Польського й Речі Посполитої Польської

За так званої литовсько-польської доби суспільство поді­лялося на феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), за­лежних селян і міщан. Особливим станом було реєстрове ко­зацтво.

Соціальне й правове становище представників феодально­го стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовсь­кий. Йому і його родові належало близько половини усіх зе­мель держави. Прибутки від них йшли на покриття державних витрат і потреби двору. Великокнязівські володіння в Україні розташовувались біля Київського, Житомирського, Луцького, Володимирського, Вінницького, Кременецького та інших замків. Великий князь роздавав свої маєтності литовським, українським і польським можновладцям на правах вотчин­ного (дідичного) або умовного володіння («на поживаньє», «в хлебокормленьє», «до волі і ласки господарской» тощо), від чого його земельний фонд поступово зменшувався.

Наступна після великого князя феодальна верства, так звана князівсько-панська аристократія, складалася з нащад­ків удільних князів і вищих бояр. Земельні володіння й маєт­ності українських феодалів були зосереджені головним чином на Волині (князів Острозьких, Заславських, Сангушок, Чор-торийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружин-ських), на Київщині (бояр Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів), а також на Брацлавщині. На Чернігівщині й Захід­ному Поділлі переважали володіння польських панів Ор-довонжів, Бугацьких та ін. Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися на магнатів (вищий феодальний стан).

Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жа­лування великого князя литовського, спадок, купівля-про­даж, освоєння пустищ, а також загарбання общинних і се­лянських земель. На них феодали засновували свої нові господарства — двори або фільварки (садиби з орною землею). Ці землі, поділені на волоки (приблизно 23,3 га), обробляли селяни. Панський двір мав прибутки від землеробства, ско­тарства, полювання, бджільництва (бортництва), рибальства та інших видів господарства. Здобувши широкі політичні пра­ва та привілеї, імунітет і право вотчинного (документального) суду, магнати стали правлячою верхівкою Великого кня­зівства Литовського, Королівства Польського, а пізніше Речі Посполитої.

Проміжною феодальною верствою між аристократією і нижчими станами суспільства була шляхта (на початку ста­новлення Литовської держави — бояри, земляни), яка в ос­новному займалася військовою справою.

У зв'язку з неефективністю старої дружинної організації, а також за браком коштів на її утримання уряд залучав до вій­ськової служби заможних людей, що мали земельну влас­ність. Їхні ранги визначалися доходами шляхетського двору.

Спершу шляхта була неоднорідною. До неї належали: 1) зем­ські бояри (нащадки бідніших феодалів, що не увійшли до аристократичної верстви); 2) військові слуги панів; 3) міщани й заможні селяни (звільнені від повинностей). Однак шляхта внаслідок привілею Казимира Ягайловича (1447 р.), який зрівняв у правах усі її прошарки, протягом XIV—XV ст. консолідувалася. Цей стан отримав імунітети! права і право шляхетського (панського) суду над підданими. Останні звіль­нялися від грошових податків, мостового й шляхового обов'язку, замкової служби тощо. Привілей 1447 р. визначив соціально-політичне становище шляхти як панівного стану.

Слід зазначити, що становище шляхти час від часу зміню­валося. Після приєднання Галичини до Королівства Польсь­кого наприкінці XIV ст. державні пожалування отримувала лише католицька польська шляхта, що мала й більші привілеї, ніж українські феодали. Це викликало протести з боку ос­танніх. Спроби задовольнити їхні вимоги мали місце у 1425, 1430 і 1433 рр. Врешті, королівським привілеєм 1434 р. галицьку шляхту було зрівняно в правах з польською.

В українських землях, що входили до Великого князівства Литовського, українська шляхта сформувалася пізніше — на початку XVI ст. 1522 р. Сейм видав постанову про «вивід» шляхти, за якою до шляхетського стану зараховувалися лише нащадки землевласників, що належали до бояр за князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира IV. Згідно з цією постановою 1528 р. відбувся перепис шляхти, так званий «попис земський», з метою з'ясування законності володінь. Списки, складені під час перепису, посвідчив Сенат. Таким чином, «попис земський» став законом. Посилання на нього було не­заперечним доказом шляхетства.

