Суспільно-політичні засади козацько-гетьманської держави.

а) Виникнення та еволюція українського козацтва. Враховуючи ваші знання з курсу історії України, ми не будемо спинятися на характеристиці Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Розглянемо характеристику розвитку українського козацтва. Як відомо, Люблінська унія (1569 р.) підготувала доповнення політичного союзу "унією релігійною" (1596 р.). Насправді ж, як написав М. Грушевський, вона була "цепью насилий над чужими правами и убеждениями, осуществленных давлением правительственной власти и тяжелых обстоятельств" (див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. - С. 118).

Таким чином, Польща зібрала під свою владу майже всі українські землі. Велике князівство Литовське було для них етапом у переході під владу Польщі, у сферу впливу й державного ладу, права, побуту, культури. Починається широка полонізація українських земель. Найбільше потерпіло від унії українське селянство: воно втратило право на землю, було збільшено панщину, обмежувалося право вільного переходу селян від власників, що все разом несло в собі зерна майбутньої визвольної боротьби проти полонізації.

З тих часів зростає роль південних степових районів України, куди почали втікати від панщини, де освоювали вільні землі. На цих територіях одним із головних завдань стала організація відсічі татарським нападам. Для цього сформувався прошарок вільних звитяжних людей, які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. По відкритих полях стояли землянки зі стрільницями: тут ховалися люди під час несподіваного набігу татар. Степові "промисли" давали великі користі, але вимагали важкого завзяття, витривалості і відваги. Йшли на них найбільш підприємливі та енергійні люди, готові на всякі труднощі і небезпеки, на боротьбу, навіть на смерть. Степовий промисловець мусив бути одночасно войовником.

Степові здобичники-вояки дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а близько 1490 р. вона вперше з'являється і в Україні - на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами.

У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522-1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію - Запорозьку Січ. Термін "козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття - степові промисли. Формування козацтва як стану - процес складний і тривалий. Глибоко правий М.С. Грушевський, коли говорив, що лише на рубежі ХVІ-ХVIIст. українське козацтво переросло в

сторінка 71» Н А Г О Р У»

окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними і суспільними прерогативами. Між козаком-уходником, степовим воїном-добувачем XV ст. - першої половини XVI ст. і козаком-борцем за всенародні інтереси кінця XVI ст. - початку XVII ст. лежала прірва. Козак-воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський.

Важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносне безболісну еволюцію, було те, що воно розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася. Школу козацтва, зокрема, запорозького, пройшли сотні тисяч представників різних категорій населення українських земель (бояр, шляхти, міщан і насамперед селянства). Як зазначає В. А. Смолій, уклад життя, пов'язаний з постійним переміщенням і контактами з жителями міст і сіл не лише України, а й зарубіжних держав, ламав у колишніх селян традиційні стереотипи, формував у них якісно нове світобачення, що ґрунтувалося не лише на суспільній практиці окремого села чи регіону, а на прикладах всеукраїнського і навіть європейського масштабу.

б) Роль Б. Хмельницького в становленні козацько-гетьманської держави. Українська держава, що виникла в ході національно-визвольної війни 1648-1654 рр., була, з одного боку, результатом організаційного колективного генія народу, з іншого - це була цілеспрямована, свідома діяльність Б. Хмельницького та його прибічників щодо створення нових форм суспільних і державних відносин, перетворення українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. Перемоги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

Характеризуючи гетьманську державу (1648-1781 рр.), професор Українського вільного університету в Мюнхені Л. Окіншевич стверджує, що оскільки повстання козацького війська, очолюваного В. Хмельницьким, принесло перемогу і козацька влада від того часу зосередила у своїх руках Усі функції управління українською придніпрянською територією, то слід говорити про народження (вірніше відновлення) Української держави. Його колега по університету професор О. Оглоблин робить висновок, що ідея козацького панства" пов'язана з традиціями старої українсько-руської Державності, що існували в Україні й за часів Литовсько-Руської держави та польського панування після Люблінської унії.

Українські політичні концепції прагнули знайти компроміс між ідеями козацької державності та шляхетського Князівства Руського. Під впливом вищого київського духовенства в 1648 р. виникає, а на початку 1649 р.

