: у 20 т. – Мистецтвознавчі статті. – К., 1986. – Т. 15.

І V. Бібліографічний опис складової частини документа:

Опис розділу з книги:

Релігія в контексті національного відродження України / Колодний А.М., Пилипович Л.О. // Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. – К., 1996. – С. 167-182.

Опис статей із журналів та газет:

Котляр М. Галицько-Волинське Велике князівство ХІІІ ст. // Історія України. – 2000. - № 4. – С. 12-19.

Опис статей з енциклопедій:

Фарисеи // Библейская энциклопедия: В 3 т. – М., 1991. – Т. 2. – С. 227-228.

Розміщення бібліографічних описів у списках літератури:

Існують різні варіанти розміщення бібліографічних описів, списків літератури до курсових, дипломних, наукових робіт:

Алфавітне розміщення – найбільш поширений спосіб групування бібліографічних описів у ряди за алфавітом.

За алфавітно-хронологічної побудови списку літератури записи групуються в алфавітно-хронологічні ряди, тобто розташовують за алфавітом авторів і назв, а якщо автор чи назва є тими самими, то їх розміщують за роками видання.

Побудова в порядку першого згадування праць є бажаною для списків літератури до статей. Але така побудова не рекомендується для великих за обсягом прикнижкових списків літератури.

Основні форми самостійної роботи студентів

 

Самостійна робота студентів з курсу „Історія України” має складатись з наступних видів роботи: підготовка рефератів по певним темам; реферування літератури з питань, що не ввійшли до основного курсу; підготовка та здача модульних завдань. Для того, щоб самостійно підготуватись до цих занять студенти повинні докладно ознайомитись з літературою, список якої додається.

Робота з підготовки та написання рефератів:

Реферат – (від латинської – доповідати, повідомляти) – короткий виклад змісту одного або кількох документів, наприклад, наукових статей з певної теми. Реферат є одним із перших видів науково-навчальних робіт, які виконують студенти у вузі. Це письмовий доробок студента з певної проблеми, що містить необхідний перелік літератури, елементи дослідження та конкретні висновки.

Існує багато видів рефератів. Науковці найчастіше мають справу з інформативними й розширеними, або зведеними рефератами.

Інформативний реферат найповніше розкриває зміст документу, містить основні фактичні та теоретичні відомості. У такому рефераті має бути зазначено предмет дослідження й мету роботи; наведено основні результати; викладено дані про метод і умови дослідження; відбито пропозиції автора щодо застосування результатів тощо.

Розширений (зведений) реферат ((багатоджерельний, оглядовий) містить відомості про певну кількість опублікованих і неопублікованих, наприклад архівних документів з певної теми, які викладено у вигляді зв’язаного тексту.

У структуру реферату входить: вступ, розділи, підрозділи, висновки та бібліографія. У вступі мають бути обґрунтовані актуальність обраної теми, її взаємозв’язок з реальними потребами, ступінь висвітлення проблеми, хронологічні або тематичні рамки.

В розділах та підрозділах дається викладення конкретного матеріалу з проміжними висновками, і нарешті, загальні висновки. Бібліографія має бути оформлена згідно стандартів, з якими можна ознайомитись у бібліотеці або на кафедрі. Особливу увагу слід приділити оформленню посилань (якщо вони є). Посилання мають містити інформацію щодо автора публікації, на яку посилаються, назви, місця та року видання, видавництва та кількості сторінок. Наприклад, Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – 256 с.

Процес написання реферату має декілька етапів:

Обрання теми реферату та складання плану:

Цей етап передбачає знайомство з рекомендованою літературою, що включає в себе підручники, монографії, навчальні посібники, статті, тези, інформацію, що міститься в ІНТЕРНЕТІ тощо. Аналізуючи літературу, студент може виділити проблемні питання та скласти план написання реферату. План може в подальшому корегуватися. В ньому мають бути відображені основні структурні одиниці реферату. Доцільним є, коли кількість основних розділів не перевищує 3-4-х. Одночасно слід скласти бібліографію реферату. Рекомендуємо студентам відразу групувати літературу за проблемами, що спростить обробку інформації.