Крім того, за ухвалою Сейму 1562 р. періодично про­водилися люстрації замків і списків служилої шляхти, що складалися чиновниками-люстраторами або люстраційними комісіями, які виконували водночас ревізорські функції. Люс­трації містили відомості про якість земель, господарські витрати й чистий прибуток маєтностей.

Із запровадженням «Устави на волоки» 1557 р. великий князь литовський Сигізмунд II Август здійснив аграрну реформу, так звану «волокову поміру», під час якої визнача­лося право власності на землю. Всі ті, хто не зумів документально підтвердити законність свого землеволодіння чи зем­лекористування, мусили повернути землі державі. На них за­сновувалися фільваркові господарства.

За «Уставою на волоки», орні землі у великокнязівських маєтках поділялися на рівні ділянки — волоки. Частину їх отримували селяни. Одна волока мала ЗО моргів (у Литві морг дорівнював 0,7123 га) і була мірилом феодальних повиннос-тей. Згодом волочну систему було запроваджено й у маг­натських та шляхетських землеволодіннях.

Усе це сприяло поступовому перетворенню шляхти на панівну верству Великого князівства Литовського.

У 50 — 60-х рр. XIV ст. Сейм під тиском шляхти видав низку постанов, які зрівнювали шляхту в правах з магнатами. 1563 р. було остаточно скасовано статті Городельського при­вілею про обмеження прав православних феодалів, а 1564 р. шляхта домоглася постанови Сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, уповноважених розглядати всі цивільні справи панів. Віденським привілеєм 1565 р. засновувалися шляхетські повітові сеймики, що стали представницькими становими органами шляхти.

Отже, реформи 60-х рр. XIV ст. зумовили зростання полі­тичної ролі шляхти.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у громадсько-політичному житті українських земель заявляє про себе нова суспільна верства — міщани.

Правове становище міського населення було різним і зале­жало від ролі, значення та прав міста, багатства громадян і ха­рактеру праці. Всі міста й містечка в українських землях поділялися на 4 групи. До першої належали королівські міста, що мали, як правило, важливе стратегічне значення. До дру­гої — приватновласницькі міста польських, литовських та українських магнатів. До третьої — церковні й монастирські міста. До четвертої групи належали міста, що користувалися Магдебурзьким правом. Так, у Київському воєводстві (м. Київ мав Магдебурзьке право з 1494 р.) із 206 міст і містечок, 46 були королівськими, 150 — приватновласницькими, 10 — церков­ними. Разом з тим розвиток міст гальмувався пануванням феодально-кріпосницького ладу, безправним становищем більшості міської людності, всевладдям магнатів і шляхти. Внаслідок відокремлення ремесла від сільського госпо­дарства упродовж другої половини XIV — першої половини XVI ст. у феодальних маєтностях побільшало ремісників, зок­рема шевців, бондарів, слюсарів, ковалів, гончарів, кожум'я-ків, броварів, для яких робота за фахом була основним занят­тям. Ремісники залишали села й поселялися в містах, де частина з них володіла земельними наділами. В середині XVI ст. в Луцьку налічувалося 225 ремісників, у Володимирі — 1 ЗО. На той час в Києві, за неповними даними, існувало близько 17 ремісничих спеціальностей, а у Львові — 28.

Прагнучи захистити власні інтереси, міські ремісники об'єднувалися в цехи, так звані ремісничі корпорації. У зазна­чений період в Києві діяли цехи шевців, скорняків, ковалів, чоботарів та інші. Знаряддя праці й засоби виробництва нале­жали цеховим майстрам, які були вищим і навіть панівним прошарком ремісництва.