сторінка 72» Н А Г О Р У»

оформляється концепція двовладдя. Суть її полягала в тому, щоб створити в Наддніпрянській Україні удільне "панство українське", де влада була б поділена між гетьманом (Військом Запорізьким) і Київським митрополитом (українською церквою). Цю ідею підтримав Б. Хмельницький, але її повністю відкидав польський уряд. Тоді Б. Хмельницький рішуче і сміливо висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності.

На думку істориків Українського вільного університету, найвизначніша роль Б. Хмельницького в історії України - не полководця, хоча й видатного, не дипломата, хоча й блискучого, а державного діяча, оскільки він "Зумів розбурхане повстанням море... перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, з новим соціальним ладом... державу, з якою шукали союзу та зв'язків великі держави" (Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. - Нью-Йорк, 1957. - С. 61).

Переяславська угода 1654 р. і Українська козацька держава. У доповіді на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького Президент України Л.Д. Кучма сказав: "По-різному сьогодні оцінюють політики цю подію. Підкреслюю: політики, а не вчені. Але звільнившись від численних історичних міфів, якими обросла ця подія за 340 років, можна стверджувати, що саме Переяславська Рада народила нову державу - Україну, а правовою суттю договору з московським царем став легітимний державний розрив з Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України у міждержавні стосунки як суб'єкта тогочасного міжнародного права.

Я глибоко переконаний, що політичну і військову діяльність, глибинну логіку політичних дій великого гетьмана Богдана визначала лише одна філософія - любов до Батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині" (Голос України. - 1995. - 22 груд. - С. 2).

Справді, Переяславська угода не змінила державного статусу України. В Україні існували власні уряд, військо, зовнішня політика, суспільний та економічний устрій, законодавство і судівництво, церковно-культурне життя. Слід наголосити на наявності там при військовому строї елементів демократичного самоврядування. В руках Б. Хмельницького залишалася вся повнота влади щодо внутрішніх справ України та її зовнішньої політики, яку він проводив самостійно і незалежно. Далі, використовуючи рекомендовану до даної теми літературу, пропонуємо студентам самостійно опрацювати ті причини, що призвели до ліквідації Запорозької Січі (див.: Смолій В.А. Феномен українського козацтва // Укр. іст. журнал. - 1991. - № 5.-С. 71-72).

сторінка 73» Н А Г О Р У»

Підсумовуючи це питання, зробимо короткі висновки.

Богдан Хмельницький був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства, пом'якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню у громадянську війну. Цим були створені сприятливі умови для завершення в основних рисах процесу формування Української держави.

Незважаючи на деякі непослідовність і суперечливість у діях, певні ' тактичні прорахунки, Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання. Велич Б. Хмельницького як політика й державного діяча полягає в тому, що на відміну від своїх наступників він ураховував особливості політичного устрою Української держави та специфіку суспільних відносин, що склалися внаслідок Селянської війни.

в) Демократичні засади козацької держави. Характерна ознака суспільного життя козацтва - демократизм. Україна створила свій власний соціальний устрій, в якому народні маси здобули волю і громадянські права, - і хоч пізніше, серед змінених господарських умов, народ втратив свої надбання, все-таки ідеал рівності глибоко лежав у почуваннях громадян. Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні форми устрою - від січової демократії до сильної гетьманської влади. У боротьбі за існування держави зародилося сильне почуття патріотизму і любові до батьківщини.

Демократичні засади запорізького козацтва стали основою формування козацької республіки, що викликала захоплення багатьох учених і політичних діячів. Республіканські принципи, вироблені в козацьких колах майже столітнім життям козацької республіки, були перенесені на нове військово-народне управління. Запорозьке козацтво було могутньою військово-політичною силою, гордістю і драмою українського народу, прославилось звитягою і хоробрістю. Козацтво - це насамперед військова сила і, відповідно, це накладало відбиток на весь політичний устрій, наявність елементів самоврядування, що стосувалось не лише цивільного населення, а й безпосередньо взаємовідносин військових чинів різних рангів.

На Січі порядкувала громада, товариство. Всі справи - військові, господарські, покарання і помилування винних, вибори січової старшини, зовнішні зносини і т.д. - вирішувала Січова рада. На Раді всі козаки користувалися рівним правом. Що було вирішено на раді, те було

сторінка 74» Н А Г О Р У»

обов'язковим для всіх, безперечно повинно було виконуватись усіма. Особливо високі вимоги висувалися широкою громадськістю під час виборів до морально-етичних якостей, хоробрості, відваги претендентів на посади гетьмана війська Запорозького.