Збирання й обробка матеріалу:

Студент проводить конспектування потрібної літератури, виписуючи головні тези. В подальшому їх доцільно згрупувати або по хронології публікацій, або за проблемами. На основі цього можна буде зробити висновки, як саме освітлена ця проблема та яку оцінку дають їй інші дослідники. Для власних висновків слід провести збір статистичної та документальної інформації. При порівнянні власних висновків з тими, що вже є, робляться загальні підсумки.

Написання реферату:

Текст реферату має відповідати структурі, яка викладена у вступі. Статистичні дані краще оформити у вигляді таблиць, до яких мають бути текстові пояснення. Якщо студент підготував матеріал, який передбачає прикладний аспект, є доцільним вмістити певний ілюстративний інструментарій, що наглядно б демонстрував зміст реферату. Кожний розділ реферату має бути завершений коротко сформульованими висновками. Загальні висновки мають підсумовувати зміст проміжних висновків.

Перелік літератури до реферату складають в такій послідовності: 1) підручники та навчальні посібники; 2) довідкові та статистичні матеріали; 3) збірки документів; 4) монографії; 5) періодичні публікації.

Захист реферату:

Студент має усно викласти основні положення реферату, зробити висновки. Обов’язковою є відповідь на запитання викладача. Вони демонструють рівень володіння інформацією.

Підготовка наукової статті. Наукова стаття – один з основних видів публікацій. Вона містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлює конкретне окреме питання, фокусує науковий пріоритет автора, робить матеріал надбанням фахівців. Оптимальний обсяг наукової статті – 0,5 авторського аркуша (до 12 сторінок машинописного тексту через два інтервали). Рукопис статті, крім основного тексту, має містити повну назву праці, прізвище та ініціали автора чи авторів, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури. Стаття повинна мати структурні елементи:

Вступ – постановка наукової проблеми, її актуальність, зв’язок з найважливішими завданнями науки й господарства України, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (перший абзац або 5-10 рядків).

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми та на яку спирається автор; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, яким присвячена стаття (0,5 – 2 сторінки машинописного тексту через два інтервали).

Формулювання мети статті (постановка завдання) передбачає назвати головну ідею даної публікації, яка суттєво відрізняється від існуючих, доповнює або поглиблює вже відомі підходи; введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей.

Виклад змісту власного дослідження – основна частина статті. У ній висвітлюються основні положення й результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, виявлені закономірності.

Висновок, у якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їхнє значення для теорії і практики, суспільна значущість, коротко накреслюються перспективи подальших досліджень з теми.

У статті у правому верхньому куті першої сторінки розміщують прізвище та ініціали автора; за необхідності вказують відомості, які доповнюють дані про автора. Ініціали ставлять перед прізвищем.

Рукопис статті повинен бути підписаний автором і направлений до редакції у двох примірниках. За необхідністю до нього додається дискета.

Підготовка тез наукової доповіді. Тези доповіді – це опубліковані до початку конференції матеріали, в яких викладено основні аспекти наукової доповіді. Рекомендований обсяг тез наукової доповіді становить 2-3 сторінки машинописного тексту через 1,5-2 інтервали. Суть тез доцільно викладати в такій послідовності: актуальність проблеми; стан розробки теми; наявність проблемної ситуації; основна ідея, положення, висновки дослідження, методи її досягнення; основні результати дослідження, їхнє значення. Посилання на джерела, цитати в тезах доповіді робляться рідко. Формулювання кожної тези починається з нового рядка. Кожна теза містить самостійну думку, що висловлюється в одному або кількох реченнях.

Наукова доповідь – це публічне повідомлення, розгорнутий виклад певної наукової проблеми з висновками і пропозиціями. Структура тексту доповіді практично аналогічна плану статті й може складатися із вступу, основної й підсумкової частини.