Існувала й нижча (залежна) верства ремісництва — під­майстри та учні. Ця реміснича категорія, визискувана майст­рами, створювала свої організації — «господи». Наприклад, у Львові 1469 р. успішно діяла «господа» підмайстрів ткацького цеху.

Ремісничий цех як корпорація мав низку прав і привілеїв, закріплених у пожалуваннях сюзерена, постановах місцевих властей, а також у своїх статутах. Тож в Україні ремісничі кор­порації послуговувалися «цеховим правом».

З подальшим поглибленням суспільного поділу праці, який сприяв відокремленню ремесла від землеробства, при­множувалася чисельність неземлеробського населення. В міс— тах зростав попит на продукти сільського господарства, а в селах—на ремісничі вироби. В українських землях напри­кінці XIV ст. й особливо у XV — XVI ст. бурхливо розвивалася торгівля, розширювався внутрішній ринок. Торги і ярмарки ставали звичним явищем, зміцнювалися економічні зв'язки між окремими містами й землями.

Купецтво відігравало важливу роль у житті суспільства. Спочатку воно як соціальна верства було нечисельним. У XV— XVI ст. торгівлею займалися самі виробники продукції або власники маєтностей. Але з розширенням торговельно-економічних відносин почали з'являтися всілякі скупники, баришники, спекулянти, перекупники. З цього середовища згодом постав професійний купецький прошарок.

Українські купці зміцнювали торговельні зв'язки з біло­руськими, польськими, литовськими, молдавськими, італій­ськими, московськими та іншими землями.

Зрозумівши значення торгівлі як джерела доходів, великі князі, місцеві магнати й шляхта створювали митниці. Ними були вкриті Велике князівство Литовське й Королівство Польське.

Однак основним заняттям більшості української людності залишалося сільське господарство, а основну її масу (80 %) становило селянство.

За правовим становищем селяни поділялися на дві кате­горії; 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на цер­ковних чи монастирських землях; 2) тих, хто жив на вели­кокнязівських землях.

Селяни становили три групи, різні за ступенем залежності від феодалів: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов'язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов (у визначений час, після виплати встановленого викупу або надання «замінника»); 3) покрі-пачені селяни, що втратили право виходу від феодала або не мали його взагалі. Ці селяни походили від невільників, які поступово, протягом XIV — XVI ст. перетворилися на на­півзалежних селян. За Литовським статутом 1588 р. всю челядь (невільників) було переведено на селянські «тяглі» грунти й остаточно закріпачено.

Слід назвати й такі категорії селян: 1) люди тяглі або роботні; 2) данники; 3) слуги путні.

Тяглі — це селяни, що «сиділи» на панській землі, платили оброк і виконували різні господарські роботи в панських маєтках. Вони становили більшість сільського населення. Данники платили данину зі свого господарства натурою, тобто продуктами промислу. Основою оподаткування було «дворище». До цієї категорії селян, зокрема, належали: боб-ровники, борники, жарі, ловці, сокольники, свинухи, ко­нюхи, плотники, рудники, риболови, дьогтярі, млинарі та інші.

Слуги путні несли службу, пов'язану з охороною кордонів. держави або земель, а також займалися сільськими ремес­лами. Таких чимало було на півдні Київщини, в Переяс­лавщині, Брацлавщині, Поділлі й Галичині.

Звичайно ж, така класифікація селян умовна. Багато з них водночас вважалися і тягловими, і данниками, і служилими. Вони могли бути напівзалежними, залежними або повністю залежними.

Форми економічної залежності селян чимдалі ускладню­валися. Спершу феодали домоглися низки привілеїв, які обмежували право виходу селян з-під їхньої залежності, а потім таке право було скасовано для селян, що «сиділи» на землях феодала («отчичів», або «людей з вічним»). Привілей князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватновлас­ницьких селян до великокнязівських маєтків. Постановою сейму 1496 р. дозволявся лише один перехід селянина на рік від пана до пана. А законами 1500 — 1543 рр. і цей перехід за­боронявся без дозволу пана.