Вищою владою на Січі були військові чиновники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар. Вони відали військовими, адміністративними, судовими духовними справами. Кошовий отаман (гетьман) Війська Запорозького був першою особою у цій системі правління. У військовий час він був "головним командиром" і діяв як необмежений диктатор. У мирний же час - був "Конституційним" володарем, керував усіма областями козацьких вольностей з їхніми паланками, селами, зимівниками, виконував роль верховного судді над усіма, хто завинив. Поряд з цим він вважайся "верховним начальником" запорозького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкову церкви. На час відсутності в Січі він призначав заступника, який звався намісником отамана або наказним отаманом. І водночас життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків: він перебував завжди в тому самому курені, в якому був до обрання, стіл і страви його були там же, разом із козаками. У розмовах із козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-батьківськи чи по-товариськи, називаючи їх "дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами". Маючи таку могутню владу, кошовий отаман далеко не був необмеженим володарем. "Не маючи ні особливого приміщення, ні окремого столу, звучись навіть здрібнілим іменем - Богданка, Петрусь, Калниш - кошовий насправді був лише старшим серед рівних, "батьком" для всіх козаків, маючи більше моральні, аніж дисциплінарні права" - писав Д. І. Яворницький (див.: Історія запорізьких козаків. - Світ. - 1990. - Т. 1. - С. 139).

У своїх щоденних діях військовий отаман теж був обмежений радою. Без неї не могли вирішуватись проблеми життя козацтва. В демократичних основах суспільно-політичного устрою козацтва важливе місце займала одна із форм влади - судова. Але на той час вона була ще не відокремлена від адміністративної влади. Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорозькому Війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді, з простого товариства. Суддями у запорозьких козаків була вся військова старшина. Кошовий отаман вважався великим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Військовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, а рішення належало давати кошовому. Під час походів чи у віддалених куренях вершили судові справи полковника разом із писарем та осавулом. Безумовно, писаних кодексів, зведених законів не було. Але в основі судочинства лежали предківські звичаї й одвічні порядки, на якій будувався весь лад запорізького козацького життя.

сторінка 75» Н А Г О Р У»

Говорячи про суспільно-політичні устрої на Січі, серед козацтва слід підкреслити їх високий, як на той час, освітній рівень, особливо старшинської верхівки. На той час Січ була осередком культурно-освітнього життя. У Січі на паланках, які включали до свого складу міста, села та зимівники, діяло багато різних шкіл. У самій Січі, крім загальноосвітніх, були військові школи. Відомо про тісні зв'язки запорожців з Києво-Могилянською академією. Демократичний устрій Запорозької Січі, дух вольності, рівності і братства, який панував у козацькому товаристві, дав підставу К. Марксу назвати її "християнською козацькою республікою", і підкреслював: "дух козацтва розливався по всій Україні". Отож можемо говорити, що в ті роки тут було зроблено великі кроки на шляху будівництва української держави, що повинна була відіграти важливу роль у формуванні української нації. Міцно спираючись на традиції українського народу, використовуючи досвід козаччини, українська козацько-гетьманська держава посіла своє осібне місце в сузір'ї європейських держав XVII ст. (див.: Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. - С. 69-74; Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. - К., 1994. - С. 63-69).

г) Конституція П. Орлика. Проблеми державно-політичного устрою. Серед найважливіших документів, які розкривають складні проблеми політичної боротьби, зміст тогочасних політичних ідей українського суспільства, слід назвати документи Пилипа Орлика (1672-1742). Ним розроблено досить прогресивні документи: "Вивід прав України", "Угода та Конституція". Проект Конституції П. Орлика за демократичною спрямованістю не мав на той час аналогів в Європі. П. Орлик, спираючись, як він зазначає, на традиції Київської української державності, тобто з часів Київської Русі, проголошує, "виводить" право України на самовизначення і незалежне державне існування: "Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Рішуче засуджуючи царизм за те, що він зрадив козаків, порушив умови договору 1654 р., П. Орлик пише: "Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: "народ завжди має право протестування проти гніту і привернути вживання своїх стародавніх прав...".