Методика підготовки доповіді дещо інша, ніж статті. Існують два методи написання доповіді. Перший полягає в тому, що дослідник спочатку готує тези свого виступу, на основі тез пише доповідь, редагує її й готує до виступу чи статті. Другий, навпаки, передбачає спочатку повне написання доповіді, а потім у скороченому вигляді – для ознайомлення з нею аудиторії. Вибір способу підготовки доповіді залежить від змісту матеріалу та індивідуальних особливостей науковця.

При написанні доповіді слід мати на увазі те, що 10 хвилин людина може прочитати матеріал, надрукований на чотирьох сторінках машинописного тексту (через два інтервали). Обсяг доповіді становить 8-12 сторінок (до 30 хвилин).

Доповідь на 4-6 сторінок називається повідомленням.

 

Змістовний модуль І.

Змістовний модуль ІІ.

Рр.

Розстановка політичних сил напередодні революції. Створення Української Центральної Ради: її соціальна база й програма. Практичні кроки на шляху від культурно-національної автономії до територіальної. Проголошення незалежності УНР. Політика П.Скоропадського й Директорії. Утворення ЗУНР. Акт Соборності України. Причини поразки УЦР, урядів П.Скоропадського й Директорії. Перемога радянської влади та її політика „воєнного комунізму.

 

ПЕРЕДМОВА

 

Ви приступаєте до вивчення дисципліни, яка присвячена пізнанню зародження, супе­речливого розвитку та функціонування держав­ності та права українського народу в найрізно­манітніших аспектах їхньої взаємодії.

При вивченні виникає ряд проблем. Перша й головна з них — величезний обсяг матеріалу. Адже все, що було в історії державності, є суттєвим і необ­хідним для пізнання. Як відібрати найбільш фун­даментальний і узагальнюючий матеріал, як його подати, урахувати різнопланові конкретно-історичні інтерпретації тих чи інших закономірностей?

Друга проблема пов'язана з методикою вивчення теоретичного матеріалу. Для досягнення цього вивчення матеріалу здійснюється на основі системності. Період, який вивчається, поділяється на блоки: загально-історичний огляд, суспільний та, державний лад, судова система й правова система.

Що таке "історія"? У перекладі з грецької цей термін означає "дослідження", "оповідання", "знання". Ніхто не буде заперечувати, що цінність будь-якого дослідження вимірюється тим, наскільки воно може бути використане практично. Будь-яка наука завжди буде вважатись непов­ноцінною, якщо вона рано чи пізно не допоможе нам жити краще. Історія прагне до кращого розуміння, завжди перебу­ває у русі, у постійних змінах.

Головним завданням курсу історії Укра­їни є здійснення ідеї громадянської злагоди, вірніше по­шук її загально-цивілізаційних засад як в контексті історії, так і в умовах нашого суперечливого і конфліктного сього­дення. Громадянська злагода розглядається як одна із основних цінностей людської життєдіяльності. Вивчаючи минуле, історія й державність України намагається визначити закономірності їх­нього розвитку, заглянути в майбутнє.

В історичній літературі довгий час була пануючою точка зору, що Україна ніколи не мала власної дер­жавності. І це про країну, яка налічує більше ніж тисячо­літню історію! Інша справа, що ми її майже не знаємо. Істинне знайомство з українською державно-правовою традицією дозволяє стверджувати, що вона зароджувалася і міцніла разом із започаткуванням і розквітом української держав­ності. Із занепадом останньої вона втрачала самостійне зна­чення, асимілювалась у російську, польську, австрійську, західноєвропейську і американську державну традицію, знаходила схованку в глибинних пластах народної свідо­мості, але знову і знову відроджувалась, як тільки Україна ставала на шлях відродження суверенітету, незалежності.

Витоки української державної традиції містяться у культурі Київської Русі, де були закладені основи нашої писемності, мови, історії, літератури, світогляду. Перші русько-україн­ські літописи — "Повість временних літ" та "Слово о пол­ку Ігоревім" — були одночасно й першими нашими державно-правовими вченнями. Вони узагальнювали історич­ний і державотворчий досвід українців-русів, утримували в собі фундаментальні настанови на розбудову держави. Пізніше з'явилася Руська правда, перша писемна пам'ят­ка, в якій відбиваються узагальнення міркувань українців щодо юридичних засад свого розвитку.