На селянстві лежав увесь тягар панщини, натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів і церкви.

З обмеженням переходу селян до інших станів та їх посту­повим покріпаченням виникла ще одна соціальна верства — козацтво.

Польсько-литовське право фактично в середині XVI ст. не знало такого стану, як козацтво. Воно зародилося і розвину­лося в степовій частині України як результат особливих умов життя українського народу. Виникнення козацтва було безпо­середньо викликане посиленням соціально-економічного, національного і релігійного гніту.

Козак — вільний дрібний власник і виробник. Він стояв осторонь феодально-кріпосницької системи й був принци­пово ворожим їй, виступав соціальним ідеалом для переваж­ної маси поневоленого населення України.

Перші згадки про козаків датуються кінцем XV ст., а на початку XVI ст. відомості про них стають різноманітнішими. Історичні джерела називають їх втікачами-кріпаками, непо­кірними холопами, розбишаками. Ще в Київській Русі втечі селян були однією з найпоширеніших форм боротьби, що відбилося і в «Руській Правді». Генезис козацтва пов'язаний і з колонізацією південних степів України. На певній стадії історичного розвитку його важливими функціями стали:

національно-визвольна боротьба, відродження української державності, захист кордонів.

Селяни і міщани, шукачі пригод, оселяючись на незай­маних землях, творили свій суспільно-політичний лад — спочатку на низу Київщини й Поділля, а потім і за Дніпровими порогами. Ця неоднорідна за майновим станом соціальна вер­ства поділялася на заможних козаків, які верховодили грома­дою, і бідних (голоту), що заробляли на життя службою в багатих людей, а також у найманих загонах при замках «добичництвом». Чимало козаків мали власне господарство.

Були й міські козаки. Вони становили значну частину на­селення міст Подніпров'я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Ці козаки займалися торгівлею і промислами, не підлягали магістратам і не виконували повинностей, тому їх називали «непослужними». Склад козаків-громадян поповнювався за рахунок покозачених міщан. Озброєні й обізнані з військовою справою, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.

Найчисельнішою козацькою верствою були «добичники». Опанувавши методи партизанської боротьби з татарами в не­простих умовах степу, вони стали тим важливим соціальним чинником, який убезпечував від ординців кордони півдня Великого князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої.

3 цією метою і навіть для нападів на татар чи не першим з прикордонних воєвод і старост використав козаків черкась­кий староста Остап Дашкевич у 1514—1535 рр. За свідченням хроністів, справі згуртування козацтва плідно прислужилися Предслав Лянцкоронський, Берната Притвич, Семен Поло-зович, Криштоф Кмітич, Богдан Галицький та багато інших. А Дмитро Вишневецький у 50-х рр. XVI ст. при підтримці Сигізмунда II Августа заклав на острові Хортиця фортецю (січ) і вів успішну боротьбу проти Кримського ханства й. Туреччини.

Литовський, а згодом і польський уряди формували з коза­ків спеціальні військові відділи, брали їх на державну службу й призначали платню. 1541 р. князь Сигізмунд І наказав зробити козацький перепис і скласти реєстр у Київському, Канівському й Черкаському округах. Чи було виконано його наказ — невідомо.

Через 27 років Сигізмунд II Август доручив коронному гетьманові Юрію Язловецькому сформувати з козаків дер­жавний військовий загін. Його було створено 1572 р.

Пізніше Стефан Баторій видав наказ про формування дер­жавного козацького війська.

Козаки, набрані на службу, записувалися в реєстр, отри­мували платню, тож називалися «реєстровими».

Таким чином, козацтво України, що виникло в непростих умовах феодально-кріпосницького ладу як явище самобутнє, національне, народне, стало загальновизнаним суб'єктом сус­пільно-політичного устрою Великого князівства Литовського й Речі Посполитої Польської.

 

Державний устрій України