У своєму "Виводі прав України" П. Орлик, обстоюючи право на незалежність і соборність українських земель, звертається до суті тогочасного міжнародного права, виступаючи проти його неправильних концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало "інтервенції" і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) "право невтручання" стає постулатом міжнародного права.) Він говорить, що іноземні держави не повинні

сторінка 76» Н А Г О Р У»

санкціонувати і потурати насильству сильної держави над слабшими. Вказані думки П. Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Україна мала визначного громадсько-політичного діяча.

2. Києво-Могилянська академія - центр української політичної думки. Кінець XVI - початок XVII ст. характеризується подальшим широким розвитком освіти в Україні. Тут знайшли добру основу ідеї гуманізму, характерні для Західної Європи. Розгалужена мережа братських шкіл, освітніх закладів у монастирях, просвітницьких осередків, друкарень сприяла швидкому розповсюдженню освіти, знань, прогресивних думок у суспільстві. В 1620 р. за ініціативи гетьмана Петра Сагайдачного в Києві була відновлена митрополія. Київ знову став головним культурним, духовним центром України.

На цьому ґрунті в Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Саме на основі Київського братства, зокрема його школи (першим ректором якої був І. Борецький) та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. об'єднана школа - Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. Хоча у XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти. Тут вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику. Навколо академії гуртувалися найкращі освітники, науковці, громадські й церковні діячі, їхня титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримати культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї культури, що виборювала б національну незалежність. Значний інтерес становить доробок діячів академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Могила Петро Симеонович (І574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков, у тому числі Софійського собору у Києві і Києво-Видубицького монастиря. Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря

сторінка 77» Н А Г О Р У»

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить складні, суперечливі. Так, він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але й одночасно писав про ідеального володаря - сильного, могутнього. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками. Таким чином, церкві відводилася роль радника, а не верховника. Могила був одним із перших тогочасних мислителів, яких турбувало питання про майбутню українську державність. Він пов'язував її створення з іншими державами, де панувало православ'я (див.: Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. - С. 73-76).

Таємницями сповнена вся біографія Петра Могили. Лише нещодавно київський дослідник Олесь Білодід встановив точну дату його народження (1574 р.) Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих. Чим знаменитий цей діяч? Передусім тим, що його ім'я увічнене в назві першого в Східній Європі вищого навчального закладу Києво-Могилянської академії. Він доклав чимало зусиль до об'єднання Печерської лаврської школи з братською на Подолі й цим започаткував Могилянську колегію, яка з часом перетворилась на Академію за зразком європейських університетів (1632 р.).

П. Могила переніс досвід подібної академії з волинського Острогу, де засновником вищого навчального закладу виступив один з перших прихильників відродження на києво-руських теренах нової держави, яка згодом дістала назву Україна, князь Костянтин Острозький. Ставиш власником величезних володінь, князь К.В. Острозький виконав бажання своєї племінниці* і заснував в Острозі академію (1576 р.), яка відрізнялася від європейських вищих навчальних закладів тим, що в ній більше уваги приділяли греко-візантійській культурній традиції та старослов'янській мові. Діяльність Острозької академії розпочиналася в умовах гострих релігійних дискусій. Відомий єзуїт Петро Скарга переконував, що не можна одержати вищу освіту, навчаючись слов'янською мовою. Викладачами волинського вищого навчального закладу були й іноземці, зокрема греки, але більшість - українці: серед них Д. Наливайко (рідний брат Северина Наливайка), Г. Смотрицький, І. Вишенський. Острозька академія передала естафету Києво-Могилянській, у 1661 р. було відкрито Львівський університет, 1805 - Харківський, у 1834 - Київський.

Повернемось знову до діяльності Петра Могили. Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях

______________
*Галшка (Єлизавета) Острозька (1539-1582), офірувала кошти "на шпиталь і академію", чим вписала своє ім'я в літопис рідного краю.

сторінка 78» Н А Г О Р У»

утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Зусиллями та коштом Петра Могили виявлено та реставровано пам'ятки княжого Києва, зокрема Софійський собор, Десятинну церкву, Печерську лавру, Спас на Бересті. Петро Могила залишив по своїй смерті власну бібліотеку, будинки й двори на Подолі, хутір з господарством, понад 80 тисяч золотих, коштовності, тканини на одяг бідним студентам.

Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. "Збережи академію", - це останні слова Петра Могили, сказані новому її ректорові Інокентієві Гізелю*. Саме в розвиткові освіти та культури вбачав Петро Могила запоруку оптимістичного майбутнього держави Руси-України. Уроки життя й діяльності Петра Могили - свідчення того, що держави зміцнюються, розвиваючи економіку, військо, адміністративну систему, але народжуються словом, тобто ідеєю. Сучасник П. Могили Богдан Хмельницький першим дав ім'я цій державі - Русь-Україна. Але по-справжньому утвердження її серед народів світу сталося лише на порозі третього тисячоліття.

Політичні погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Стефан Яворський (1658-1722 рр.), виходець із Східної Галичини. У радянській історіографії його оцінювали досить суперечливо. Він представлявся як виразник інтересів реакційної церковно-боярської аристократії, ворог прогресу і науки (див.: История философии в СССР: В 5 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 280). У 1698 р. приступив до викладання в Києво-Могилянській академії.

Цікавим для нас є його погляди про співвідношення світської та духовної влади. Спочатку він дотримувався поширення в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними між собою. У Москві він намагався домогтися невтручання держави у справи церкви. Водночас Яворський був прихильником централізованої царської влади. І ще одне: Яворський намагався пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом широких зв'язків з Європою.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) - державний і культурний діяч, письменник, публіцист. Навчання почав у Києво-Могилянській академії, продовжив у Львові, Римі, але, не дослухавши там курсу теології,

______________
*Інокентій Гізель (близько 1600-1683), здобув освіту на кошти П.Могили в Польщі та університетах Англії

сторінка 79» Н А Г О Р У»

повернувся до Києва. Постригшись у ченці, почав викладати в Академії поетику, риторику, філософію. У 1712 р. стає ректором Академії, а через чотири роки Петро І викликав його до Петербурга і призначив радником з питань освіти й церкви. Активний учасник у Петрових реформах, теоретично обґрунтував їх.

Його праці, присвячені суспільно-політичній тематиці: "Слово про владу і честь царську", "Правди волі монаршої", "Духовний регламент", "Розшук історичний". У цих працях він: гостро виступив проти князівсько-боярської позиції процесові централізації російської держави, а також проти зверхності та автономії влади церкви щодо держави; проводить думку, що для людини більш природно творити добро, що є даром її природи, як і совість, яка спонукає людину на це добро; верховна влада у своїй діяльності повинна дотримуватися принципу загальної користі, опікуватися народом, дбати про його добробут, державну безпеку, виховання.

У суспільно-політичній літературі окремі вчені Києво-Могилянської академії, долаючи релігійні канони, опір офіційної феодальної ідеології, пропагували ідеї рівності людей. На порядок денний ставлять питання про соціальну справедливість, засуджують панівні верстви, що нещадно пригнічували селян. Так, І. Гізель у праці "Мир з Богом, людино" в релігійній формі виступив проти багатих землевласників, він осуджує також і вище духовенство, яке на його думку нічим не відрізняється від світських феодалів.

Безумовно, що вчені академії в силу їхньої історичної і класової обмеженості не могли обґрунтувати шляхи радикального оновлення існуючого суспільного ладу. Вони вважали за можливе поліпшити його на основі самопізнання, морального вдосконалення. Деякі діячі академії ідеалізували відношення в ранньохристиянській общині. Їм імпонувала проповідь аскетичної спільності майна, принцип духовної рівності. Гідність людини вони вбачали не в благородності походження, а в праці і доброзичливому житті. В широкому спектрі поглядів і думок цих вчених ми повинні бачити також і розмаїття соціально-класовкх сил, які вони представляли, а саме: церковно-дворянські, ранньо-буржуазні і селянсько-плебейські. Ідейні погляди і ідейна боротьба цих сил сприяла прискореному розвитку політичної думки в Україні, зростанню її впливу на хід суспільного розвитку (більш детально див.: Кухта Б. Л. З історії української політичної Думки. - К., 1994. - С. 73-78; 100 - 110; Політологія / За ред. О. І. Семківа. -2-ге вид. - К., 1994. - С. 90-92; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. - С. 65-69)

сторінка 80» Н А Г О Р У»