А Козацька Республіка часів Богдана Хмельницького показала українську державну традицію як взірець толерантності, демократичності та національної самобутності.

В Україні та за її межами жили і працювали, творили філософські, історичні, історико-правові праці такі всесвіт­ньо відомі діячі культури, вчені як В. Антонович, М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Костомаров, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та інші.

 

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Термінологічний словник

 

Автохтон – (слово грецького походження, означає - місцевий, корінний). Народ автохтон – це корінне населення певної території, країни.

Вотчина – комплекс феодальної земельної власності та пов'язане з нею право на феодально залежних селян. Існували князівські, боярські, монастирські й церковні вотчини. Вотчина переходила синам після смерті батька. Найкращою вотчиною вважалося право на володіння київським престолом.

Данина – найдавніша форма оподаткування населення, яка здійснювалась у формі прямого державного податку, феодальної ренти, військової контрибуції тощо.

Десятина – - десята частина прибутків, яку сплачувало церкві залежне населення. Вперше встановлена київським князем Володимиром.

Дружина – загін воїнів, об’єднаних навколо князя. У Київській Русі дружина становила постійну військову силу й брала участь в управлінні князівством та особистим господарством князя.

Закупи – категорія феодально залежних селян. Так називали людей, які брали у феодала позичку (купу) і за це мусили відпрацьовувати у господарстві хазяїна. Після повернення боргу селянин знову ставав вільним.

Літопис – найдавніший вид історико-мемуарної прози, що являв собою розташовані в хронологічному порядку коротенькі замітки й докладні оповідання (“сказання”) про історичні події.

Народне віче –рада старійшин, пізніше збори вільних громадян (холопи не мали права на участь у народному вічі), форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Київської Русі. Існувало з УІ до УІІІ ст. поряд із владою князя і було безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ.

Нормани – - вихідці з країн Скандинавії. На Русі їх називали варягами.

Общинник – вільний селянин, який сплачував державі данину, засобом збирання якої було полюддя.

“Руська Правда” – збірник давньоруських законів, складений за часів правління князя Ярослава Мудрого в середині XI ст.

Смерд – селянин, який належав до селянської общини й отримував від князя землю, сплачуючи йому данину.

Удільна роздробленість – процес децентралізації на Русі, послаблення влади київського князя. Настала після смерті київського князя Мстислава Володимировича (1132 р.), коли держава розділилася на півтора десятка земель і князівств.

Усобиці – чвари, суперечки, війни між давньоруськими князями за право володіти землями, переважно за київський престол.

Холоп – підневільна особа, близька за суспільним становищем до раба; пізніше – двірський слуга, кріпак.

Челядь – раби, полонені, які знаходилися під владою хазяїна, цілком безправні особи.

 

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте основні етапи формування Київської держави.

2. Простежте динаміку розвитку політичного устрою в Київській державі.

3. У чому полягає прогресивна роль християнства?

4. Які причини зумовили ослаблення та розпад Київської держави?

5. Чому після занепаду Києва саме Галицько-Волинське князівство стало основою української державності?

6. Що призвело до припинення існування Галицько-Волинської держави?

 

Тестові завдання:

1. Об’єднання Руської та Новгородської земель, яким була започаткована велика держава – Київська Русь, відбулось у:

а) 866 р.;

б) 882 р.;

в) 907 р.

2. Основною військовою силою і одночасно примітивним апаратом державного управління в часи Київської Русі була (о):

а) віче;

б) дружина;

в) ополчення.

3. „Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і радіє, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою...” До такої думки прийшли руські князі на з’їзді у:

а) Києві в 1068 р.;

б) Любечі в 1097 р.;

в) Чернігові в 1113 р.

4. Галицьку та Волинську землі в єдину державу вперше об’єднав:

а) Ярослав Осмомисл;

б) Роман Мстиславович;

в) Мстислав Удатний.

5. Столицею своєї держави Данило Галицький обрав місто:

а) Галич;

б) Холм;

в) Львів.

 

Тема 2. Україна у складі Польщі. Козацька доба.

(ХІV-ХVІ ст.)

 

Головною проблемою теми є відповідь на питання: чому панівна українська верства не висунула програми політичного устрою України, а потрапила в залежність спочатку від Литви, а згодом і Польщі. Які перешкоди стояли на шляху України до створення самостійної держави? Для з’ясування цієї проблеми, необхідно розглянути наступні питання:

1. Політичне становище українських земель в умовах литовсько-польського панування. Перешкоди на шляху утворення державності.

2. Виникнення українського козацтва.

3. Основні риси суспільного-політичного устрою Запорізької Січі та її місце в державотворчому процесі.

Розгляд теми слід розпочати з визначення причин литовської експансії українських земель, початок якої було покладено у 1340 році. Причини стрімкого підкорення Литвою земель південної Русі досі нез’ясовані. Деякі дослідники вважають, що експансія була в значній мірі викликана зацікавленістю литовського боярства міжнародними зв’язками українських купців, особливо важливих в умовах ізоляції язицької Литви в католицькій Європі. Це, в якійсь мірі, підтверджує й політика литовських князів, що швидко споруджували на приєднаних землях укріплені державні митниці, переважно в пониззі Дніпра та Чорноморському узбережжі.

Приєднання українських земель здійснювалось у формі кондомініуму, що зберігав за ними виплату данини Орді. На основі аналізу взаємовідносини Литви та Золотої Орди щодо українських земель уясніть, були вони політичним компромісом чи протистоянням?

Розглядаючи політичний устрій українських земель у складі Литовської держави, обумовте особливості васальної залежності та межі їх самоврядування, визначте зміст Магдебурзького права, визначить, які традиції Київської Русі зберігала і запозичувала Литовська держава.

Розуміння подальшого перебігу подій вимагає розглянути причини зближення Литви й Польщі та вплив цього факту на становище українських земель.

Занепокоєння Литви піднесенням Москви, до якої тяжіла частина українських феодалів і загроза з боку Тевтонського ордена зблизили її з Польщею. У 1385 р. була підписана Кревська уніяза умовами якої литовський князь ставав польським королем в обмін на входження Литовського князівства до складу Польської держави та перехід у католицтво всіх жителів Литви. Отже, Кревська унія відкривала шлях для наступу поляків на українські землі, що знаходились у складі Литви.

Однак Литовські феодали на чолі з князем Вітовтом виступили за збереження політичної самостійності князівства, тому Кревська унія закінчилася компромісом. З'ясуйте його суть.

Після Кревської унії поділ на католиків і православних зблизив польську й литовську знать і водночас поглибив розрив між знаттю литовською і українською. Поступово відбувалось перетворення автономних українських князівств на польські воєводства. Зі скасуванням у 1471 р. найбільшого в державі Київського князівства дослідники пов’язують кінець української автономії.

Розгляньте як відбувалась інкорпорація (входження до складу) українських земель Річчю Посполитою, проаналізуйте роль Люблінської (1569 р.) та Берестейської (1596 р) уній у колонізації, закріпаченні та окатоличенні населення України, розкрийте зміни, що відбулися в адміністративно-територіальному поділі та суспільному устрої українських земель.

У 1569 р. в Любліні польсько-литовський сейм прийняв рішення про об’єднання Литви й Польщі в єдину державу – Річ Посполиту, що мала єдиного виборного короля, один сейм та єдину зовнішню політику. Литва в деякій мірі зберігала місцеве самоврядування, зокрема, фінанси, податки, військо, скарбницю, суд, уряд, адміністрацію і правове законодавство. За унією до Польщі відходили українські землі, що раніше належали литовцям. На них було створено 7 воєводств, де продовжували діяти Литовські статути.

Місцева знать, байдужа до національних інтересів, не порушила питання про надання українським землям статусу державної автономії, що могло вже тоді перетворити Річ Посполиту на федерацію трьох держав. Вимоги українських феодалів були мінімальними: збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві.

Для з'ясування історичної оцінки Люблінської унії проаналізуйте роботи сучасних істориків. В.Смолій, В. Сергійчук вказують, що Люблінська унія поставила під сумнів саме існування українців, як самостійного етносу та посилила закріпачення українського народу. О. Субтельний вважає, що Люблінська унія в певній мірі прилучала українців до Європи. У цілому на сьогоднішній день в історичній науці немає єдиної точки зору на цю подію.

Ополячення українців відбувалось й за допомогою релігії. За Берестейською церковною унією (1596 р.) в Україні була створена уніатська (греко-католицька) церква під вердиктом Ватикану. Православна церква стала, по суті, незаконною.

Проте в історичній літературі Берестейська церковна унія, як і Люблінська, оцінюється неоднозначно і навіть протилежно. Частина сучасних істориків, переважно греко-католицького сповідання, вважають Берестейську унію позитивною подією, що стала, на їх думку, єдиним засобом порятунку українського народу і православної віри. Більшість вчених сприймають її негативно (першими були російські історики ХVІІІ-ХІХ ст.), підкреслюючи, що унія стала фактором політичної нестабільності держави. Замість двох церков після Берестейської унії в Україні діяли три християнські церкви: православна, католицька й греко-католицька (уніатська). Тим самим унія 1596 р. заклала суттєві релігійні розбіжності між українцями, які дають про себе знати і нині.

У вітчизняній історіографії існує чимало різних гіпотез щодо походження козацтва. Найбільш поширеними й досить оригінальними за змістом є так звані етимологічна та етнічна концепції. Перша намагається відшукати початки козаччини в різних словах, спільних за звучанням чи значенням з терміном “козак”. Представники другої концепції шукають родовід козацтва в певній етнічній групі людей – косогах, торках, берендеях, татарах, половцях, хозарах.

Процес формування козацтва був складним і тривалим, тому М. Грушевський виділяв щонайменше два етапи його розвитку. Перший – зародковий, “побутовий”, що з’явився в боротьбі проти монголів та степових кочівників. Другий – класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення ХV-ХVІ ст.

До представників “побутового козацтва” сучасні історики відносять маловідому людність – бродників та берладників, які ще за часів Київської Русі являли собою значну соціально-політичну силу. Перша згадка про цих людей в історичних джерелах датується 1146 роком.

Класичний період формування козацтва як суспільної верстви українського населення в кінці ХV ст. був зумовлений впливом відповідних військо-політичних і соціально-економічних чинників. Після входження українських земель до складу Речі Посполитої значна частина колись вільних людей була закріпачена, а православна церква заборонена. Це стало причиною того, що селяни і міська біднота тікали на окраїни і ставали вільними людьми – козаками. Другою причиною появи козацтва стала турецько-татарська агресія, що являла смертельну небезпеку для слов’янських народів. Спочатку козаки являли собою прикордонну сторожу. Центром їх розташування були Черкаси і Канів, тому до ХУІІ ст. українських козаків називали “черкасами”. Згодом козацтво зайняло Чернігівську, Київську, Полтавську і південь Подільської губернії.

Складалося козацтво з селян, з незаможної шляхти, що козакуванням заробляла на прожиток, а також з представників великокнязівських родин, які шукали лицарської слави. Офіційно входячи до Великого князівства Литовського, а пізніше до Речі Посполитої козацтво відзначалося незалежністю, і жило своїм окремим життям, головний зміст якого складала боротьба з турками і татарами. В цей час були вироблені принципи організації козацтва (рівність, побратимство, демократизм), морально-етичний кодекс поведінки (мужність, честь, готовність до самопожертви, свобода), спеціальне виховання молоді (навчання, обряди посвячення юнаків у воїни), специфічне ставлення до жінки і родини, аскетизм, релігійність (культ Покрови), колективне землеволодіння, культ шаблі, коня, червоного кольору (малиновий прапор, червона китайка), своєрідна форма зачіски (оселедець) тощо.

Організаційних форм козацтво набуло в кінці ХVІ ст., коли було поділено на городових та низових і набуло відповідного стану. Городові козакипроживали на державній тери